Сила м'якого знака - Україна Incognita

Сила м'якого знака

На цьогорічному львівському книжковому Форумі всеукраїнський часопис «День» представив українському інтелектуальному світу чергову книгу «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» – дванадцяте видання спеціальної книжкової серії «Бібліотека газети «День», яка сьогодні налічує близько 60500 примірників. Перша книга серії – «Україна Incognita» (була перевидана чотири рази) – стала своєрідним «камертоном», а остання – «Сила м’якого знака» – логічним продовженням дискусії над ключовими питаннями молодої Української держави. «Жити в своїй історії – ознака здоров’я будь-якої нації. А для українців наша історія – щеплення гідністю, що вимагатиме адекватної поведінки у повсякденному житті», – зазначила головний редактор газети «День» і книжкової серії «Бібліотека газети «День» Лариса Івшина.

Після двотомників «Екстракт-150» та «Екстракт+200», які відповідно присвячені новітній історії України, у «Силі м’якого знака» відбувається історичне заглиблення у часи Київської Русі для того, аби віднайти українську ідентичність не лише у політично-державницьких, але і християнських процесах. Що означає «сила м’якого знака»? Насамперед, це повернення до наших українських першооснов, де Київ не «мать городов русских», а «мать городов руських». Із крадіжкою «м’якого знака» у нас, на жаль, вкрали автентичний простір могутньої державницької та християнської традиції, який був фундаментом творення української нації. «Між Росією та Україною ведеться тривала боротьба за київську спадщину. Цей наш період Москва поцупила собі ще кілька століть тому. Її знахабнілість набирає сьогодні нових форм. Наприклад, відзначення 1150-річниці російської державності. А насправді Київська Русь – один із каменів нашого самоусвідомлення», – наголосив один із упорядників книги «Сила м’якого знака», кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України, Сергій Кот.

Варто зазначити, що у пласті проблем історичного самовизначення, які порушуються на сторінках нової книги «Дня», наскрізно прослідковуємо проблеми християнської ідентичності. Мабуть, невипадково редактура видання обрала за першу книжкову ілюстрацію «Очі святого» (фото уламку фрески зруйнованої Десятинної Церкви у Києві). Тільки-но читач розгортає книгу, зразу ж наштовхується на цей погляд. У цьому контексті Володимир Панченко – один із упорядників видання, доктор філологічних наук, професор – процитував слова Миколи Бажана: «А воно (мистецтво) досі запитує нас: хто ви? Які ви?». Проте крізь призму цього погляду ми не лише можемо говорити про мистецтво, хоча, безумовно, християнська традиція витворила дорогоцінний мистецький фундамент української культури; ми наголошуємо на духовному імунітеті нашої держави. Окрім концептуальної ілюстрації, книга також розпочинається підбіркою лекцій відомого українського філософа Сергія Кримського. Серія лекцій із загальною назвою «Ефект високого неба» – прагнення віднайти і дослідити осердя української християнської традиції, що закодоване у глибоких історичних коренях Софії Київської. Філософ порівнює київський Храм із афінським Парфеноном, використовуючи аналогії. Подібно до Парфенону Софія також збудована на місці великої битви і також приурочена Мудрості.

Таким чином, київська християнська традиція ніби перегукується із античною концепцією софійності світу, де «світ – це текст Бога, це слово Бога. Звідси, «Спочатку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було – Бог». Сергій Кримський акцентує увагу на зовнішньому і внутрішньому вигляді Храму. «Зовнішність» Софії Київської прочитується текстуально: 13 куполів – символ апостолів й Ісуса Христа, між тим і символ тринадцятьох руських племен. Ці куполи настільки вражають архітектурною величчю, що створюють психологічну перспективу «високого неба». «Внутрішність» Храму – духовний спектр держави: на другому поверсі Софії влаштовували бенкети, прийоми, дипломатичні зустрічі, розміщували першу бібліотеку.

Таким чином, Софія Київська була не лише Храмом української Мудрості, але і вертикаллю, що творила весь тодішній києво-руський простір, адже «хаосу потрібно було протиставити розумну Ойкумену, тобто розумне буття. Такою розумною Ойкуменою могло бути місто, центром якого є Софія. Це – альтернатива хаосу Степу. Виявляється, що боротьба за духовний імунітет Київської Русі розпочалася за часів Аскольда, принаймні над цим роздумує у статті «Шлях до нової віри. Хрещення Русі: міфи і реальність» Володимир Мойсеєнко. Автор глибоко занурюється у дослідження Михайла Брайчевського, який наголошував на витоках християнства, починаючи із часів Аскольда. Науковець посилається на візантійські джерела, які фіксують битву під Константинополем у 860 році. Результат битви – згода між Київською Руссю і Візантією, яка досягалася за умови хрещення Аскольда і його війська. Обряд хрещення було здійснено у храмі Святої Софії, при цьому Аскольда нарекли Миколаєм, а з часом канонізували й визнали Святителем. Починаючи із часів Аскольда, Русь впевнено «крокувала» до масового прийняття нової віри. Проте це духовне «прямування» не лише було важливим для тодішнього руського соціуму, але і для княжої верхівки. Неспроможність виконання певних державних проектів у політиці князів Олега та Ігоря автор вбачає у відкиданні релігійної потреби, хоча, на думку Володимира Мойсеєнка та Михайла Брайчевського, Ігор все-таки був таємно охрещений у 944 році.

Прорахунки своїх попередників зрозуміла княгиня Ольга, для якої християнський вектор став чи не основним у формації державницької політики. Пізніше ініціативу бабусі підтримав один із її онуків – Володимир (Ольга не любила Володимира через його «позашлюбне» походження – авт.), – під час князювання якого було досягнуно апогею у релігійній формації потужної держави. Запропонована історична розвідка не висловлює історичну гіпотезу, а зазначає сталу аксіому християнського первенства Київської Русі, зокрема київської традиції. Мабуть, тому ці факти стали своєрідною «кісткою у горлі» для російських істориків, які продовжували боротьбу за ще одну святиню українського духу – Десятинну Церкву.

У матеріалі «Атака на «ДНК». Приватизація «Святої Русі» триває, або Що означає для України Десятинна Церква», який спочатку опубліковано на шпальтах «Дня», а потім зафіксовано на сторінках «Сили м’якого знака», журналісти стурбовані ще однією подією. Нещодавно у Третьяковській галереї у Москві за ініціативи російського президента Дмитра Медведєва було відкрито масштабну виставку «Святая Русь». Пізніше ця експозиція «попрямувала» до Санкт-Петербурга, а потім була представлена у паризькому Луврі.

Таким чином, Росія здійснила активну атаку на «ДНК» української ідентичності, представивши не лише чималу кількість українських ікон – Володимирівська, Петровська Богоматір XII ст., але і фото Софії Київської та фрагменти розпису Десятинної Церкви (!), підписуючи експонати: «Російська пам’ятка, що розташована на території України». Читачі нової книги мають змогу ознайомитися із бурхливими коментарями представників української еліти та громадськості (Євгена Сверстюка, Мирослава Мариновича, Арсенія Яценюка, Валентина Наливайченка, Ігоря Ісіченка, Юрія Щербака), які через журналістську ініціативу працівників газети «День» не залишились на байдужому боці барикад! Редакція видання чимало присвячує уваги феномену Десятинної Церкви, зокрема у матеріалах Віктора Соченка «Храм нашої долі. Десятинна Церква Хрестителя і Просвітителя Русі Володимира Святого: проблеми відродження» та Клари Ґудзик – «Десятинна Церква – час збирати каміння».

Десятинна Церква – це також прототип «м’якого знаку» нашої ідентичності, тому сьогодні представники владних верхівок, так звані горе-патріоти, аж ніяк не палають бажанням братися за реконструкцію ще одного українського християнського пульсу, а навпаки прагнуть використати історичну територію святині для розбудови чергових неприступних фортець.

Проблеми християнізаційних процесів складають чи не основний пласт невирішених питань нової книги «Бібліотеки газети «День». Із вкоріненням християнства на території Київської Русі розпочався особливий етап розвитку української національної культури. Чому особливий? Тому, що такого потужного струменя розвитку, за свідченнями українських істориків, не мала жодна тодішня християнізована нація у Європі.

«Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» – книга, що бореться із стереотипами, ніби повертає українській національній свідомості її втрачені духовні орієнтири (Дмитро Степовик «Історія Вишгородської Ікони Богородиці», Петро Кралюк «Інтелектуал-християнин у «пост’язичницькому» суспільстві: спроба реконструкції життєпису агіографа Нестора», «Геній знайомиться зі святинею: Шевченко й Пересопницьке Євангеліє», «Євангеліє княгині Жеславської»). Про кожну із цих статей можна писати багатотомні рецензії, адже глибінь вкраденого – неоціненна.

«Сила м’якого знака» апелює до духовної ґенези – не дати можливості вкрасти нашу душу, адже саме вона перебуває в іконах, стародруках, святинях. Українська земля мала чимало мучеників, які полягли за Христову віру під «прапорами» різних українських конфесій, але із «щитом» єдиної внутрішньої ідентично-національної Церкви із первісними київськими витоками. Очі святого із фрески Десятинної Церкви спочатку дивляться на нас, а потім їхній погляд пронизуватиме покоління наших нащадків. Цей погляд спонукає до відповідальності!

У рамках презентації нової книги із серії «Бібліотека газети «День» ми поспілкувалися із одним із упорядників книги, доктором філологічних наук, професором «Києво-Могилянської академії» – Володимиром Панченком.

— Пане Володимире, ми зрозуміли, що «Сила м’якого знака, або Повернення Руської правди» охоплює чимале коло проблем, пов’язаних із українськими християнізаційними процесами, які стосуються непорозуміння між Росією та Україною і на «церковному майданчику» зокрема. Чому проблеми духовного виміру і досі існують, а дискусії тривають?

— Справді, у наших політичних бідах ми часом не згадуємо проблеми Церкви. І у цьому наша хиба, адже із Церкви починалася наша рання історія, у ній триває і новітня історія, яка вміщується у взаємостосунки Україна-Росія, Україна-Європа і найважливіше – Україна-Україна. Гадаю, що для читачів нової книги, пріоритетними мають бути представлені на сторінках матеріали Клари Ґудзик, на жаль, покійної журналістки газети «День», яка займалась глибоким вивченням християнського, в основному міжконфесійного життя України, у всіх діапазонах і на всіх рівнях. Чому сьогодні відбувається така гостра дискусія історичного минулого? На мій погляд, тут причина одна і вона невтішна: представники певних українських церков переносять політичні справи у стіни храмів, ідеологізуючи ці духовні інституції і водночас порушуючи положення Конституції України. Наведу вам приклад приватної розмови із священиком-викладачем однієї із духовних семінарій Києва. Мій співрозмовник пристрасно виявляв захоплення поняттями «Святая Русь», «слов’янська єдність народів», наголошуючи при цьому на духовному «загниванні» Європи і США. Цей отець вважав, що він говорить якісь церковно-святі речі. Як на мене, це захоплення було свідченням ідеологічно-політичного виходу поза межі Церкви, адже поняття «слов’яни» – це не церковне, а геополітичне поняття. Коли людина послухає проповіді такого священика, вона собі подумає: а навіщо мені «зігнила» духовно Європа, краще матиму за пріоритет «Святую Русь»? Проте, ще раз наголошу, це не буде запитання церковної ваги. Ще один фактор, який, на мій погляд, розгортає дискусію – те, що священики приходять до шкіл та інших державних інституцій. По-перше, це руйнує незалежність Церкви у лоні держави (інтерв’юйований посилається на відповідну статтю Конституції України – авт.); по-друге, спричиняє аналогічне прагнення у представників інших конфесій (і не тільки християнського виміру), а тому створює фундамент для виникнення релігійного хаосу у державі; по-третє, маємо небезпеку можливості виголошення надміру ідеологізованих проповідей, про які ми вже згадували вище. А загалом основна причина – спекуляція історією Церкви, адже багатьом ця спекуляція є вигідною.

Який тоді, на ваш погляд, вихід із цієї тривалої дискусії?

— Насамперед, ми повинні подолати цю міжконфесійну нетерпимість для того, аби подолати ці бар’єри, має бути діалог. І ми не можемо відкладати цей діалог на післязавтра, розмовляти треба вже сьогодні, починаючи від вірних, закінчуючи ієрархами. Вважаю, що цей діалог повинен містити основне завдання «одна держава – одна церква», для мене – це «азбучна» істина, яка перевірена досвідом багатьох держав, зокрема сусідньої Польщі чи Естонії( приклад Православної Автокефальної Церкви в Естонії – авт.). У цьому діалозі ми повинні пригадати становище Церкви у Росії за часів Петра I і Катерини, роль якої із духовної перетворилося на державницьку. Пам’ятаєте, як за часів Петра I Феофан Прокопович реформував Церкву і став «персоною номер один» у церковній верхівці? Іншим залишилося сліпо виконувати волю царя! На жаль, ця традиція залишається і сьогодні, зокрема це помітно на основі пасторських візитів Патріарха Кирила, які нібито відбуваються із духовною місією, але містять політичне забарвлення. У побудові єдиної Церкви в Україні однозначно треба відмовитися від російського досвіду. Тому владі також, на мою думку, треба задуматися над своїми діями, адже вона останнім часом відкрито віддає перевагу лише одній конфесії, порушуючи знову-таки українське законодавство.

У березні поточного року в Української Греко-Католицької Церкви з’явився новий лідер – Блаженніший Святослав. Як ви вважаєте, чи вплине ця подія на шляхи порозуміння міжконфесійного діалогу?

— Думаю, що так, адже УГКЦ сьогодні чи не єдина церковна інституція, яка відзначається толерантністю. І попередній очільник Церкви, Блаженніший Любомир Гузар, якого, до речі, вважаю великим Мудрецем і Проповідником, і сьогоднішній Владика Святослав, який продовжує традицію свого Наставника і попередника, Блаженнішого Любомира, налаштовані на цю терпимість, хоча УГКЦ пройшла нелегкі шляхи своєї історії. Знаєте, у серпневому номері «Українського тижня» відомий польський режисер Кшиштоф Зануссі говорив про те, що у сучасному світі терпимості непотрібно. Я дозволю собі із ним не погодитись, адже у вирішенні світових проблем не лише політичної, але і церковної ваги, ми повинні бути толерантними. Через міжконфесійне, а вже потім і міжнаціональне, «спілкування Україна-Росія» ми, мабуть, повернемо ті історичні втрати, до яких апелюють автори «Сили м’якого знака»!

Юліана ЛАВРИШ (джерело: RISU)

_______________________________________________________________________

Про книгу «Сила м’якого знака»

Про книгу «Сила м’якого знака» під загальною редакцією головного редактора газети «День» Лариси Івшиної, я довідалася з інформаційних повідомлень про її презентацію у Львові. Було приємно побачити серед анонсованих учасників презентації - авторів книги - прізвище мого давнього приятеля історика Сергія Кота. Я попросила його придбати для мене цю книгу і, коли він, повернувшись зі Львова, вручив мені її як подарунок від газети «День», це було великою і зворушливою несподіванкою.   

Буду відвертою - драматична товщина книги воістину деморалізує. Але достатньо відкрити її, причому на будь-якій сторінці, і вже не можеш відірватися від написаного. Що не стаття (а їх більше шести десятків!) – то правдива перлина жанру і важко надати перевагу будь-якій з них. Усі вміщені до книги матеріали подані не лише високопрофесійними авторами, але, що, на мій погляд, найважливіше – щирими патріотами України. Спочатку в процесі читання складається враження, що весь текст книги мов би розсипається на велику кількість, хоч і блискучих, але, все ж таки, окремих тематичних фрагментів. Але чим далі, тим більше формується цілісна дивовижна мозаїчна картина чогось, ще остаточно не впізнаного, але, безперечно, добре знайомого і багатократно пережитого. І, нарешті, в якийсь момент ніби падає невидима завіса і несподівано виникає чисто асоціативне відчуття, що, в дійсності, це книжка, як ментально, так і психологічно, про нас і про наші часи! Байдуже, що вся вона присвячена багатьом непересічним подіям і постатям в історії України. Парадоксально, але за цим суто історичним фоном рельєфно і зримо відчувається трагічний і хворобливий пульс нашого сьогодення.

Я народилася і виросла в Галичині, коли Україна була розшматована між багатьма окупантами. Мені довелося бачити на власні очі і відчувати на собі  польську «пацифікацію», совєтське «визволення», нацистський окупаційний «новий порядок». Водночас я бачила незламність духу українців, їхню волю і прагнення до свободи і незалежності. Я на власні очі бачила, як кращі сини і дочки нашого народу віддавали життя за незалежну Українську Державу. Я щаслива тим, що в драматичний період нашої історії протягом 1941-1944 років у Львові мені судилося багато разів зблизька бачити і чути легендарного Олега Кандибу (Ольжича) та його найближчих співробітників, виконувати їхні доручення. Можу ствердити – їхня жертовна праця ґрунтувалася на Вірі в Україну, ідейних Переконаннях і Волі до перемоги, які спиралися на глибокі знання правдивої української історії та культури. Ця правда  історії живила  сили поколінь української діаспори, які ніколи не полишали надій на визволення України і десятиліттями зберігали її державницькі традиції, мову, звичаї, культурну спадщину. Ця правда дуже потрібна нам і зараз.

Сьогодні ми живемо в тяжкі часи драматичних змін. Часи, коли на очах дедалі більше руйнується таке звичне оточуюче середовище: національне, історичне, психологічне, політичне, фінансово-економічне тощо. Інколи виникає відчуття, що водночас перестали працювати всі віковічні закони історії, моралі, духовності і етики. Сучасне українське суспільство, в цілому, виглядає тяжко хворим, і, часом здається, що процес її духовної деградації ще не дійшов дна.

І все ж таки, як не дивно, попри все це, ані віра в майбутнє, ні історична надія для величезної кількості українців не вмерли. І допомагають їм пережити чергові «тяжкі часи» саме такі книжки, які дають можливість цілій нації зберегти шляхетність і силу духу, акумулювати енергію і бажання щось змінити на краще. Книга «Сила м’якого знака» ще раз доводить, що, попри усі труднощі, ми на правильному шляху. Бо за нами - тисячоліття поколінь і тяглість історії. І саме такі книжки вселяють певність, що ми витримаємо і на цей раз не зійдемо з обраного шляху і переможемо.

Олександра Мельник, PhD в галузі хімії, дружина соратника О. Ольжича Костя Мельника (США)


Сила м'якого знака, або Повернення Руської правди / За загальною редакцією Лариси Івшиної. - Видання перше. К.: ПрАТ "Українська прес-груп", 2011. - 800 с.

ISBN 978-966-8152-22-1

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар