Сигнали Білої цитаделі. Білгород-Дністровська фортеця - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Сигнали Білої цитаделі. Білгород-Дністровська фортеця

Сигнали Білої цитаделі. Білгород-Дністровська фортеця

Археологічні розкопки припинені, але час, як завжди, рухається, вносячи свої зміни в об'єкти і ландшафти
Олександр ПРИЛИПКО. Фото автора

Сучасні навігатори вбудовані майже в кожний мобільний телефон. Користуючись простою програмою і декількома клавішами, ми знаходимо своє місце на мапі країни з неймовірною точністю. На жаль, GPS не можна застосувати для визначення історичних, культурних та етнічних координат — потрібні інші супутники і сигнали для того, щоб пройти лабіринтами часу, крізь ліси догм і оман. "День" пропонує своїм читачам "нове прочитання" і новий погляд на вже традиційну рубрику сайту "Маршрут №1". Наш проект – українська система позиціонування в часі та просторі за допомогою знакових територій та місць. Одні з них давно і добре відомі, інші тільки досліджуються, а треті майже не згадуються. Але всі разом вони складають спадщину й надбання світового або національного значення. Ми розповімо про нього, використовуючи тексти, відео і фотографію як інструменти об'єктивного дослідження, що доповнюють один одного. Без політики, без ідеологічних шор, але зберігаючи погляди й думки авторів або інтерв'юерів. Запрошуємо читачів узяти участь в акупунктурі країни, торкаючись до місць, де зосереджена життєва енергія кожного громадянина.

...тут шляхи шірокії до купи зійшліся

Т.Шевченко

Археологічні розкопки припинені, але час, як завжди, рухається, вносячи свої зміни в об'єкти і ландшафти

Де стояли цитаделі – там стикалися світи людей, розділених вірою, підданством і поглядами. Бойові вежі і глибокі рови окреслювали архітектуру битв минулого, і тепер ми вдивляємося в них, намагаючись осягнути парадигму історії. Не вдаючись у подробиці, обійдемо стіни однієї з пам'яток фортифікаційного мистецтва, що дозволяє порівняти цінності різних епох.

Руїни Білгород-Дністровської фортеці унікальні, причому в початковому значенні цього латинського слова, затертого рекламно-повсякденною мовою. Ніхто точно не знає, коли і ким побудована величезна споруда з товстими стінами, високими вежами і глибокими ровами. Імовірно це період XIII–XV ст. Ми відновили лише пунктирну лінію подій, що відбувалися впродовж 25 століть.

П'ять років тому влада області серйозно говорила про будівництво моста через Дністровський лиман у рамках проекту автостради «Північ–Південь», який би наблизив фортецю до Одеси на 30 кілометрів. Але плани, як відомо, у нас змінюються разом з керівними персонами

У VI ст. до н. е. на березі Тіраса, нинішнього Дністра, греки заснували колонію Тіра на руїнах фінікійського поселення. З часом колонія збільшилася, отримала статус міста і нову назву — Левкопіліс. Потім даки прогнали греків і назвали місце Відавою. Римляни, які перемогли племена гунів, перейменували місто в Альба-Юлію. А генуезькі купці, що проклали тут торговий шлях по Дністру, назвали Монкастро, а точніше, Maurocastro. Цим же маршрутом до Кримського ханства ходили угорські негоціанти і набоби, пізніше – піддані болгарських, литовських і польських князів, називаючи білі стіни з чорноморського вапняку то Турлою, то Аспероном. Потім місто відійшло до Нижньої Молдавської країні, і король Стефан II перебудував фортецю. З 1440 р. на картографічних позначеннях вона називалася Четатя Албе (Cetatea аlbа), або White Castle. Іще через півстоліття, під час турецької навали на Балканах, вона перейшла під прапор із зіркою і півмісяцем. Сюди не раз вривалися загони запорожців Івана Сірка та Семена Палія, але фортеця з новою назвою Акерман простояла неушкодженою ще багато років. Незважаючи на очевидну стратегічну роль у багатовіковій історії краю, фортифікаційний шедевр уникнув облог і штурмів. Він мирно переходив з рук у руки, від слабкого до сильного. 1826 р. турки підписали тут Акерманську конвенцію, віддавши місто і значну частину Бессарабії під російський протекторат. Але ще до фактичного визнання умов договору, 1818 р., Росія заснувала Акерманський повіт. Він проіснував рівно 100 років. 1918 р. місцеве самоврядування Бессарабії Сфатул Церій проголосувало за об'єднання з Румунією, а в уряду УНР не вистачило політичних і фізичних сил для утримання території з переважаючим українським населенням. Тепер з високих стін Четатя Албе місцеві жителі спостерігали, як на іншому березі Дністровського лиману облаштовувалася радянська влада. У червні 1940 р. на підставі пакту Молотова–Ріббентропа радянські війська зайняли Бессарабію. Через рік вони відійшли під натиском румунських і німецько-фашистських військ. 1944-го знову повернулися і, за традицією всіх попередніх завойовників, перейменували місто в Білгород-Дністровський.

Площа фортеці та прилеглих територій лише вдвічі менша, ніж московський Кремль

Двадцять п'ять століть історії, дюжина імен та десятки власників – такий загальний літопис цитаделі на березі Дністровського лиману. Жоден з етапів цього величезного історичного періоду не має однозначного тлумачення. Молдавська історія відрізняється від румунської, турецька – від радянської. Найскладніший період – 1940–1944 рр., що й досі затьмарює відносини сусідів – румунів, молдаван і українців. Фашисти схвалили вторгнення радянських військ до Бессарабії, віддавши своєму союзнику Сталіну не лише землі, але й долі тисяч сімей етнічних німців, які проживали в колоніях Буджака з 1812 р. За чотири дні їх переселили до Польщі. Після німців, аж до початку Другої світової війни, звідси ешелонами вивозили до Казахстану і Сибіру молдаван, румунів і класово чужий диктатурі пролетаріату елемент. Через рік кондукетор і маршал Іон Антонеску теж скористався депортацією як інструментом вирівнювання етнічного плацдарму. Румунські команди вивозили населення українських і російських сіл, знищували євреїв і циган. Нарешті, 1944 р. по степах Бессарабії знову прогуркотіли бої, а містами та селами прокотилася хвиля нових репресій радянських каральних органів.

Поки не відкриється пляжний сезон, тут небагатолюдно. Хлопчаки, що грають на руїнах, шукачі фотосюжетів, женихи-наречені та нудьгуючий сувенірний рітейл

Білгород-Дністровська фортеця – реальний і не безголосий свідок тих подій. Правда, змусити говорити прадавні стіни непросто. Із середини позаминулого сторіччя пам'ятник культури і військового мистецтва вмирає. «Фортеця поступово руйнується, а навколишні жителі безцеремонно розбирають камінь на свої потреби», – писав про Акерманську фортецю російський історик П.Батюшков. Радянський час теж не був щедрим на реконструкцію башт і археологічних розкопок. Перший етнографічний музей в Акермані був створений тільки в румунський період, і артефакти з Четатя Албе сьогодні знаходяться в колекціях на різних берегах Дунаю. Незалежна Україна не змогла зупинити природний процес старіння комплексу, і запустіння стало нинішнім символом фортеці. Дефіцит капітального ремонту заповнюється новими легендами і фантазіями. Наприклад, про римські легіони, солдати якого, стративши Христа, відправилися сюди, в Альба-Юлію. Або про замуровану у Дівочій вежі молдавську розбійницю, про таємний знак тамплієрів, викладений на кутовий вежі... Це природно, коли така споруда (найбільша фортеця у Східній Європі площею 9 га) оповита міфами і флером епосу. Але неприродно замовчувати події бессарабського життя «за часів румунів і рад». Мені розповідали про розстріли мирних жителів співробітниками НКВС 1940 р., і такі ж страти цивільного населення 1942–1944 рр. румунською сигуранцою. Але якою була справжня роль фортеці з 1826-го по 1944 р., ми можемо дізнатися, лише порівнявши румунські, молдавські та українські джерела.

Та й сама споруда як артефакт, ансамбль і надбання багатьох народів, потребує об'єднання зусиль країн Причорноморського басейну. Біла фортеця на березі Дністра може стати чинником зближення і співпраці Румунії, Молдови, Туреччини, України для порятунку спільного минулого. Важливий не стільки спільний проект з реконструкції пам'ятника, скільки гуманітарний поворот від взаємних докорів до узгоджених дій. Українські офіційні особи у своїй риториці з проблеми Білгород-Дністровської фортеці досі користуються мало схожою на правду радянською історіографією. Румунські – теж розглядають події у вигідному для себе ракурсі. Але ми забуваємо, що відповідальність за збереження видатного пам'ятника Європи лежить саме на українцях. Соромно читати репліки іноземних відвідувачів фортеці, мовляв, дивіться, у що вони перетворили реліквію. Нещодавній скандал, що отримав міжнародний розголос, – спроба забудови території фортеці. «Врятуйте Четатя Албе!» – такою була назва статті віце-президента академії наук Молдови Мар'яни Шлапак, опублікованої у кишинівській газеті «Literatura şi arta». Завдяки втручанню українських та зарубіжних вчених вдалося припинити новобудову на руїнах. Конфлікт заморожений, але не усунений. На території Цивільного двору вимальовуються огороджені обриси фундаменту мечеті, а в декількох метрах – сучасна мармурова плита, завезена православними священиками. Нібито для позначення місця церкви XIII століття. І хто дасть гарантію, що об'єкт археології не перетвориться згодом на конфлікт теологій?

Реквізит нехитрих прикрас кріпосного дозвілля

Сьогодні об'єктом управляє комунальне підприємство «Фортеця», створене рішенням Одеської обласної ради два роки тому. Хоча до центральної і місцевої преси постійно просочуються чутки про здачу пам'ятника у довгострокову оренду приватній компанії. Турбує зовсім не статус менеджерів, а їх фінансові можливості підтримувати нинішній вигляд фортеці в стані, що дозволяє приймати туристів. Фактичні господарі не здатні провести ремонт дахів, стін, що обсипаються, встановити огорожі на сходах і переходах і навіть прибрати сміття з прилеглої території. Що ж казати про перспективні плани? Немає грошей, але гостріше відчувається нестача свіжих ідей. «Фортеця» розташувалася у фортеці, як бродячий цирк на площі провінційного міста: без витівок і з мінімальними витратами. І справа тут не в самому підприємстві, а в світогляді наших чиновників, які не вловлюють дисонансу колишньої величі з міщанським меркантилізмом. Як не дивно, саме розлад сутності та форм обнадіює. Це означає, що старе вичерпало себе, і треба дивитися вперед, реалізуючи проекти, що відповідають масштабам пам'ятника. У десяти кілометрах від Білгород-Дністровського розташовані найбільші курортні зони Одеської області Кароліно-Бугаз і Затока. Десятки тисяч туристів з різних країн знемагають від одноманітності на пляжах, хапаючись за будь-яку можливість скрасити дозвілля принадними видовищами. Але кому охота тинятися по жарі в кам'яному мішку з мінімальними зручностями? І ввечері не приїдеш – немає ресторанів, кафе та інших розваг. Словом, попит очевидний, і, якщо буде адміністративна воля, за бізнес-планом справа не стане. Чи буде це проект історичного музейно-етнографічного комплексу, як, наприклад, чеський Карлштейн, або ландшафтний заповідник на кшталт руїн латвійського Турайдського замку, визначать професіонали. Адже в країні вже є реалізовані ідеї такого масштабу в Радомислі, багатьох інших місцях. Хіба складно прищепити цей досвід на привабливий для туристів ґрунт півдня? Варіантів багато – тільки б позбавитися нинішнього керованого хаосу.

Теги:
2013-03-13 20:10:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар