Шухевич і батальйон «Нахтігаль» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Шухевич і батальйон «Нахтігаль»

Шухевич і батальйон «Нахтігаль»

Фабрикації Москви про український визвольний рух
Тарас ГУНЧАК, професор історії, США

У цій статті я не буду відповідати на численні вигадані історії, що досі публіковані в газетах і книжках у Росії й деінде, які змальовують повстанців українського визвольного руху — Організацію Українських Націоналістів (ОУН), або Українську повстанську армію (УПА) — як «фашистів». Навіть в Україні ще й тепер є значне число людей, які зловмисно знеславлюють тих, хто жертвував своє життя за свободу й незалежність рідної країни. Очевидно, деяким особам легше зробити «наукову» кар’єру, висуваючи безпідставні звинувачення. У випадку деяких із тих обвинувачів, такий тип голослівних тверджень є очевидним залишком із епохи радянської пропаганди.

Зокрема, в Російській Федерації, очорнювання всіх минулих і сучасних змагань українців бути вільними в своїй незалежній державі є справою державної політики. Указ Президента України Віктора Ющенка, виданий 14 жовтня 2006 року з метою привести до примирення між ветеранами Червоної армії й членами українського руху опору, був негайно скритикований у статті в російській пресі. Отже, це не була несподіванка — насправді це можна було передбачити, що декілька осіб недавно звинуватили головного Командира УПА, генерала Романа Шухевича, і батальйон «Нахтігаль» у злочинах, яких вони не вчинили.

Чи треба витрачати час на суперечки з людьми, які висувають безпідставні звинувачення проти українського визвольного руху? Думаю, що ні. Більш ефективним буде інформування читачів, які бажають дізнатися правди про драматичні й часто трагічні події Другої світової війни в Україні, подаючи їм докази, базовані на солідній документації.

Найтривалішим об’єктом наклепів на український національний визвольний рух є Степан Бандера, який для багатьох людей залишається прапороносцем і символом боротьби за національну гідність і політичну незалежність України. Бандеру та його послідовників характеризують по-різному: «фашисти», «гітлерівці», «колаборанти», «нацисти» і т.д. Все таки, подібно як гетьман Мазепа чи Симон Петлюра, Бандера став частиною української політичної історії — символом, застосовуваним до кожного, хто будь-коли був відданий ідеалові національної незалежності.

Роман Шухевич

Хвиля критики українського визвольного руху прорвалася в російських засобах масової інформації в 2007 р., коли Президент Ющенко присудив посмертно звання «Герой України» генералові Романові Шухевичу (псевдонім Тарас Чупринка), головному командирові Української Повстанської Армії, який загинув у бою зі спецчастинами МВД 5 березня 1950 р. Цю нагороду передано його синові, Юрієві Шухевичу, 14 жовтня 2007 р. При тій нагоді Президент Ющенко закликав парламент і уряд надати офіційне визнання членам УПА, які воювали за незалежність України. Російське міністерство закордонних справ зреагувало негативно на пропозицію Президента Ющенка, вбачаючи в ній останню з ряду антиросійських проявів, які, як твердить Росія, виникають в Україні. У своїй заяві з 14 грудня 2007 р. Росія висловила особливу стурбованість реабілітацією Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії, тому що, як це твердять росіяни, «...добре відомо, що бандитські відділи УПА брали участь у нацистських каральних акціях». Російський уряд знову скритикував Президента Ющенка 23 червня 2008 р. за його рішення нагородити Шухевича, якого там називають «капітаном СС». Було б більш конструктивно, якщо б росіяни подали докази на підтвердження своїх звинувачень. Згаданий коментар також заявляє, що зрівнювання «нацистських злочинців і бійців ОУН-УПА з ветеранами Великої Вітчизняної війни» є абсолютно неприйнятне. Що особливо цікаве для історика, це російський протест проти «заходів із метою переглянути наслідки Другої світoвoї війни».

Позицію російського міністерства закордонних справ заново ствердив постійний представник Російської Федерації в Організації Об’єднаних Націй Віталій Чуркін, під час прес-конференції 28 жовтня 2008 р., де він зважився назвати Романа Шухевича «нацистом». Що більше, він сказав, що «протягом Другої світової війни вони», тобто члени українського визвольного руху, «були частиною нацистського руху...». Посол також заявив, що «більшість тих людей, які вбивали євреїв у Бабиному Яру, були українські нацисти». Звідки взялися ці українські нацисти?

Кінець «легенди» про «Nachtigall»

Ця остання частина кампанії паплюження Шухевича й батальйону «Нахтігаль» була започаткована Йосифом Лапідом, який назвав себе головою Ради меморіального комплексу «Яд Вашем». Під час державного візиту Президента Ющенка до Ізраїлю й відвідин «Яд Вашем» у листопаді 2007 р. Лапід протестував проти надання Шухевичеві звання «Героя України». Він твердив, що Шухевич і батальйон «Нахтігаль» брали участь у вимордуванні 4 000 євреїв у Львові 1941 року. Він підтвердив свою позицію під час програми в міжнародному радіо Deutsche Welle 6 грудня 2007 р.: «Ми маємо ціле досьє, яке показує, що Шухевич був одним із причетних до масового вбивства. Україна ще досі не домагалася від нас передачі тих документів».

Український уряд, який співпрацював із «Яд Вашем», доставивши Ізраїлю вже 126 000 сторінок різних документів, вирішив вислати офіційну делегацію до музею «Яд Вашем», щоб відкрити правду про те, що насправді сталося у Львові. Ігор Юхновський, голова Українського інституту національної пам’яті, і Володимир В’ятрович подалися до Ізраїлю 27 лютого 2008 р. Наступного дня вони зустрінулися з директором «Яд Вашем», Авнером Шалевом, який поінформував українську делегацію, що окремого досьє про Шухевича немає, і що Йосиф Лапід, який висунув цю справу, не є членом «Яд Вашему». Виникає питання, кому можна довіряти, коли ми, історики, намагаємось чесним способом відтворити складності минулого?

Нещодавно російські архіви оприлюднили, а найімовірніше зфабрикували, документи, які характеризують український визвольний рух як знаряддя нацистської Німеччини, бо це, мовляв, німці контролювали керівництво ОУН, яке створило УПА. Ці документи, як і позиція російського міністерства закордонних справ і заява Чуркіна про ОУН і УПА та генерала Шухевича, в якій російський представник в ООН пов’язує намагання українців здобути визнання Голодомору (геноцид голодом у 1932—1933 рр.) із уявними спробами українських лідерів «прославляти ... особи, які підтримували нацистів», — все це фальшивки з метою створити негативний образ українського руху опору, основною ціллю якого було встановлення Незалежної Української держави.

УВО-ОУН: хроніка збройного спротиву

Як могли німці контролювати керівництво ОУН, коли вже в липні 1941 року вони взяли під домашній арешт двох лідерів організації, Степана Бандеру і Ярослава Стецька, яких у січні 1942 р. вислали до концентраційного табору Заксенхаузен? Після їхнього ув’язнення наступили масові арешти інших провідних членів ОУН. Тільки Микола Лебедь, якого Стецько призначив лідером ОУН, уникнув арешту. Під час поліційної облави на Лебедя німецька служба безпеки видала 4 жовтня пошуковий лист із його фотографією та пересторогою, що він озброєний і небезпечний. Лебедь перейшов у підпілля, звідки успішно проводив операції ОУН і згодом акції УПА. Його дружині, Дарії, не пощастило: німці схопили її й вислали до концтабору Равенсбрюк. Як, отже, ОУН проводила свою співпрацю з нацистами — із нутра концентраційних таборів, чи з підпілля?..

Всі ці події сталися несподівано та за короткий час і були викликані одностороннім рішенням проводу ОУН проголосити відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р. без порозуміння з німецькою владою. Таким актом ОУН кинула виклик німецькій політиці перетворення Східної Європи в німецьку колонію й німці зреагували негайно. Ярославу Стецьку, який підписав Акт Проголошення відновлення Української держави, відразу повідомив офіцер німецької розвідки, Ганс Кох, що він робить, як мінімум помилку. Кох вимагав розпущення асамблеї та попередив Стецька словами: «Ви граєтесь з вогнем». Німецька влада інтерпретували Акт 30 червня й намагання ОУН встановити місцевий уряд і поліцію як спробу бандерівського керівництва «поставити німецьку владу перед доконаним фактом».

Боротьба з русифікацією у брошурах та листівках ОУН

Сподіваючись, що ОУН змінить свої плани, Берлін вислав заступника державного секретаря, Ернста Кундта, до Кракова, де він провів розмови зі Степаном Бандерою, Володимиром Горбовим, Василем Мудрим, Степаном Шухевичем і Віктором Андрієвським. Зустріч перетворилася в конфронтацію Кундта й Бандери. В той час, як Кундт наполягав на тому, що тільки Німеччина має право вирішувати політичну майбутність України, Бандера пояснив, що боротьба , яку ведуть українці, це боротьба за вільну й незалежну Україну. Крім того, він заявив, що «базою для певної співпраці з німецькими установами є мета встановлення незалежної української держави...» Бандера також пояснив Кундтові, що свої рішення він не узалежнював від будь-якої німецької влади. Він заявив: «Видаючи всі свої накази, я не покладався на жодну німецьку владу, ані на будь-яку згоду німецької влади, але тільки на мандат, одержаний від українського народу».

Я пропоную, щоб усі ті, які висувають безцеремонні твердження , що Провід ОУН і УПА був про-нацистський, а особливо представники держав чи важливих установ, спершу познайомилися зі змістом достовірних архівних документів. Після 30 червня 1941 року німці знали, чию справу ОУН репрезентувала. Саме тому вже 5 серпня 1941 року звіт, виданий Armeeoberkommando 17, говорить про «Похідні бандерівські пропагандивні групи», а вже 7 вересня 1941 р. «українські політичні агенти бандерівського руху» попали в категорію небажаних осіб.

Загострення стосунків між німецькою владою та ОУН поступало швидко, що видно із звіту, представленого під час Нюрнберзького процесу. 25 листопада 1941 р. Оперативна група C/5 видала своїм відділенням такий наказ: «Встановлено з певністю, що бандерівський рух підготовляє у Райхскомісаріяті повстання, кінцевою метою якого є створення самостійної України. Всі функціонери бандерівського руху повинні бути негайно арештовані й, після грунтовного слідства, таємно ліквідовані як грабіжники».

Німецька стурбованість можливістю революції, планованої послідовниками Бандери, віддзеркалюється в різних звітах німецької служби безпеки. Наприклад, звіт із датою 16 січня 1942 р. твердить, що на основі інформації, поданої «арештованими послідовниками Бандери, певної дати вибуху планованої революції не визначено. Сигнал для повстання повинен подати Бандера, на звільнення якого ОУН надіється». Очевидно, такий сигнал не міг прийти, бо Бандера залишався в концтаборі до жовтня 1944 року.

Після звільнення 6 жовтня 1944 р. мав розмову з обергруппенфюрером Готльобом Бергером під час якої український лідер виявив великі надії на успіх української визвольної боротьби. Бергер підсумував свої враження від Бандери і зазначив, що «він присвячений своїй ідеї до самого кінця» і що «він ненавидить росіян так само, як німців». Варто відмітити, що у звіті Служби Безпеки (Зіхергайтсдінст: SD) за січень—березень 1942 р. ОУН(б) вже тоді вважалася найбільш активною і небезпечною. Загально кажучи, з початком весни 1942 р. помітно зростає число звітів про діяльність ОУН, що й характеризується як небезпечний рух спротиву. Також цікавим є звіт німецької Служби Безпеки з датою 31 липня 1942 р., який цитує статтю з 4-го випуску нелегальної публікації ОУН Бюлетень. Там сказано: «Рік 1941 приніс нам зміну: один тоталітаризм зник, а другий зайняв його місце... У своїх основних цілях обидва є подібні, їх розділяє лише тактика».

Обширний звіт про «Національно-український рух резистансу — УПА», з датою 1 листопада 1944, читається з захопленням. Цей документ був виготовлений для Fremde Heere Ost (східна секція німецької служби для оцінювання військової розвідки) полковником Райнгардом Геленом. Документ стверджує, що «метою ОУН є створення незалежної національної Великої України». Автор також пояснює, що «стосунки між німцями й українцями поступово погіршувались — ОУН поставилася вороже не лише до поляків і більшовизму, але також до німецької адміністрації. На той час їхня боротьба була спрямована проти німців, совєтів і поляків. Після повторної окупації України Червоною армією, УПА воює виключно проти совєтів ...»

Ці джерела дають далеко кращі докази, які стосуються справжньої мети ОУН, а також стосунків між керівництвом ОУН і німецькою владою, ніж перефразована радянська пропаѓанда.

Оскільки російський представник в ООН безвідповідально приписує вбивство євреїв у Бабиному Яру українським націоналістам, я просто зацитую висновки Нюрнберзького процесу, щоб подати правдиву й точну інформацію. У звіті про Київ сказано: «В результаті, всім київським євреям поставлено вимогу, при порозумінні з комендантом міста, з’явитися в понеділок 29 вересня до восьмої години в призначеному місці. Такі оголошення були вивішені по цілому місті членами київської міліції. Одночасно проголошено усно, що всі євреї повинні бути зліквідовані. У співробітництві зі службовцями й двома відділами поліційного полку «Південь», Зондеркоммандо, 4a (спецвідділ) стратив 33 771 євреїв 29 і 30 вересня». Цей звіт показує виразно, хто сповнив цей жахливий злочин в Києві.

Феномен Степана Бандери

Наступ на український рух опору, тобто ОУН і УПА, був започаткований атакою на Шухевича та його службу в батальйоні «Нахтігаль», тому я пропоную розглянути початок тієї справи. Роман Шухевич — фокус цих затіяних Москвою нападок і акцій деяких безвідповідальних осіб — вже з ранньої молодості був відданий справі незалежності України. На 18-му році життя він став членом Української військової організації (УВО), де був відомий своєю відданістю та організаційною чіткістю. Згодом він вступив у лави Організації Українських Націоналістів, яка була основана 1929 р. у Відні. Як член ОУН, Шухевич не лише виконував численні належні обов’язки, але також присвятив ціле своє життя здобуттю свободи для українського народу.

Перша його військова служба в обороні української справи мала місце під час боротьби за незалежність Карпатської України 1939 року. Після короткого змагання з відділами угорської армії Шухевич подався до Кракова, де виконував обов’язки зв’язкового для ОУН.

Політична ситуація в 1939 р. була бурхливим періодом в історії Європи, але справжній судний день настав тоді, коли Сталін і Гітлер підписали 23 серпня 1939 р. Пакт Молотова-Ріббентропа, який поділив Східну й Центральну Европу на сфери володіння й впливу. В результаті того Пакту східна Польща, заселена переважно українцями та білорусами, як і Латвія, Литва, Естонія, а після короткої кривавої війни також частина Фінляндії, попали під радянський контроль. ОУН, яка раніше плекала деяку надію на здобуття німецької підтримки в своїй боротьбі за незалежність, тепер опинилася в безнадійній ситуації, тому що німці для своєї війни з Францією й Великою Британією отримували сировину від СРСР, отже, Гітлер не збирався викликати антагонізм Сталіна встановлюванням будь-яких відвертих стосунків із українцями. Жменька дискретних контактів між полковником Ріко-Ярим, який діяв із рамени ОУН, і деякими представниками німецької розвідки закінчилася договором забезпечити таємний військовий і розвідувальний вишкіл для малих груп членів ОУН. Ситуація змінилася після німецьких перемог на Заході. Коли французький уряд капітулював 22 червня 1940 р., німці поставилися більш прихильно до пропозицій ОУН. У квітні 1941 р. Бандера уповажнив Ріко-Ярого провести переговори з декількома представниками німецького Вермахту — професорами Теодором Оберлендером, Гансом Кохом і Георгом Герулісом — з метою зформувати українську військову частину в складі Вермахту. Ця справа була успішна й так дійшло до згоди про зформування двох батальйонів — «Нахтігаль» і «Ролянд».

Початково українських рекрутів вишколювали таємно малими групами, званими «Арбайтсдінст», або просто тримали в ізоляції. У квітні 1941 р. приблизно 700 послідовників Бандери (ОУН(б) були завербовані до тієї програми; в половині травня їх поділено на дві групи та вислано на додатковий вишкіл у спеціальних операціях. Важливо зазначити, що хоча вишкіл проводжено за підтримкою Abwehr-у (німецької військової розвідки), очолюваної адміралом Вільгельмом Канарісом, Abwehr не прилучив ці два батальйони до якоїсь військової частини. Очевидно, вони були призначені для спеціальних завдань. Рекрутів знову поділено та вислано у два різні місця для кінцевого вишколу. Одну групу, названу «Нахтігаль», вислано до Нойгаммеру (Силезія). Другу групу, названу «Ролянд», вислано до замку Завберсдорф, на південь від Відня, і передано під команду майора Євгена Побігущого. Під час переговорів ОУН(б) з німцями дійшло до порозуміння, згідно з яким члени обох батальйонів присягатимуть на вірність тільки українській державі, а не Німеччині чи Гітлерові.

Людина, яку не знали в обличчя

Батальйон «Нахтігаль», назва якого була «Спеціальна група «Нахтігаль», був під командою д-ра Ганса-Альбрехта Герцнера. Його головним дорадником і зв’язковим офіцером був професор Теодор Оберлендер, який мав чин першого лейтенанта. Справжнім командиром був для українців Роман Шухевич, один із провідних членів ОУН(б). Обидва батальйони провели тільки короткий час у своїх нових вишкільних базах. Вже 7 червня 1941 р. «Ролянд» був у дорозі до Румунії, сподіваючись брати участь в операціях у південній Україні, а 18 червня «Нахтігаль» вислали до радянсько-німецького кордону: операція «Барбаросса» мала ось-ось розпочатися.

Члени батальйону «Нахтігаль» радо вирушили до радянського кордону, сподіваючись, що війна швидко розпочнеться, бо вони знали про масові арешти, які проводило НКВД, і про депортації населення із Західної України на Сибір. Між 1939 і 1941 рр. було депортовано приблизно 550 000 осіб. Як і передбачали, німецький напад на Радянський Союз розпочався 22 червня 1941 р. Не беручи участі в боях, батальйон «Нахтігаль» перетнув радянський кордон дорогою на Львів і прибув туди в ранніх годинах 30 червня. Згідно з інструкціями, батальйон взяв під контроль декілька стратегічно важливих об’єктів: залізничні станції, газові й електричні станції, катедру Св. Юра та міську ратушу.

У Львові вояки батальйону «Нахтігаль» побачили наслідки радянського панування терору. В’язниці були переповнені покаліченими трупами людей, які вже розкладалися. Декілька членів батальйону знайшли у в’язниці Бригідки тіло Юрія Шухевича, брата їхнього командира. Енкаведистський директор в’язниць, Філіппов, звітував 5 липня 1941 р., що у львівських тюрмах замордовано 2 464 в’язнів. Цей звіт також подає деталі про екзекуції в’язнів у інших містах Західної України. Терор, розв’язаний совєтами, і масові вбивства в’язнів викликали гнів львівського населення. Охоплені люттю і розпукою, деякі родичі замордованих в’язнів, як і звичайні жителі Львова, хапали зустрічних на вулицях євреїв і примушували їх іти до тюремних підвалів виносити загниваючі тіла в’язнів. Все це діялося серед жорстокого насильства і лайки. Стереотип «єврейського більшовика» перетворював невинних людей на жертви, бо ті, хто сповнив ці злочини, без уваги на їхню національність, були евакуйовані совєтами ще перед тим, як німецька армія вступила до Львова.

Юрій ШУХЕВИЧ : «Справжній героїзм — жити згідно зі своїми переконаннями»

Батальйон «Нахтігаль» пробув у Львові один тиждень, забезпечуючи бази, за які він відповідав. Деякі вояки також взяли участь в історичній події, відомій як Акт проголошення відновлення Української держави, проведений Ярославом Стецьком 30 червня 1941 року. Німці розглядали це проголошення, таємно санкціоноване Степаном Бандерою, як акт керівництва Бандери, ціллю якого було поставити німецькі власті перед доконаним фактом. Насправді так і було, і це визначило стосунки між ОУН(б) і німецькою владою на час війни. Після спостерігання трагічних подій у Львові «Нахтігаль» подався на схід із наступаючими німецькими військами і дійшов до Вінниці, а згодом до Юзвина (Вінницька область), де перебував два тижні.

В тому часі члени батальйонів «Нахтігаль» і «Ролянд» дізналися, що німці заарештували Бандеру, Стецька та інших провідних членів ОУН(б) і що на основі декрету з 17 липня Галичину включено в генеральну губернію. Керівництво обох батальйонів негайно зреагувало на ту несподівану новину. Капітан Роман Шухевич, визнаний політичний лідер обох батальйонів, написав листа до командування вермахту, протестуючи проти подій у Галичині і заявляючи, що в такій ситуації українці не можуть залишатися на службі у німців. Тож батальйони було відтягнено з фронту, обеззброєно та вислано до Франкфурту-над-Одрою, де їм дали вибір: підписати однорічний контракт служити в шуцполіцай (німецька міська поліція) або бути висланими до Німеччини як примусові робітники. Як і можна було сподіватися, вони вибрали службу в поліції. Такий був кінець існування батальйонів «Нахтігаль» і «Ролянд».

Новий батальйон під командою майора Євгена Побігущого і капітана Романа Шухевича відійшов у Білорусь і 19 квітня 1942 р. прибув до малого містечка Лепел, в околиці якого вояки сповняли службу безпеки, наприклад захищали поїзди та охороняли військові склади. Контракт закінчився наприкінці 1942 р., і оскільки українські вояки відмовилися відновити його, їх транспортували малими групами назад до Львова. Перша група виїхала 5 грудня 1942 р., а 6 січня 1943 р. залишили Білорусь офіцери й прибули до Львова на українське Різдво. Використовуючи різдвяний час, Шухевич попросив у німецького охоронця дозволу піти додому, мовляв, він живе в сусідстві, і попередив дружину, щоб сподівалася гостя. Обіцявши швидко повернутися, Шухевич відійшов і вже не повернувся, таким чином уникнувши ув’язнення в тюрмі на Лонцького, куди попали всі інші офіцери. Після втечі від німців Шухевич пішов у підпілля. Він швидко відновив контакт із ОУН(б) і в травні став членом бюро проводу організації. Найбільшого впливу в українському визвольному русі він досяг у серпні 1943 р. на третьому надзвичайному зборі ОУН, де його було обрано головою бюро та призначено Головним командиром Української Повстанської армії. Так розпочався новий період у житті Шухевича, позначений його керівництвом українською збройною боротьбою на двох фронтах: проти нацистів і проти радянського тоталітарного режиму.

Щодо критики, спрямованої проти Шухевича як офіцера батальйону «Нахтігаль», звинуваченого нібито в участі у вбивствах євреїв і польських інтелектуалів у Львові в липні 1941 р., я пропоную розглянути історичні документи, щоб виявити правду. Після повторної окупації Львова радянськими військами восени 1944 р. радянський уряд створив Надзвичайну державну комісію зі встановлення німецьких злочинів, вчинених на території Львова. Ця комісія складалася з членів Верховної Ради СРСР та інших впливових членів радянського уряду. Результати їхнього розслідування були опубліковані у формі брошури в Києві 1945 року. На базі того розслідування, яке включало досліди, розповіді очевидців і медичні звіти, комісія зробила висновок, що відділи гестапо виготовили списки львівських інтелектуалів, призначених до ліквідації, ще перед тим, як німці вступили в місто. Висновки Надзвичайної державної комісії послужили базою для аргументів генерала Романа Руденка, який був головним прокурором від Радянського Союзу під час Нюрнберзького процесу. Звертаючись до львівської проблеми, Руденко заявив: «Негайно після окупації Львова німцями почалися масові арешти і розстріли професорів, лікарів, адвокатів, письменників, митців. Слідство виявило, що понад 70 визначних науковців, техніків і митців убили німці, а тіла замордованих згодом спалили гестапівці». Трагічну смерть львівських інтелектуалів також обговорював у Нюрнберзі головний радник юстиції (СРСР) Лев Смирнов, який подав деякі деталі про жертви.

У своєму опублікованому звіті Надзвичайна державна комісія не лише виготовила список жертв, включно з деякими описами їхніх страждань, але й подала реєстр осіб із різних відділень німецьких служб безпеки, які брали участь у кримінальних діях у Львові. Слід відзначити, що ані звіт Надзвичайної державної комісії, ані Руденко чи Смирнов — ані, до речі, будь-хто інший — не згадували під час Нюрнберзького процесу про будь-які кримінальні дії батальйону «Нахтігаль» чи Романа Шухевича. Цю фабрикацію створено пізніше. Кампанія очорнювання розпочалася 2 жовтня 1959 р., коли Друге головне управління КДБ СРСР видало інструкцію провести розшуки документів і свідків, пов’язаних із Теодором Оберлендером, міністром у справах переміщених осіб, біженців і жертв війни Федеральної Республіки Німеччина, якого звинувачували в організації масового винищення цивільного населення у Львові 1941 року. 16 листопада 1959 р. генерал-лейтенант Федір Щербак, заступник голови Другого головного управління КДБ СРСР, наполягав, щоб підготовили очевидців до слідства у справі «Нахтігаля».

Справжня ціль КДБ у переслідуванні справи Оберлендера і батальйону «Нахтігаль» була з’ясована в листі, висланому з канцелярії КДБ Львівської області до голови КДБ Української РСР Віталія Нікітченка. В листі ясно сказано, що виконано інструкції у справі «доказів про кримінальні дії у Львові і на території того регіону, вчинені Оберлендером і батальйоном «Нахтігаль». З метою скомпрометувати Оберлендера й українських націоналістів документи, зібрані УКДБ УРСР, були широко вживані в місцевій і центральній пресі, у документальних фільмах і на прес-конференції в Москві».

Встановивши таку зфабриковану документальну базу, Москва була готова розпочати «міжнародне засудження українського націоналізму» за нібито вимордування польських інтелектуалів і членів єврейської спільноти у Львові, з’єднуючи батальйон «Нахтігаль» з Теодором Оберлендером. Використовуючи їх як тло, КДБ підготовляв частину диявольського плану Кремля, ціллю якого було підступне вбивство провідника ОУН(б) Степана Бандери, а ще раніше вбивство голови закордонних частин ОУН Лева Ребета. В січні 1959 р. Богдан Сташинський, добре вишколений кадебістський убивця, який вже доказав свої здібності убивством Лева Ребета 12 жовтня 1957 р., отримав інструкції від свого кадебістського зверхника Сергія А. Демона податися до Мюнхена і встановити місце перебування Степана Бандери.1 В жовтні 1959 р. Сташинський отримав доручення їхати в Мюнхен, щоб виконати наказ Москви та вбити Бандеру. Він здійснив свою місію 15 жовтня. В грудні його викликали в Москву, де Олександр Шелепін, голова КДБ, «нагородив його Орденом Червоного Прапора за виконання важливого державного доручення».

Яка дивна серія пов’язаних подій: у Мюнхені українці оплакували смерть свого провідника, не усвідомлюючи, що він був убитий агентом КДБ, коли в Москві Шелепін і його підлеглі з КДБ святкували свій успіх у Мюнхені! 22 жовтня 1959 р. професор Альберт Норден влаштував прес-конференцію в Східному Берліні, що започаткувала кампанію проти членів батальйону «Нахтігаль» і професора Оберлендера, яких звинувачено у масовому вбивстві євреїв і поляків у Львові в липні 1941 р. Ті добре оркестровані події злучили українську трагедію з політичними цілями Москви.

Негайно після вбивства Бандери Москва і контрольована совєтами Східна Німеччина звинуватили Оберлендера у вчиненні злочину у Львові. Офіційний орган радянського міністерства оборони, газета «Красная звезда», заявила, що, увійшовши до Львова з батальйоном «Нахтігаль», Бандера знав надто багато про кримінальні вчинки Оберлендера й тому його вбито. У звинуваченні, яке висунула Німецька Демократична Республіка, подано наступне:

«Оберлендер очолював батальйон убивць «Нахтігаль», коли ця частина атакувала радянське університетське місто Львів у ранніх годинах 30 червня 1941 р. Під його проводом члени батальйону «Нахтігаль» розпочали погроми єврейського населення і кампанію систематичного винищування чільних представників міської інтелігенції, використовуючи для тієї мети списки прізвищ, виготовлені заздалегідь».

За ці мнимі кримінальні вчинки суд Східної Німеччини визнав Оберлендера винним і виніс своє рішення 29 квітня 1960 р. Це судове рішення було широко розголошено по всьому комуністичному блоку. В Польщі видано книжку, в якій знеславлено Оберлендера, Бандеру та українських націоналістів. Нападки на Оберлендера продовжувалися в українському контексті батальйону «Нахтігаль», але насправді, на думку Германа Рашгофера, який був професором міжнародного права в окупованій німцями Празі 1941 р., радянські комуністи намагалися знеславити його високу позицію міністра в уряді Західної Німеччини, так само як і канцлера Аденауера.

Наклепницька війна була успішна, і в травні 1960 р. Оберлендер залишив свій пост міністра в уряді Західної Німеччини. Однак це був лише початок довгого процесу в Бонні, де докладно перевірено всі обвинувачення. Слід зазначити, що в той час, коли Оберлендер був центральною особистістю в тому судочинстві, його завжди засуджували як командуючого офіцера батальйону «Нахтігаль» у контексті подій у Львові. Отже, українців ніколи не залишали поза увагою.

Ані розслідування, проведені під час судових процесів у Бонні, Карлсруе і Мюнхені, ані дослідні матеріали, зібрані міжнародною комісією в Гаазі, ані матеріали Нюрнберзького процесу (42 томи) — жодного разу не згадали будь-якого кримінального вчинку Організації українських націоналістів або її провідників. Однак, без уваги на переважаючі докази, які зняли обвинувачення з ОУН і Романа Шухевича, ще досі є особи, зокрема послідовники московської тенденції засуджувати боротьбу українців за незалежність, які продовжують знеславлювати керівників українського визвольного руху.

Очевидно, завжди можна вивчити більше про минуле. Щоб полегшити цей процес, Служба безпеки України (СБУ) відкрила свої архіви для всіх істориків, і в співпраці з Інститутом національної пам’яті започаткувала громадські історичні слухання, які включають доповіді і виставки документів. Ціллю того проекту, за словами Валентина Наливайченка, голови СБУ, є пізнати правду. Під час відкриття виставки архівних документів СБУ і фотографій, присвяченої Українській Повстанській армії, Наливайченко заявив, що різні спекуляції, міфи та стереотипи, створені про ОУН і УПА, перешкоджали українському народу вивчити правду про його історичне минуле.

Історичні слухання, які проходили 6 лютого 2008 р., «Обвинувачення проти батальйону «Нахтігаль» — історична правда чи політична технологія», є надзвичайно корисні для нашої дискусії. Український історик Іван Патриляк, викладач Київського університету, провів вичерпну лекцію історії батальйону «Нахтігаль», яка дала слухачам прекрасні підстави для наукового обговорення цієї проблеми. Ця похвальна акція підкреслює потребу завжди шукати правди та уникати необдуманих тверджень, які створюють ворожість або підсилюють стереотипи.

День. №127, п'ятниця, 24 липня 2009

2012-03-05 09:54:33
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар