Шляхи, які ми обираємо - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Шляхи, які ми обираємо

Шляхи, які ми обираємо

Клара ГУДЗИК, "День"

Цього року виповнюється 690 років з того часу, як Київську кафедру посів митрополит Петро (?-1326 р.), з ім'ям якого пов'язують дуже важливу подію в історії як українського, так і російського православ'я. Бо це був перший митрополит Київської церкви, місцем постійного перебування якого стала Москва.

З діяльністю середньовічного ієрарха незбагненним ланцюгом причин та наслідків пов'язана, на нашу думку, сучасна криза українського православ'я. Даремно шукати витоки цієї кризи виключно у сучасних катаклізмах - її коріння сягає глибин історії, яка творилася багатьма поколіннями українських православних діячів. Значною мірою завдяки їхній політиці Київська церква, колись світоч православ'я у Східній Європі, втратила не тільки своє значення, а й опинилася у повній залежності від Москви. Перший помітний внесок у цей процес зробив саме митрополит Петро.

Майбутній митрополит народився на Волині, зовсім молодим чоловіком постригся у ченці, а згодом заснував на річці Рать нову обитель, де прославився подвигами благочестя. Князь Юрій, онук Данила Галицького, хотів бачити Петра Галицьким митрополитом. Вийшло, однак, інакше - Царгородський патріарх Афанасій призначив його на Київську кафедру. Першою акцією нового митрополита була мандрівка до Золотої Орди, бо в ті часи призначення Константинополя потрібно було підтвердити ярликом хана. Ярлика Петро отримав; цей вельми цікавий документ зберігся до нашого часу; він свідчить, як цінувала Орда лояльність православного духівництва на завойованих територіях. У ярлиці сказано: "Да никто не обидит в Руси церковь Соборную, Петра Митрополита и люди его. Их грады, монастыри, волости, села, земля, ловли, хутора свободны от всякой дани и пошлины, ибо сии люди молитвою своею наше воинство укрепляют... Кто обидит церковь, монастырь, часовню, да умрет!"

Петро зайняв Київську митрополичу кафедру через кілька десятиліть після монголо-татарської навали, в часи загальної руїни. Київ ще не піднявся після штурму хана Батия; старші князі й частина населення його залишили. 1300 року, після одного з татарських набігів, попередник Петра, митрополит Максим-грек переїхав до Володимира-на-Клязьмі, під захист Володимирських князів, де й помер. Митрополит Петро після візиту до Орди поїхав до Києва, огледівся там, вжахнувся на "мерзость запустения" і подався на північ, до Володимира, а невдовзі перебрався до Москви, де тоді князював Іван Калита. За словами історика Михайла Карамзіна, "митрополиты оставили Киев, чтобы не быть там свидетелями и жертвами несносного тиранства моголов." У Москві Петра прийняли гостинно - розумний князь Іван Калита добре розумів той престиж, який надасть ще мало відомому містові резиденція Київського митрополита. Москва дуже шанувала Петра; з його іменем пов'язана, зокрема, закладка й будівництво у Кремлі Успенського собору. Після смерті митрополита було піднесено до лику святих, до складу найбільш шанованих святителів руської церкви.

Як бачимо, зі святим Петром пов'язана остаточна втрата тогочасним Києвом не тільки політичного, а й церковного значення. Чи було за існуючих тоді обставин рішення переселитися з Києва до Москви фатально неминучим? Чи взагалі можна підходити з мірками ХХ століття до вчинків людей зовсім іншої доби? На ці питання не існує однозначної відповіді, але історія, з її розмаїттям незчисленних сюжетних ліній та особистостей, надає нам можливість знайти для порівняння подібні обставини й подібних діючих осіб, хоча й роз'єднаних у часі.

Ситуація, що склалася у Київській митрополії ХІІІ-XIV cтоліть, вельми нагадує ту, в якій опинилися римські архієпископи раннього середньовіччя. Тоді столицю імперії було перенесено до Константинополя, що перетворило Вічне місто на далеку провінцію. Рим, подібно до Києва, залишився без оборони й підтримки світської влади; і це за часів, коли на місто з усіх сторін насувалися варвари. За цих драматичних обставин римські папи не покинули місто, не подалися до нової столиці під захист імператорів. А деякі з них навіть намагалися захистити місто й церкву від чужинців. Так 452 року, коли Рим оточило військо гунів на чолі із Аттілою, що навіяв жах на всю Європу, папа Лев І вийшов за ворота йому на зустріч. За допомогою красномовства, дипломатії та подарунків Лев І врятував тоді місто від пограбування та руйнування. Не всі папи відзначалися такою рішучістю та спритністю, однак Рим завжди, у найгірші часи (за винятком, так званого, Авіньонського полону пап) залишався їхньою резиденцією, центром католицизму.

Гідні постаті для порівняння можна віднайти і в нашій історії. Згадаємо митрополита Київського Макарія, який 500 років тому загинув від шаблі степовиків саме через те, що вирішив залишити безпечну Литву і відновити запустілу Київську кафедру. У непрості часи займав цю кафедру також митрополит Петро Могила. Українська церква була щойно поділена Берестейською унією; йшлося про те, бути чи не бути українському православ'ю. Значна частина української шляхти тоді перейшла в католицизм. Перед Петром Могилою, що належав до багатого княжого роду, відкривалася блискуча кар'єра при польському дворі. Він обрав інший шлях - переїхав до "провінційного" Києва і присвятив життя відновленню церкви та духовності України.

Повернемося, до митрополитів XIV ст. З легкої руки волинянина Петра почалося становлення Москви як православного центра "всея Руси". Наступник Петра митрополит Феогност до Києва й не заїжджав - із Константинополя поїхав по ярлик до Орди, а звідти - прямісінько до Москви. Так князі церкви, подібно до старших князів Рюриковичів, не стали охоронцями старожитньої столиці, не взялися за відбудову загальної руїни, зокрема київських церков та монастирів, а пішли шукати особистої безпеки та покровителів на півночі. Тим самим було закладене історичне підгрунтя, розпочалася ланцюгова реакція, що вреші-решт призвела у ХVII столітті до повного підпорядкування Київської митрополії Московській церкві, яку сама ж і породила. До цього Київська церква завжди знаходилася під омофором Вселенського патріарха і користувалася широкою автономією. Тоді, у ХVII столітті значна частина українських єпископів енергійно опиралася "об'єднанню" з Москвою, бо не хотіла йти "під руку темного й барбаринського" московського духівництва. Однак обраний неканонічним собором 1685 року митрополит Гедеон Четвертинський, спокусившись митрою і злякавшись репресій, згодився прийняти хіротонію (свячення) не від Вселенського патріарха, як це велося у Києві з 988 року, а від Московського. З незалежною Київською церквою було надовго покінчено.

Сьогодні українська православна церква переживає наступний, дуже крутий поворот на своєму шляхові - вперше в історії вона відокремлена від держави, до якої завжди "ліпилася". Ще більш важливе те, що вперше за багато століть для нашої церкви відкрилася реальна можливість помісної автокефалії. І зараз - у котрий раз! - подальша доля церкви знаходиться в руках її ієрархів. Який шлях вони оберуть? Надалі шукатимуть "ханських ярликів", особливого статусу в державі - ціною розколу, політичної зради, внутрішньої смути? Чи зрештою церква стане ангелом-охоронцем суспільства і вийде назустріч розбратові та негараздам - Аттілі, що тепер стоїть біля наших воріт із мечем у руках?

1998-03-13 16:51:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар