Шляхами слов’янської культури - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Шляхами слов’янської культури

Шляхами слов’янської культури

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Видатна особистість (а тим більше геній, який, на відміну від «просто» таланту, бачить і влучає в ту ціль, яку окрім нього не бачить ніхто) спроможна поглянути навіть на найскладнішу наукову проблему вільними, «свіжими очима» — і тоді стає ближчою омріяна істина, очищена від стереотипів, лукавих умовчань або грубої фальші. Дуже цікавим прикладом може тут бути багатовікова полеміка навколо питання слов’янської історії та культури, взятої не лише в аспекті розвитку тієї чи іншої слов’янської нації, а, так би мовити, у «всеслов’янському» сенсі (від імпер-шовіністичних концепцій «слов’янської єдності», звичайно під егідою «царя-батюшки», генсека або сучасного кремлівського президента, до цілком коректних досліджень історії різноманітних і винятково цікавих міжслов’янських політичних, економічних та культурних зв’язків).

Слід визнати, що саме через імперіалістичні панславістські доктрини, що активно і завжди продукувалися Московською, Петровсько-Романовською, Радянською та сучасною Російською державами — саме внаслідок неприхованої жадоби до поглинання слов’янських земель, де тільки це здавалося можливим, саме ідея слов’янської спільності та прогресивної, демократичної, чесної співпраці наших народів виявилась певною мірою скомпрометованою в очах певної частини українського загалу. Проте якраз тому нам треба уважніше перечитувати праці тих світочів слов’янських народів, котрі насправді були відданими високим ідеалам рівноправної, гуманістичної «сім’ї вольної, нової» — без жодних «старших братів». Ідеться, зокрема, про творчу спадщину великого польського поета й мислителя Адама Міцкевича, в першу чергу про його лекції з історії слов’янських літератур (читалися в еміграції, в Парижі, з листопада 1840-го по 1843 рік). Як переконається читач, належну увагу геніальний поляк приділив у своїх лекціях і Україні (що, звичайно, не зобов’язує нас у всьому беззастережно погоджуватися з його поглядами).

Перш ніж викласти Міцкевичеве бачення «слов’янської ідеї», в тому числі історії українського слова й культури загалом, корисно було б бодай коротко нагадати про те, як поет, вступивши — після поразки повстання 1830 року — в найважчий, мабуть, але водночас і найбільш творчо наснажений період свого духовного розвитку, уявляв собі політико-інтелектуальну «карту» Європи того часу. Згідно з думкою Міцкевича (ця теорія пропагувалася ним і у відомій «Книзі народу польського і пілігримства польського», і в газеті «Польський пілігрим»), у світі, надто після подій 1830 року і остаточного поневолення польської Вітчизни, існують лише дві партії, а саме: «польська партія» та «московська партія», або «партія царистів». Якраз від підсумку боротьби цих двох партій, вірив великий митець слова, залежить майбутнє людства!

ОБКЛАДИНКА КНИЖКИ ПОЛЬСЬКОЮ МОВОЮ, ЯКА МІСТИТЬ ЗАПИСИ ЛЕКЦІЙ МІЦКЕВИЧА. ВИДАНО В ПАРИЖІ

І в той же час Міцкевич щиро вважав себе (визнаємо: не без вагомих підстав) представником не лише своєї нації, а й слов’янських народів узагалі. Саме так, до речі, його сприймали численні слухачі його паризьких лекцій (а серед них були і Фредерік Шопен, і Йоахім Лелевель, і Віктор Гюго, і Жорж Санд!). Відверто поділившись з аудиторією (вже під час першого виступу 22 грудня 1840 року) численними труднощами «спілкування та перекладу», поет зауважив: «Навіть якби я сам заплющив очі на труднощі, нерозривно пов’язані з предметом мого курсу, — чи зміг би я заглушити в собі відчуття власної недосконалості? Я іноземець, мені доводиться спілкуватися мовою, яка не має нічого спільного ні за своїм походженням, ні за формами, ні за характером із мовою, якою я зазвичай висловлюю свої думки. Мені не лише належить з якомога більшою точністю передати мої думки й почуття чужою мені мовою; я повинен, окрім цього, відшукати цілком новий для мене спосіб висловлювання». Через це поет визнав: «Якби я дослухався лише до голосу свого письменницького честолюбства (бо є щось принизливе в тому, щоб виступати перед аудиторією, не володіючи даром легко й невимушено виражати свої думки), якби я дбав лише за свої інтереси як митця і плекав почуття власної гідності, я мав би відмовитися від небезпечної для мене честі говорити з цієї кафедри».

Проте тут же Міцкевич наголошує (і це суттєво для розуміння його позиції): «Однак є вельми важливі міркування, котрі спонукали мене взяти на себе цей обов’язок. Я вважаю себе покликаним говорити від імені народів, з якими мій народ є тісно пов’язаним і своїм минулим, і майбутнім (тобто слов’янських народів. — І. С.); я відчуваю себе покликаним взяти слово в наш час, коли слово набуває величезної сили, при цьому в Парижі, в місті, яке є столицею ораторського мистецтва». І Міцкевич чітко окреслює свою позицію з найважливішого питання — відносин слов’янського світу та Заходу: «Однією з характерних особливостей нашої епохи є взаємне тяжіння народів, що спонукає їх шукати зближення один з одним. Однак прагнення зблизитися з рештою Європи, зав’язати тісні зв’язки з народами Заходу ніде не виявляється так яскраво й повно, як у слов’янських народів. Слов’яни завжди тяжіли та досі тяжіють до Заходу; всі вони отримали від Європи релігію, військову організацію, мистецтва й ремесла і, в свою чергу, справляли величезний вплив на Захід. Але їхній внутрішній і духовний світ і досі залишається майже невідомим. Європейський дух неначе тримає слов’янство на певній відстані й виключає з християнської спільноти. То що ж, хіба слов’яни не зробили свій самостійний внесок у культуру? Справді, хіба вони не володіють суттєвими елементами цивілізації? Хіба вони нічим не збагатили спільну скарбницю духовних багатств і моральних благ християнства? (Зауважимо, що для польського генія це запитання було дуже важливим, адже він вважав, що християнство є основним рушієм історичного процесу; цим визначався й характер його польського та загальнослов’янського патріотизму. — І. С.) Саме запитання це є образливим!».

* * *

Історія слов’янського світу (в першу чергу — його літератур) представлена в лекціях Міцкевича досить багатогранно: тут і давня поезія (культура загалом) чеського, сербського, польського, болгарського народів, і літописи, і фольклор... Не міг оминути митець і духовні скарби Київської Русі (що нас, українців, цікавить найбільше — нащадки, і це зобов’язує). Дуже цікавим є аналіз «Слова о полку Ігоревім», здійснений поетом; окрім усього іншого, заслугою великого автора «Пана Тадеуша» є те, що він мало не першим став знайомити французьку й, ширше, європейську громадськість із цією нетлінною пам’яткою вітчизняної та світової літератури — ще в 1840—1843 роках.

Отже, Міцкевич пише (коротко відтворивши зовнішній, сюжетний шар «Слова»): «Перед нами — найдавніша й найвидатніша пам’ятка доби ХІІ століття... Герой цієї поеми — руський князь Ігор Святославич — жив поміж 1151 та 1202 роками. Русь була тоді розділена на окремі князівства, а князі вели між собою постійні запеклі війни. Міжусобицями часто користалися північні та східні племена, особливо половці — вони нападали на руські князівства. Руські князі у відповідь часто робили походи проти цих варварів. Один із цих походів став сюжетом і для поеми. Автор — очевидно, сучасник свого героя, бо він говорить про Ігоря як про теперішнього владоможця. Порівнюючи автора поеми з Нестором-літописцем, легко встановити, що це була людина світська, проте він був знайомий із Біблією, бо часто послуговується висловами, що нагадують рядки Святого Письма... Ось і все, що ми знаємо про поета; його біографія, його ім’я нам зовсім невідомі».

МЕДАЛЬ-БАРЕЛЬЄФ ІЗ ПРОФІЛЯМИ ПРОФЕСОРІВ «КОЛЕЖ ДЕ ФРАНС» — МІЦКЕВИЧА, МІШЛЕ ТА КІНЕ

«В поемі про князя Ігоря, — зауважує Міцкевич, — примітним, насамперед, є її суворий, печальний, скорботний тон, котрий настільки відрізняє її від веселих та жвавих творів польських поетів і літописців тієї ж доби. За своєю формою поема про Ігоря є цілковито оригінальною; її не можна порівнювати ані з грецьким епосом, ані з ліричною поезією нашого часу. В ній, насамперед, упадає у вічі відсутність надприродного, чудесного елементу, який у творах подібного ѓатунку є, висловлюючись по-школярському, «важелем» й який в епосі розкриває та узагальнює основну думку поетичного твору... У слов’ян ці надприродні елементи цілком відсутні. Уся їхня поезія є природною, земною... Найбільш прикметною в ній є пластичність стилю. В ній відсутня та витонченість, котра притаманна грецькому стилю, немає в ній і різких ліній, властивих скандинавським ліричним поемам (цікаве спостереження! — І. С.). Її стиль, пластично-образний, чуттєвий, відрізняється й від давньої скандинавської, й від сучасної німецької поезії».

«Проте ці загальні зауваження, — розвиває свою думку Міцкевич, — щодо композиції та форми «Слова о полку Ігоревім» зовсім не пояснюють і не розкривають сили поеми, не можуть дати відчути всю ту чарівність, яку відкриває при її читанні слов’янин. Не можна розпочинати історію літератури з таких поем, їх слід було б читати наприкінці курсу; слід було б попередньо вивчити якщо не мову, то принаймні історію цього народу (давніх українців доби Київської Русі. — І. С.)». І далі митець підкреслює: «Вже сама по собі та схожість, що її ми знаходимо між поетичною пам’яткою давно минулих часів і всіма шедеврами сучасної слов’янської поезії, незмінно свідчить про вічну, нев’янучу красу цієї поеми. Всі картини відтворені з натури, всі герої взяті з життя, й доти, доки незмінними залишаться слов’янська природа і слов’янський характер, ця поема буде по праву вважатися національною і завдяки своїй правдивості збереже, певною мірою, свою актуальність».

Але, звичайно, розбором «Слова о полку Ігоревім» не обмежується та частина «Лекцій про історію слов’янських літератур», що присвячена розвиткові давньоукраїнського мистецтва слова. Польський поет приділяє увагу й вивченню «Повісті врем’яних літ» Нестора-літописця, підкреслюючи «простоту», «стислість», «невимушеність» і «щирість» оповіді, загалом високо цінуючи твір. Проте, порівнюючи «Повість» Нестора з близькою їй за часом написання пам’яткою середньовічної польської історичної літератури — «Хронікою» Галла (Галлуса), Міцкевич все ж віддає перевагу останній — перш за все за «глибину християнських почуттів». Разом із тим Міцкевич пише про давньоруського літописця з величезною повагою, називає його «найдавнішим слов’янським письменником та істориком» і підкреслює, що в попередньому, ХVІІІ столітті, провідні представники історичної науки висловлювалися про Нестора з величезною похвалою, захоплювалися ним і визнавали «взірцем історика». Сам же Міцкевич ставить у заслугу Нестору передусім те, що він «оживив сухість візантійських письменників чарівністю своєї простої душі», й наголошував на тому, що надає величезного значення його літопису як джерелу відомостей про минуле слов’янства.

«Українська тема» в «Лекціях» Міцкевича є цікавою й багатогранною (ще не досить дослідженими є такі захопливі сюжети, як приїзд до поета в Париж наприкінці 40-х років ХІХ століття доброго знайомого й однодумця Шевченка — Савича, який привіз польському генію деякі твори Тараса, високо поціновані автором «Кримських сонетів»; або ж напівлегендарна, проте цілком достовірна зустріч Гоголя з Міцкевичем у столиці Франції наприкінці 1830-х). Ця тема не обмежується лише суто українською «етнографічною» лінією. Так, розповідаючи про Ніколая Рея, сучасника Кохановського, видатного польського поета ХVІ століття, якого Міцкевич дуже шанував, наш митець окремо підкреслює, що Рей у дитинстві та молодості жив у Галицькій (Червоній) Русі, тобто на землях сучасної Західної України, «серед винятково поетичного й музикального народу», де розмовляв «польсько-руською (русинською) мовою й перейнявся народним тоном і тією простотою, яка відрізняє всі його твори».

Розповідаючи про життя і творчість польського (але певною мірою й українського) релігійного письменника і проповідника ХVІІ століття Петра Скарги, Міцкевич із цілковитим співчуттям і схваленням цитує філіппіки цього автора, де викривається знущання шляхти і з польського, і з українського селянства: «А кров живих підданих наших, наших селян ллється без упину весь час, просякнувши собою землю й пофарбувавши її в червоний колір — які жахливі кари віщує вона королівству! Ви самі говорите, що немає іншої такої держави у світі, де піддані, де орачі були б більше утисненими, ніж у нас, тією абсолютною владою, що її без будь-яких перешкод встановила над ними шляхта. І ми самі бачимо, що не лише панські, але й королівські кріпосні піддаються таким знущанням, від яких ніхто їх порятувати не може. Розлючений пан або королівський староста не тільки відбирає все, чим володіє селянин, але може й убити його, коли й як йому заманеться, і слова докору за це не почує. Отак держава наша забезпечила нещасних підданих, черв’ячків своїх, працею яких ми всі живемо». За спогадами, Міцкевич зачитував ці слова десятки разів...

* * *

Концепція слов’янського світу Міцкевича залишилась у вдячній пам’яті сучасників (поза сумнівом, вплинула вона певною мірою й на наше Кирило-Мефодіївське братство — першу політичну визвольну організацію українців) тому, що розглядала співдружність слов’янських народів на цілком рівноправних, демократичних засадах, без імперських претензій; при цьому поет надавав особливого значення саме боротьбі «слов’янських племен» за національну незалежність і державну самостійність кожного народу. Цим лекції Міцкевича є цінними й сьогодні.

2011-11-13 09:34:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар