Шлях на гору - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » Шлях на гору

Шлях на гору

Археолог із села Кам'янки Луганської області Микола Тарасенко за допомоги місцевих мешканців зводить церкву на скелі
Ганна ГРЕЧАНИК, Кам'янка - Луганськ. Фото автора

Бізнесмени й банкіри, що проміняли кар'єру на будиночок у селі, нині вже не дивують. Хтось називає таких людей дауншифтерами, хтось диваками, хтось шукає таким вчинкам пояснення. А пояснення жодного: просто люди, які довго шукали свого місця під сонцем, одного дня зрозуміли, що не місце красить людину, а зовсім навпаки. Але історія відомого вченого Миколи Тарасенка, який на початку тяжких 90-х переїхав із комфортного зарубіжжя з великими перспективами до глухого куточка Луганщини, аби самотужки збудувати храм, досі викликає подив. А ось сам Микола Іванович в цьому нічого дивного не бачить: так судилося.

ЧІТКА ПІДКАЗКА

Спочатку життя у Миколи Івановича складалося, як у всіх, ну, може, трохи краще. Закінчив історичний факультет Ворошиловградського педінституту (нині Луганський національний університет ім. Тараса Шевченка), потім навчався на археологічному факультеті Ленінградського державного університету, займався палеолітом і кам'яним віком, потім був запрошений до Нікарагуа. Там він виявив першу в Латинській Америці палеолітичну стоянку – в саму  можливість їх наявності досі ніхто не вірив. Коли відкриття все ж визнали,  влада Нікарагуа запропонували Тарасенку продовжити роботу і пообіцяли створити всі умови. Але всім райдужним перспективам раптом було покладено край. Чому? Про це  Микола Іванович розповідає так:

– Я перебував у розвідці, високо в горах. Саме там я почув голос, можливо, це була моя думка, можливо, хтось підказав мені згори, але сказано було чітко: «Повертайся додому, на гору, і будуй храм!». Одразу зауважу, що я не п'ю, наркотиків не вживаю, тож був тверезим. Як я саме цю гору обрав – не знаю, вона сама мене знайшла і привернула… Адже це були останні роки існування СРСР, комуністи обурилися, але 15 соток виділили –  для експериментального поселення. Спершу я мешкав у наметі, потім з'явилася келія. Перші п'ять років були дуже тяжкими – початок 90-х, у цих місцях  було холодно й голодно. Потім люди почали мені допомагати. За шість років фундамент храму поклали, вісім сезонів стіни мурували…

Зараз тут справжня садиба з городом і пасікою, і мешкають тут не лише  дружина й діти Миколи Тарасенка, а й їхні численні гості та друзі, а ще – кішка і кінь. Приїхати сюди може кожен, головне –жити за статутом господарів: не пити, не палити, не лаятися, не плювати на землю й берегти природу. А храм майже готовий, залишилося лише потинькувати і зробити внутрішнє опорядження. Зараз будувати допомагають місцеві мешканці. Але на досягнутому  ніхто не зупиняється: вже намічено фундамент нового храму, а Микола Іванович охоче ділиться своїми планами:

– Наступного року закладатимемо храм Михайла Архистратига, а загалом тут буде духовний комплекс із трьох храмів. Той, що добудовується, називатиметься Храмом усіх святих, буде ще церква Донської ікони божої матері – адже нам дарують ікони, отже, має бути престол.

 Утім, дарували мешканцям незвичайної садиби не лише ікони. У келії можна знайти семисвічник, на сусідній горі  стоїть католицький хрест, а поряд зі скелею розташована… індуїстська ступа, яка органічно вписалася в ландшафт. Господар садиби каже, що сюди з'їжджаються люди різних віросповідань, з усіх кінців світу – бог один, тому до всіх ставляться тут демократично, просто православ'я слов'янам найближче ментально. Та й сам храм має вельми колоритний вигляд: він геть не схожий на українські й російські церкви – радше на грецькі чи візантійські. Але кожен, хто брав участь у його будівництві, залишив тут часточку себе. І до всіх учасників процесу Микола ставиться з цікавістю:

– Допомагають нам усі! Хто словом, хто ділом, хто матеріалами, тому й будується так довго. Зараз ось ми залучаємо донських козаків і молодих спортсменів з області. Але це, швидше, аби відвернути їх від сумнівних «радощів» сучасного життя – спорт і шкідливі звички несумісні, а  спосіб розважитися зі шкодою для здоров'я, фізичного й духовного, завжди знайдеться. А грошей ми не збираємо взагалі, навіть рахунку в банку немає. Якщо хтось хоче грошей дати – дає готівкою. Ось зараз тинькувати храм треба, це дорого, але ми знаємо, що господь допоможе. А загалом, ми тут живемо без грошей – місцеві мешканці допомагають, та й свій город теж.

НАРОДЖЕНІ ДЛЯ СВОБОДИ

Щось дивне все ж таки є в цьому місці, яке знайшло свою людину 20 років тому. І справа навіть не в скелях, і не в природі, через яку великий Чехов назвав ці краї «Донецькою Швейцарією», хоча вона надзвичайно гарна. Тут кришталево чисте джерело, з якого будівельники храму набирають воду без жодних побоювань, кришталеве, пахуче повітря, від якого вже відвикли жителі міст, у лісі росте суниця, а після того, як видерешся на скелю, немає жодної втоми. Вочевидь, справа в енергетиці – вона тут особлива, тому і їдуть сюди люди з усіх усюд, і на всіх вона діє позитивно. Утім, розповідають про село Кам'янку і про цю гору чимало цікавого: і дивні події тут відбуваються, і літаючі тарілки опускаються…

Сам господар гори  цього не заперечує, але ставиться, як до чогось буденного:

– Бог створив світ багатогранним і багатоплановим, тому ні з чого не варто дивуватися. Але місце це і справді особливе – усіх сюди тягне. Я й сам його уподобав, хоча не прив'язаний ні до чого, та й все село раніше наді мною сміялося. А ось вже 20 років живу. Не знаю чому.

Втім, це пояснити можна: тут Микола знайшов сім'ю, до того ж у такому віці, коли звичайні люди на це навіть не сподіваються. У цій сім'ї  панує дивовижна гармонія: ніколи немає сварок і образ, діти ростуть без інтернету, не їдять м'яса, бадьорі й здорові на заздрість міським одноліткам. А старший син  вже чекає, коли приїде товариш і вчитель батька археолог Костянтин Красильников: цього року другокласник Владислав вперше вирушить на розкопки. Батьки не бояться відправляти його самого. Кажуть, хлопчик самостійний, усе вміє, батькам допомагає, до того ж Красильников надійна людина, брав хлопців і молодших.

А на запитання, як же жити без грошей, Микола Іванович відповідає, що просто чудово:

– Це благо. Можна вміти користуватися малим і не страждати, що в тебе чогось немає. Залежність від речей, як і будь-яка інша, робить нещасним. Нинішній світ споживацтва нас іншого вчить – зароби, витрать, будь успішним… Адже раніше я займався моделюванням епохи верхнього палеоліту: сам видобував вогонь, їжу, експериментував із примітивною консервацією, навіть наконечники для стріл робив.  Жили ж у давнину  без грошей, авто і різних вигод. А ось у розташованих неподалік од нас Ровеньках нещодавно була аварія  на електростанції – так  у місті коїлося щось неймовірне…

Певно, щастя справді не там, де ми звиклися його  шукати. Та й самі мешканці поселення навдивовижу справжні, легкі й безпосередні люди, які не мають нічого наносного. Можливо, їм живеться важче, ніж мешканцям міста з усіма умовами, але вони видаються по-справжньому щасливими. 

2012-07-05 10:36:26
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар