Шлях дослідника Голодомору Миколи Міщенка - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Шлях дослідника Голодомору Миколи Міщенка

Шлях дослідника Голодомору Миколи Міщенка

від Монастирських Будищ через Сан Пауло до Чікаґо
Олександр Панченко

24 грудня 1934 року починається життєвий шлях Українця з великої літери  Миколи Семеновича Міщенка у селі, яке колись називалось Монастирські Будища, оскільки там був розташований знаменитий Гадяцький Красногірський монастир, що був одним із трьох, які існували в свій час у цій місцевості Полтавщини. Як відомо, він знаходився в 5 верстах від Гадяча, на правому боці річки Псьол. Наразі на цьому місці тепер знаходиться вже невелике село Малі (а колись  же таки  Монастирські!) Будища. Як відомо, «…Красногірський монастир був заснований ще у XV столітті, коли Митрополит Ісідор на Флорентійському соборі відмежувався від православної віри і прийняв унію, багато прихильників православної віри, побоюючись переслідувань від Митрополита, почали оселятися у віддалених і малозаселених місцях. Ось саме тоді й започаткував свою історію Гадяцький Красногірський Миколаївський монастир. У 1442 році на пустинних, але красивих берегах тихоплинного Псла прийшли два монахи, імені невідомого і поселилися в лісі на високій красній, тобто красивій горі. Пізніше до них приєдналися й інші відхідники, і вже через 40 років, у 1482 році, пустинники, в особі ієромонаха Пімена, випросили у Митрополита Київського Іони дозволу на побудову дерев’яної церкви. В 1556 році за начальництва ієромонаха Мартина зусиллями гадяцьких громадян та шляхецтва була побудована  нова велика дерев’яна Миколаївська церква.  Монастирю багато доводилось терпіти від набігів кримських татар. Він був зруйнований також і гетьманом Іваном Виговським. А за Митрополита Гедеона Святополка, з князів Четвертянських, в 1760 році гадяцькі мешканці з гетьманом Самойловичем і гадяцьким полковником знову відбудували монастир та обгородили його високим (6 аршин) земляним валом. Пізніше, за розпорядженням гетьмана Данила Апостола, цей вал було обсаджено деревами. В 1692 році гадяцький полковник Михайло Борохович, замість старої церкви , яка проіснувала приблизно 150 років, побудував нову кам’яну на честь Святого Миколая. Красногорський монастир не був бідний земельними володіннями. Українські гетьмани, полкові чини і приватні особи щедро наділяли монастир маєтками. Такі дані зберігалися починаючи з 1656 року. Гетьман Богдан Хмельницький, після війни з поляками звернув свою увагу на покращення становища православних церков та монастирів. Своїм універсалом  від 18 квітня 1656 року він надав Красногорському монастирю деякі землі і затвердив попередні маєтки, кількість яких натепер невідома…».

З ЛІВА ДО ПРАВА, - МИКОЛА МІЩЕНКО, КАТЯ МІЩЕНКО-МИЦИК ТА МИКОЛА КОЧЕРГА, - ЧІКАГО (США)

І ось коло місця, де й був той знаменитий кам’яний монастир, споруджений і названий в честь Святого Миколая, незабаром, у грудні цього року, виповниться 83 роки, як там народився інший Микола – на прізвище Міщенко, який 9-річним хлопчиком у 1943 році покинув разом з батьками миле серцю своє рідне село, що згідно з його спогадами було «…розташоване під горою на правому боці ріки Псьол, а вийшовши на гору з сторони села Вельбівки розташований хутір, де на рівному плато, красувалася церква Святого Миколая... Садиба мого діда й прадіда була розташована на хуторі через улицю від вище згаданої церкви. За комуністичної влади при кінці 1929 року розкуркулили мого прадіда, діда й батька, забрали всю садибу, а їх примусили працювати у колгоспі, залишивши тільки хату, де жили прадід, дід і баба та мої батьки, які щойно побралися. У 1934 році в селі закрили церкву і з неї зробили колгоспну стодолу. Коли в 1941 році прийшли німецькі окупанти, - тоді дозволили відкрити й відбудувати церкву. Після війни московські окупанти знову закрили церкву…»

По закінченню Другої світової війни в Європі родина будищенських Міщенків – батьки, брат і дві сестри Миколи, -  опинилась у повоєнній Австрії, в таборі біженців із «совєцького «раю», де сім’я полтавців перебувала аж до свого виїзду до Бразилії 1947 році. В Бразилії, будучи ще юнаком, Микола включився в громадське життя місцевого українства, де в місті Апукарана, що у штаті Парана, був бібліотекарем філії Хліборобсько-освітнього союзу, а відтак, переїхавши до міста Сан Павло, - став членом Українського Товариства «Соборність», де згодом був вибраним на становище культурно-освітного референта, а відтак - заступником Голови філії товариства «Соборність». На цій громадській посаді Микола Міщенко залишався аж до виїзду до США у 1958 році.

МИКОЛА МІЩЕНКО

Майбутній засновник й голова Фундації Українського  Геноциду у США Микола Семенович Міщенко пізніше згадував: «...Московська царська й комуністична влада «подбала» про те, щоб наш нарід, а особливо селяни не знали своєї історії і культури. Їм було потрібно рабів, а не свідомих громадян. Тих, що знали або прагнули довідатися про своє минуле, переслідували, висилали в Сибір, на каторгу, розстрілювали, або просто заморювали голодом… Мене ж все таки тягло туди,  де я народився…  Криниця яку викопав мій прадід з сусідами, ще й досі використовується хуторянами, так як і раніше, але будинку, який стояв по лівому боці улиці, вже немає, місце де він стояв, заросло кущами і бур’яном. Цей будинок в давні часи, з розповіді  моїх батьків та старших людей, був власністю панів Драгоманових, а за совєтів тут була сільська школа-семирічка, як її тоді називали… Там, де стояла наша хата, тепер заросло кущами, а там, де був наш погріб, де батьки переховували запаси харчів на зиму, а в часі війни там була наша фортеця, де ми ховалися і вдень, і вночі від стихії бомбардування та фронтової гарматної канонади, залишилася велика яма, - і це все… Після того, як ми виїхали, нам розповідали, що нашу хату використовували як сільський пологовий дім, а як хата постаріла, то її зруйнували, так як і все інше. З правого боку вулиці, де була колись садиба священика, тако ростуть бур’яни, а далі, де колись красувалася церква Святого Миколая, площа зарощена кущами та бур’янами, як було вже згадано раніше. Зі свідчень селян, церкву було закрито після війни, а аж у 1986 році було заміновано й висаджено в повітря. Це було зроблено по-злодійськи, вночі, як подейкують, з наказу голови та правління сільради, не зважаючи на протести малобудищанських селян… Батько загинув молодим у автомобільній катастрофі у Бразилії, а мама тільки знала те, що пережила у колгоспі, про історію ніхто не думав, а думали про те, як пережити до завтра та чим накормити своїх дітей. За совєцької  влади історії України ак такої, не існувало, мовляв навіщо «хохлам» знати правдиву історію…».

На американській землі Вашінґтона «новим та праведним законом, у Чікаґо, в при кінці 1950-их років почався новий етап життя Миколи Семеновича Міщенка:  спочатку він проходив службу капралом у стратегічному відділі повітряної команди американської армії, а згодом, у 1971 році, на вечірніх курсах, після праці здобув вищу освіту інженера-конструктора, пізніше тривалий час працював інженером-конструктором у компанії «Bell & Howell», а від 1984 року - головним інженером у всесвітньовідомій компанії «Моторола», а відтак у 1993 році був обраний на науково-технічного дорадника цієї ж знаменитої компанії. Прикметно, що якраз українець з походження (!), уродженець полтавських Монастирських (Малих) Будищ Микола Міщенко став автором півсотні (!) винаходів (патентів) у спочатку - галузі виробництва кінознімальної апаратури, а згодом  - новітніх засобів мобільного зв’язку – стільникових телефонів (!).

ГОЛОВА ФУНДАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО ГОЛОДОМОРУ ГЕНОЦИДУ М.С.МІЩЕНКО (З ПРАВА) ТА АВТОР ДОПИСУ О.ПАНЧЕНКО

А ще українець Микола Міщенко знав з самісінького свого дитинства, що кривавий «фундамент» совєцької імперії був побудований большевиками на кістках мільйонів наших дідів й прадідів, заморених суцільним Голодом 1921, 1932-33 та 1947 років, що большевицькі вурдалаки та їхні присвосні масово і жорстоко мордували українців в сумнозвісних катівнях ОҐПУ-НКВД-КҐБ, нещадно знищували наших братів і сестер на сибірських та печорських каторгах, розстрілювали у Биківні, Вінниці, Холодній Горі… І такі трагічні місцини були чи не при кожному обласному центрі підсовєцької України

Якраз Микола Семенович Міщенко був заступником голови Громадського комітету по зібранню додаткових коштів на дослідження Голодомору Конґресовою комісією США під керівництвом незабутнього д-ра Джеймса Мейса, згодом долучився  до заходів щодо спорудження Пам’ятника жертвам Голодомору у Миргороді, який був побудований за кошти Фундації Голодомору (США), виявив себе як член Комітету побудови Пам’ятника Голодомору при православній катедрі Святого Андрія УПЦ КП в передмісті Чікаґо, співпрацював з Асоціацією Дослідників Голодоморів в Україні, став член редколеґії двохтомного видання «Пам’ять Народу: Геноцид в Україні Голодом 1932-1933 років. – Свідчення».

Предметом же особливої уваги видатного конструктора й українського патріота Миколи Семеновича Міщенка є згадана мною вище Фундація Українського Геноциду у США. Бо ж, як зазначено у довідці про цю визначну громадську інституцію, «…Про трагедії людства повинен знати кожен громадянин планети Земля, адже чужого горя не буває. Жахіття і страждання, які довелося пережити у своїй історії вірменам, євреям, камбоджійцям чи суданцям, це – трагедія цілого людства. Жоден злочин скоєний з міркувань етнічних, релігійних чи політичних не може бути підданий забуттю. Трагедія геноциду української нації, що багаторазово мала місце протягом ХХ століття у цьому ряду стоїть окремо. І на це є декілька причин. Історично так складається, що до України завжди мають територіальні претензії росіяни, поляки, румуни, мадяри, турки, татари, німці, зрештою, хто їх тільки не мав і не має. Українська земля впродовж усієї історії була ласим шматком для зайд-завойовників. Парадоксальним є те, що український народ, на відміну від інших, ніколи не вів загарбницьких воєн і не зазіхав на майно своїх сусідів. Однак, саме це можливо і відігравало вирішальне значення у його долі: на миролюбних гречкосіїв аґресори і загарбники дивилися як на безмовну масу і дозволяли собі те, за що неодмінно колись настає відплата. Впродовж минулого століття ворогами української нації різноманітними способами було вигублено майже двадцять мільйонів мирних громадян. Вдумайтеся – двадцять мільйонів людей були стерті з лиця землі, лише за те, що вони заваджали у реалізації сатанинських планів біснуватих лєнінів, гітлерів та сталінів. Три, гігантські за масштабами, Голодомори знищили цвіт і насіння нації – трудове селянство. Минуло понад багато років відтоді, як у 1932-1933 роках вимирала Україна, а сита і байдужа Європа та Америка вдавали, що нічого надзвичайного не відбувається. Але попіл невинно убієнних постійно стукає у наші серця, у серця всього цивілізованого людства, нагадуючи про неоплачений борг перед Україною. Про трагедію українського народу необхідно кричати на усіх перехрестях, як це роблять євреї, вірмени та інші нації, що потерпіли від Геноциду. Починаючи від 1990 року в американських початкових та середніх школах стали викладати курс про єврейський голокост, який увійшов у систему навчання, завдяки єврейській організації «Holocaust Memorial Foundation» з осідком у місцевості Скокі, поблизу Чікаґо.  І цей, та інші фактори натхнули нас подумати простворення Фундації українського Ґеноциду….».

Праця Миколи Семеновича Міщенка у громадській, культурній та церковній площині є належним чином оцінена, зокрема - Архиєпископом Константином (США) у 1988 році, Єпископом Чернігівським Іларіоном у 2008 році, Патріархом Філаретом у 2005 році, як також – міським головою Києва та мером Чікаґо. Наш земляк-полтавець Микола Мішенко був нагороджений орденом Золотого хреста від Союзу культури та мистецтва України, а 2008 року тодішній Президент України Віктор Ющенко нагородив Миколу Семевича Орденом «За заслуги ІІІ-го ступеню».

В часі свого перебування у США в ході презентації моєї та д-ра Івана Буртика із Кліфтону (США) книги про Другу дивізію УНА  у травні минулого року мені пощастило зустрітися  з Миколою Семеновичем, спочатку - в церкві Святого Андрія Первозванного в Чікаґо, а згодом ми продовжили свою розмову у помешканні цієї патріотичної родини. Знову і знову, поруч із іншими темами, - Микола Семенович, його мила дружина пані Валентина, я і пані Галина Степанівна Грушецька (з дому Бойко) - порушували тему масового винищення українського люду зорганізованого московськими большевиками за національною ознакою, яке пізніше дістало Голодомор геноцид українців. Я натепер добре пригадую собі всі ці наші розмови-міркування. Напередоні ж чергової сумної річниці найбільшої трагедії людства – українського Голодомору ХХ-го століття, який забрав з життя мільйони наших братів та сестер, українок і українців, - хочу закликати усіх не лише кілька цих листопадових днів тихо пом’янути, запалити свічку Пам’яті, чи мимоволі згадати про всіх невинно убієнних, але й ніколи-ніколи, - в усіх поколіннях українців, не забувати про Великий Голод, страшний Голодомор, як це робить Микола Семенович Міщенко й уся його родина.

ЧІКАҐО, ТРАВЕНЬ, 2016 РІК

Олександр Панченко, - доктор права, адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2017-11-20 00:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар