Що таке Московська держава? (продовження) - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Що таке Московська держава? (продовження)

Що таке Московська держава? (продовження)

Ігор Сюндюков

Шановний читачу! Перш ніж ми з вами продовжимо слідувати далі за думками Карла Маркса, потрібно сказати хоча б декілька слів про той історичний контекст, без знання якого важко буде зрозуміти аналізовану нами роботу «Викриття дипломатичної історії ХVIII століття» (Чому саме ХVIII? Бо аналіз великодержавної політики «государів Московських» Маркс завершує, «вивівши на світ Божий» справи Петра I, і ми з вами теж до цього прийдемо!).

Отже, тоді, в 1856 — 1857 рр., завершилася Кримська (або ж Південна, як її називали на Заході) війна, в якій імперська Росія зазнала безславної поразки. Покинув наш «тлінний світ» цар Микола I — за нез’ясованих, до речі, обставин, за однією версією, помер від запалення легенів, за іншою — не стерпівши неминучої ганьби, прийняв отруту. Громадськість Західної Європи задавалася тоді питанням: де витоки цього агресивного імперського зовнішньополітичного курсу Миколи, який знахабнів настільки, що визнав можливим диктувати свою волю навіть впливовим країнам, бути «жандармом Європи» (пригадаймо його фразу: «На коней, господа! Во Франции революция!», сказану в лютому 1848-го; пригадаймо, що миколаївський режим виступив у ролі душителя революції в Угорщині, й не тільки там; про «підкорені» народи самої імперії взагалі краще промовчимо...).

Маркс системно зайнявся дослідженням історії Московської держави і суті її зовнішньої політики. По-перше, тому, що він вважав: політика російського самодержавства становить серйозну небезпеку для європейської демократії і для міжнародного пролетаріату (цікаво, що в цьому випадку він не розділяв перше і друге!). А крім того, тому, що розумів: тільки зазирнувши у глиб століть», можна зрозуміти, звідки у великих князів, потім царів Московських така агресивність, таке маніакальне прагнення захоплювати чужі землі та впокорювати чужі народи.

А тепер — слово бере Карл Маркс.

«Викриття дипломатичної історії ХVIII століття». Розділ 4.

«Діючи украй обережно, Іван III не зважився приєднати Казань до Московії, а передав її правителям з роду свого кримського союзника, Менглі-Гирея, аби вони, так би мовити, зберігали Казань для Московії. За допомогою здобичі, яку відняв у переможених татар, він обплутав татар, які перемогли. Але якщо цей обманщик був дуже розсудливий, аби перед свідками свого приниження набрати вигляду завойовника, то він сповна розумів, яке приголомшливе враження мав справити крах татарської імперії на відстані, яким ореолом слави він буде оточений і як це полегшить йому урочистий вступ серед європейських держав. Тому перед іноземними державами він прийняв театральну позу «завойовника», і йому дійсно вдалося під маскою пихатої образливості і дратівливої гордовитості приховувати настирливість монгольського раба, який ще не забув, як він цілував стремено у найнікчемнішого з ханських посланців. Він наслідував, тільки в більш стриманому тоні, голос своїх колишніх панів, монголів, що призводив до трепету його душу. Деякі вирази, які постійно вживаються сучасною російською дипломатією, такі як «великодушність», «уражена гідність володаря», запозичені з дипломатичних інструкцій Івана III.

Впоравшись із Казанню, він завершив давно задуманий похід до Новгорода, голови російських республік. Якщо скидання татарського іга було в його очах першою умовою величі Московії, то другою було знищення російської вільності. Оскільки Вятська республіка оголосила себе нейтральною щодо Московії і Орди, а Псковська республіка виявила ознаки незадоволеності, Іван почав лестити останній і зробив вигляд, що забув про першу, тим часом зосередивши всі свої сили проти Великого Новгорода, з падінням якого, він розумів, доля інших російських республік буде вирішена. Удільних князів він спокусив перспективою участі в розділі цієї багатої здобичі, а бояр привернув на свій бік, використовуючи їхню сліпу ненависть до новгородської демократії. Таким чином йому вдалося двинути на Новгород три армії і придушити його переважаючими силами. Але потім, аби не дотримуватися даної князями обіцянки і водночас побоюючись, що через недостатню попередню підготовку ще не зможе поглинути Новгород, він визнав за потрібне проявити несподівану помірність і задовольнятися тільки викупом і визнанням своєї влади. Проте до грамоти, в якій ця республіка виявляла покірливість, йому вправно вдалося внести декілька двозначних виразів, які робили його її вищим суддею і законодавцем. Потім він став розпалювати розбрати між патриціями і плебеями, що вразили Новгород так само, як Флоренцію. Скориставшись деякими скаргами плебеїв (саме плебеїв, бідняків! — І. С.), він знову з’явився до Новгорода, заслав до Москви закутими в ланцюги тих знатних людей, які, як було йому відомо, ставилися до нього вороже, і порушив давній закон республіки про те, що «ніхто з громадян ніколи не зможе бути притягнений до суду або покараний за межами її території».

Відтоді він став верховним арбітром. «Ніколи, — говорять літописці, — ніколи ще з часів Рюріка не було подібного випадку. Ніколи ще великі князі київські і володимирські не бачили, аби новгородці приходили до них і підкорялися їм, як своїм суддям. Лише Іван зумів довести Новгород до цього приниження».

Сім років витратив Іван на те, аби розкласти республіку за допомогою своєї судової влади. Коли ж він визнав, що сили Новгорода виснажилися, то вирішив, що настав час заявити про себе. Аби скинути маску помірності, йому потрібно було, щоб Новгород сам порушив мир. Тому якщо раніше він прикидався спокійним і терплячим, то тепер розіграв раптовий вибух люті. Підкупивши посла республіки, аби той на прилюдній аудієнції величав його государем, Іван негайно зажадав усіх прав самодержця, тобто самоскасування республіки. Як він і передбачав, Новгород відповів на це посягання повстанням, побиттям знаті і тим, що «передався Литві». Тоді цей московитський сучасник Макіавеллі, набувши вигляду ображеної доброчесності, став скаржитися, мовляв: «Новгородці самі домагалися того, аби він став їхнім государем; а коли, піддавшись на їхні побажання, він, нарешті, прийняв цей титул, вони відреклися від нього і мали зухвалість оголосити його брехуном; вони наважилися пролити кров своїх співвітчизників, які залишилися йому вірними, і зрадити Бога і священну російську землю, закликавши на її землі чужу релігію й іноземця владику».

Подібно до того, як після першого свого нападу на Новгород він відкрито вступив у союз із плебеями проти патриціїв, так тепер Іван вступив у таємну змову з патриціями проти плебеїв. Він двинув об’єднані сили Московії і її васалів проти республіки. Після її відмови беззастережно підкорятися він повторив прийом татар — перемагати шляхом залякування. Упродовж цілого місяця він тісніше і тісніше стягував довкола Новгорода кільце вогню і розорення, тримаючи постійно над ним меч і спокійно чекаючи, поки республіка, що роздирається розбратами, не пройде через всі стадії дикої несамовитості, похмурого відчаю і покірного безсилля. Новгород був поневолений. Те ж саме сталося і з іншими російськими республіками.

Цікаво подивитися, як Іван III використовував саму мить перемоги, аби кувати зброю проти тих, хто добув цю перемогу. Приєднавши землі новгородського духівництва до своїх володінь, він забезпечив себе засобами для підкупу бояр, аби надалі використовувати їх проти князів. Варто ще відзначити ті витончені зусилля, яких Московія, так само як і сучасна Росія, постійно докладала для розправи з республіками. Почалося з Новгорода і його колоній, потім настала черга козачої республіки (тут Маркс має на увазі Запорізьку Січ! — І. С.), завершилося все Польщею. Аби зрозуміти, як Росія роздрібнила Польщу, потрібно вивчити розправу з Новгородом, що продовжувалася з 1478 по 1528 рік.

Здавалося, Іван зірвав ланцюги, в які монголи закували Московію, тільки для того, щоб обплутати ними російські республіки. Здавалося, він поневолив ці республіки тільки для того, щоб вчинити так само з російськими князями. Упродовж 23 років він визнавав їхню незалежність, терпів зухвалості і зносив навіть їхні образи. Тепер завдяки Золотій Орді й падінню республік він став настільки сильним, а князі, з іншого боку, такими слабкими, в результаті впливу московського князя на їхніх бояр, що Івану досить було лише продемонструвати свою силу, аби результат боротьби був вирішений. Проте він не одразу відмовився від своїх обережних прийомів. Він вибрав тверського князя, наймогутнішого з російських феодалів, як перший об’єкт своїх дій. Він почав з того, що змусив його до наступу і до союзу з Литвою, а потім оголосив його зрадником, далі, залякавши цього князя, домігся від нього низки поступок, які позбавили його можливості чинити опір. Все це закінчилося тим, що тверський князь відмовився від боротьби і втік до Литви. Приєднавши Твер до Московії, Іван III з величезною енергією продовжував здійснення свого давно задуманого плану. Інші князі прийняли своє зведення до ступеня простих намісників майже без опору. Залишалися ще два брати Івана. Одного з них Іван переконав відмовитися від свого князівства, іншого заманив до двору, лицемірними проявами братської любові приспав його пильність і наказав убити.

Ми дійшли тепер до останньої великої боротьби Івана — боротьби з Литвою. Вона почалася з його вступу на престол і закінчилася тільки за кілька років до його смерті. Упродовж 30 років він обмежувався в цій боротьбі тим, що вів дипломатичну війну, розпалюючи і зміцнюючи внутрішні розбрати Литви, паралізуючи свого противника нацьковуванням на нього інших ворогів. Після смерті короля Казимира і вступу на престол слабкого Олександра, коли литовський і польський престоли тимчасово розділилися, коли обидві ці країни взаємно виснажили свої сили в міжусобній боротьбі, — Іван зрозумів, що настала можливість використовувати свою силу і всі умови для успішного виступу з його боку є. Проте він не пішов далі за театральну військову демонстрацію — збору приголомшуючого своєю чисельністю війська. Як він достеменно передбачав, тепер досить було лише зробити вигляд, що він прагне битви, аби змусити Литву визнати в договорі ті захоплення, які нишком були здійснені Іваном раніше, і буквально нав’язати Литві союз, а слабкому королеві Олександру — свою доньку.

Між політикою Івана і політикою сучасної Росії існує не схожість, а тотожність — це доведе проста заміна імен і дат. Іван III, в сою чергу, лише удосконалив традиційну політику Московії, заповідану йому Іваном I Калитою. Іван Калита, раб монголів, досяг величі, маючи в руках силу найбільшого свого брата — татар, яких не використав проти дрібніших своїх ворогів — російських князів. Він міг використовувати силу татар тільки під вигаданими приводами. Змушений приховувати від своїх господарів силу, яку насправді накопив, він водночас повинен був засліплювати своїх побратимів-рабів владою, якою не володів. Аби розв’язати цю проблему, він повинен був перетворити на систему всі прийоми найнижчого рабства і застосовувати цю систему з терплячою завзятістю раба. Відкрита сила сама могла входити в систему інтриг, підкупу і прихованих узурпацій тільки як інтрига. Він не міг вдарити, не давши попередньої отрути. Мета у нього була одна, а шляхи досягнення чисельні.

Ця політика була продиктована Івану Калиті специфічним характером як пануючої, так поневоленої раси. Його політика стала також політикою Івана III. Така ж політика і Петра Великого, і сучасній Росії, як би не мінялися назва, місцеперебування і характер використовуваної ворожої сили. Петро Великий дійсно був творцем сучасної російської політики. Але він став її творцем тільки тому, що позбавив московитський старий метод захватів його суто місцевого характеру, відкинув все випадкове, що домішалося до нього, вивів з нього загальне правило, став переслідувати ширші цілі і прагнув до необмеженої влади, замість того, щоб усувати тільки відомі обмеження цієї влади. Він перетворив Московію на сучасну Росію тим, що надав її системі загального характеру, а не тим тільки, що приєднав до неї декілька провінцій.

Підведемо підсумок. Московія була вихована лише завдяки тому, що стала virtuoso (віртуозом — І. С.) в мистецтві рабства. Навіть після свого звільнення Московія продовжувала грати свою традиційну роль раба, що став паном. Згодом Петро Великий поєднував політичне мистецтво монгольського раба з гордими прагненнями монгольського володаря, якому Чингізхан заповідав свій план завоювання світу».

Що можна додати до цих блискучих слів Маркса? Хіба що зазначимо, що, по-перше, «перша у світі Пролетарська революція» відбулася — за страшною іронією історії — не де-небудь, а саме в країні, про політичні традиції якої так точно і жорстко писав видатний німецький мислитель. І це багато чого пояснює, зокрема, відкриває нам причини багатьох традицій ХХ століття. А по-друге, якщо хочете зрозуміти особливості характеру і вчинків нинішнього «національного лідера» Росії, читайте документи 30-х років минулого століття і читайте Маркса...

Теги:
2014-04-11 14:08:44
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар