Середовище ОДУМ та ТОП в персоналіях - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Середовище ОДУМ та ТОП в персоналіях
   

Середовище ОДУМ та ТОП в персоналіях

Олександр Панченко

 ... у променях поезій й під несподіваним кутом погляду на постать  улюбленого поета Михайла Ситника

Хто ж вони «Войовники, Непереборники й Господарі Блакитної Держави…»? - Олексій Коновал, Валентина та Петро Родаки, Іван Данильченко, Василь Тацюк, Леонід Ліщина, Олексій Пошиваник, Юрій Криволап, Федір Гайовий, Олексій Воскобійник, Галина Бойко (Грушецька) та інші достойники з великої планети ОДУМ

 Коли пересічний український материковий читач набирає у своєму пошуковику слово «одум» чи абревіатуру «ОДУМ», то, багато хто із них думає, що йдеться про Юджина Одума, відомого американського еколога і зоолога, який свою докторську дисертацію, як багато хто з українців, захищав в Іллінойському університеті в Урбана-Шампейн, автора класичної праці «Екологія», , яка досі є актуальною, і де була описана цілісна теорія популяції, або ж  про його батька соціолога Говарда В. Одума чи брата, також еколога Говарда Т. Одума. - На жаль, для багатьох нас тут, на материку, ще й досі мало що відомо про Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) – українську молодіжну громадську організація у США (ЗСА)  й Канаді, яка була заснована у 1950 році в  Ню Йорку.

ОДУМ об’єднувало молодь переважно зі східних й центральних земель, вихідців із підсовєцької  України та їхніх нащадків й було частиною демократичного сектору української  еміґрації, яка обстоювала ідеї Української Народньої Республіки, Директорії УНР та Визвольних  змагань українства у 1917–21 роках під проводом Центральної Ради, Михайла Грушевського та Симона Петлюри, які перебували по закінченню Другої світової війни  під впливом УРДПартії  та цілого «багрянівського» руху. У 1970-х роках діяльність ОДУМ-у була спрямована на виховання поколінь, народжених у США та Канаді, зокрема, було  створено Юний ОДУМ і Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП), було відкрито низку відпочинково-виховних, спортових, кобзарських та інших літніх таборів, деякі з них діють по цей час. Для своїх членів  ОДУМ, його приятелі та прихильники придбали відпочинкові оселі «Київ» (місто Акорд, стейт  Ню Йорк, ЗСА) та «Україна» (м.Лондон, провінція Онтаріо, Канада). Об’єднанням було видано «Альманах-збірник ОДУМ-у 1950–1965» (Торонто; Чикаґо; Ню Йорк, 1965), «Порадник одумівця» (2 т.), «Сторінки ОДУМ-у» при часописах «Українські вісті», «Українське життя», «Свобода», «Молода Україна», Збірку поезій «Цвіт папороті» одного із моїх улюблених поетів Михайла Ситника, роман «Грань» О.Лупія. Від 1991 року, як писав Анатолій Лисий з нагоди «50-річчя ОДУМ-у» числі 449 часописі  «Молода Україна»  за 2000-ий рік, а пізніше - Юрій Криволап, -  організаційним справам приділяють менше уваги, станом на 2005 рік у складі ОДУМу перебувало з півтисячі осіб. - У вірші «Ми» шанований в середовищі ОДУМу та ТОПу поет Михайло Ситник пророче написав:

«Як падали розгойдані громи,

Валяючи імперії криваві,

То посередині стояли ми –

Войовники Блакитної Держави...

Щоб світові довести на віки,

Що ми живем, що ми є невмирущі.

І спокій потрясли нові громи,

Карбуючи безсмертя наше й славу.

Хай бачить світ, що, справді, ми – є ми, –

Господарі Блакитної Держави»

…Коли інший пересічний український материковий читач набирає у своєму пошуковику прізвище «Ситник», то йому здебільшого видаються відомості про директора Національного антикорупційного бюро України  (НАБУ) Артема Ситника та українського журналіста, телеведучого й актора Миколу Вересня (справжнє прізвище якого Ситник. - Але ж був ще й знаменитий «Ситник», призабутий поет Михайло Ситник, був вбитий, за деякими припущеннями, не без участі агента КҐБ, 21 серпня 1959 року в Чікаґо, похований на цвинтарі Елмут, по якому ОДУМ-ом в Чікаґо було влаштовано  маніфестацію-похорон. Український поет, журналіст й гуморист Михайло Ситник (*1919-†1959) походив із Василькова на Київщині, до початку Другої світової війни навчався в Київському педагогічному інституті ім. Максіма Ґорькоґо, почав друкуватися в 1937 році у журналах «Молодий більшовик» (Київ), «Літературний журнал» (Харків) та інших. З початком німецько-совєцької війни у 1941 році  Михайло Ситник був редактором часопису «Литаври» (разом з Оленою Телігою). 

Світлина зі сторінки ODUM Friends (Ola Lysyk)

У часі цієї війни він активно друкувався, організовував видання газети у Василькові - «Васильківські вісті» та місячника «Школяр», редаґував газету «Українська думка», входив до складу редколеґії «Українського слова», згодом був співробітником празького журналу «Пробоєм», а у 1943 році еміґрував, проте не зміг повністю реалізувати себе, не знайшовши належного місця в складних умовинах непривітної чужини. - Після здобуття Незалежности Україною  якраз академік з Братислави Микола Неврлий та київський поет Григорій Булах видали цілих дві Збірки творів незабутнього Михайла Ситника: Перша з черги з’явилася у 1998 році,  під назвою «Катам наперекір. Поезії, проза, спогади» (1998), друга - у 2004-ому з назвою  «Від серця. Вірші». Між іншим, у подарованому мені примірнику  Збірника «Від серця» один із його упорядників Григорій Булах написав, зокрема,  й такі слова «Олександрові Панченку – справжньому діячеві Української Держави. На спомин і пізнання наших українців. - 26.02.2005 року». - А понад два десятиліття тому академік Микола Неврлий у часописі «Зерна»  ч.4-5 за 1998 рік докладно описав свої зустрічі з Михайлом Ситником: «…Згадка про Михайла Ситника відновлює в моїй пам’яті жахливі часи німецької окупації України, що в них я з ним познайомився. Це було в йо­го рідному Василькові, куди я з Василем Кузьмиком і Мироном Кузелею (чи не помилився я з прізвищем цього третього?) прибув влітку 1941 року з рамен культурної референтури ОУН. Нашим завданням було сказати людям правду: більшовицький окупант відійшов, німецький прийшов. Нам треба було зблизитись із національно свідомими людьми, які залишились після відступу більшовиків, і разом з ними організувати місцеву самоупра­ву, налагоджувати українське суспільно-культурне життя… Місцева інтеліґенція, переважно вчителі службовці й студенти, формували місцеве самоврядування, редакцію місцевої газети.  Дехто з місцевого активу вже був повідомлений про наш приїзд, цим турбувались зв’язківці. Для мене, як для студента україністи­ки, цікаво було насамперед знайти когось із вчителів, письменників, сту­дентів. Моє бажання було задоволене — незабаром до редакції Васильківської газети прийшов стрункий чорнявий юнак, недавній студент київського педінституту. Це був Михайло Ситник. Всі знали, що він пое­т та що його вірші друкувалися не лишень у провінційних, але і в київських органах. Знайти з ним спільну мову мені не було тяжко. Своє дитинство я провів у Східній Україні, мовно мене тут мали за свого.

Трохи гірше було Миронові, за мовою котрого взнавали, що він «західник». З конспіратив­них мотивів я представився Ситнику як Микола Новиченко. Йти в той час  в Україну з чеським прізвищем було б нерозумно. При першій конфронтації з німцями — а між ними були й судетяки — мене б не пожаліли. - Найбільше мене зблизила з Ситником українська поезія. Ми один одному цитували вірші Сосюри, Рильського, Тичини. Трохи пізніше я переключився на Олеся, розповідаючи Михайлові про своє з ним знайомство і про те, що саме недавно в семінарі Ол.Колесси читав я про його лірику реферат. Ситник усім цим цікавився, просив мене побільше оповідати про Олеся, Винниченка, про слов’янську Прагу, УВУ, Музей визвольної бо­ротьби України, про численну українську громаду у Празі і т.д. Остаточно я ввійшов у його довір’я тоді, коли сказав йому, що лиш вісім років тому я мешкав у м.Куп’янську, закінчив там українську семирічку і в осоружному 1933 році на власні очі бачив, як там на вантажівках возять трупи з гоюду померлих селян та, якщо був брезент, вони були накриті, а як його не було — то оголені кістяки трупів жахливо виднілись на кузові. Оповів я йому й те, що на вулицях Харкова бачив мертві тіла опухлих від начебто «малокров’я»... - Всі ці страхіття бачив у 33-му й Ситник, який, як вияви­всь був на чотири роки молодший за мене. - З першого для нашого знайомства ми так подружили, що, здавалось, аули знайомі ще з дитинства. Михайло запросив мене до себе, вдома оіцяв мені прочитати свої вірші. Ситники жили на верхній частині Василькова, їхня хатинка була, як пригадую, в самому куточку садка. В дворі був колодязь, повітка на дрова. Михайлова мати щиро нас привітала, погостила кислим молоком і чорним домашнім хлібом. Після цілоденної спеки нічого кращого не могло й бути. Віршів, що їх тоді читав мені Михайло, вже не пригадую, з того часу минуло багато років. У Ситників, що покоря­ли мене своєю щирістю й гостинністю (а була війна!), пробув я тоді десь до кінця серпня. За час мого перебування у Василькові Михайло мене знайо­мив зі своїми приятелями, дехто з них подарував мені своє фото. На одне з них дивлюсь нині з особливою цікавістю, на звороті написано: «На згад­ку шановному Миколі НовиченковіНадія. Васильків 24.VIII.41 р.». Де ти, Надіє, озвися! - Прощаючись із Михайлом я залишив йому свою празьку адресу. Мені й Миронові довелось готуватися додому, згідно з розпорядженням, студен­ти повинні були продовжувати студії. Я саме був закінчив четвертий се­местр славістики. Хоч ми й поривались до Києва, побувати тоді в ньому нам не довелось: там ще йшли бої, вибухали снаряди, палали пожежі. Після нашого відходу залишився у Василькові лиш Василь Кузьмик, який приєднався до новоприбулої групи. Значно пізніше, вже у Празі, довідався я, що його розстріляли німці…- Вдруге і вже востаннє побачився я з М.Ситником за три роки. Це вже було у Празі, куди він прибув, побувавши якийсь час у Львові й Кракові, де час від часу виходили його вірші. М.Ситник, який співпрацював у «Літаврах» з О.Телігою, знав особисто її чоловіка, поета І.Ірлявського й редактора «Українського слова» у Києві Івана Рогача, залишитись у тих часах на Україні аж ніяк не міг. В Україну, після німецьких звірств і розстрілів, зно­ву поверталися більшовики. З рідного Василькова привіз мені Михайло до­рогий гостинець — збірочку його ранніх поезій, виданих 1942 р. у Василь­кові. В ній був присвячений М.Новиченкові вірш. Цей свій псевдонім роз­крив я йому аж тепер у Празі, бо ж там, в Україні, побоювався, щоб Михайло — душа щира й відкрита — бува десь не проговорився. - До Праги Ситник приїхав не сам. З ним була якась дівчина, яка, очевидно, теж була заангажована в національно-визвольному русі. Обидвом треба було негайно дати допомогу. В порозумінні з керівництвом нашої «академічної громади» ми насамперед зібрали сяку-таку одежу й взуття, забезпечили в студентській мензі харчування. Найбільше з усього Михай­ло хотів познайомитись з Олесем, що саме похворював. Цю справу дове­лось відкласти на пізніше. Поки що я його познайомив з поетами Андрієм Гарасевичем і Богданом Беднарським. Вони були моїми університетськи­ми колеґами, ми спільно студіювали українську мову й літературу в УВУ й славістику в Карловому університеті. Андрій і Богдан відразу подружилися з дорогими гістьми з України. Любов до неї та до її знедоленого люду нас усіх зріднювала. Всі гуртом ми пішли тоді на чорне пиво до «Флека», по­близу якого мешкав А.Гарасевич. Михайло і його мила й вродлива подру­га оповідали нам про останні дні свого життя в Україні, що була в огні грізної війни, про свою одессіаду на Захід, про знайомства у Львові й Кракові. На пам'ять нашої дружби ми, кілька день пізніше, сфотографувалися: по боках Михайло і я, посередині — Андрій Гарасевич і Богдан Беднарський. Певна «логіка» в цьому була: по боках були «східняки», всередині — «західники». Другий варіант фото був трохи інший: ми з Михайлом стоїмо, сидять перед нами — Богдан і Андрій. Милої Ситникової подруги тоді з на­ми не було, хоч ми й жалкували. Її довелось відвезти до лікаря. Імені цієї дівчини я вже не пригадую. - Кілька разів ми брали Михайла на виклади професорів УВУ — Ол.Колесси, Д.Дорошенка, О.Бурґгардта (Ю.Клена), він був ними захоплений І йому хотілося студіювати, але доля не дозволила. Військові події, що спер­шу так боляче до Чехії не доходили, раптово почали відчуватися і в Празі Багато «східняків» почало лаштуватися дальше на Захід. Не могли лишатися у Празі й Ситник зі своєю землячкою. На австрійський кордон відвіз їх тоді чеський залізничник, у якого навчав я дітей латини. Прощаючись з Михайлом, ми щиро й дружно обнялися, вірили, що ще побачимось. Це бу­ло моє останнє побачення з дорогим другом з Василькова. Про його трагічну смерть довідався я значно пізніше…».

«Тебе здолаю, старосте, найгірша

Причинниця відчаю і жалю,

І молодість моя воскресне в віршах

І я життя навіки полюблю»

Тут слід, мабуть, згадати, що у вересні утворений у вересні 1945  року у західно-німецькому місті Фюрт недалеко від Нюрнберґа за ініціятивою комітету, до якого входили Іван Багряний, Віктор Петров, Юрій Косач, Ігор Костецький, Іван Майстренко та Юрій Шерех, був створений МУР (Мистецький Український Рух), як організація українських письменників, які проживали в таборах для переміщених осіб ДіПі у німецькій та австрійській еміграції. І хоча метою та ґаслом МУРу була «велика література», а діячі руху вважали за головне зберегти українську духовість у письменстві, своєю досконалою творчістю слугувати українському народові, українському читачеві й таким чином прокладати шлях у світову літературу, прагнучи не лише зберегти своє, але й вчитися на европейському досвіді. МУР об’єднував письменників із різними поглядами на долю української літератури, серед членів організації, загальна кількість яких сягала понад шістдесят, були, зокрема, - Віктор Петров, Ігор Костецький, Улас Самчук, Юрій Шевельов, Володимир Державин, Олег Зуєвський, Михайло Орест, Іван Багряний, Юрій Косач, Микола Шлемкевич, Василь Барка, Докія Гуменна, Тодось Осьмачка, Олександр Смотрич та Євген Маланюк та інші.  Згодом з’явилися часописи під егідою МУРу - «Рідне слово» (Мюнхен), «Заграва» (Авґсбурґ), «Похід» (Ґайденав), «Звено» під редакцією Володимира Кримського та «Літаври» під редакцією Юрія Клена, у 1946 році почали видаватися «Збірники літературно-мистецької проблематики МУР», частина з яких зберігаються у моєму хатньому архіві у Лохвиці.  - І хоча автор поеми «Вигнанець», яким був тоді, які і всі інші, Михайло Ситник, й брав участь в деяких сходинах МУРу, у списках цього об’єднання та його публікацій у часописах МУРу ми, на жаль, не знаходимо. 

Exhibition, Toronto, May 1966 (Віра Соколовська)

Український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, педагог, радіожурналіст Ігор Качуровський (*1918-†2013, Мюнхен), який друкувався від 1946 року, згодом одержав премію за новелу «Пашпорт», співпрацював із редакцією журналу «Літаври», був одним із членів-засновників Спілки українських науковців, літераторів і мистців у Зальцбурзі у своїй книзі  «Променисті сильвети» (Мюнхен, 2002), зокрема, писав, що «…на кінець 1945-го — початок 1946 р. на Заході, попри всі зусилля людоловів, залишилося яких 400 тис. українців. Почасти це були вихідці з Галичини, Волині, Буковини, «старі емігранти», себто представники першої, «уенерівської» еміґрації, та в переважній більшості маса українців складалася з колишніх радянських громадян, які повиправляли у своїх документах місця народження… Розкидана по Баварії, різних кінцях поділеної на три зони Австрії та замкнена в таборах Італії літературна молодь не створила ні власної якоїсь групи, ані не спромоглася на окремий молодечий журнал (журнали для молодого читача видавали пізніше партійні середовища — та мова не про них). Ми лише вступали чи намагалися вступити до вже існуючих літературно-культурних організацій: до МУРу в Німеччині, до Спілки Українських Науковців, Літераторів і Мистців в Австрії. А приймали нас не надто охоче: так, відома скандальна історія з неприйняттям до МУРу Михайла Ситника. Що ж було далі?.. Перший не вистояв, не витримав, усупереч псевдонімові, Микола Скеля: він повернувся 1951 року вже з Венесуелі додому, де йому сказали: — Так просто не повертаються... Дістав він 25 років, відбув п’ять, тепер живе в Києві. Не витримали, пішли на дно ще двоє з нашої лави: Михайло Ситник, який, можливо, був серед усіх нас потенційно найталановитіший, але спився і загинув, та Петро Карпенко-Криниця, що тинявся, як і Ситник, по Канаді й Америці, ночував під мостами, врешті за якийсь кримінальний вчинок (я так і не довідався, який саме) був визнаний неосудним і запроторений до божевільні. Там він і досі, бо такий вирок означав — довічне ув’язнення. Наслідком алькоголізму передчасно помер Микола Верес-Клименко. Розгромлений критикою Юрій Балко відклав перо і більше за нього не брався. Ще 1947 року зірвався зі скелі в Альпах і загинув Андрій Гарасевич, один з тих небагатьох, кому Европа була батьківщиною… - Насамперед винне те, що ми ніколи не творили оформленої, злютованої групи чи організації, — не влаштовували з'їздів, не писали деклярацій, не випускали спільних альманахів та збірників, а йшли в літературу вроздріб, поодинці, кожен сам по собі. Далі назву невміння пристосуватися до чужини, до нових життєвих обставин. Так, потенціяльно найталановитіший серед нас Михайло Ситник спився й загинув. Із цим непристосуванством пов’язана малопродуктивність найталановитіших: у Бориса Олександрова та Олекси Веретенченка відстань між деякими збірками поезій бувала по двадцять років… - У тому ж таки 1947 р. в Новому Ульмі, де виходила газета «Українські Вісті», в якій Анатоль Гак — Мартин Задека (він же Антоша Ко) містив свої фейлетони, вийшла книжка «Міжпланетні люди». Наступна збірка його творів з'явилася щойно наприкінці шістдесятих років і називалася «На двох трибунах». Залишив він також книжку спогадів «Від Гуляйполя до Нью-Йорка». На сторінках «Українських Вістей», після відходу Анатоля Гака, виступає з фейлетонами Шпилька (справжнє ім’я — Олександер Скоп); там же кілька блискучих фейлетонів (напр. «Похорон Майка Хмурого») встиг опублікувати незадовго до своєї передчасної смерти Михайло Ситник… Тема землі, з якою поет  (О.П. – Микола Руденко) органічно пов’язаний, — одна з основних у його ліриці. Цей зв'язок із рідною землею в нього не надуманий, не книжний, а безпосередній, внутрішній. «Антеїстична», так би мовити, сторона його творчости дещо нагадує лірику Михайла Ситника, Руденкового однолітка, який не міг пристосуватися до умов еміґрації — і загинув…». - Між іншим, дослідниця Олена Подобєд з посиланням на книгу Ганни  Черінь «Листи до Лицаря. 1946-1949» (2012) с. 89, зазначала, що «…розлучення серед українських ДіПі були радше винятком, аніж правилом. Стримуючим чинником у цій справі було й те, що ІРО повідомляла, що розлучені жінки з дітьми не підлягатимуть подальшій еміґрації з Німеччини. Більше того, процедура розлучення в Західній Німеччині була доволі коштовною...  Перед дилемою, де саме розлучатися (у Західній Німеччині чи вже у США) стояло подружжя поетів Ганни Черінь і Михайла Ситника. З одного боку, бракувало грошей, з іншого – не мали при собі посвідчення про шлюб. Як варіант М. Ситник обіцяв оголосити, що вони взагалі шлюб не брали…».

Як я вже писав вище, по закінченню війни Михайло Ситник деякий час жив у Західній Німеччині, як біженець, а на початку 1950-х еміґрував до США (ЗСА). Михайло Ситник став автором поезій «Від серця» і «Нові обрії» (1942), «Відлітають птиці» (1946), віршованої повісті «Залізничий сторож» (1947), збірника «Цвіт папороті» (1975), інших поезій, фейлетонів й гуморесок у періодичній пресі. Окремими виданнями з’явились книги  «Відлітають птиці. — Гамбурґ–Ґайденав, 1946;  «Залізничний сторож: віршована повість». — Мюнхен, 1947; «Катам наперекір. Поезії, проза, спогади» / Упор. М.Неврлий, Г.Булах. — Київ  (1998); «Твори // Слово і зброя: Антологія української поезії, присвяченої УПА і революційно-визвольній боротьбі 1942-1967» /Упоряд. Л.Полтава (Торонто–Онтаріо, 1968); «Цвіт папороті. Поезії» (Торонто: Молода Україна, 1975), «Від серця. Вірші» / Упор. М.Неврлий, Г.Булах. — К., 2004)… - Кілька років тому, відповідаючи на мій запит, український письменник, поет літературознавець та есеїст Боглан Рубчак (*1935-†2018), автор збірок поезій, співредактор й співупорядник книжок, представник  модернізму, член Ню Йоркської групи написав на Фейсбук мені буквально таке повідомлення: «…Ситника знав я дуже добре. На жаль, він віддав останки свого життя алкоголеві, який приніс йому завчасну смерть. Останніми роками він жив без постійної адреси і помер у парку на лавці. Ні родичів, ні близьких приятелів не залишив, хоч поховали його досить гідно члени молодіжної організації ОДУМ. Про ніякі архіви мови бути не могло. Майже кожний діаспорний молодий чоловік був поставлений перед вибір: або використати ситуацію, піти в університет, зробити з себе корисного громадянина нового суспільства, або знищити себе тугою за минулим». Хоча виданні «Координати» (вид-во «Сучасність», 1969), одним із упорядників якого був Богдан Рубчак, про Михайла Ситника у томі 2, зокрема, написано: «…Поет-романтик, він своїми творами твердив, що писати поезію – це так, як дихати, ходити, кохати. Для нього поезія була майже біологічною функцією, і в розмовах він дуже від’ємно висловлювався про тих поетів, які «сидять» над своїми віршами. Його ідеалом була високо почуттєва поезія Олени Теліги, наболіла безпосередність пізнього Єсеніна і розспіваність строф Сосюри; ці поети, як йому уявлялося, писали «від душі». Він не боровся з впливами: в його рядках можна знайти «живцем» узятих Сосюру, Рильського, Тичину, Маланюка, Осьмачку, Телігу. Це він, мабуть, робив несвідомо: його поезія складалася з уламків пережитого, виключно з перечитаними і в підсвідомості застряглими віршами».

Світлина зі сторінки ODUM Friends (Ola Lysyk)

У вірші самого  Михайла  Ситника «Вітчизна» є дуже вимовні рядки, які багато що, як на мене, можуть пояснити з його непрстого життя й творчости, коли їх уважно прочитає неупереджений український читач:

«Вітри, мов діти, в Придніпров`ї плакали,
Коли прощавсь з тобою в грізну ніч,
І пригорки, немов овали пліч,
Кривавились незайманими маками…
*
Чужі краї... Америка чи Англія...
До них припав, як до незнаних книг...
А Ти ж лежиш, немов свята Євангелія,
А я ж Тебе і прочитать не встиг…»

Пригадалося мені ще, що якось Михайло Ситник у свої Збірці поезій «Відлітають птиці» яка побачила світ в українському видавництві у Гамбурзі-Ґайденав далекого 1946 року, написав й такі зворушливі рядки:

«Умру, а жить не перестану,
Любов
ю буду вічно тліть...
Важким я колосом устану
Із грудки рідної землі

 

Збирать врожай на поле йтимеш –

І буду я радіти знов,

Що поміж зернами чужими

Ти знайдеш і моєї зерно»

 Український письменник, прозаїк, драматург, перекладач, член ОУН родом з Олекса Сацюк (*1909-†1960, Чикаґо), який в часі Другої світової війни був головою окружної управи в Дубно, а 1941 року очолив Дубенську міську управу, а у 1945-1948 році перебував разом з Михайло Ситником у Австрії, потім переїхав до Арґентини, де був дорадником, головою «Товариства мистців, літераторів і науковців», співредактором (редактором) журналу «Пороги» (Буенос-Айрес), а 1949 року переїхав до ЗСА (США), помер майже вслід за Михайлом Ситником у  Чикаґо 3 квітня 1960 року й також був похований на цвинтарі «Елмвуд», - писав у числі 1 часопису «Літаври», що побачив світ на батьківщині Моцарта в австрійському Зальцбурзі, за рік, у квітні  1947 року, що «…Вірші Ситника напоєні іншою тугою: він тужить не як сентиментальна, зламана долею людина, а лише як повний віри вояк-бойовик, якому на посту ввижається всіма привабами рідний край…».  

Тож,  думається, що не випадково одним із улюбленців патріотичного членства в ОДУМ-і в 1950-70-их роках та пізніше був якраз Михайло Ситник, який  писав ще у 1939 році:

«Мій рідний краю, Україно,

Чому ти завжди у сльозах?

Немов гарячі ті перлини,

І в мене сльози на очах…

 

…А де ж твоя козача слава,

У злоті й сріблі жупани?

А де ж твої ті кучеряві,

В боях прославлені сини?

 

О, рідна мученице, нене,

Прости мені, за все прости,

Великі гордощі для мене –

В боях за тебе полягти…»

…І ось якраз на Рідзво Христове року Божого 2021-го я отримав гарне зичення з Канади від провідної членкині ОДУМ-у та ТОП-у Валентини Родак: «Дякую за різдвяне й новорічне привітання з фотокарточкою М(ихайла) Дмитренка, а мені вибачте, бо я не така швидка на відповіді як Ви. Ви  -  герой!  Висловлюю також подяку (із великим запізненням) за вітання зі святом свв. ап. Петра і Павла (12-го липня). Це був літній час і я перебувала на котеджі та переглядала «старі» часописи, журнали, книги; впорядковувала листування. Ще лишилося багато праці, в тому числі зібрати матеріял про нашу з Петром громадську діяльність, і тому Вашу просьбу щоб подати інформацію про себе й покійного чоловіка Петра не можу виконати. - Окрім того, Ви ж пишете про полтавців, а Петро з Полісся (с.Застав’є),  а я народилася на Кавказі (в Ессентуках ), 21-го вересня 1941 р. До Канади прибула з батьками і молодшим братом Олегом 1951-го року з Бельґії ( а перед тим наша родина була в Німеччині). Батько – Вікентій Літвінов ( с.Байцури, Харківська обл.), а мама  –  Євфросинія Стрілець (с.Троїцьке, Донбас). Обоє були учителями. - Висилаю Вам допис про Миколу Дзябенка, полтавця. - З пошаною,  - Валентина». - А ще була й така записка: «Молитвою Боже Великий вітаю Вас з Новим роком! (Коротке відео з нагоди 29-ої річниці Незалежности України 2020 року. Серед учасників дитячого хору мої онуки з Чікаґо. Настя, Богуслав і Віктор співають на тлі канадського, американського й українського прапорів)…». (На світлині з ліва – пані Валентина Родак, інж. Петро Родак, інж. Леонід Ліщина — керівники радіопрограми «Молода Україна») Вшановуючи пам’ять Голови Директорії УНР  Симона Петлюри, який, до речі, був і залишається головним державницьким діячем та символом боротьби за Українську Державу для значної чпстини молоді з ОДУМу-ів, у неділю, 29 травня 2016 року в Торонто, якраз Валентина Родак відкрила це зібрання і вела його, як голова Братства св. Володимира. Вона, як ініціатор задуму, склала багато зусиль на те, щоб програма віддзеркалювала історичну особу Отамана доби Визвольних Змагань 1917-1922 років та його велич. - Найперше вона привітала владику Андрія, отця Богдана та всіх учасників, зокрема племінника Симона Петлюри з родиною із Гамільтону та гостю з Вінніпеґу Віру Шаварську. Не оминула подякою владику Андрія за панахиду і прекрасне патріотичне слово про Симона Петлюру, отця Богдана за участь, та Катедрального Хору (під керівництвом Олени Горожанкіної) за спів під час панахиди. Подякувала Культурно Освітній Комітет – Клавдії Матвіїв, Вірі Мельник та Вірі Павлюк – за приготування перекуски. Голова Братства також висловила подяку голові Союзу Українок Канади, відділ ім кн. Ольги Наталії Ємець і пані Ользі Миханюк за організування прапороносців, а також Марії Дубик, Євгенії Мельничук, Ігореві Процюку, Тарасові Родаку, Василеві Павлюку та Михайлові Грицаку за усебічну допомогу у влаштуванні імпрези… Тоді ж Валентина Родак розповіла про трьох діячів минулих літ: Михайла Пронченка, Петра Плевако та Павла Степа, яких слід вважати соратниками і послідовниками Симона Петлюри. - Михайло Пронченко – український поет, народився 1909 року на Криворіжжі. За його патріотичну діяльність ҐПУ (те саме, що сьогодні КҐБ) 1933 року заслало його на Далекий Схід. Після 5-ти років він повернувся, а 1942 року за те, що він писав про національно-визвольну боротьбу та про діяльність Симона Петлюри німці його розстріляли. Петро Плевако (*1888-†1986) – громадський, політичний і церковний діяч, який давав добрий приклад для наслідування, зокрема як бути справжнім патріотом і державником і служити українській ідеї все своє життя. Разом із дружиною Марією він заснував фундацію його іменем у Парижі, пожертвувавши 250 тисяч франків (французьких), прибутки з яких були призначені на вшанування пам’яти Головного Отамана Симона Петлюри. Благородна людина і благородні в неї вчинки. Напередодні століття від дня народження Головного Отамана Петро Плевако у зверненні до громади писав – «Наш св. Храм названо в честь Його Ангела Хоронителя. В Парижі будуть відбуватися всі головні урочистості. Наш св. Храм буде вічним пам’ятником нашому незабутньому герою. Просимо Вас бути меценатами нашого храму і Братства св. Симона». Петро Плевако вів кампанію збирання фондів на Бібліотеку ім. Симона Петлюри, на Храм св. Симона та на створену фундацію. – Про це докладно написав автор О.Харченко в часописі  «Новий Шлях» від 16 серпня 2016 року.

Табір Виховників, оселя Україна, 1986, - (Віра Соколовська)

            Про св.пам. Головного отамана військ УНР й Голову Директорії УНР Симона Петлюру знаходимо у Михайла Ситника такі рядки:

«…З ім’ям Петлюри і з ім’ям Тараса

Ідуть ті непоборники на бій,

І їхньої хоробрости окраса –

Тризуб і прапор жовто-голубий...»

Я ж був дуже втішений, що цього разу моїм респондентом з Канади стала знаменита громадська діячка Валентина Родак, провідна членкиня ОДУМу.  Я вже коротко згадував  про неї у своїй книзі «Велика енциклопедія полтавської діяспори…» (2021), коли писав серед іншого про призабуте натепер «Товариство одумівських приятелів» (ТОП), журнал-місячник Об’єднання демократичної української молоді «Молода Україна», однойменна газету, радіопрограми та полтавця з походження Івана Данильченка та інших своїх  земляків.

Згідно інформаціями Олексія Коновала, Юрія Криволапа, Анатолія Лисого та Валентини Родак,  - Товариство Одумівських Приятелів (ТОП) - це  організація батьків, членів моло­діжної організації ОДУМу та їх прихильників. Кожна філія ОДУМу мала відділ ТОПу, який допомагав управі філії утримувати мистецькі одиниці, вести виховну працю з юним ОДУМом, дбав про домівки, надавав фінансову допомогу та дбав про виїзди молоді на виховні, відпочинкові, вишкільні та табори бандуристів ОДУМу. Філії ТОПу були в Торонто, Лондоні, Монтреалі, Ошаві, Сент-Катарінсі, Вінніпезі, Лонґ-Бранчі, Детройті, Міннеалолісі, Сент-Полі, Чикаґо, Філадельфії, Гошен-Елкгарті, Сіракузах, Клівленді, Трентоні, Ньюарку, Сомерсеті, Нью-Брансуіку, Гартфорді, Буффало, Рочестері, Форт-Вейні та інших містах Канади і США. Товариство одумівських приятелів (ТОП) в Канаді було засновано 1964 року за ініціятиви Петра Волиняка, Петра Родака та Федора Бойка з Торонто. ТОП в Торонто очолювали - Федір Бойко (1964-66), Пилип Супрун (1966-69) та Іван Даниль­ченко (1969-71). Рівночасно було створено з педагогів та прихильників ОДУМу головну виховну раду, яку очолив Петро Родак, яка здебільшого опікувалася вихованням юного ОДУМу та відповідала за влаштування кожного року таборів ОДУМу на оселі «Київ» біля Торонто. Відділи ТОПу постали з батьків одумівців та їх прихильників по всіх містах Канади, де були філії ОДУМу. Восени 1970 року в Монтреалі на з’їзді ОДУМу Канади було обрано ініціятивний комітет для скликання І-го з’їзду ТОПу Канади, який очолив Іван Данильченко — голова відділу ТОПу в Торонто. Весною 1971 року в Торонто відбувся І-ий з’їзд, на яко­му обрано головну управу ТОПу, яку очолив Іван Данильченко. Від того часу він був незмінним головою ТОПу Канади.

Й тут мені тут знову згадалось Ситникове з його іншого вірша від 7 грудня 1939 року:

«Скажи мені, лукава доле,

Всю правду вірну наяву:

Чи я, замріяний і кволий,

До того часу доживу.

 

Коли побачу батьківщину,

Щасливу, вільну молоду,

І люд щасливий, що в ці днини

Вмира голодний находу?...»

Принагідно зазначу, що мій земляк Іван Григорович Данильченко народився 22-го червня 1926 року в селі Лютенька (Гринів хутір) Гадяцького району Полтавської області під большевицькою окупацією. В родині, крім нього, були ще батько Григорій, мати Катерина, сестра Надія, на 2 роки молодша за нього. Батько був добрим господарем, любив тримати все в порядку.  В 1930-их роках родину Данильченків розкуркулили, забрали все, все, навіть порозбирали клуню й сараї та порізали дерева коло копанки, зробивши з гарної господарки пустиня. Забрали також і все зерно, картоплю, клунок кукурудзи,  на якому сиділа мати й просила «буксирів» залишити хоча б що небудь для дітей.

Але це не помогло. Большевицькі активісти сказали: «Якщо не запишешся до колгоспу, то заберемо й хату». Тоді батько Григорій Данильченко погодився вступити до колгоспу, а родина залишилась без нічого, опустів їхній двір, залишився тільки собака.  Настав страшний голод, мати захворіла і на Великдень померла. Без матері напівсиротами залишилося двоє дітей - сестра Надія та син Іван. Батько тяжко працював конюхом на колгоспній бригаді, доглядаючи забраних у людей коней. Своїх дітей, Надію та Івана,  залишав самих у хаті й наказував не виходити з двору. Поки мати була жива, то ще пекла якісь оладки із того, що попадеться під руки, включно з  листям, корою й травою (споришем). - Після похорону матері, настала біда -  тяжкі голодні й холодні дні для дітей,  батько також хворів, але все ходив й доглядав коней. Коли у 1941 році почалася німецько-совєцька війна та мобілізація, Іван Данильченко не попав до призову, його послали на роботу в лісництво, рубати дрова й заготовляти деревину, а згодом зкерували до міста Гадяча, до начальника допоміжної поліції, там йому разом з іншими хлопцями наказали охороняти  сінопункт та зерносховище.  В 1943-ому  році німці почали відступати, й люди, які до війни пережили Голодомор і репресії большевиків, кинулися тікати на Захід. - Іван Данильченко не знав що робити й пішов спочатку до батьків, у село Лютеньку, але не міг там нікого із своєї родини знайти. Так він і помаршував вслід за іншими на Захід, дістався спочатку до Австрії,  де й перебував аж до закінчення війни в 1945 році.  В 1947 році Іван Григорович записався на переїзд для постійного проживання до Канади, де й мешкає по цей час, має дружину та двох синів.  Довгі роки пан Іван працював з молодю в ОДУМ-і та організовував «Полтавські Вечори». Він та його родина стали членами Православної громади Святого Володимира в Торонто. Після здобуття Незалежности Україною Іван Данильченко чотири рази відвідував  українські терени, село Лютеньку на Полтавщині та свою родину.

ОДУМ Табір, Торонто 1972 (Віра Соколовська)

Пригадалось, що у 1940-му році, проїздом із Ташкента в Київ через Московщину  поет Михайло Ситник написав такі рядки:

«…Ти не радій, змія Росія,

Мою ти душу не візьмеш.

Ти, мов розхристана повія,

Вкраїні смерть моїй даєш…

 

…Европа! Це для мене мрія,

Европа – дух мій і мета.

Геть від Москви! Геть від Росії!

Европа жде нас молода.

 

…Я задихаюсь, я хворію,

Томлюся й сохну у журбі.

Коли ж прокляту цю Росію

Я вже не бачитиму біль?!»

Бачимо, на великій збірній світлині  із архіву уродженця гадяцької Лютеньки Івана Данильченка  зображені переважно члени Організації Демократичної Молоді (ОДУМ) в Торонто, і вона була зроблена приблизно в 1970 році. Як я вже писав вище, Іван Данильченко був дуже причетний до ОДУМу. - Далі мною у цьому дописі подається світлина зібрання школи  бандуристів OДУМy, зроблена також приблизно в 1970 році, як також інші фотографії з діяльності ОДУМу. - Головами відділів ТОПу тоді були: Микола Співак в Лондоні, Олексій Канарейський в Монтреалі, Володимир Лупул в Сент-Катарінсі, Юрій Лисик в Ошаві, згаданий мною Іван Данильченко в Торонто. Головна управа ТОПу перебрала всі обов’язки головної виховної ради ОДУМу, яка перестала іс­нувати, а це обов’язки виховання юного ОДУМу - організація таборів, підшукування кандидатів на виховників для таборів, а також турботи за господар­ську сторону виховних, відпочинкових, вишкільних та таборів бандуристів ОДУМу. Спільно з ТОПом США та виховною радою видано для виховників ОДУМу дві частини «Порадника одумівця». Головна управа ТОПу започаткувала магазин одумівських одностроїв, емблем, хусток та нашивок ОДУМу. - На надзвичайному засіданні головної управи ТОПу та управ відділів ТОПу Ка­нади 1974 р. було вирішено купити ферму біля міста Лондона для оселі ОДУМу. Багато старань приклали Іван Данильченко та Микола Співак, щоб створити кор­порацію, приєднати членів-фундаторів, позичити гроші в Українського робітни­чого союзу та розбудувати 106 акрів землі на оселю ОДУМу «Україна» для потреб молоді Канади і США.

В 1976 році закінчено будову великого будинку, який має багато кімнат, велику модерну кухню та велику залу на 600 осіб. Наступного року побудовано басейн для плавання і розпочато виховно-відпочинкові табори юного ОДУМу. Табірники спершу здебільшого перебували в шатрах, але кілька років пізніше побудовано вигідний з цементних блоків дім на 60 осіб. В 1983 р. добудовано до великого будинку окремий дім із залою на 200 осіб, який назвали «Полтавою» в честь полтавця Василя Тацюка, який подарував на його будову 100 тисяч доларів. На оселі ОДУМу «Україна» річно відбуваються з’їзди, зустрічі, конференції, на­ради та фестивалі ОДУМу. На оселі знаходиться склад одумівських одностроїв та ОДУМу. Оселя «Україна» має добру репутацію в канадському суспільстві Лондона й околиць, яка винаймає зали ОДУМу разом з українськими равами, приготовленими українським жіноцтвом на весілля, прийоми, конфеенції та інші імпрези. Членів корпорації є 257, які придбали 360 шерів по тисячі доларів кожний. Вартість оселі тепер близько трьох мільйонів доларів. Головами оселі ОДУМу «Україна» були: Микола Співак, Борис Яремченко та Іван Данильченко. Активними членами ТОПу Канади, окрім вищезгаданих, були в різні роки: Петро Волиняк, Петро Родак, Федір Бойко, Микола і Оля Співаки, Галина Савранчук, Єлизавета Звірховська, Катерина Щербань, Яків Юхименко, Федір Подопригора, Федір Білаш, Микола Тищенко, І.Шевченко, Володимир Корженівський, В.Тимошенко, Іван Корець, Галина Володченко, Іван Ноженко, Маргарета Овчаренко та багато інших. В 1966 р. з’їхалися делеґати усіх відділів ТОПу США й обрали головну управу ТОПу. Головами ТОПу були - Василь Григоренко (1966-75), Микола Самокишин (1975-78), а після нього - Олександр Полець. Відділи ТОПу східних штатів США купили 1965 року відпочинково-виховну осе­лю «Київ» в горах Кетскил в штаті Ню Йорк, яка має 40 акрів землі, половину якої займають гори та рівнина, покрита мішаним лісом, а решта землі — рівнина з окремими деревами в центрі оселі, де є три великі будинки, які разом мають 40 кімнат та три бунгало. Окремо стоїть четвертий будинок, в якому знаходиться кухня, їдальня та зала для різних імпрез. Недалеко від будинків басейн для купан­ня й під лісом бараки для таборування. На оселі ОДУМу «Київ» відбуваються впродовж літа виховні, вишкільні та від­починкові табори, табори бандуристів та зустрічі ОДУМу США і Канади. –  Активними членами ТОПу були чи є такі особи: Іван Ваць, Олексій Воскобій­ник, Павло Шепель, Сергій Євсевський (О.П. - лохвичанин з походження), Віктор Кирейко, Іван Гладун, Петро Стокальський, Марія й Федір Гайові, Дарія й Анатолій Лисі, Іван Бугаєнко, Лео­нід Рябокінь, Іван Сидоренко, Ванда Багмет, Микола Змага, Валентина та Василь Косогори, Марія Коновал, Параска Завертайло, Наталка та Павло Коновали, Розалія Бойко, Рая Шкребець, Дора Пошиваник, Клавдія Коваленко, Поля і Ми­хайло Смики, Федір Ревенко, Володимир Жиборт, Петро Гурський, Семен Лободенко, Ф.Граур, Антін Філімончук, В.Дорошенко, Іван Павленко, Олексій Шевченко, Віктор Росинський, К.Степовий, Рая Іхтіарова, Марія та Олександр Багнівські, Марія Євсевська, Петро Косенко, Василь Пономаренко, Анатолій Луцен­ко, Ліда і Петро Китасті, Іван Петруша, Віра Швець, Володимир Вовк та багато інших. Це були люди, які самі або їхні батьки походили переважно з наддніпрянських теренів, чимало було полтавців з походження, як, наприклад, Іван Данильченко, Олексій та Павло Коновали, Петро Китастий, Олексій Воскобійник, Олексій Пошиваник, Василь Тацюк та багато-багато інших наших земляків, які з батьками або ж самостійно покинули Україну, уявно попрощавшись з нею рядками зворушливого Ситникового вірша  від 14 серпня 1942 року:

«…Прощай, рідна земле,

Мій батьківський доме!

Прощай моя дівчино,

Малознайома!

 

…Як шаблю обмию

В крові я ворожій,

Тоді лише вернутись

Додому я зможу…»

Слід, мабуть, коротко згадати й про знаментий журнал-місячник Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) «Молода Україна», який розпочав виходити в Торонто (Канада) в листопаді 1951 року, як часопис ОДУМ-у Канади. Після двох чисел «Молода Україна» став журналом ОДУМу Канади і США. В червні 1952 року «МУ» розпочала чергуватися: виходила раз в Канаді як канадське видання, другий раз - у США,  як американське. В Торонто редаґував Бо­рис Олександрів, а в Ню Йорку — Володимир Дубняк. У жовтні 1953 року амери­канське видання було припинено, і від того часу «МУ» постійно виходило в Торонто… П-ні Валентина Родак, інж. Петро Родак, інж. Леонід Ліщина — керівники радіопрограми «Молода Україна» Танцювальна група «Веснянка» на пікніку радіо­станції CHIN. - В часописі «Молода Україна» (ч.206) за листопад 1972-го року, зокрема,  читаємо: «…Один рік — це малий відтинок безконечного часу, але які цікаві події можуть статися, скільки корисного можна зробити протягом нього. Доказом цього є рік праці одумівської радіо­програми «Молода Україна», яку вважається найкращою між іншими молодечими радіопрогра­мами в Торонто. Програма ця триває 30 хвилин, які непомітно пролітають для слухачів, але підготовка її потре­бує годин і навіть днів наполегливої праці тих, хто готує її. Ті, хто вважають «Молоду Україну» своєю радіопрограмою горді, що голос ОДУМ-у лунає в етері. Щосуботи, в 11.30 ранку, ми ді­знаємося про новини з цілого світу, нашого українського і зокрема одумівського життя, за­любки слухаємо у мистецькому виконанні добре дібрані зразки нашої літератури, співу, музики. Українці в Торонто та інших містах, де чути цю радіопрограму, високо цінять працю її керів­ників. Ось короткі відомості про них. Валентина Родак - педагог, дириґент, активна одумівка, помічниця референта Юного ОДУМ-у при ТОП, багато років присвятила вихованню одумівської молоді, студіює музику. Леонід Ліщина - інженер, провідник ОДУ­М-у, лише вірші, перекладає українські твори англійською мовою, референт Юного ОДУМ-у при ТОП, член ЦК ОДУМ-у, член редколеґії жур­нала «Молода Україна». Петро Родак - інженер, голова хемічного де­партаменту і викладач хемії у Джордж Бравн коледжі в Торонто, радник в Українському Ро­бітничому Союзі, член консисторії Української Греко-Православної Церкви в Канаді, голова Го­ловної Ради Юного ОДУМ-у, член редколеґії жур­нала «Молода Україна». - Всі вони активні одумівці й наполегливо пра­цюють в усвідомленні й вихованні членів своєї організації та для добра і єдности цілої україн­ської громади. Покійний Митрополит Іларіон, що ціле життя невтомно працював для українського народу, ска­зав: «Служити народові — служити Богові». - Ке­рівники радіопрограми «Молода Україна» ідуть цим шляхом і за це їм щира подяка і пошана від українців слухачів. - Приємно відзначити, що одумівці розуміють важливість своєї передачі і беруть активну участь у ній, як от: Валя і Віктор Духнаї, які два місяці, під час літніх вакацій, самостійно вели програму. Сподіваємося, що інші одумівці також дбати­муть про свою радіопрограму і працюватимуть для неї. Велике признання і подяка жертводавцям, ме­ценатам і постійним спонзорам - Фючер Фюел Ойл, Армадейл Міт Маркет, Кредитова Спілка Союз, УРСоюз — які скріпили фінансову базу радіопрограми, що є дуже важливим чинником її існування. Теплим словом треба згадати св. п. Івана Менделюка…».

ОДУМ табір, оселя Київ, Торонто 1976 (Віра Соколовська)

Мій земляк, полтавець з походження, непересічний публіцист, визначний громадсько-політичний діяч й довголітній генеральний секретар ЦК багрянівської УРДП, який наразі входить до керівництва Фундації імені Івана Багряного, чоловий член ОДУМу Олексій Григоровичй Коновал, писав «…Я народився  в селі Петрівці Миргородського району на Полтавщині. Я маю шкільне свідоцтво свого батька, в якім пишеться, що він син козака, так що я козацького роду. Ми належали до буржуазних націоналістів, згідно СРСР. Батько був засуджений й просидів 5 років на Колимі. Повернувся перед війною. Його батько був застрелений на пасіці, бо не хотів іти в колгосп. Пасіку забрали в колгосп. В 1933 році моєї матері батьки, брати й сестри та дядьки на іншому хуторі на Полтавщині 9 осіб умерло з голоду. В Німеччині я ходив в гімназію в двох таборах, в однім з них в Новім Ульмі де жив Іван Багряний й там я його бачив і читав газету, яку він редаґував. Як приїхали до Америки я належав до Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) й ми з Чікаґо робили старання, щоб йому дали Нобелівську премію за його «Тигролови» та «Сад Гетсиманський». Але Багряний помер ще перед тим як давали премії, тому та справа припинилася. Бо мертвим не дають премій. В 1959 році Іван Багряний приїздив до США і Канади. Як приїздив до Чікаґо, то я їздив на потягову станцію його забирати з групою осіб, а також в той час я мав шкільні вакації в університеті й мав авто, то возив його своїм авто до редакцій газети та журналу та на оглядин Чікаґо… А до Америки, до столиці Арканзасу Літтел-Року, прибула наша родина восени 1950 року. Українців там було лише дві родини нових еміґрантів. Були ніби ще кілька осіб – українців, які рахували себе проґресистами й вважали, що нам треба їхати в Україну, а не в Америку. Старанням однієї з тих родин нових еміґрантів й вислано було нам афідавіт. Я і мій старший брат відразу знайшли працю. А батькові, без знання мови, маючи 50 років, було тяжче знайти постійну працю. З газети «Свобода», яку ми передплатили, довідалися, що в Чікаґо є багато українців, що там в Кучера можна купити українські платівки й легше знайти працю. Спершу в Чікаґо вирушає брат, а в скорому часі й решта родини. В Німеччині, в Ельванґені, я був в Пласті. Але, як переїхав до школи в Новий Ульм, там в Пласті почувався чужим, зайвим, непотрібним. Виходить, що багато молоді батьків «східняків» почувалися так, як і я. В Нью-Йорку 1950 року створено Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), до якої в більшості належала молодь, яка не знаходила собі місця ні в Пласті, ні в СУМ-і – тобто православна молодь. В Чікаго створено філію ОДУМ-у. Запрошують й нас, братів, стати її членами. В Німеччині закінчив я п’ять класів гімназії. Своїми роками в Америці «гайскул» переріс, а щоб піти до університету, знанням не доріс. Їду на підготовчі курси разом з багатьма молодими американцями, які вийшли з армії й також мають подібні до моїх проблеми. Після трьохмісячного курсу здаю вступні іспити до Іллінойського університету й починаю навчання в Неві Пієр. Батьки купують хату коло Ґумбольт парку. Брат одружується. В 1954 році американська економіка має проблеми. Звільнення багатьох з праці. В тім числі й мого брата, а за куплену хату треба платити моргедж. Між перервами в університеті я працюю. Щоб допомогти батькам фінансово, вирішив один семестр попрацювати. А в той час мене, як не студенти, забрали в армію. Два роки перебув в Німеччині. Відвідав країни Європи під час вакацій. Завітав й до Нового Ульму, де ходив до української школи. Там мене учили української мови Дмитро Нитченко та Анатолій Юриняк. Там жив Іван Багряний та виходила газета «Українські вісті», яку я отримував в армії і знав, що діється в українському житті. Редактором газети тоді був Віталій Бендер, автор книги «Марш молодості» та інших. Просить, щоб написав за свою подорож до Італії та Швейцарії. Повертаюся з армії. Маю безкоштовне навчання в університеті, який закінчую в 1961 році. В скорому часі одружуюся з одумівкою. ОДУМ купує свій дім, проявляє особливу активність. Творить оркестру, струнний ансамбль, танцювальну групу та співочі групи. Я веду кореспонденцію з Григорієм Китастим й запрошую його очолити тут бандуристів. В ОДУМ-і я увесь час брав активну участь. Редаґував одумівські сторінки при «Свободі» та «Українських вістях», а в «Українському житті» вів «Куток одумівця». Нашими стараннями був запрошений до Америки Іван Багряний. Ми робили старання, щоб йому було дано Нобелівську премію. Члени ОДУМ-у вчили в школі українознавства, а їх діти були учнями. Ми з дружиною вчили понад десять років в школі Святого Володимира, а п’ять років я був директором школи. Наші діти, син і дочка, були активні в ОДУМ-і, ходили до школи українознавства впродовж десяти років. Через те, що околиця, де жили ми, стала гіршати, а фінансово ми були забезпечені, домовилися з контрактором, що побудував в Арлінґтон Ґайтс нам нову хату, недалеко від американської школи, по тягової станції та дороги до Чікаґо. Звичайно, приходилося виїздити рано в суботу, а вертатися додому пізно після школи, сходин та проб в ОДУМ-і. Син і дочка здобули вищу освіту. Син інжненер – хімік, а дочка після закінчення студій в Іллінойському університеті в Урбані–Шампейн, де вона була головою студентської української громади, пішла на медичні студії. Тепер вона є очним лікарем. Хоча я політикою цікавився з давніх давен, але до політичної партії записався вже після смерті Івана Багряного. В грудні 1967 року, до партії УРДП, Української Революційно-Демократичної Партії, партії до якої належали в більшості особи з східних та центральних земель з України. Так як я був активний в одумівському житті, в скорому часі втягли мене в провід партії Багряного. І до цього часу я у ній активний. Я також є в Фундації Івана Багряного, яка є власником газети «Українські вісті». Видали ми багато вартісних книжок…. Перша подорож в Україну від 19 серпня до 1 вересня 1992 року на Перший Всесвітній Форум Українців. Зупинилися перший тиждень в готелі «Русь». Були в Маріїнському палаці на імпрезі передання вповноважень від екзильного уряду УНР президентові Кравчукові та Івану Плющеві – голові Верховної Ради України. Літали лінією «Lufthansa». Друга подорож в Україну від 11 до 25 травня 1995 року. Були в Києві, Полтаві, Каневі, на Харківщині, В Петрівцях та інших місцях. Літали лінією «Air Ukraine». Третя подорож в Україну (1996 рік) осінню на відзначення 95 річниці Івана Багряного. Були в Охтирці, Сумах та інших містах. Літали українською лінією «Air Ukraine». Четверта подорож в Україну відбулася від 28 червня до 23 липня 2000 року. З нами їздили Василь і Наталя Коновал. Їздили Дніпром до Севастополя, Чорним морем кораблем, потягом до Львова та автобусом Галичиною. Літали польською лінією «Lot». П’ята подорож в Україну була від 21 до 29 жовтня 2002 року. Їздили на презентацію «Листування Багряного». Ночували в помешканні О.Скопа. Літали лінією «Lot». Шоста подорож в Україну була від 16 до 28 листопада 2004 року. Їздили як спостерігачі виборів президента України. Ночували в помешканні О.Скопа. Літали літаком польської лінії «Lot». Сьома подорож в Україну була від 26 квітня до 9 травня 2007 року. Їздили на відзначення сотої річниці Івана Багряного. Ночували на помешканні Скопа. Відвідували місця, де народився Тарас Шевченко….».

Особливою сторінкою молодечого життя Олексія Коновала був, як мене, етап   створення й активізації діяльності Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Відомо, що одну із перших філій ОДУМ-у було засновано в Чікаґо ще 6-ого серпня 1950 року а її першим головою був Олександер Луппо. Протягом перших років, сходини відбувалися в різних будинках, часами під цекву Св.Покрови. Спочатку були організовані хори і драматичні гуртки. В 1952 році при управі філії створено редакційну колеґію,  яку очолював разом Борисом Шерстюком Олексій Коновал, вони почали видавати журнал «До мети», який подавав цікаві інформації з історії України  одумівського життя. У 1959 році нову управу цієї філії ОДМУ-у очолив Олексій  Григорович Коновал, якраз на період діяльності цієї управи припало організування Юного ОДУМ-у. Виховниками впродовж всього часу були Олексій  та його Василь Коновали, Галина Бойко (Грушецька), Марія Шкребець, Стефа Ковальчук, Віра, Ніна та Олена Лукаш, Таня Суховій, Віра Горб, Ярослав Меркуло, Віктор Білоус, Дмитро Грушецький, Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Євген Ткаліч та Оксана Масловська. Праця з Юним ОДУМ-ом та дорослим відбувалася в роях регулярно, щотижня. 20 березня 1960 року настоятель церкви Св. Софії отець Микола Литаківський з протидіяконом М.Покотиленком посвятили прапор філії, а 11 грудня 1960 року отці Федір Білецький та Микола Литваківський посвятили дім ОДУМ-у. До речі, на 10-ому Зїзді ОДУМ-у США в Нью Йорку у 1960 році цій філії було вручено чудове переходове погруддя  Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Від того часу, за винятком одного року, його тримає філія Чікаґо. Слід нагадати, що при кінці 1964 року ця філія, завдяки старанням Данила Завертайла, створила ансамбль бандуристів ОДУМ-у, що його очолив відомий бандурист і композитор Григорій Китастий. В ансамблі, крім багатьох співаків, було 38 осіб з бандурами. Вперше ансамбль бандуристів виступив на Шевченківськім концерті 4 квітня 1965 nоку в школі Шопена. Група бандуристів філії: Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенко, Іван Сербу та Олег Масловський пізніше неодноразово виступали на імпрезах та святах українських організацій Чікаґо. Філія ОДУМ-у Чікаґо завжди прикладала багато зусиль до того, щоб журнал ОДУМ-у «Молода Україна» стояв на якнайкращому ґрунті як ідейному, так і матеріальному. Тому завдяки відданим одумівцям, представникам журналу Павлові Коновалові, Іванові Козацькому, Данилові Завертайлові та Олексієві Коновалові, Чікаґо часопис завжди мав найбільше число передплатників. - «…Праця філії в Чікаґо з року в рік пожвавлювалась завдяки енергійній праці, голів філії Олександра Луппо, Павла Коновала, Володимира Філя, Віктора Білоуса, Олексія Коновала, Олексія Пошиваника, Василя Коновала та Данила 3авертайла — незамінимого opraнiзaтopa філії, членів управи філії та поодиноких членів філії, як Іван Козацький, Вадим Мішалов, Марія і Поліна Мартинович, Анатолій Луппо, Грицько Лень, Леонід Гюбнер, Борис Шерстюк, Іван, Віра та Олена Лукаш, Тарас Кохно, Дмитро Грушецький, Григорій Мельник, Галина Бойко, Петро і Параска 3авертайло, Ярослав Меркело, Стефа Ковальчук, Василь Коновал, Марія Шкребець, Микола Калюжний, Михайло Кужіль, Леонід Литус, Катя Щибря, Юрій, Оля і Віра Горб, Ліда Романенко, Віра Тарасенко, Олена Павелко, Марія Павлівець, Макар Міскевич, Наталка Колішинська, Володимир Косогор, Микола Скиба, Людмила Ревенко, Валя Пошиваник та багато інших. Кожного року від самого початку існування філії влаштовується зустріч Нового Року. В 15-тиріччя існування філії вибрано нову управу, яку очолив Василь Коновал. До неї увійшли особи, що ще недавно були членами Юного ОДУМ-у…» - йдеться в одному із інформаційних повідомлень.

ODUM Detroit Volleyball Team (Vera Petrusha)

Якщо з Олексієм Григоровичем Коновалом я деякий час листувався й багато писав про нього, то про деяких інших ОДУМ-івців та членів ТОП-у слід хоча б коротко згадати. - Прізвище та ім’я полтавця з походження  Василя Тацюка, який прийшов у цей світ рівно 112 років тому на полтавській Опішнянщині, а відійшов у Вічність понад чотири десятки років тому, зовсім не відоме тут, на материку. Як виявилось, майже нічого не знають про нього й на чужині.  Хотілось би хоч якось заповнити цю прогалину фраґментами з допису Бориса Яремченко, який  писав в журналі «Молода Україна» (Канада), ч.292 (вересень 1980), відбитку з якого люб’язно надіслала мені  пані Валентина Родак: «…15 січня 1980 року, відійшов від нас у Вічність наш добрий приятель і земляк, український патріот Василь Іванович Тацюк.

Час летить і все забувається. Ця свіжа втрата теж забудеться, якщо земляки час від часу не бу­дуть- пригадувати про його заслуги. Він згорів у мріях про вільний український народ і рідні поля України. Зокрема часто згадував свою улюблену Полтавщину, звідкіля походив. На поминальному обіді в сороковий день смер­ти його приятелі згадували, яким покійного зна­ли. його життьовий шлях нагадує нам — життя нашого поневоленого народу. - Василь Іванович Тацюк народився 20-го люто­го 1909 року, на Полтавщині, Опішнянського ра­йону в середньо-заможній родині. В 1927 р. був очевидцем як більшовики порубали на смерть батька і п’ятьох дядьків (двох по батькові і трьох по матері) тому покидає своє рідне село і виїж­джає на Донбас шукати собі працю, але не знайшовши, переїжджає у Ростов і там перебуває два роки, на всяких роботах. Були непевні часи, тому не може довго затримуватись на одному мі­сці, і переїжджає на Кавказ, де перебуває до 1937 року. По довгій розлуці із краєм, поверта­ється на Україну у місто Запоріжжя і там працює аж до вибуху війни, звідкіля забирають в армію. В короткім часі попадає у німецький полон. - В 1941 р. по довших поневіряннях повертається у рідне село, але з родини нікого в живих не за­стає. Не судилось Василеві Івановичу зажити у своєму рідному селі. Військова хуртовина заста­вила у 1943 р. залишити рідну Україну і йти у світ на захід. По дворічних мандрах по Европі прибуває у Австрію у місто Лінц, де перебуває до 1948 р. Звідтіль переїжджає до Канади у місто Ватерфорд, Онт., на один рік контракту. Прцюючи у канадійського господаря, він рветься до мі­ста, де було більше скупчення українців. Тому в 50-их роках переїхав до м.Сент Томас, а згодом - до Лондону, Онт. Незавидна доля була одиноким, та Василь Іва­нович находив заняття. Належав до своєї цер­кви, та своїх національних організацій, у той початковий час творіння. Під час розмов він казав, я є політичний переселенець і нам треба творити політичні організації для боротьби з нашим за­гальним ворогом. Коли було створено на терені Лондону організацію СУЖЕРО, стає її головою та присвячує багато часу для приєднання членів. Коли випускали Білу Книгу про Чорні Діла Кремля, стає у ряди жертводавців випускного фонду. У 1949 році стає членом партії УРДП, яка була створена з благословення І.П.Багря­ного. - Як бачимо, В.Тацюк уже із самих податків брав на себе обов’язки в організації. З часом на його плечі прибавлялось більше. У скрутний час Клюбу Ів. Франка (фінансовий занепад) Василь Іванович стає його головою, і виводить у добрий стан. У той час, усе національне життя творилося навколо церкви. У час розбудови як старої так і нової церкви він старається якнайбільше допо­могти. Стає неодноразовим головою Громади, стає фундатором і прикладе багато фізичної праці. - Іноді дивлячись на Василя Івановича, на цю скромну людину, було ставиш питання: «Де він належить?»... Відповідь була одна, належав він до всіх, працював для всіх, у його не було особи­стих ворогів, у його були вороги національні, які не підтримували українських справ, і з ними він зводив дискусійний бій. - В час розбудови Українського Центру стає біб­ліотекарем, будучи ним 7 років. Організовує читальню, дискусійні вечори, вечори української газети і книги. Також стає президентом україн­ської кредитової спілки. Організовує відділ Сприяння Українській Національній Раді, стає головою відділу і добре вив’язується із своїх обо­в’язків. Проводить збірки на Українську Національну Раду, та має колосальні успіхи. Своє під­топтане здоров’я старається якнайліпше викори­стати. - Василь Іванович знав, що його здоров’я підір­ване і що вік коротшає, тому спішив використати увесь час і усі сили для свого народу. Як тільки було закуплено землю на одумівську оселю, стає членом корпорації «Україна». Будучи великим приятелем одумівської молоді, жертвує 10.000.00 додярів на побудову літнього будинка для табо­руючої молоді, в цей спосіб стаючи меценатом ОДУМ-у. - Коли відбувалися одумівські табори, він зав­жди був там, цікавився якою мовою говорить мо­лодь і був захоплений, коли чув чисту українську мову. Мав звичку питати, чий ти, або чия ти, що так гарно говориш українською мовою, як твоє ім’я і хзалив. що добре мама навчила. - На оселі «Україна» Василь Іванович чувся як на вимріяній Україні. Старався привести у добрий стан садок, де любив посидіти подихати чи­стим повітрям. Казав: «Тут мені і садок і Дніпро, і кручі — як на Україні і свої люди». З цими людьми любив погуториги про наболівші справи за свого життя. Василь Іванович був дійсним членом Шевчен­ківської Фундашї. За життя записав 5.000 дол. на фундацію С.Петлюри. Решту свого майна запи­сав на побудову пропам’ятного будинка (україн­ської хати, музею, павільйона або іншої пропам’ятної будови) на оселі Україна. Це його діла, не лише слоза, для українських потреб. Будучи кілька разів головою КУК і збираючи гроші на національні потреби, він казав, починай від себе, то й збірка буде успішною, ставай до бою, не жалій кишені. Через це його недолюблювали зем­лячки, яким не давав спокою, «Для того, щоб во гонь горів і не було зневіри у свою працю для народу, читай Василя Симоненка, - казав він, - його твори розігріють черству душу до любови свого поневоленого краю».- Василь Іванович читав різні еміґрантські часо­писи і книжки, мав добру пам’ять, дискутував про загальноукраїнські проблеми, його часто не ро­зуміли ті, що не читали української преси і не цікавились українськими справами. Він був люди­ною чесною, мав чуле серце і заслужив, щоб ми земляки про нього завжди пам’ятали. Нехай же канадська земля буде йому легкою, а слава, щоб була увіковічнена нами назавжди за його трудівні дари! - Василь Іванович постарався за свого життя, розписати своє майно так, щоб його дороблений гріш не пропав і не пішов у чужі руки. Він зро­бив те, що мріяв за життя: все для України. Ба­гато є таких людей, які не дбають про завтра і не зробили належного завіщання. Доля їхнього ма­єтку в чужих руках. Якщо хто не має близької родини, зробіть так, як зробив Василь Іванович. - Запишіть тяжко і чесно зароблене майно на розбудову українських організацій і установ як церква, фундація Т.Шевченка, оселя «Україна». За це Україна вам подякує. Довірте людям, яких ви добре знаєте, щоб вони доглянули…».

Читаючи біографічні інформації  Василя Івановича Тацюка, який весь свій земний час на чужині, як і поет Михайло Ситник, жив з розділеною навпіл душею пригадується такий вірш призабутого поета на псевдо «Майк Хмурий»:

«Моя душа розділена надвоє,
Одна частина там, біля Дніпра,
А друга - нерозлучно ще зі мною,
Поволі животіючи, вмира


…Іду туди - вгинаються коліна,
Мертвію ж, як вертаюся назад,
І чую, як зітхає Україна, -
Душі моєї вирубаний сад»

У своїй новій книзі «Велика енциклопедія полтавської діяспори…» (2021) я докладно написав й про іншого свого земляка-полтавця з ОДУМ-у св.пам. інж. Леоніда Ліщину, використавши при цьому допис «Пам’яти Леоніда Ліщини» із  часопису канадських українців  «Новий Шлях» від 27 жовтня  2015 року, в якому йшлося: «….У Торонто, в лікарні, у суботу 26 вересня 2015 р., на 85-у році життя упокоївся інженер Леонід Ліщина, провідний діяч Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), редактор журналу «Молода Україна», залишивши у глибокому смутку дружину Раїсу, синів Віктора й Тараса, доню Світлану, з родинами: невісток Олю і Наталю, зятя Степана Шудло, п’ятеро внучок та одного внука, і багато друзів і одумівців. - У вівторок 29 вересня панахиду за спокій душі покійного відправив митрофорний отець Богдан Сенцьо, у сослуженні отця Ярослава Буцьори, в супроводі хору в похороннім заведенні Кардинал, три палати якого заповнила родина й вірні, понад 350 осіб. Така кількість людей прибула на панахиду, щоби вшанувати покійного, який все своє доросле життя належав до української еліти. Чин похорону в Катедрі св. Володимира в середу 30 вересня відправив владика Андрій, торонтський єпископ Української Православної Церкви в Канаді, у сослуженні отців Богдана Сенцьо та Ярослава Буцьори, в супроводі Катедрального Хору…Того дня була гарна соняшна погода. Деякі священики, звичайно, коли така погода, кажуть, що й небеса вітають покійника, а як під час похорону іде дощ, вони кажуть, що й небеса плачуть за покійником.Без перебільшення, як на мій погляд, в наші дні, так багато людей приходить лише на княжі похорони. – На завершення панахиди докладний житєпис покійного зачитав син Віктор (О.П. на світлині з родиною): «Народився св.п. Леонід Ліщина в селі Чорбівка, за 45 кілометрів від Полтави, в сім’ї Андрія й Віри Ліщинів. Того ж 1930-го року родина виїхала на Донбас, де проживала декілька років в малих селах Гришинського та Добропільського районів. У червні 1941-го почалася Друга світова війна, яка принесла українцям багато горя. 1943-го в родині Андрія й Віри Ліщинів було вже троє дітей: Леонід, молодший брат Едуард та сестра Зіна. Зі сходу насувалася Червона Армія, а з нею і сталінський терор, тож батьки вирішили виїхати на Захід. Травень 1945 року. Кінець війни. Родина опинилася в Західній Німеччині, але й там переживала нове лихо – американці репатріювали з Німеччини силою громадян СРСР, але через деякий час силова репатріація припинилася – в Америці до влади прийшов Гері Трумен, який її відмінив. В листопаді 1945 р. Леонід з родиною переребували в американській зоні Німеччини, в ДіПі таборі біля Мюнхена. Після чотирьохрічної перерви 15-ти річний Леонід почав навчатися в таборовій українській гімназії. В червні 1948 року 18-ти річний Леонід з родиною прибувають кораблем «Морський Сокіл» у Канаду, і їдуть до Альберти працювати на фермі за контрактом. У червні 1951-го в Альберті 21 річний Леонід закінчив середню школу, і завдяки високим оцінкам мав можливість обирати один із трьох університетів. Вибір випав на Торонто. 1955-го року, на 25-ім році, Леонід закінчив інженерний факультет Торонтського університету. 1958-го року Леонід одружився із вродливою Раїсою, з дому Шапка, з якою прожив понад 57 років. Його батьки Андрій і Віра Ліщини довгі роки працювали вчителями в українській школі при катедрі Св. Володимира. Леонід вважав, що від них він успадкував любов до праці із молоддю. Від 1951-го року Леонід був членом ОДУМ. Там навчали дітей співу, танців, гри на бандурі, українських традицій, плекали любов до української церкви, мови, до України і Канади. Леонід провадив щосуботні сходини в Юному ОДУМ-і і багато років був комендантом на літніх Одумівських таборах. 15 років редаґував одумівський журнал «МолодаУкраїна» та 20 років був одним із дикторів одумівської радіопрограми «Молода Україна». Леонід був довголітнім членом Братства Святого Володимира та декілька років був головою Братства. У 1990-х Леонід виграв нагороду за свої добровільні дописи на інтернетсайті в Англії. У 1970-их він вів інтелектуальну гру словами, посилаючи листи до редакції, TORONTO SUN, наприклад, «It seems to me that polititian’s greed is not confined to any race or creed» – відповідь – «No, it’s confined to his need and greed». Ця гра продовжувалася роками. -  Після здобуття незалежності України Леонід підтримував фінансами видання різних книг в Україні, що свідчить про його приналежність до категорії української справжньої еліти. – Всі незліченні години, які Леонід присвятив на користь українцям Канади, були добровільними – Леонід дійсно любив суспільно-організаційне життя. Для втримування родини, Леонід працював 35 років в «Ontario Hydro», як system planning engineer. Леонід був відданим батьком і щиро любив свою родину, а правильне виховання дітей – Віктора, Тараса і Світлани було найважливішою ціллю в його житті. Леонід також був чудовим дідусем. Він завжди любив проводити час зі своїми внуками: Адріяною, Тіяною, Стефанію, Христинкою, Олесею та Андрійком. Він теж тішився і був дуже гордим усіма своїми племінниками і племінницями в Канаді та в Америці. Хоч від нас відійшов у вічність Леонід Ліщина, проте він назавжди залишатиметься у наших серцях і думках», - сказав тоді син св.пам. Леоніда Ліщини пан Віктор….».

В іншій своїй статті, поміщеній в ч.38 від 18 вересня 2014 року  часопису «Час і Події» (Чікаґо) п.н.  «Історії українських родин Турулів та Пошиваників «А за Батьківщиною серце тужить…»,  я писав також про іншого знаменитого діяча ОДУМ-у: «…Вимовною є долі членів родини Олексія Марковича Пошиваника, який від 13 серпня 1967 року був чоловіком пані Теодори Турули. Він, на жаль, передчасно закінчив своє земне життя. Рід же Пошиваників бере початок у самому серці України, на історичній Полтавщині, де розкинулося село Богушкова Слобідка (тепер – село Чапаївка), воно, «нібито, взяте в полон… піщаними пагорками та сосновими лісами, болотами й очеретами, всякими верболозами та левадами. З другого боку, над дніпровськими лугами, озерами, верболозами та осокорами і т.д., де недалеко б’ють дніпровські хвилі, всього кілометрів з чотири від села…». - Згідно зі спогадами Марка Свиридоновича Пошиваника, батька Олексія, які він написав 1977 року, саме «…тут, у родині Пошиваників, Свиридона Данила (Даниловича) й Анни Василівни, я, Марко Свиридонович, народився в 1912 році. Нас батьки виростили аж семеро, і з 1928 року почали розлазитися хто куди, як писав Шевченко. Я хоча вже й працював у радгоспі Канівшанськім та в Черкасах на цукровому заводі помічником вагового майстра, то ж мені довелося лишати тепле батьківське гніздо. Пішов мандрувати по чужині, як і юнаком тоді вважав, перше – Київ, потім – Донбас. Луганськ, Красногорівка, Волчевське, Кипуча, Сталіно, Лисичанськ, Рубіжна – і потрапляю до міста Крюкова, де працював гранітнім кар’єрі... і знову Черкаси, і в Харкові, працював на ХТЗ. 1935 року Сталінові підлеглі дають мені премію в мандрівку за 24 години виїхати за межі Харкова. Настає враження, чого це і куди тепер, і нема ради, наказ-наказом, і лишаю Харків та знову починаю мандрувати по Дніпропетровщині: Сталіне, Просяна, Запоріжжя, по Пологівщині і т. д. – і знову Донбас, Кураховстрой, хутір Терни, де я звиваю родинне гніздечко. Одружуюся 4 липня 1938 року. Церковний шлюб відбувся в селі Андріївка з Дашею Маркіянівною, вродженою 3 березня 1919 року, моєю односельчанкою; батьки Маркіян і Горпина Пилипенки. Даша теж зазнала сталінського «раю», бо дівчам з родичами викинута прихлібниками сталінськими з хати на середину подвір’я, на сніг. І знову Пологи, потрапляю на Київщину, Сміла, Білозір’я, і далі – Полтавщина, Лубни, село Тарандинці, грабарюю. - 23 березня 1939 року послав нам Бог синка Олексія…». І далі, - «…Олекса пішов до школи, і 24 грудня 1948 року збільшилася сім’я: Бог послав нам доню, її назвали Валею. Коли Валя підросла, пішла до школи. Пропрацювавши на шахті 12 років, у жовтні 1959 року ми залишили Францію і 22 листопада 1959 року стали на вільну землю Вашинґтону, в Нью-Йорку, де нам допомогли сісти на потяг і приїхали до Чикаґо. Тут нас зустріла на станції родина Валентина Кохна. Забрали нас до себе, помогли поселитися на квартиру і влаштувалися на роботу. Вони поставилися до нас як рідні, і за це я щиро дякую родині Кохна. Пропрацював там на трьох фабриках, а на четвертій Роґена (Rogan) я пропрацював цілих 12 років…». При підготовці до друку споминів св. пам. Марка Пошиваника, уродженця історичної Полтавщини, я намагався не дуже сильно змінювати текст, епітети й стиль автора, бо саме це якраз і підкреслює весь трагізм усієї ситуації на українських теренах у довоєнні та воєнні роки середини ХХ сторіччя. Син-первісток нашого земляка, автора спогадів Марка Пошиваника, Олексій, народився 23 березня 1939 року, був активним українським громадським діячем, відійшов у засвіти на 61 році свого життя, 26 червня 2000 року, у понеділок, у шпиталі Resurrection. Малою дитиною, коли йому було 4 роки, він, разом з батьками Марком та Одаркою, покинув рідні землі, виріс у Франції, а приїхав разом з родиною до США 1959 року, де родина поселилась у Чикаго. Олексій Пошиваник відслужив два роки у війську США і досягнув ранґу сержанта, – писала газета Chicago Tribune 1 липня 2000 року. Опісля працював креслярем, одночасно вчився в університеті Нортістерн, де завершив бакалаврат. З 1974 року працював інженером у місцевому агентстві Парків Чикаго. Однак справжнім зацікавленням уродженця історичної Полтавщини нашого земляка Олексія Пошиваника було українське громадське й культурне життя та музика. 30 років був у проводі Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Пан Олексій належав до Української революційно-демократичної партії, приятелював з її багаторічним головою, своїм тезкою Олексієм Григоровичем Коновалом, відомим публіцистом, громадсько-політичним діячем й багаторічним генеральним секретарем ЦК УРДП, який також є нашим земляком, бо народився 27 січня 1933 року, в місті Миргороді, на Полтавщині, – людиною подібної долі, який 1943 року, разом із батьками, також емігрував на Захід, а у 1950 році також виїхав до США, де навчався на авіаційно-інженерному факультеті Іллінойського інституту в Чикаго, згодом закінчив механічний факультет Іллінойського інституту технології. Визначними діячами УРДП були уродженці Лохвиці Яків Гвоздецький та Сергій Євсевський. Сама ж Українська революційно-демократична партія (УРДП) постала ще 1946 року в Західній Німеччині з еміґрантів з підсовєцької України, вихованих, здебільшого, на ідеях українського відродження 1920-х років, почасти, з колишніх членів ОУН, послідовників Івана Мітрінґи. Засновниками УРДП були Іван Багряний, Григорій Костюк, Іван Майстренко, Борис Левицький, Семен Підгайний та інші. Очолював партію спочатку Григорій Костюк, який 1948 року відійшов з т. зв. лівою групою (Іван Майстренко, Борис Левицький, Роман Паладійчук та ін.), яка створила навколо місячника «Вперед» ліву УРДП (згодом перестала існувати). Найдовше на чолі УРДП стояв головний лідер її й натхненник Іван Багряний (1948-1963); далі – Федір Гаєнко (1963-1967), недовгий час Микола Степаненко (який 1967 також відійшов, створивши окрему – «праву» УРДП), Василь Гришко (1967-1975) і від 1975 – Михайло Воскобійник, згодом – Олексій Коновал, про що я зазначав вище. Визначними діячами партії були також Віталій Бендер, Петро Волиняк, Всеволод Голубничий, Юрій Дивнич-Лавріненко, Іван Дубилко, І.Корнійчук, Анатолій Лисий, Федір Піґідо, Анатолій Рябишенко. В основу програмових засад УРДП була покладена боротьба проти совєцького режиму і створення самостійної української держави з демократичним устроєм. Головним рушієм цього революційного перетворення УРДП вважала національно-свідомі державотворчі кадри, що виховуються в русі опору проти сучасного тоталітарного ладу УССР. УРДП була співзасновником і активним учасником діяльності Української Національної Ради (до 1968), Конґресу української вільної політичної думки і Українського Демократичного Руху. Діячі УРДП були ініціаторами утворення таких співзвучних організацій: Об’єднання колишніх репресованих українців совєцьким режимом, Леґіон ім. Симона Петлюри і Об’єднання Демократичної Української Молоді. Пресовими органами УРДП були – «Вперед» (часопис лівого крила партії), «Українські вісті», «Український Прометей», як також неперіодичний журнал «Наші позиції» (від 1948 р.). Олексій Пошиваник провадив декілька років щомісячну сторінку ОДУМ-у, дописував до «Українських вістей», публікувався у журналі ОДУМ-у «Молода Україна», часопису «Свобода», а до цього – у чиказькій газеті «Наше життя». Керував ансамблями бандуристів, учив гри на гітарі, мандоліні, бандурі, був керівником оркестру «Трубадур», секретарем і віце-президентом дирекції Кредитівки «Самопоміч». Як талановитий журналіст, пан Олексій був автором багатьох статей про українське громадське та культурно-просвітницьке життя. Від шлюбу з пані Теодорою (Турулою) Олексій мав двох дітей – Павла й Мотрю. Був похований далеко від рідної землі – на православному цвинтарі св. Андрія Первозванного, у Блумінґдейл, штат Ілліной. Промовляючи над місцем останнього спочинку покійного, Віктор Войтихів (Viktor Wojtychiw) зауважував, що Олексій був «…енергійним, жартівливим, до всіх привітним, передусім, до дівчат. Підростаючи в ОДУМ-і, тяжко було не помітити енергії Олексія, бо, якщо він не знаходив якусь поважну дискусію про свою першу любов – Україну, то завжди запрошував підлітків-ровесників поїхати з ним до озера Мічиган, де Олексій, як не зі своєю гітарою, то зі своїм акордеоном до пізньої ночі награвав українські народні пісні, а всі навколо нього були як величезний хор… Він ніколи не належав до тих, хто люблять збоку стояти, тримаючи руки в кишенях і тільки нарікати… Завжди був у перших лавах тих, які рукави закочували і працювали, бо він вірив у прислів’я: «Якщо не ми, то хто»? Олексій був Богом обдарований і мав багато талантів і зацікавлень, як, наприклад, журналістика з фотографіями. Олексій був великим шанувальником уживання правописної української мови. Олексій докладав багато своїх зусиль в українському кооперативному русі, де впродовж останніх 34 років був членом Дирекції, а останні 15 років обіймав посаду віце-президента Дирекції… Незалежна Батьківщина Україна приманювала його кілька разів, і він дуже турбувався про стан і майбутність України. Рівно ж, стан Української Православної церкви дуже його турбував, і він віддавав чимало часу справам розвитку Української Православної Церкви Київського Патріархату… Олексій давав усім усе, чим Бог його обдарував, і без нього ми стали біднішими…».

У зв’язку з поданими мною тут інформаціями  про ОДУМ та ТОП,  принадідно, ще згадати кількох осіб. - Це  Анатолій Лисий (*1925-†2013, Міннеаполіс, Міннесота, ЗСА) - український лікар, громадський діяч української діяспори у ЗСА, який був співзасновником й головою Фундації ім. Івана Багряного, від 1989 року – очільником Комітету допомоги Україні в ЗСА, від 1993 року був членом Головної ради товариства «Україна» (Київ). Уродженець Слобожанщини св.пам. Анатолій Лисий, закінчив Малу духовну семінарію у Львові (1943), а після примусового вивезення до Німеччини - Мюнхенський університет (1950). Під час свого навчання керував студентським гуртком «Золотоверхий Київ», в якому українська молодь об’єдналася навколо ідей Івана Багряного. В 1950 році А.Лисий еміґрував до США, де був у керівних органах Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) та Української революційно-демократичної партії  (УРДП) у ЗСА,  У 1957–60 роках він  практикувався з акушерства та гінекології у Головному шпиталі Міннеаполіса, отримав право на хірургічні операції, два роки служив офіцером медичної служби армії США,  від 1960 року провадив приватну практику, від 1970 року був кліничним асистентом-професором, від 1975 — професором медичного факультету Міннесотського університету.  У 1978 році проф.А.Лисий очолив видавництво  «Українські вісті», від 1985 року був президентом корпорації «Оукдейл гінекологія й акушерство». Як повідомляв мені свого часу історик медицини св.пам. проф.Павло Пундій, - Анатолій Лисий був членом Американської медичної асоціації, Міннесотського медичного об’єднання, Українсько-американської медичної асоціації Північної Америки, Коледжу гінекології та акушерства Америки, Ротарі-клубу Міннесоти, Братства св. Андрія Первозваного, Товариства ветеранів Американської армії та ін. Він також головував у Комітеті допомоги Україні в стейті Міннесота і входив до Ради директорів українського Координаційного комітету допомоги Україні, сприяв лікуванню хворих дітей, які постраждали від Чорнобильської катастрофи у 1986 році, допомагав потерпілим від повені в Закарпатській Україні, середнім школам, вузам, періодичним виданням України. Між іншим, Анатолій Лисий був автором численних публікацій, зокрема, в газеті  «Український голос», «Народна воля», «Свобода», «Українські вісті», журналі «Нові дні», членом редколеґії та автором низки публікацій про політичне життя, економічний стан, культурну спадщину України в журналі ОДУМ-у  «Молода Україна»,   він був засновником філії ОДУМ-у в Міннеаполісі (від 1973 року та видавав її часопис «Інформатор»), а 1973–77 роках  очолював Головну управу ОДУМ-у в ЗСА. За сприяння професора Анатолія Лисого в Україну було надіслано понад 2 тони  ліків та обладнання для 40 ліжкового шпиталю, він працював дорадником однієї з лікарень у Києві, у 1991 році брав участь у відзначенні 85-ї річниці від дня народження  Івана  Багряного. Професор Анатолій Лисий став автором таких фахових праць - Trigeminal Neurologia (Thesis). München, 1950; Brenner Tumor // Minne­sota Medicine. 1961. May; Pregnancy Com­plicated by Sarcoma – Report of Two Ca­­ses // J. of American College of Obstet­ricians and Gynecologists. 1963. Vol. 21. - 20 вересня 2019 року газета американських українців «Свобода (Н.Дж., ЗСА) повідомила, про відхід у Вічність трьох видатних членів ОДУМ-у та Фундації імені Івана Багряного. - 27 травня 2019 року на 98-му році життя помер Олексій Воскобійник, який народився 1922 року в Миргороді на Полтавщині‚ вчився у Харківському електротехнічному технікумі. Під час Другої світової війни залишив Україну й жив у Німеччині, виїхав до Канади, а пізніше переїхав до США. В 1964 році він створив свою будівельну компанію, яка збудувала багато високих будинків в Стейт Каледж‚ Пенсильвенія. Заробляючи гроші на будові він з Галиною, своєю дружиною, жертвували великі суми на різні проєкти в місті та різним українським установам та організаціям в Канаді, США та Україні. Він був засновником заводу елітного насіння кукурудзи «Маїс» у Черкасах.  - 25 травня 2019 року на 90-му році життя помер Федір Гайовий – секретар управи Фундації. Народився він 1930 року на Київщині. Його дід та дядько були в армії Симона Петлюри. Родина Гайових виїхала з України під час війни. Жили  в Австрії, Італії, Англії, Арґентині, а 1957 року переїхали до США. У Мінесоті був активним членом українських організацій й рівночасно був представником газети «Українські Вісті». Родина виділяла великі суми грошей на українські видання та на Фундацію, фонд Володимира Винниченка, оборону Івана Дем’янюка, УВАН, НТШ, бібліотеку Симона Петлюри в Парижі, ЗУАДК, Гарварські студії, Українську Гельсінкську Спілку та інші культурні й громадські цілі. - На 84-му році життя 21 квітня  2019 року помер д-р Юрій Криволап‚ найбільш відомий й активний в Об’єданні Демократичної Української Молоді (ОДУМ), виконував в різні роки різні обов’язки, а в роках 1967-1976 роках був головою Центрального Комітету ОДУМ. Його батьки залишили Україну й після війни опинилися в Німеччині, а звідти вирушили до Америки. В 1960 році Юрій Криволап скінчив Дрексельський університет, де отримав диплом бакалявра біологічних. наук. Два роки пізніше він мав уже диплом маґicтpa мікробіології з Пенсильванського університету. А в 1964 році отримав у тім же університеті звання доктора після захисту дисертації з мікробіології. Від 1964 до 1970 року був асистентом професора, а пізніше доцентом-професором в Мерилендському університеті. Він був активним членом ОДУМ, УВАН, УРДП, головою ділового комітету побудови пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському у Савт Бавнд Бруку‚ був в керівництві Української Православної Церкви в США. Поховали його й Олексія Воскобійника на українському цвинтарі св. Андрія, - писав Олексій Коновал.

«…О, Господи, прости во ім’я Сина

За те, що завжди у чужім краю

Молитву найдостойнішу свою

Я починаю словом – УКРАЇНА.

Якщо вже це такий великий гріх –

Мене одного покарай, а всіх!..»

Автор Біляїв Володимир у своїй статті «Вірний покликанню (Микола Вірний-Француженко)» щемно написав про іншого чолового члена ОДУМу: «…З Француженком ми познайомилися влітку 1965 р. Було це на оселі ОДУМу «Київ», 100 кілометрів від Нью-Йорка. У суботу, під час вечері, зустрів у їдальні чоловіка далебі мого віку. Присадкуватий, він мав спортсменську, або радше, вояцьку поставу, привітне обличчя і допитливий погляд очей. Але найбільше мене вразили його чиста добірна мова, приваблива дикція та незвичайний тембр голосу. Це і був Микола Француженко, тодішній голова ЦК ОДУМу та редактор нью-йоркської редакції Української служби радіо «Свобода». Пригадую, що тоді, спочатку в їдальні, а потім на веранді будинку ми говорили майже до самого ранку про перипетії життя нашого покоління.
Француженко багато розповідав про свою службу в Радянській армії під час Другої Світової війни, про контузію, німецький полон тощо. Розповідав про роботу на радіо «Свобода» в Мюнхені, про співпрацю з телекомпанією як актор. Розповідав про людей, яких, як виявилося під час розмови, я знав, і про тих, про кого я почув уперше. Мені відразу заімпонувала відвертість мого нового знайомого, хоч я розумів, що вона була вмотивована нашою спільною приналежністю до УРДП. Після тієї незабутньої зустрічі я вже ніколи не пропускав у нашій пресі все, що він писав під псевдонімами і криптонімами: Микола Вірний. М.В-ний, МОФ, М.В.Вашінґтонець. Інколи ми зустрічалися на з’їздах та конференціях центральних українських організацій США, на яких головними промовцями були відповідальні американські посадові особи і політики, як наприклад віце-президент Джордж В.Буш, сенатор Г’ю Скотт, конгресмен Майкл Дервінський, радник президента з питань національної безпеки Збіґнєв Бжезінський, генерали Гейґ та Самуїл Яскілка. З огляду на участь останніх, Француженко повідомляв про це на хвилях «Голосу Америки», де він почав працювати в листопаді 1966 р…- ...Замість відпочинку він упорядкував посмертне видання збірки поезій Михайла Ситника «Цвіт папороті», написав вступне слово та статтю «Творчі періоди поета». Між іншим, цю статтю взято до «Хрестоматії української літератури та літературної критики XX ст.»… - Він народився 25 листопада 1923 р. в Краснокутську (тепер Сумської обл.), в родині спеціаліста-інженера високого рангу військової техніки і зброї. Середню школу закінчив у Житомирі в 1940 р. Цікаво, що він не пішов слідами батька, а вирішив стати лікарем. У 1940 – 1941 рр. вчився у Харківському медичному інституті, де встиг перед початком війни закінчити перший курс. Йому пропонували їхати в Середню Азію на фельдшерські курси, але він відмовився. Тоді Миколу відіслали до піхотного училища середнього комскладу в Тамбові. А в травні 1942 р. почалася воєнна епопея молодого лейтенанта: контузія, поранення, німецький полон, добровільне зголошення вступити до 1-ої дивізії Української Національної Армії. Деякі частини на чолі з генералом Шандруком здалися в полон британцям у 1945 р. в Австрії, а велика кількість на чолі з командиром згаданої дивізії генералом Кратом здалася в полон британцям у Північній Італії, звідки полонені були передислоковані до Ріміні (Італія), а згодом – до Англії, де у вересні 1948 р. їх звільнили з полону….».

 

«…Для мене ж ти, як брат, якщо не більше, –

Бо я такий самотній, як і ти.

І пустоцвіт моїх нездалих віршів

Зів’яне швидко тут без теплоти..»

Часопис канадських українців «Новий Шлях» 18 квітня 2017 року помістив мій ширший допис про іншу активну діячку ОДУМ-у Галину Степанівну Грушецьку (з дому - Бойко) п.н. «Діяльність Галини Степанівни Грушецької для духовного визволення народу», в якому, зокрема, йшлося, що «….Вона народилася 1942 року у селі Артелярщина (але пані Галина вважає своїм родинним селом Кілочки) на благодатній полтавсько-зіньківській землі. Вперше ж інформації про цю видатну українську громадсько-культурну й освітню діячку американської діяспори полтавський читач довідався зі статті Ганни Дениско, що була поміщена у тижневику «Полтавський вісник» ч. 44 за 29 жовтня – 4 листопада 1993 року. Відомо, що Артелярщина розташована на сході Полтавської області, неподалік від сіл Будки та Покровське, була заснована на початку 18 століття, станом на 1900 рік в селі діяли дві громади – козацька й казенна. Большевицьку владу місцевим селянам нав’язали московські манкурти у січні 1918 року, 1921 року було створено т. зв. комнезам, а від 1926 року діяли ТСОЗи – «Трудовик», «Нове життя», «Шлях Леніна». У цьому, здавалась невеликому, українському селі обліковано жертвами Голодомору 1932-33-го років понад 130 осіб, на примусові роботи до Німеччини було вивезено 98 осіб, а загинуло на німецько-совєцькому фронті 118 односельчан, зокрема Бойки, і серед них – старший брат Галини, Федір, про якого й досі плаче душа Галини Степанівни. У багатотомній «Книзі Пам’яті. Полтавська область» з 1998 року, є лише одна згадка про хлопця, якого звати Бойко Федір Степанович, 1927 чи 1924 року народження, що загинув у бою в січні 1943 року й був похований у братській могилі в московитському місті Волгограді. - Немовлям Галинка Бойко опинилася за кордоном, де вивчила українську мову.

В Сполучених Штатах Америки, куди вона прибула в 14-річному віці з Франції, Галина Степанівна стала відомою діячкою на ниві рідної культури й церковного життя. Юнкою у Чикаґо вона належала до знаменитого Об’єднання української демократичної молоді (ОДУМ) – української молодіжної громадської організації у США і Канаді, яка постала у Ню Йорку в 1950 році. До речі, якраз Об’єднання Демократичної Української Молоді відкрило низку відпочинково-виховних, спортивних, кобзарських та інших літніх таборів для нашої молоді у США і Канаді, а задля своїх членів Об’єднання придбало відпочинкові оселі «Київ» (м.Акорд, стейт Ню Йорк, ЗСА (США)) та «Україна» (м. Лондон, провінція Онтаріо, Канада). Об’єднання видавало «Альманах-збірник ОДУМ-у 1950–1965» (Торонто; Чикаґо; Нью-Йорк, 1965), «Порадник одумівця» (2 т.), «Сторінки ОДУМ-у» при часописах «Українські вісті», «Українське життя», «Свобода», «Молода Україна»… - Галина Грушецька викінчила відділ бібліотекарства з маґістерським дипломом, пізніше учителювала в суботній школі українознавства, згодом, у 1974 році, зредаґувала збірку творів української письменниці Катерини Федорівни Перелісної під наголовком «Вірші для дітей»… Прикро, що ця видатна українська письменниця доживала віку в старечому притулку, бо її син помер раніше, скінчила свій земний шлях 1995 року, за свого життя побачивши свою книжку «Вірші для дітей», яка вийшла друком у Хмельницькому 1992 року завдяки праці та старанням Галини Степанівни Грушецької… - Галина Грушецька була засновницею та очільницею-опікункою дитячого хору  «Молода Думка» у 1976-78 роках. Особливо слід відзначити, що вона була організаційним референтом Комітету для побудови пам’ятника будівничому та Митрополиту Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) Василю Липківському у Бавнд Бруці 1984 року. 11 грудня 1975 року газета «Свобода» надрукувала звіт про 23-й з’їзд Об’єднання Української Демократичної Молоді (ОДУМ), що відбувся 28-30 листопада у Детройті. У цьому звіті були, зокрема, такі рядки: «Учасники з’їзду мали нагоду вислухати виступ одного зі своїх колеґ Петра Матули з Вашинґтону, який представив ідею побудови пам’ятника в українському пантеоні — Осередку УПЦ в ЗСА в Баунд Бруку, світлої пам’яті митрополитові В. Липківському. Його постать для нас, українців, залишилася символом не лише боротьби, але й збереження української національної субстанції». Проте встановлення й освячення пам’ятника відбулось лише за вісім років — 23 жовтня 1983 року. Події саме цих непростих восьми років — крок за кроком — прослідковує у своїй книзі «Історія пам’ятника Митрополитові Василеві Липківському» (Вашинґтон, 2009). Як випливає з книги, ідея побудови пам’ятника митрополитові Липківському виникла ще у 1974 році, але як ідея «скромного пам’ятника на символічній могилі, поставленого приватними зусиллями однодумців». Проте згодом, зважаючи на численність і певну згуртованість української діаспори в Америці, прийшло усвідомлення того, що доцільним буде залучити до цієї шляхетної справи якусь авторитетну громадську організацію. Такою організацією бачилось Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), до якого належала Галина Грушецька. Дякуючи чотирьом тисячам (!) жертводавців із США, Канади, Австралії та Німеччини, які зібрали загалом понад 170.000 дол., ОДУМ у співпраці з проводом УПЦ в США зміг поставити пам’ятник Митрополитові Липківському. 22-23 жовтня 1983 року в Українському пантеоні у Баунд Бруці відбулося «Всенаціональне свято відкриття й посвячення пам’ятника національному героєві Василеві Липківському, митрополиту Київському і всієї України”. Увечері 22 жовтня у просторій залі Дому української культури було велике урочисте прийняття, з офіційною частиною та багатою мистецькою частиною, і банкет за участю 400 гостей і представників українських церковних, світських і громадських установ, включно з організаціями молоді. На другий день відбулося посвячення пам’ятника. - Член УРДП та ОДУМ інший мій земляк Олексій Пошиваник писав у часописі «Народна воля» у числі від 10 листопада 1983 року: «В неділю, 23-го жовтня 1983 року, в православному Центрі Саут Баунд Брук поруч церкви-пам’ятника св. Андрія Первозванного відбулося урочисте відкриття і посвячення пам’ятника великому митрополитові Василеві Липківському — батькові Української Православної Церкви та великому патріоту українського народу. Зранку падав дощ, було холодно. Після відправи Святої Літургії понад 1000 громадян і Одумівців в одностроях з прапорами, у дощовиках і з парасольками, зібралося навколо пам’ятника. У великій присутності духовенства і владик, Блаженніший митрополит Мстислав завершив чин посвячення пам’ятника митр. В. Липківському — першого пам’ятника великому митрополитові у світі — у вільній державі Вашінґтона на українському клаптику землі Саут Баунд Брук…». До речі, у 2012 році мною ще за часів режиму Януковича у місті Лохвиці, де у 1920-их роках побував Першоієрарх УАПЦ Василь Липківський, було встановлено скромну меморіальну таблицю з його направду пророчим висловлюванням: «…Коли ти не станеш об’єднано в обороні Вітчизни, то плакатимеш у московській неволі». Як бачимо, наше свідоме чи несвідоме іґнорування цієї настанови великого Митрополита заледве не призвело до повної окупації України внаслідок московсько-путінської аґресії у 2014-2017 роках. - Згодом, у 1986 році, пані Галина Грушецька зініціювала створення та очолила Комітет для фондування добудови Бібліотеки імені Симона Петлюри в Парижі, наприкінці 1990-их років наша землячка працювала диктором «Голосу УАПЦ» при УПЦ у США та брала участь у заснуванні Товариства української мови та Українського православного товариства імені Святого Андрія (1990) в Чикаґо. Від 1991 року вона була засновницею і головою товариства «Полтавщина», за допомогою якого побудовано Покровську церкву у мікрорайоні Сади-2 міста Полтави…

«…А що ж іще? Забув, бо вже давненько

Не був удома. Пам’ять утіка…

Єванглія ще і «Кобзар» Шевченка

Й моя відсутність – довга і тяжка…»

 

…Але ОДУМ й досі живе й продовжує свою активну діяльність. Про це, зокрема, дізнаємось із повідомлень часописів української еміґрації та соціальних мереж,  в т.ч. зі сторінки на Фейсбуці «ОДУМ Друзі». Поважне видання «Meest» повідомило, що у квітні 2017 року про «ОДУМ: дитячо-юнацький відпочинковий табір чекає»:  «…У мальовничій долині на околиці Лондону (Онтаріо), де розташована оселя Організації демократичної української молоді (ОДУМ) «Україна , щороку у липні маленьких і підліткових українців гостинно вітає двотижневий відпочинковий табір ОДУМ. - Як? Ви ще не знали? Відпочинковий табір ОДУМ — це два тижні фантастичного відпочинку на природі для дітей 7-15 років, котрими опікуються спеціально навчені виховники! Більшість цих виховників самі нещодавно були дітьми та щолипня приїздили в табір на відпочинок. - Відпочинковий табір ОДУМ — це два тижні плекання дітьми своєї рідної мови через вивчення українських пісень, щоденних захоплюючих занять розмаїтими мистецькими проектами, заохочення до активного спілкування та вигадування текстів українською мовою. - Відпочинковий табір ОДУМ — це щоденне плавання або ж просто веселе плюскотіння таборовиків у відкритому басейні під наглядом тренованих рятувальників і з дотриманням усіх правил безпеки. - Відпочинковий табір ОДУМ — це щорічна захоплююча мандрівка таборовиків у супроводі виховників за межі табору з ночівлею у наметах або ж просто неба, зі співами, жвавим спілкуванням і ласуванням смаженими на вогні солодкими сморсами. А ще у мандрівці таборовики набувають початкових знань про те, як правильно та безпечно напнути намет, запалити, а потім загасити багаття, назбирати хмизу тощо. - Відпочинковий табір ОДУМ — це щоденне здорове харчування дітей домашньою їжею, приготованою на кухні оселі «Україна» з безліччю вітамінів у свіжих овочах і фруктах, що подаються дітям тричі на день. - Відпочинковий табір ОДУМ — це вечірня забава-дискотека з танцями, де лунає багато сучасної української музики і на яку завжди нетерпляче чекають таборовики! - Відпочинковий табір ОДУМ — це велична та гарна ватра, що її майструють і запалюють для дітей виховники наприкінці кожного таборового тижня. «Запалала наша ватра… Вогонь… Вогонь… Світить місяць барви шатра» — чути дружній спів таборовиків невдовзі після того, як величезні язики полум’я здіймаються аж до неба. А трохи згодом біля ватри усі групи та боровиків, від молодших і до найстарших, показують різноманітні гумористично-театральні сценки, реалізовані власними зусиллями і здебільшого УКРАЇНСЬКОЮ мовою. До речі, батьки таборовиків завжди є бажаними гостями на ватрі! - І, може, найголовніше: відпочинковий табір ОДУМ — це нові друзі, дружба з котрими в багатьох дітей залишається на все життя! Не вірите? Запитайте в колишніх таборовиків і виховників — у тих, кому зараз 30, 40 чи й більше років! - Ну, що? Можете уявити, який чудовий таборовий відпочинок і досвід чекає на ваших дітей?...».

«…Чого ж іще спражнілому єству?

Хіба шматочок неба голубизни

І усієї рідної Вітчизни,

Задля якої я іще живу!..»

Часопис «Свобода» 12 березня  2016 року подав допис Миколи Скиби (молодшого) «Незабутнє перебування на зустрічі ОДУМ»:  «…У холодних днях в передмісті Чикаґо, серед довгої зими, мені приємно згадати про найкращі дні літа. Це коли можна увесь день бути надворі, на сонці, а вночі гарно спати надворі на чистому повітрі. Це коли персики і яблука вже спіють в гарному штаті Мишиґен. - Ми їхали автом з малими дітьми на їхню першу зустріч Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) з передмістя Чикаґо до оселі «Діброва». Ми приїхали 7 вересня 2015 року‚ коли смеркало і почався дрібний теплий дощ. Крізь хмари ще світили останні соняшні промені і показували нам дорогу. Вже темніло‚ коли ми поставили наше нове шатро. Але‚ на жаль‚ дощ став лити‚ як з відра. Треба було покидати оселю й їхати ночувати в готель. На другий день ми встали рано‚ випрали та посушили все‚ що було мокре‚ й повернулися на оселю. Висушили наше промокле шатро. Дітям було приємно бігати під величезними ялинами. - Перший приїхав на оселю організатор зустрічі ОДУМ Андрій Смик з харчами та одумівською емблемою, яку повісив у павільйоні. Помалу по обіді почали приїжджати на оселю молодь і їхні батьки. Побіч нас примістився наш довголітній друг Андрій Бірко з своєю родиною. Він був активним провідником кобзарського табору вже декілька років. Його хлопці розповіли про кобзарський і спортовий табори на оселі ОДУМ в Лондоні, Онтаріо, де вони вчились грати в копаного м’яча. -  Наступного дня зустріч молоді почалася. Були перегони для молодших дітей. Ще більше наших довголітніх друзів приїхало на оселю. Орися Завертайло організувала традиційну гру відбиванки між канадцями й американцями. Було приємно побачити Тараса Ліщину з Канади, який ніколи не пропускав такі гри. -  На зустріч приїхала ціла компанія молодих бандуристів. Це було нове покоління молоді, яке навчалося гри на бандурі на річних таборах ОДУМ в Лондоні.  - Увечорі був гарний бенкет. На бенкеті побачили Володимира Мургу, а Інна Бірко зустрілася з моєю мамою після довгих років розлуки. Колись вони їздили на табори ОДУМ в Мінесоті. Діти довго бігали, грала музика й це їм дуже подобалося. Ми ночували перший раз разом з дітьми в шатрі. - В неділю встали рано й пішли купатися в озері. Коли поверталися‚ то жінки в кухні готували обід. Ми заговорились з довголітніми знайомими, але треба було йти на Молебень і концерт. Декілька поколінь старших і молодших в одностроях помаршували під проводом А. Смика на площу‚ де було відслужено Молебень і Панахиду за покійних членів ОДУМ. Після обіду був концерт, виступали бандуристи. А Марія і Катя Луппо з їхніми дочками чарували гостей народними піснями. Також виступали танцюристи. На цих виступах були присутні колишні члени капелі бандуристів Петро Китастий та Павло Писаренко. - Вечором запалили величезну ватру і співали різні покоління ОДУМ. Це були батьки дітей, які зараз ходять на табори, колишні члени ОДУМ.  – Щоб  зберегти нашу молодіжну організацію‚ треба докласти не менше праці‚ ніж докладали наші батьки, дідусі й бабусі. Я постійно думаю про те, як мої діти будуть згадувати‚ де і з ким вони виростали. Я знаю‚ який великий вплив це має на світогляд родини. Хіба цього не досить‚ щоб закликати і пробудити колишніх членів ОДУМ до громадської праці?...».

«…Ми за державу б’ємося Соборну,

Що славиться від Дону аж по Сян.

Нехай же Україна нас пригорне,

Хай нас обвіє вітер-партизан…»

Інший автор Олександр Харченко з Канади на сторінках часопису «New Pathway Ukrainian News / Новий Шлях Українські Вісті» помістив 3 вересня 2015 року свою змістовну статтю п.н. «На Відпочинковій Оселі «Україна» в Лондоні, Онтаріо», в якій писав: «…протягом чотирьох тижнів, від 28-го червня до 26 липня 2015 року проходили літні ОДУМівські табори: а) Табір Виховників, (від 28-го червня до 4-го липня), б) Кобзарський Табір, (від 5-го до 12-го липня), в) двотижневий Відпочинковий Табір, ( від 12-го до 26 липня). Цього року ОДУМівський Кобзарський Табір зібрав 50 учасників - початківців, в основному це молодь шкільного віку, котра прибула на табір з метою навчитися грати на бандурі, а при тому і співати та відпочити на прекрасній ОДУМівській оселі, у гарному товаристві ровесників. До речі - на Оселі «Україна» одумівські кобзарські табори почали відбуватися 1980 року. Того року Мистецьким керівником була Оксана Метулинська. Вона розповіла, що перед тим любителі бандури возили своїх дітей на кобзарські табори до Сполучених Штатів, де такі табори відбувалися за ініціативою детройтської Капелі Бандуристів ім. Тараса Шевченка. Золотими літерами у розвиток бандурного мистецтва на Оселі «Україна» вписалися: Оксана Метулинська, Іван Данильченко та світлої па’ятті Олексій Пошиваник (Чікаґо). Ці троє осіб пильнували, щоб для кожного учасника одумівського кобзарського табору була бандура (тоді це було складне завдання, з уваги на те, що тоді була обмаль бандур - всі тодішні бандури в Північній Америці були імпортовані, а тепер уже налагоджене місцеве виробництво) . Мистецькими керівниками на ОДУМівських Кобзарських Таборах також були: Валентина Родак, (вона була організатором багатьох заходів, пов’язаних із бандурою, як на організаційних оселях, так і на власній - Сперов Біч Лодж), дириґентка славного хору «Веснівка» Квітка Зорич-Кондрацька, Віктор Мішалов, Анатолій Мурга. Тут слід згадати, що світлої пам’яти Григорій Китастий, колишній дириґент Капелі Бандуристів імені Тараса Шевченка, часто залюбки відвідував кобзарські табори на оселі «Україна», де він по справжньому відпочивав, серед молодих. Цього року мистецьким керівником на Одумівському Кобзарському Таборі в Лондоні був Андрій Бірко, бандурист Капелі ім. Тараса Шевченка в Детройті. Табір був поділений на декілька менших груп, що й дало змогу успішно проводити навчання протягом тижня. Кожного дня лекції тривали по п’ять годин. У неділю 12 липня на оселю «Україна» прибули батьки таборян та гості на завершальний концерт Кобзарського Табору, який почався піснею «Чуєш брате мій», у пам’ять колишнього мистецького керівника кобзарських таборів світлої пам’яті Юрія Петлюри. Офіційно багатолюдне зібрання відкрив комендант Літнього ОДУМівського Табору Тарас Коновал, із Чікаґо. Цього 2015-го року він був восьмий раз комендантом одумівських літніх таборів на Оселі «Україна». Він заявив, що цьогорічний ОДУМівський Кобзарський Табір організатори присвятили світлої пам’яті Юрієві Петлюрі, який протягом шістьох минулих років був мистецьким керівником на цих таборах на оселі «Україна». Помер світлої пам’яті Юрій Петлюра цього року, у молодому віці, проживши всього 29 років. Потім Тарас Коновал пригадав присутнім, що Детройтська Капеля Бандуристів ім. Т. Шевченка шість років тому, на прохання ОДУМ-у порекомендувала світлої пам’яті Юрія Петлюру бути мистецьким керівником. Вибір був дуже вдалим тому, що світлої пам’яті Юрій Петлюра любив свою справу, а таборяни любили його.Тепер всі інструктори і заступники, у його пам’ять, погодилися продовжувати традицію ширення бандурного мистецтва на ОДУМівських Кобзарських Таборах, сказав Тарас Коновал, а потім покликав до слова Мистецького Керівника Кобзарського Табору Андрія Бірка. Найперше Андрій представив інструкторів - вчителів гри на бандурі: Оксану Родак-Луценко з Чікаґо, Миколу Мурського, Бориса Остапієнка та Христю Глутковську, а також і їхніх заступників: Роксоляну Шепко, Ореста Чорномаза та Юлю Гукович. Подякувавши інструкторам і заступникам за їхню віддану працю з дітьми, Андрій оголосив програму концерту. Першою точкою концерту була в’язанка українських народних пісень, виконав гурток імені Григорія Китастого, під керівництвом Оксани Родак-Луценко. Потім у тому ж виконанні прозвучала пісня «Дощик». Далі у концерті виступав гурток імені Лесі Українки, під керівництвом Андрія Бірка, проспівавши пісню «І шумить і гуде» . Після кожного виконання гуртків гриміли гучні оплески. Гурток «Смочище» виконав мелодію пісні «Ой чорна я си чорна», а гурток «Козаки» - мелодію української пісні «Ой гарна, я, гарна». Завершився концерт таборян старовинним кантом про святого Юрія в обробці Махлая – у пам’ять Юрія Петлюри. Батьки і гості дуже гарно сприйняли концерт у виконанні юних бандуристів, у багатьох людей на очах з’явилися сльози. Дуже оригінальним був ритуал завершення ОДУМвського Кобзарського Табору 2015. Комендант Табору Тарас Ліщина, вітаючи батьків та всіх присутніх, представив достойних гостей Табору: диригентку Оксану Метулинську, Лесю Скибу та Володимира і Любу Петлюрів. В імені ЦК ОДУМ-у виступав Андрій Смик - він вітав організаторів і учасників табору з успіхом, і підкреслив, що на нашій прекрасній оселі «Україна» виховується вже третє покоління одумівців, і повідомив, що Зустріч ОДУМ-у в 65-ту річницю організації, відбудеться в Детройті на День Праці у вересні. В імені ОДУМ-у, за успішне переведення Кобзарського Табору були нагороджені коменданти, інструктори, мистецький керівник, кухарки та організатори. У відповідь лавреат однієї нагороди, Тарас Коновал, сказав – «Нам не потрібні нагороди, аби тільки було більше охочих до праці для добра наших дітей на таборах». Прекрасні слова і сказані вони були до усіх присутніх батьків і гостей! Деякі люди називають дивом те, що протягом одного тижня учасники Кобзарського табору навчилися грати на бандурі і співати. Я попросив дириґентку і вчительку Оксану Родак-Луценко прокоментувати це явище. Вона сказала: «Диво - ні. На кобзарському таборі ми намагаємося прищепити дітям зерно любови до бандури. А далі - це вже наслідки наполегливої праці, інтенсивного навчання під доглядом досвідчених вчителів, талант учасників, і дуже корисний таборовий відпочинок для дітей, які дома не мають таких можливостей гри на бандурі чи такого гарного товариства для розваг і відпочинку. Все це разом дає гарні наслідки, діти повертаються додому, задоволені успіхом, а ми -- вчителі й інструктори, з полегшенням, усвідомлюємо виконання своїх обов’язків - сказала Оксана Родак-Луценко. За надання звукозапсу із концерту в електронному форматі (на базі якого скомпоновано цей допис ) висловлюю щиру подяку Олександрові Петлюрі. Рівно ж дякую Оксані Родак-Луценко за докладніші інформації про табір та за чудовий знімок таборян…».

 «..Так от, ми кличем вас. Хто має совість,

Хто може ще в руках тримати кріс

Й коритись хто не хоче німакові, –

Нехай втікає в партизанський ліс…»

Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету, адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

 

Примітка: Світлини із хатнього архіву Галини Степанівни Грушецької (Бойко), як також фото надані  пані Валентиною Родак, паном Іваном Данильченком, родиною  св.пам. Олексія Марковича Пошиваника, використано також фотографії авторства різних дописувачів зі сторінки соціальної мережі Фейсбук «ОДУМ – друзі», часописів «Новий Шлях» (О.Харченко) (Канада), «Свобода» (Н.Дж.) та  «Час і Події» (Чікаґо, ЗСА)

 

 

 




Теги:
2021-02-04 14:05:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар