Серед темної ночі - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Серед темної ночі

Серед темної ночі

«Щоденники» Сергія Єфремова: особистісний вибір у тоталітарну добу
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Чому щоденники як різновид історичного джерела (а вони є саме історичним джерелом), не будучи об’єктивним «дзеркалом» свого часу, все ж таки дають унікальну можливість (якщо, звісно, наявний відповідний масштаб постаті автора) відтворити вражаючу панораму тієї чи іншої доби - у свідомості як читача, так і нерідко - професіонала-дослідника? Бо особистість «пропускає» крізь себе біль, вибухи й вихори часу, його, часу, велич і мізерність, героїзм і підлість, високі ідеали та зраду, закамуфльовану половою «правильних» фраз... Справді видатна особистість підключає своє серце до високовольтного струму історії.

Саме такою людиною був у суспільно-політичному житті України Сергій Олександрович Єфремов (1876-1939), академік, визначний учений-філолог, історик літератури, організатор науки, публіцист і редактор перших вільних українських газет («Громадська думка», «Рада», «Нова Рада»), заступник Голови Центральної Ради та керівник Секретаріату з національних справ (1917 р.), віце-президент Всеукраїнської Академії наук (1922-1928 рр.), постать, що заслужила цілком законні повагу та визнання навіть запеклих політичних супротивників. Проте з плином часу стає дедалі зрозумілішим, що найцінніше духовне надбання, яке академік С.О. Єфремов залишив нам, своїм нащадкам, - це не стільки «Історія української літератури» (абсолютно новаторська праця, засадничі положення котрої й досі не втратили свого значення), не стільки фундаментальні дослідження творчості Шевченка, Куліша, Коцюбинського, Грабовського, Панаса Мирного, Нечуя-Левицького, Свидницького (і відповідно - наукові обѓрунтовані видання їхньої художньої спадщини), скільки «Щоденник» (в першу чергу ті його розділи, що відносяться до 1923-1929 рр.). Адже йдеться про дивовижне явище духовного Опору незалежної української інтелігенції (щоб бути точним - персонально Єфремова) більшовицькому тиранічному антинаціональному режиму, суть якого академік бачив гранично ясно, не маючи жодних ілюзій ані щодо «українізації» (на відміну від М.С. Грушевського), ані щодо можливості «чесної співпраці» безпартійних учених із Радянською владою, ані щодо перспектив демократичного відродження української державності за існуючого режиму (це неможливо в умовах, коли в усіх установах, навчальних закладах, на всіх підприємствах геть усе контролюється органами ГПУ та його «добровільними помічниками», не в останню чергу з молодих людей, котрі славлять «чекістів», - і це Єфремов із безмежною гіркотою та сумом фіксує в своєму Щоденнику, переймаючись страшними запитаннями: «Що ж чекає на цю молодь? І що чекає на Україну, на всіх нас?»). Бо йдеться не просто про Щоденник - про дивовижний сплав напрочуд тверезої та жорсткої публіцистики (Єфремов, людина з непростим характером, дає на цих сторінках, м’яко кажучи, «непригладжені», некомпліментарні оцінки діячам нашої культури, зокрема, і таким славетним, видатним постатям, як Лесь Курбас, Агатангел Кримський, той же Михайло Грушевський), «суб’єктивного літопису» трагічних подій 1920-х років (Сергій Олександрович вів свій «Щоденник» регулярно, як правило, занотовуючи нові записи щодня або через день), зрештою, емоційного «крику душі» людини, яка зазнавала невимовних інтелектуальних та етичних страждань (ось характерний запис: «Я знаю - це тимчасове. Я знаю - це згине, як віск на вогні... Але досада, біль, образа за слово людське, що знов опинилося в лещатах мертвої руки, стискують серце...» - мова тут, звичайно, про новітню цензуру, яка, за влучним спостереженням Єфремова, виявилася страшнішою за царську - бо попередня влада, на відміну від більшовицької, «не додумалася» поєднати функції цензора та «редактора» в одній особі!). Отож, «Щоденники» обов’язково варто читати й знати в наші дні, надто молоді. І тоді не в холодних абстракціях, а в реальних, загрозливих, криваво-червоних фарбах постануть риси тоталітарного режиму. І тоді буде цілком зрозуміло, чому цей режим ховав «Щоденники» від людей, «ув’язнивши» їх у закритих фондах КДБ, аж до січня 1990 року. (А опубліковані вони були, причому злочинно малим тиражем, тільки 1997 року, й досі, по суті, непрочитані.) І тоді проясниться їхнє значення - як опису тоталітарного режиму (в дусі Оруела) і ліків від нього.

СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ (ПЕРШИЙ ЛІВОРУЧ) ТА ІНШІ ЧЛЕНИ СЕКРЕТАРІАТУ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ФОТО 1917 р.

Чому академік Єфремов був і залишився непримиренним противником більшовицько-чекістської влади? Він сам на сторінках «Щоденника» дав доволі чітку відповідь на це. «Не раз, а, може, сотні разів ставив я перед собою питання: а може, я помиляюсь щодо більшовиків; може, моя стара істота просто не розуміє «нових» вимог часу, може, мій «старий» міх «нового» вина не вміщає? Може, з мого боку просто несправедлива ота відраза, яку почуваю до цих «героїв нашого часу»? Тяжке це питання, і тяжкі переживання... Але коли перед мною стають оті брехня, провокація, хвастовитість, пошлість, які становлять головні риси більшовицької системи, то відповідь одну можу дати: не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурисвітстві заснованої. Навіть кров, насильство, якщо одверте й щире, можна зрозуміти, якщо не простити. Але не брехню, не лицемірство, не провокацію - огидні знаки розтлінного режиму. І він мусить загинути. На гнилизні нічого твердого не збудуєш».

У «Щоденнику» (в цьому й полягає його непроминальна цінність) знаходимо цілу галерею отих «героїв нашого часу», що про них пише Єфремов. Ось запис від 4 січня 1924 року: «По місту (Києву - І.С.) розказують про те, як справляв кооперативний технікум Новий рік. Почалося з пишних промов, звичайних лозунгів, агітаційної словесності, а скінчилося генеральним п’янством. Бенкетували до 4-ої години. Перепилися «до положення риз». Пропили 2.500 карб. золотом. При кінці бенкету були такі сценки. Встає ректор (комуніст). «Випивати - то єсть найбільш комуністична справа. Ще в другому томі «Капіталу» Маркса, в примітці на сторінці...». Його смикають за полу й пошепки кажуть, щоб він перестав та йшов спати. «Мені кажуть, що я п’яний і що треба йти спати. Ну добре, хай іншим разом докладніше розкажу, що єсть випивка».

Дехто, читаючи, може зараз сприйняти цей епізод із посмішкою. Але не до сміху було Єфремову - він бачив вульгарне, нице обличчя людей, які претендували на «вищу ідейність». А ось інший випадок - і відчуваєш, як автор уже не може стримати шаленого гніву.

Запис від 9 січня 1924 року. «Вчора в «Більшовику» (партійний орган - І.С.) - низка статтів про Христа. Особливо звертає на себе увагу «Життя Ісуса так, як було» якогось М. Слюсаренка. Це щось таке безпам’ятно дурне й безглузде, що навіть серед совітської літератури цього сорту кидається у вічі. Злость аж капає, але зубів бракує. Особливо мені сподобалося, що автор грає на слові «байстрюк». Подумаєш, які високоморальні люде з цих добродіїв! Ось факти. У Ленінському городку (дитячий притулок у колишній Дегтярівці) недавно зроблено дівчаткам-вихованкам 80 абортів, деяким всього 14-15 років. На вихованок інших притулків люде пальцями показують, помічаючи грубі стани (це було на Подолі). І це наслідок системи. Хлопців і дівчат по притулках кладуть спати поруч, а між ними ж є зовсім дорослі. На днях в одну з бурс київських прийшла з ревізією начальниця над притулками, молода жінка, і зробила догану: «ваша бурса існує вже три роки, а чому й досі у вас хлопці та дівчата сплять нарізно? Треба класти через одного: хлопець-дівчина, хлопець-дівчина». В тій бурсі живуть не тільки малі, а й студенти та студентки ВУЗів...».

НА ПРОЦЕСІ СПІЛКИ ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ. ГОЛОВНИМ ОБВИНУВАЧЕНИМ БУВ СЕРГІЙ ЄФРЕМОВ. ФОТО 1930 р.

Запис від 30 вересня 1923 року. «Сьогодні прислано по мене коня з «Держ. видавництва», щоб приїхав на нараду про видання українських книжок. Он як! То було й слухати не хотіли, а це запобігають (нагадаємо: Єфремов тоді - віце-президент Академії наук, і тоді, й згодом такі представники влади, як Раковський, Чубар, Каганович, «пропонували» йому «співпрацю», на що він відповідав категоричною відмовою, ігноруючи вдаваний подив цих «керманичів»: «Ну за що ви нас так не любите?» - І.С.). Нічого не поробиш - «українізація», хоча й паршива, бо більш на словах, ніж на ділі. Плани широкі: мало не всіх наших письменників збираються видавати. Але не вірю я цим планам, бо раз у раз у них кінчається «пшиком». Хотіли мене обрати на голову літературної секції - одхилив цю честь, сказавши, що мені як некомуністу не випадає. Законфузились і почали виїздити на компліментах. Щодо планів, то сказав, що повірю в них тільки тоді, коли додрукують Коцюбинського (ІІІ-V томи півтора року лежать).

Запис від 22 травня 1925 року. «Чиновник книжки робити не може. Він її не знає, не любить, не тямить, не дбає».

Запис від 25 лютого 1924 року. «Не анекдот, але од усякого анекдоту краще. Отримав документа в ВУЦВК (вищий орган Радянської влади в Україні - І.С.) на адресу Академії. Читаю, зокрема, таке: «Разом з тим Секретаріат ВУЦВК висловлює своє здивування з приводу того, що Всеукраїнська Академія наук ігнорує розпорядження Радянського Уряду щодо рівноправности мов та найширшого розвитку української мови на Вкраїні». Підписали: Буценко, Зорін. Давно я так не сміявся весело, як тоді, коли читав цього документа! Шкода, що не можна відповісти Буценкові з Зоріним, що практика у них у ВУЦВК була досі така, що українських паперів просто не читали і нашим делегатам ще торік заявляли, що навіщо, мовляв, пишете мовою, якої ми не розуміємо?... І раптом - он який, за Божою допомогою, поворот стався: совітські обрусителі обороняють українську мову від мене... Ну, як же не зрадіти?»

Запис від 2 березня 1924 року. «Готуються люди до Шевченкових роковин. Одна українська школа обернулася до «Політпросвіти» (є така установа з функціями, як і більшість тепер установ, жандармсько-шпигунськими) по костюми. Звідти вимагання - давайте програму шкільного свята. Дали. «Цього мало, - кажуть, - давайте й самого «Кобзаря»: його треба почистити». Понесли діти «Кобзаря», почищено його в «Політпросвіті», а потім одіслано ще й до ГПУ на остаточне затвердження. Почистили і в ГПУ. Тепер Шевченко ще раз вичищений. Такі фрази, як

Не вернеться
козаччина,
Не встануть
гетьмани, -

викинуто, хоча совітським цензорам і пробували довести, що поет же каже: «Не вернеться, не встануть»; Бога також повикидано; всю «Катерину» перекреслено «за шовінізм» («Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями»!) і т.п. Гидотне фарисейство: з одного боку понавішувано скрізь портретів Шевченка, а з другого - нищать його твори способом далеко дурнішим, ніж царська цензура це робила. Як скрізь, як у всьому - панує лицемірство й та безкрайня, невичерпна «пошлость», якої нестерпна печатка лежить на всіх совітських починаннях. І на антисовітських також».

Запис від 1 травня 1923 року. «Цілий день працював у садку заради робітничого свята. День чудовий. Надо мною кружляють і цокотять аероплани, з міста доносяться співи, музика... Думки обсіли голову, спомини колишнього. Чи того ж ждалося-сподівалося, коли в давні часи мріялось про це свято?.. А тепер - свята нема на душі. Все вбила проклятуща казенщина, офіціяльщина, примус. І вільне свято вільного робітника обернулося в примусове збіговисько рабів, на яке силоміць зганяють учасників. Дивно, як казенна рука вміє опаплюжити найкращі мрії людського серця, очерствити і вбити найвищі пориви. Мерзость запустіння на місці святім. А казенні пера виписуватимуть завтра офіціяльні восторги!»
Запис від 20 березня 1924 року. «О, серед якої темної ночі ми живемо! І кому вірити, коли найперший приятель продасть, зрадить, угородить ножа в спину...»

Запис від 3 травня 1928 року. «Ну й життя! До якої мерзоти дійшло вже! Не раз проходить давня моя, ще з 1920 р., думка: beati mortui («блаженні мертві»). Але ніколи ще не переживав я такого палючого почуття сорому за все і всіх. Ніколи так гостро не крутило мозок оте «beati mortui». Бо вже куточка не лишило життя, де ти міг почувати себе людино».

Запис від 12 квітня 1924 року. «Студентство, юнаки, сіль землі; свої резолюції закінчує покликом: «Хай живе ГПУ!». Робиться таке, чому ймення не можна добрати на жодній із людських мов...»
Запис від 8 квітня 1929 року. «Думав колись я, що наше покоління буде останнім, яке виховується по тюрмах. Помилився... Продають режими, а методи все ті самі, навіть погіршились... Бідна, нещасна молодь, яку обплутано шпигами й провокаторами. Що ще її чекає, та й усіх нас, мешканців цієї рабської сторони проклятої?»

Запис 1928 року. «Навколішки я не стану, каятись не буду - отже, перспектива вияснюється: мандрівочка, і, мабуть, неблизька, пахне...».

* * *

Саме так і сталося, як писав академік Єфремов. Сергія Олександровича було заарештовано 21 липня 1929 року за звинуваченням у «контрреволюційній діяльності», яка проявлялась, зокрема, в тому, що він нібито створив та очолив Спілку визволення України (СВУ), котра ставила, мовляв, за мету повалення Радянської влади в Україні, зокрема, і шляхом іноземної інтервенції. Неоціненну послугу чекістському «слідству» надала доволі близька до Єфремова людина, студент Микола Павлушков, який виказав співробітникам ГПУ те місце, де академік таємно зберігав свої «Щоденники».

Після цього доля Єфремова була вирішена. Був іще «зразково-показовий», знаковий для подальшої історії України, інспірований Сталіним процес у справі «СВУ» (березень-квітень 1930 року). Вирок академіку: 10 років позбавлення волі. Живим із ув’язнення він уже не вийшов (орієнтовна дата загибелі - 31 березня 1939 року).

Є одна річ, яка геть заважає розглядати «Щоденники» Єфремова як надбання винятково історії та культури, а саме - занадто багато аналогій із сучасністю: тотальна брехня, «пошлість» (як кажуть російською), розбещення молоді, цинізм, владолюбство... Щоб виносити уроки з історії, нам потрібне точне знання історії. Ця вимога ще не достатня, але абсолютно необхідна.

2012-07-27 09:46:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар