Самотній голос «з того берега» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Самотній голос «з того берега»

Самотній голос «з того берега»

Олександр КАРПЕЦЬ, журналіст

Творчість Олександра Івановича Герцена, на жаль, у нас не дуже популярна. До речі, в квітні цього року йому виповнилося 195 років, але це не викликало в Україні скільки-небудь серйозного резонансу. Хоча Герцен був одним із небагатьох знаменитих росіян, хто ще 150 років тому заявив, що Україна повинна вирішувати свою долю сама.

Що ж до розумінням ідей Герцена, видається, справа йде кепсько навіть у Росії. До того ж, їхнє значення було дуже спотворене більшовиками, які вважали себе «марксистами» та «герценістами», причому водночас, що, як ми далі побачимо, доволі безглуздо.

У цьому нарисі нас цікавитиме Герцен як борець, самотній мандрівний філософ, публіцист, один із найбільших соціальних мислителів не тільки Росії, а й світового масштабу. А ще в нього є найглибші прозріння з історіософії й навіть футурології, на які взагалі мало хто звертає увагу...

ПОЧАТКИ І СТАНОВЛЕННЯ

Олександр Герцен народився 6 квітня (25 березня за ст. ст.) 1812 року — в рік Вітчизняної війни. Він був позашлюбним сином німкені із землі Вюртемберг Генрієтти-Луїзи Гааг і родовитого та багатого дворянина Івана Олексійовича Яковлєва. Іван Яковлєв вийшов у відставку в чині капітана лейб-гвардії, багато років провів за кордоном, знав мови. У будинку була багата бібліотека. На прізвище Яковлєв Олександр прав не мав, вважався «вихованцем», а прізвище Герцен означало «дитя серця», від німецького «herz». Батько піклувався про сина: наймав хороших вчителів, з восьми років оформив на службу для якнайшвидшого отримання дворянства і цивільних прав.

Сім’я не встигла поїхати з палаючої Москви і потрапила під окупацію. У вересні 1812 р. батька прийняв Наполеон, який просив доставити листа імператору Олександру I в обмін на евакуацію сім’ї. Іван Олексійович тримався гідно. Після передачі царю листа він перебував під підозрою в зраді, але вона була знята, а Яковлєв відзначений за патріотизм. У будинку бували герої війни, замість дитячих казок Олександр слухав розповіді про війну. Так наполовину німець Герцен став російським патріотом. Він вивчив французьку і німецьку, захоплювався історією і літературою. У отроцтві подружився з Миколою Огарьовим. Дуже вплинуло на них повстання декабристів 14 грудня 1825 р. Пізніше, вже студентами, вони на могилі декабристів промовили свою славнозвісну клятву: пожертвувати життям у боротьбі за свободу.

У 1829 р. Герцен вступив до Московського університету. Після закінчення його з срібною медаллю в 1833 р. пішов на службу. Утворився гурток, де обговорювалися ідеї Сен-Симона, Французька революція 1830 р., Польське повстання 1830— 1831 рр., Герцен працював над науковими статтями та белетристикою. У 1834 р. його заарештували, в 1835 му заслали до Пермі, потім —до Вятки, а в 1837 р. перевели у Владимир, де в травні 1838 р. Герцен повінчався з Наталею Захар’їною. У 1839 р. Герцену дозволили відвідувати Петербург і Москву. Він стає співробітником відомого журналу «Отечественные записки». Спілкується з Бєлінським, Грановським, Панаєвим, Аннєнковим, Боткіним. У 1840 р. — нове заслання — в Новгород. У 1842 р. повернувся до Москви. Працював над циклом філософських статей «Дилетантизм в науке» (1843) і прозою. У Росії розгорілася відома суперечка між західниками та слов’янофілами, що триває до сьогодні, в т.ч. в Україні. Герцен поєднує затяту прихильність до західних цінностей із західними ж ідеалами соціалізму. Скоро йому доведеться значно змінити свої погляди...

ВИГНАНЕЦЬ І БЛУКАЧ

Через миколаївську реакцію зберігалася небезпека нових арештів і заслань. Під приводом лікування Герцен з сім’єю 1847 року назавжди залишає Росію. Його блукання тривали до самої смерті: Італія, Франція, Швейцарія, Бельгія, Британія. Царська охранка намагалася всіляко його «дістати», тож довелося взяти громадянство одного з округів Швейцарії.

Європа тоді нуртувала. В Італії йшла боротьба за об’єднання проти Австрії та Франції. Герцен став свідком і учасником цих подій, потім перебрався в Париж.

Статок сім’ї залишився в Росії під управлінням «сохранної казни», а реально — під негласним арештом. Щоб отримати з Росії кошти для життя і ведення боротьби, соціаліст Герцен вдався до допомоги фінансового магната і «акули світового капіталізму» Джемса Ротшильда, запропонувавши йому векселі під заставу білетів цієї казни. Як «нормальний» торгаш, Ротшильд запропонував вельми невигідні 5% комісії. Герцен, що засвоїв «буржуйські» правила гри, сторгувався на 4,5%, хоча в душі сміявся над цим — він погодився б і на 25%, бо «витягти» гроші з царської Росії було справою «дохлою». Повірений Ротшильда в Росії пред’явив векселі, але в сплаті було відмовлено. Ротшильд пригрозив царському міністерству фінансів, що створить величезні проблеми царизму в розміщенні позик в Європі. Так фінансова влада, що набирала силу, показувала свою потужність старій і дряхлій владі династичній. Герцен отримав гроші, а «акула капіталізму» Джемс Ротшильд послужив справі соціалізму в Росії.

У 1850—1852 рр. Герцена переслідувала низка особистих драм. У корабельній аварії загинула мати і молодший син, а дружина померла під час пологів.

Після революції 1848 р. в континентальній Європі лютувала реакція. У 1852 р., будучи вже першою фігурою російської еміграції, Герцен перебрався до Лондона, де виручені з Росії кошти вклав у Вільну російську друкарню, а також у свої славнозвісні газету «Колокол» і альманах «Полярна зірка». Часто він підтримував грошима емігрантів різних національностей.

ПАН’ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЖЕЖА

Революція 1848 р. відкидає розхожий міф про «буржуазну демократичність» і «середній клас» як «флагман демократії». Загальноєвропейська революція, спалахнувши у Франції, почалася загальнодемократичними вимогами знищення монархії, проведення земельної реформи, введення республіканського ладу, загального виборчого права тощо. Але були й антикапіталістичні лозунги, бо опорою «липневої монархії» Людовіка-Філіппа був великий капітал, якому республіка з демократією не вельми потрібні. Найважливішою рушійною силою були робітники, пролетарі та люмпен, тому революція у Франції, а частково — й в інших країнах, була переважно пролетарською, робилися навіть спроби провести соціалістичні реформи. Буржуазія Парижа (промисловці, крамарі, рантьє) встала на бік реакції й разом з військами придушила повстання пролетарів. До влади прийшов авторитарний режим Луї Бонапарта, який в 1851 р. розпустив парламент і оголосив себе імператором Наполеоном III. Тож революція пройшла невдалий демократичний пролетарсько-соціалістичний етап і закінчилася антидемократичною буржуазною контрреволюцією!

У Парижі панував кривавий психоз! Натовпи міської бідноти кидалися на гармати, п’яні підлітки розпорювали багнетами животи супротивникам. Протилежна сторона відповідала тим самим: страчували без суду і слідства; спалахнула холера, і тисячі людей вмирали в казематах, де навіть не прибирали нечистоти. Особливою жорстокістю відрізнялись ополченці з буржуазії — офіцерам гвардії навіть доводилося їх зупиняти.

Герцена та Павла Аннєнкова захопив патруль крамарів і повів у каземати, звідки було мало шансів повернутися живими. Дорогою вони зустріли депутата парламенту Алексіса де Токвіля, якого й дотепер люблять цитувати «записні демократи». Росіяни звернулися до відомого інтелігента по допомогу як іноземці, що не мають стосунку до безладдя. Герцен уїдливо пише, що месье де Токвіль у відповідь відпустив ліберальну вульгарність про те, що законодавча влада не може вказувати виконавчій. Росіян врятував офіцер поліції, який прогнав «активістів середнього класу», а росіянам порадив якнайшвидше забиратись геть і навіть дав охорону для захисту від озвірілої «буржуазно-демократичної контри»!

ПЕРЕОЦІНКА ЦІННОСТЕЙ

Соціаліст і західник Герцен був змушений різко змінити погляди, як і численні слов’янські інтелектуали, котрі ідеалізували Захід, а зіткнувшися з реаліями, відчували розчарування.

Капіталістичне накопичення і експлуатацію Герцен називає «цивілізованим людоїдством». Його вразив міщанський і гендлярський дух Заходу, особливо того «середнього класу», який тепер оголосили «гегемоном соціального прогресу»: «Міщанство — ідеал, до якого прагне, піднімається Європа з усіх точок дна...». Торгаш може говорити про свободу і справедливість, але не більше, — треба бігти в лавку, торгувати, обважувати, обманювати, експлуатувати. У роботі «З того берега» (1847—1850) Герцен пише: «Міщани ситі, їхня власність захищена, вони й залишили свої піклування про свободу, про незалежність; навпаки, вони хочуть сильної владі, вони всміхаються, коли їм говорять, що такий-от журнал захоплено, що того-то тягнуть за думку до в’язниці... байдуже проходять мимо, вони зайняті, вони торгують, вони сімейні люди». Із західником і соціалістом Герценом погоджується православний слов’янофіл Федір Достоєвський і консерватор Костянтин Леонтьєв, а також західні консерватори та «реакційні романтики» Фрідріх Ніцше й Хосе Ортега-і- Гассет. Еріх Фромм у «Втечі від свободи» показав, що авторитарна психологія «середнього класу» зробила його основою фашистських режимів, а пристосовницька психологія, що прийшла їй на зміну, призвела суспільство до ненаситного споживання і розваг.

ФРОНТИСПИС І ТИТУЛЬНИЙ АРКУШ «ПОЛЯРНОЇ ЗІРКИ» Герцен так само відкидає ідеї про пролетаріат як про носія «світлого майбутнього», а тим більше — вищого сенсу людини: «Працівник усіх країн — майбутній міщанин... Був би пролетар побагатше, він і не подумав би про комунізм». Але його симпатії — на боці пролетаріату: «Пролетар... спитав... де ж його частка у всіх благах, у чому його свобода, його рівність, його братерство. Ліберали здивувалися зухвалості й невдячності робітника, взяли приступом вулиці Парижа, вкрили їх трупами... рятуючи цивілізацію і порядок!» («З того берега»). Так Герцен справедливо таврує ліберал-буржуазну демократію, й у цьому він дуже російський! Він попереджає: «Пролетар мірятиме ту ж міру, якою йому міряли. Комунізм промчить бурхливо, жахливо, криваво, несправедливо, швидко... Вам шкода цивілізації? Шкода її й мені. Але її не шкода масам, яким вона нічого не дала, опріч сліз, нужди, неуцтва й приниження» («Листи з Франції та Італії», 1847—1852). Тут Герцен передрікає катаклізми ХХ ст. Щоправда, західна цивілізація встояла, але шляхом часткового «введення соціалізму» в себе і перенесення до «третього світу» найжорстокіших форм експлуатації, що загрожує ще страшнішими катастрофами в ХХI ст.

Герцена дратував і міщанський дух соціалізму в Європі: «Зазвичай вважають, що соціалізм має... на меті вирішення питання про капітал, ренту і заробітну плату.... Економічні питання надзвичайно важливі, але вони складають одну сторону цілої опінії» («Листи з Франції та Італії»). Переворот має торкнутися «до суті, до нервової пульпи». «Соціалізм» ХХ ст. зазвичай робив наголос на «зміну соціально- економічного ладу». Спроби російських більшовиків і китайських маоїстів «виховати нову людину» методами тупого втовкмачення догм і фашистського терору були злочинним ідіотизмом і призвели до дискредитації самого ідеалу.

Вирвашися з кондової російської азіатчини, проте розчарувавшись у західній демократії та соціалізмі, Герцен формулює оригінальні соціалістичні погляди, спираючися на російську селянську общину і рабітничу артіль. Він пише: «Сільська община являє собою... суспільну одиницю... відповідальна за всіх і за кожного... автономна в усьому, що стосується її внутрішніх справ... Кожен з тих, хто володіє землею в общині... має голос у справах общини. Староста і його помічники обираються громадою...» («Росія», 1849). Про робітничу артіль: «Артіль зовсім не схожа на німецький цех, вона не шукає ані монополії, ані виняткових прав... Артіль — об’єднання вільних людей однієї майстерності на спільний прибуток спільними справами...» («Хрещена власність», 1853). Герцен викриває Захід: «Німецька громада впала, зустрівшися з двома соціальними ідеями, абсолютно протилежними громадському життю: феодалізмом і римським правом... хлібороби та невласники були принесені в жертву розвитку меншості...» («Росія»). Але Герцен визнає досягнення Заходу: «Проте розвиток дворянства і городян був великим і багатим. Воно мало лицарство з його високим поняттям незалежної особистості та середній стан (середній клас. — А.К. ) з... ідеєю права, воно мало мистецтво й літературу, науку і промисловість... реформацію та революцію». У результаті: «англосаксонські народи звільнили особистість, заперечуючи суспільний початок, відособлюючи людину»; їхня свобода заснована на «ввічливій антропофагії»; «Європа не вирішила антиномії між особистістю та суспільством», проте «вона поставила собі завданням це вирішення».

Герцен не ідеалізує патріархальний соціалізм: «Людина, звикла... покладатися на громаду, гине, ледве лишень відділиться від неї; вона слабшає, вона не знаходить у собі ані сили, ані спонук до діяльності... вона квапиться сховатися під захист... матері, яка тримає... в стані... неповноліття і вимагає пасивної слухняності». Тут виникає аналогія з поглядами Фромма про «матрицентричну інфантильність», Фрейда про «регрес на оральну фазу лібідо» і Грофа про несвідоме прагнення повернутися на дородову матрицю безтурботного симбіозу з матір’ю. І далі: «Громада поглинає особистість і... несумісна з її розвитком... Нерозвинений комунізм придушує окрему особу... Ні в комунізмі сіл, ані в козацьких республіках ми не могли б знайти задоволення» («Хрещена власність»). Герцен шукає шлях, як «зберегти громаду і звільнити особистість, поширити сільське і волосне selfgovernent (самоврядування. — А.К. )... на державу» («Старий світ і Росія», 1854).

За Герценом, «болісне завдання» соціалізму — «зберегти незалежність британця без людожерства і розвинути особистість без втрати громадського початку». Хоча більшовики називали себе «послідовниками Герцена», його ідеї до них «не дійшли», через що «побудова комунізму» призвела до соціальних кошмарів, а потім провалилася.

МАРКС ПРОТИ ГЕРЦЕНА: КОНФЛІКТ ІДЕЙ І МЕНТАЛІТЕТІВ

Ці ідеї привели Герцена до гострого заочного конфлікту з Марксом і Енгельсом, причому з «переходом на особистості»: Маркс називав Герцена «дрібнобуржуазним емігрантом», «соціал-дилетантом» і «реакціонером»; Герцен називав Маркса і Енгельса «бургграфами революції», а їхніх прихильників — «марксидами». Маркс і Енгельс поводилися вельми непривабливо, а Герцен — шляхетно.

Серйозною розбіжністю було різне трактування революції 1848 р. Виходячи з матеріалістичного розуміння і економічного становища, підкреслюючи наукову вивіреність і об’єктивність висновків, Маркс доводить закономірність і неминучість революції як необхідної форми суспільного прогресу.

У Герцена революція — це трагедія. Герцен — чи не перший революційний мислитель, який поставив питання про видатки революції. Революція — це хаос і випадання суспільства з нормального розвитку. Революцій слід уникати, бо це частіше за все не прогрес, а регрес з невідомим результатом.

За Марксом, протиріччя труда і капіталу можна вирішити тільки революцією; революція — історична необхідність, об’єктивна реальність, природна і неминуча, як явище природи. Революції треба наближати, готуватися до них. Вони неминучі, виходячи із законів класової боротьби, класових і економічних інтересів і протиріч. Революція — це важіль прогресу, жертви, яких зазнає пролетаріат (інші жертви Маркса не цікавлять), окупляться завоюванням безкласового суспільства.

Герцен теж на боці робітників і соціальних перетворень. Але робітники не тільки борються на барикадах за свободу, виспівуючи «Марсельєзу»; вони також грабують, вбивають і палять, перетворюючи революцію на «бунт, безглуздий і безпощадний». Бути готовим до революції пролетарем — ще не означає бути готовим до свободи; «розгнуздання поганих пристрастей» веде до кривавого психозу, несвободи та реакційної диктатури, деградації, що показали всі революції. Революції не йдуть за науковими схемами. Погляд Герцена на революцію ширше пролетарського — він загальноцивілізаційний.

Парадокс, але тоді європейський соціалізм був «кровожерливішим» за російський!

Маркс оголосив реакційною і шкідливою утопією ідеї Герцена про «соціалізм громадського володіння й управління», хоча це і є соціалізм, причому тут Маркс фактично суперечив своїй же ідеї про соціалізм «як асоціацію виробників». Герцен говорив про «вільну федерацію слов’янських народів», центром якої могла бути Росія. Така ідея тоді була вельми популярна в багатьох слов’янських країнах. Але Герцен говорив про руйнування всіх імперій, в які входили слов’янські землі, й лише потім створення «слов’янського союзу» на добровільній основі. Вожді пролетаріату не визнавали за національною ідеєю самостійної ролі, підпорядковуючи її класовій боротьбі, а Герцена звинуватили в «імперському панславізмі».

Незважаючи на конфлікт, Маркс і Енгельс стежили за публікаціями Герцена, а «Колокол» був для них важливим джерелом інформації про Росію. «Бородаті класики» не любили росіян, Росію вважали реакційною країною, погано її розуміли. Але вони вважали, що революція, яку вони «вирахували» за своїми «залізними формулами», повинна неминуче відбутись у Росії й послугувати пролетарській боротьбі в Європі. Герцен натомість закликає до мирного шляху: «Кожна справа йде не за законами абстрагованої логіки, а складним процесом ембріогенії... Нашій справі потрібна думка Заходу і потрібен його досвід. Але нам... не потрібна його революційна декламація». Маркса це просто бісило...

Матеріальна незалежність Герцена дратувала Маркса. Цей факт він використовував, щоб зайвий раз підкреслити, що Герцен — зайва людина в соціалістичному русі, хоча багато хто з вигнанців, в тому числі з оточення Маркса, часто користувалися матеріальною допомогою Герцена.

Герцена обурило ставлення Маркса до Михайла Бакуніна. Бакунін — фігура вельми цікава і суперечлива: артилерійський офіцер, бунтар-анархіст, ідеолог народництва, активний учасник революції 1848—1849 рр. в Празі та Дрездені. Був ув’язнений в Німеччині, потім переданий Росії, був у засланні, тікав із Сибіру через тайгу на Далекий Схід, звідти — через Японію і Америку — повернувся в Західну Європу. Співробітничав, навіть товаришував з Марксом, першим переклав російською «Маніфест Комуністичної партії» й розпочав перекладати «Капітал». І раптом в пресі, редагованій Марксом, з’явилися плітки про те, що Бакунін є агентом російського царату. Герцена це просто розлютило: він не міг зрозуміти, як Маркс, що «дуже добре знав Бакуніна, який трохи не склав свою голову за німців під сокирою саксонського ката, виставив його за російського шпигуна».

І все ж Герцен визнавав Маркса як непідкупного і безкомпромісного борця за соціальну справедливість, знав про його життя трудівника, бунтаря, вигнанця. Вочевидь, тому, чинячи глухий, але твердий супротив «марксидам», Герцен ніколи не виступав прямо проти Маркса.

Із «давнім товаришем» Бакуніним Герцен розійшовся з ідейних причин. У Бакуніна «постановка революційного питання» (так називалася його брошура) зводилася до ідей на кшталт «пристрасть до руйнування є творча пристрасть» або «злиття бунту селянського з бунтом розбійницьким». Герцен натомість шукав розумні, творчі шляхи: «Дикі заклики до того, щоб закрити книгу, залишити науки і йти на якийсь безглуздий герць руйнування, належать до найбезглуздішої демагогії й найшкідливішої» («Листи до давнього товариша», 1869). Він виступає проти залучення в революцію мас, які не усвідомили її цілей і завдань, стаючи «м’ясом суспільного благополуччя» («М’ясо звільнення», 1857). У ХХ ст. соціальна практика показала, що вибух соціальних емоцій веде до регресу суспільства...

Маркс до цього так і не прийшов. Енгельс лише перед смертю писав: «Маси... повинні розуміти, за що йде боротьба, за що вони проливають кров і жертвують життям». Таким чином, він на порозі ХХ ст. визнав те, про що за підсумками революції 1848 р. говорив Герцен, будучи непочутим, незрозумілим, спотвореним.

Герцен зацікавився Інтернаціоналом і робітничим рухом, з чого більшовики дійшли кон’юнктурного висновку, що Герцен став ледь чи не пролетарським революціонером. Всупереч більшовистським міфам, Маркс зовсім не був єдиновладним керівником Інтернаціоналу, де було багато різних течій, — бланкіїсти, прудоністи, бакуністи, анархісти; а Маркс там далеко не завжди «грав першу скрипку». Герцен не вірив у місію пролетаріату і був у цьому значно ближчим до істини, ніж Маркс. Але, за Герценом, робітники як згуртована сила змусять капітал піти на поступки. «А не піде — тим гірше для нього, він сам себе поставить поза законом», — говорить він, не виключаючи насильства, але сподіваючись на мирне розв’язання соціальних протиріч. Таким чином, Герцен виступав за революційні перетворення, але розумів їх не за Марксом.

Усе ж таки шкода, що Герцен і Маркс не змогли порозумітися ...

ІСТОРІОСОФІЯ ТА ФУТУРОЛОГІЯ

Думки Герцена в царині історіософї та футурології частково теж були частиною суперечки з вождями пролетаріату, які вважали, що відкриті ними «залізні» соціо-економічні закони суспільства дозволяють пояснити минуле і передбачити майбутнє. Герцен заперечує суворе визначення історії: «Де лежить необхідність, аби майбутнє розігрувало нами вигадану програму?». Він підкреслює складність і непередбачуваність суспільства, проводячи аналогії між ним і природою: «Життя має свою ембріогенію, яка не збігається з діалектикою чистого розуму». Пізніше з цим вимушено погодився Енгельс: «Історія має свій хід, і... діалектиці нерідко доводиться досить довго чекати на історію».

За Герценом, суспільний закон — це поєднання свідомої діяльності індивідів і стихійного ходу історії, тому лише раціональне пояснення історії, в принципі, неможливе, і треба знати також її ірраціонально-несвідомі рушії. Це дозволить вірний, але частково «економічний детермінізм» Маркса доповнити більш глибоким трактуванням. Ідеї Герцена про «ембріогенію», які у світлі європейського раціоналізму і позитивізму виглядали кумедно, не такі вже й смішні: з «перинанальної» психології Станіслава Грофа випливає, що хід цивілізації несвідомо повторює етапи народження дитини, і це цілком укладається в теорії «діалектичного і історичного матеріалізму».

Герцен пише про соціальну інерцію: «Ми боремося з усім несвідомим, вивчаючи його, опановуючи його... Люди незадоволені економічними умовами праці... рабством роботи, зловживанням накопичених багатств — але вони... хочуть за оновлення, за переродження зберегти... звичне життя, узгоджуючи його з новими умовами... Старий порядок речей міцніший визнанням його, ніж матеріальною силою, що його підтримує. Це ясніше за все там, де він не має ані каральної, ані примусової сили, де він твердо покоїться на несвідомій совісті... як у Швейцарії та Англії» («Листи до давнього товариша»). Герцена, як Достоєвського і Бердяєва, вражає екзистенційна вбогість соціалістичних вчень: «Горе бідному духом і злиденному художнім сенсом перевороту, який з усього минулого і нажитого зробить нудну майстерню, якої вся вигода полягатиме в самому прожитку й лише в прожитку».

Говорячи про новий тип масової свідомості, виключно споживчої, заснованої на матеріальному егоїзмі, Герцен підтверджує думки про те, що розмови «про слов’янську громадську стадність» і «західний індивідуалізм» — це для «розумово відсталих». Угромадщення суспільного життя і на Заході, й на Сході веде до ентропії («поворот усього європейського життя на користь тиші та кристалізації»), втрати індивідуальної та особистісної своєрідності. «Особистості зтиралися, родовий типізм згладжував усе різко індивідуальне й неспокійне» («Кінці та початки», 1863).

Герцен пише про ірраціональні соціальні пристрасті: «Не можна людей звільняти в зовнішньому житті більше, ніж вони звільнені всередині... Як не дивно, але досвід показує, що народам легше винести примусовий тягар рабства, аніж дар надмірної свободи!» Те ж саме ми бачимо у «Великому Інквізиторі» Достоєвського і в ідеях Фромма про те, що «свобода від» без розуміння, «для» чого свобода потрібна, призводить до втрати свободи взагалі.

Цікаві думки Герцена про мету історії. Після падіння релігійних догм про «кінець світу» в Європі запанувала Просвіта з її наївною вірою в те, що людина є істота розумна, а хід історії є однозначний прогрес. Ті ж Маркс і Енгельс сповідали «соціальний оптимізм прогресу». У Росії не було Просвіти в західному сенсі, й у цьому є позитив. Російська соціальна думка ХIХ ст. відділяла культуру від цивілізації, заперечувала оптимізм і «рожеві окуляри» прогресу (Фромм), сумнівалась у «розумності й добрості історичного процесу, що йде до здійснення верховного блага» (Бердяев), що було наслідком православного заперечення світу, бачення світу зануреним у зло. Це хороше підтвердження ідеї Юнга про архетипи. Герцен пише: «Якби людство йшло прямо до якого-небудь результату, тоді історії не було б... Чому вірити в бога смішно, а вірити в людство не смішно; вірити в царство небесне безглуздо, а вірити в земні утопії — розумно... втративши рай на небі, віримо в пришестя раю земного і хвалимося цим». Західна соціальна думка дійшла до розуміння цих речей пізніше за російську. Герцен пише: «Не шукай рішень у цій книзі... їх взагалі немає у сучасної людини», а Фрідріх Ніцше пізніше додасть: «Прогрес взагалі є ідея сучасна, тобто помилкова».

Вже очевидно, що історія цивілізації, крім прогресу, включає також стагнацію, регрес і деградацію. Траєкторія цивілізації — це складний зигзагоподібний процес. Дивлячись на те, що діється нині у світі, доводиться визнати: тупа переконаність у тому, що цивілізація в її нинішньому розумінні є прогрес, призведе людство якщо не в провалля, то на смітник, на який люди самі перетворять свій єдиний поки ареал мешкання — планету Земля!

САМОТНІЙ ГОЛОС ІЗ ТУМАННОГО ДАЛЕКА

Перебравшись до найдемократичнішої на той час Британії, Герцен потрапив у цілком чуже середовище, де нікому ні до чого немає справи, всі метушаться заради своїх шкурницьких інтересів. Герцена гнітили туман і дим Лондона, самотність, відчай і туга. Проте в ці роки він здійснив найважливіші діяння свого життя: заснував Вільну російську друкарню, написав свою сповідь «Минуле і думи», а головне — разом з другом дитинства Миколою Огарьовим видавав альманах «Полярна зірка» (1855—1868) і знамениту газету «Колокол» (1857—1867), чий вплив на революційну думку Росії та Європи був величезним.

На рубежі 1850—1860-х рр. Герцен відходить від революціонерів, і не лише від радикалів на кшталт Бакуніна, а й від різночинців, що народжувалися, і народників, які почасти справедливо звинувачували дворянську інтелігенцію 1830— 1840 років у «обломовщині» та «салонній» революційності. Виникає полеміка з Миколою Чернишевським і Миколою Добролюбовим із знаменитого «Соврeмeнника». Герцен публікує в «Колоколe» різку статтю «Very Dangerous!!!» (1859). Спеціального для того, щоб порозумітися з Герценом, в Лондон навіть приїздив особисто Чернишевський, після чого взаємний тон було пом’якшено. Зустрічався Герцен і з Достоєвським.

Суєта Герцену дуже-таки набридла. До того ж, він зазнав нової сімейної драми: померли від дифтериту трирічні близнюки, а нова дружина — Наталія Тучкова — «не зійшлася характером» зі старшими дітьми.

Герцен залишає Англію і вирушає в тривалу подорож Європою. Він знову відвідує Німеччину, Францію, Італію і Швейцарію, яка дала йому громадянство...

...Олександр Іванович Герцен помер у Парижі 21 (6 за ст. ст.) січня 1870 р.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2007-05-19 15:35:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар