Руїна — сумна доба державного самогубства - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Руїна — сумна доба державного самогубства

Руїна — сумна доба державного самогубства

Ігор СЮНДЮКОВ, Сергій МАХУН, «День»

З цього погляду, унікальною є доба Руїни (1657—1676 років) — величезної трагедії в історії нашого народу, коли він не тільки втратив реальний шанс створити свою державу, а й зазнав страшенних людських, матеріальних та духовних втрат. Наслідки цих втрат даються взнаки і сьогодні.

У справі державотворення неспроможною виявилася абсолютна більшість представникiв тогочасної верхівки суспільства — українська козацька старшина, хоча вона і висунула зі своїх лав талановитих керівників: Івана Виговського, Петра Дорошенка, Юрія Немирича... Але фатальною помилкою політичного істеблішменту України другої половини ХVII століття було те, що він будував державу виключно для себе. Державу станову, ієрархічну, що й не могло не викликати спротиву демократичної Запорозької Січі. Тобто демократичний потенціал державницької еліти того часу виявився трагічно недостатнім.

Прості козаки та селяни-посполиті героїчно боролися за волю проти іноземців, вони густо полили кров'ю землю батьківщини. Але й вони у своїй більшості не розуміли того, що гарантією волі має бути власна українська держава. Порівняємо цей трагічний період нашої історії з революцією кінця XVI століття в Голландії, що призвела до створення незалежної, з часом могутньої республіки. Голландiя майже наодинці протистояла одному з грандів європейської політики — Іспанії, країні, яка мала незрівняний з нею матеріальний та військовий потенціал. Майже у ті часи, коли в Україні розгорнулася Визвольна війна проти Речі Посполитої, в Англії відбувалася революція. Не зважаючи на те, що там згодом відбулася реставрація монархії, треба зазначити — революція на чолі з великим протектором Олівером Кромвелем виконала більшість своїх завдань. Англія з кровопролитної громадянської війни, попри зовнішні втручання, вийшла ще більш могутньою державою.

Богдан Хмельницький зумів згуртувати українське суспільство перед конкретною зовнішньою небезпекою, перш за все польською. Він був, без сумніву, прихильником української державності. Але гетьман гарантом державності бачив не народ, а особисто себе. Є цікава аналогія з тією ж Голландією: Вільгельм Оранський практично самостійно з німецькими найманцями протистояв іспанцям (народу він зброю не давав), i останні фактично окупували й спустошили країну. Лише усвідомивши, що тiльки разом з усіма верствами населення він переможе, Оранський починає спиратися на «гезів» і нарешті перемагає. 1648 року, після закінчення Тридцятилітньої війни і підписання Вестфальського миру, Голландську республіку визнають у всій Європі.

Коли Богдан Хмельницький тяжко захворів, перед ним постало суперечливе питання — якою бути гетьманській владі: спадковою, чи виборною. І гетьман таки прийняв рішення перетворити гетьмана фактично на монарха. Він щиро вважав, що таким чином зміцнить державу, хоча раніше гетьман був тiльки виборним головою козацької республіки.

Фатальною була помилка славного гетьмана — за три місяці до смерті (квітень 1657 року) він наполіг при старшині на призначенні свого сина Юрія спадковим гетьманом. Ця ідея не отримала схвалення більшої частини суспільства, а 16-річний Юрій Хмельницький (за словами Михайла Грушевського «недосвідчений напівголовок») виявився абсолютно не здатним до такої влади. Жорстокий, мстивий, він швидко став іграшкою в руках Москви, а потім турецького султана, і закінчив своє життя ганебною стратою за наказом того ж султана.

Найбільш самостійними особами доби Руїни були Іван Виговський і Петро Дорошенко. Фатальну роль у політичній долі Виговського зіграли його шляхетсько-старшинські симпатії. Він щиро намагався з урахуванням реалій того часу досягти максимальної незалежності й від Москви, і від Варшави.

У вересні 1658 року на переговорах із посланцями польського короля в Гадячі було підписано угоду, за якою Велике князівство Руське (Україна) на правах автономної частини увійшло до Речі Посполитої. Але цей договір запізнився як мінімум на 60–70 років. Попереду була перемога українського війська над росiйським (за допомогою поляків і кримських татар) під Конотопом у червні 1659 року. Але навіть ця перемога не врятувала гетьмана Виговського. Розкол між Гетьманщиною, Січчю і Лівобережною Україною призвів до громадянської війни. Виговський не захотів подолати ці протиріччя, що блискуче й використала Москва, яка підтримувала спочатку Мартина Пушкаря, потім Івана Брюховецького, Якима Сомка й Івана Золоторенка. Польща, зі свого боку, зробила ставку на Павла Тетерю. Розкол цей виявився не в останню чергу і за соціальною ознакою — старшина, козацтво й селянство так і не знайшли між собою порозуміння.

І коли у 60—70-ті роки ХVII століття Петро Дорошенко зробив останню спробу об'єднати всю Україну в єдину державу, він був змушений спиратися тільки на допомогу ззовнi (на Турецьку імперію) й визнати згодом її верховенство в обмін на військову допомогу. Але це призвело до кривавих, спустошливих турецько-татарських набігів на Правобережну Україну і втручання Польщі й Росії. Була зруйнована гетьманська столиця — Чигирин (1677 р.), сотні тисяч людей тікали на Лівобережжя, а Правобережжя стало руїною, не у значенні історичної доби, а як абсолютно спустошений край. Дорошенко був змушений зректися гетьманської булави. На відміну від Виговського, Дорошенко не боявся кровопролиття, був рішучим політиком. Але навіть він жахнувся, побачивши страшенні наслідки громадянської війни. Треба додати, що Україна у стані громадянської війни перебувала практично два десятиліття. Народ вже не вірив будь-яким гаслам і «союзникам».

Ніщо так не шкодить справі державотворення, як егоїзм панівної еліти, яка дбає виключно про свої інтереси, а також кричуща соціальна нерівність у суспільстві. Це було істиною 300 років тому, є такою й нині. Егоїзм старшини не вдалося приховати ані патріотичними гаслами, ані гучними обіцянками, ані брудними інтригами проти суперників. Майже всі представники старшини доби Руїни закінчили своє життя фізичною смертю (Виговський, Ю. Хмельницький, Многогрішний, Немирич, Брюховецький), або політичною — Самойлович, Дорошенко, Тетеря. Жоден із представників тогочасної української еліти не помер на своїй посаді й у пошані.

Не можна забувати про зовнішні чинники, іноземні вторгнення та підступи — три міцні держави (Московське царство, Річ Посполита та Турецька імперія) постійно тиснули на Україну та вдавалися до збройних вторгнень. Але, якщо б у нас, українців, була внутрішня єдність, то, мабуть, ми й були б зараз Голландією чи Швейцарією.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-10-15 11:11:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар