Солдатська правда - під «ковпаком» парадної фальші - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Солдатська правда - під «ковпаком» парадної фальші

Солдатська правда - під «ковпаком» парадної фальші

Про дві лінії ставлення до Другої світової в українському суспільстві
Підготували Ольга ХАРЧЕНКО, «День»; Вадим РИЖКОВ, Дніпропетровськ, «День»; Вікторія КОБИЛЯЦЬКА, Черкаси; Лариса ОСАДЧУК, Тернопіль; Микола СЕМЕНА, Сімферополь

За даними різних соціологічних служб, українці відзначають 9 травня поряд з такими державними і релігійними святами, як День Незалежності, Різдво та Великдень. Для більшості нашого суспільства й великою мірою для влади цей день залишається «святом Перемоги у Великій Вітчизняній війні». Тоді як у Європі відзначають «завершення Другої світової війни» 8 травня - як відомо, саме цього дня 1945 року відбулася капітуляція Німеччини.
Але справа навіть не в конкретних датах, а в ставленні до того, що відбувалося протягом 1939-1945 років, у розумінні причин та наслідків, у бажанні знати правду про ту війну, яка надто далека від однозначності (зрештою, як і будь-яка війна), - справа у ставленні до тих, хто став свідком та учасником жахів Другої світової, особливо до живих носіїв пам’яті про неї.

Тут очевидними є кілька речей. По-перше, українське суспільство разом із владою дуже повільно просувається в пізнанні правди про Другу світову - не абсолютної, а елементарної: бодай того, що війна розпочалася не 1941 року, а 1939-го.
По-друге, в українському суспільстві очевидні дві лінії ставлення до Дня Перемоги: офіціозно-формалістська - яка віддає фальшю, вона була сформована ще в застійні часи і за інерцією (чи з якихось більш усвідомлених причин) відтворюється досі; друга лінія - виглядає контрастно на тлі офіціозу, тиражованого багатьма телеканалами (Перший Національний взагалі транслював військовий парад із Москви) - вона втілена в історію людини, яка пройшла Другу світову, і ѓрунтується на солдатській правді, яка весь цей час жила під «ковпаком» створеної пропагандою реальності.

ПРЕЗИДЕНТ ВІКТОР ЯНУКОВИЧ 9 ТРАВНЯ З’ЯВИВСЯ З ЖОВТО-БЛАКИТНОЮ СТРІЧКОЮ, АЛЕ ДЛЯ ДЕЯКИХ ЙОГО ПІДЛЕГЛИХ НАЦІОНАЛЬНИЙ СТИЛЬ ВИЯВИВСЯ НЕОБОВ’ЯЗКОВИМ. ЧОМУ?

У день 67-ї річниці Перемоги українське керівництво, а саме: Президент Віктор Янукович, голова Верховної Ради Володимир Литвин, секретар РНБОУ Андрій Клюєв, голова Київської міськдержадміністрації Олександр Попов, перший президент України Леонід Кравчук, урядовці - вшанувало пам’ять полеглих воїнів: у Києві поклали квіти до могили Невідомого солдата в парку Вічної Слави. Багатьох із нинішніх високих чинів, на жаль, складно запідозрити у знанні солдатської правди, але важливо вже те, що більшість можновладців, у тому числі Президент, з’явилися на урочистостях із жовто-блакитними стрічками на лацканах. ...Окрім стійкого комсомольця Сергія Тігіпка, який, схоже, досі, навіть працюючи в українському уряді, не розпрощався зі своїм колишнім образом.

«Український народ заплатив високу ціну за звільнення Європи від нацизму... Саме Перемога дала українському народу шанс на життя та відродження, принесла тривалий і міцний мир на нашу землю, - сказав у своїй промові В. Янукович. - Українські міста і села постали з попелу. Наші батьки повірили в краще майбутнє і дали життя наступним поколінням. Ця віра є головним змістом Перемоги. Вона стала основою нашої спільної відповідальності за долю світу, за нашу внутрішню єдність. Саме в цій вірі ми виховуємо наших дітей та онуків. Нові покоління також будуть знати і пам’ятати основні уроки тих страшних часів, причини і наслідки війни».
Але от якраз щодо уроків для молодшого покоління є питання. Бо під керівництвом саме нинішнього міністра освіти і науки Табачника (перебування на посаді якого - в компетенції Президента) в підручниках з історії з’явилися такі поняття, як «Велика Вітчизняна війна», «колаборанти ОУН-УПА» тощо. І що в такому разі мав на увазі Віктор Янукович, коли у своїй промові говорив, що «європейські цінності залишаються для України незмінними»? У чому ж виявляється їхній пріоритет? Нагадаємо, 2009 року комітет Парламентської асамблеї ОБСЄ з демократії виступив із резолюцією, в якій прирівняв сталінізм до нацизму і закликав до міжнародного осуду тоталітарних режимів.
То де ж наші європейські цінності?

Натомість очевидним є неподоланий, «неутилізований» сталінізм. І криється він не лише в невмінні відрізнити, де вітчизняна війна, а де - ні, де колаборанти, а де - національні герої. Найперше він міститься в тому самому фомальному підході - чи то до 8 травня, чи до 9-го.

Ми поцікавилися у наших експертів, як змінюється ставлення суспільства до Другої світової війни.


«НЕ ВИСТАЧАЄ ОБ’ЄКТИВНИХ ЗНАНЬ, ПОЧИНАЮЧИ ВІД ШКОЛИ І ДО ВИШІВ»

Володимир БОЙКО, кандидат історичних наук, директор Чернігівського центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних підприємств, установ та організацій:

- Мене найбільше турбує те, що у нас чимдалі, тим менше знають про ці події. Не з тих численних стрічок, які зараз показують по телебаченню, адже переважно кіно - це казка, міф, не вистачає об’єктивних знань, починаючи від школи і до вишів. А на основі чого формується наше уявлення про війну? Це найбільше мене хвилює. Я пам’ятаю ще ті часи, коли в пізньорадянський період (середина 1980-х рр.) не було бучних святкувань, але ці події були зрозумілішими та ближчими. У мене таке враження, що частина людей справді вважає, що це обов’язок, певний борг - прийти й ушанувати пам’ять полеглих на тій жахливій війні, а для інших, і таких багато, це - певне масове явище, за яким затирається зміст. Адже проблема в тому, наскільки ми пропускаємо ті події через себе, наскільки розуміємо людей, які жили в ті часи - воювали на фронті, були в тилу, в різних кризових життєвих ситуаціях. Цього нинішній Україні явно бракує.

«ПІДТРИМКА 8 ТРАВНЯ - ЦЕ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ШЛЯХ, 9 ТРАВНЯ - ЄВРАЗІЙСЬКИЙ»

Віталій МАСНЕНКО, політолог, доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького:

- Я думаю, що усвідомлення українцями подій Другої світової війни перманентно зазнає постійних змін, але, як на мене, ці зміни мають дещо хвилеподібний характер. Тобто вони значною мірою залежать від того, як змінюється політика пам’яті з боку влади, і від того, який імпульс посилає влада. Чи це імпульс національного спрямування, чи постсовєтського, радянського чи сталінського. Відповідно, змінюється і реакція суспільства. Хоча я бачу, що відбуваються й більш глибинні зміни. Тобто політика пам’яті може мінятися, але суспільство якось по-своєму намагається це осмислювати. На мою думку, зміни все-таки є, особливо в межах середнього-молодшого покоління. Бо старше покоління залишається на тих позиціях, на яких воно й було. Зміни відбуваються, але нерівномірно щодо регіонів. Якісь регіони є мобільнышими, а в якихось залишаються старі стереотипи сприйняття на рівні радянських часів. Особливо це простежується на сході й півдні України.

Це суто радянський підхід, бо трапилося так, що офіційна позиція перших президентів - Кравчука і Кучми - залишалася суто в радянському ракурсі щодо цих подій. Якихось інших форм і формул вони не шукали, не прагнули виробити українську концепцію бачення війни та місця України в тих подіях. За Ющенка було здійснено спробу сформувати свою концепцію. Більше того, як на мене, ця політика пам’яті хоч у багатьох моментах була невдалою і не досягла мети, але у своїй основі мала раціональне зерно. Ющенко намагався знайти порозуміння між різними силами, які воювали, між людьми, які брали участь у бойових діях, між нащадками цих людей - маю на увазі ідею примирити бійців Червоної армії та вояків УПА. Але, очевидно, забракло політичної волі, щоб кардинально змінити ситуацію. Тобто були заклики, були спроби вшановувати український бік війни, але віддавалася шана радянському. Був певний компроміс. Нинішня влада взагалі йде в руслі старих традицій, більше того - намагається мавпувати те, що відбувається в Росії. І тому ми залишаємося в такому пострадянському чи навіть суто радянському просторі, і справді існує розмежування по лінії того, коли згадують ці події. 8 травня це роблять якраз ті країни, які обрали європейський шлях, а 9 травня - ті, хто залишається в межах Євразійського простору.
Але я переконаний, що зміни відбуватимуться. І головне - не чекати, що щось буде змінено в політиці пам’яті на рівні влади. Навряд чи це відбудеться найближчим часом. Зазнає змін саме суспільство, поступово з’являтиметься більше усвідомлення. Я більше маю оптимізму щодо молодого покоління. І ті події, що відбувалися 8 травня в Черкасах, коли люди зібралися на Пагорбі Слави, відбувся молебень та вшанування загиблих у Другій світовій війні, а також інші акції, які намагаються проводити саме в такому контексті, є знаковими. Щодо влади, то хочу нагадати про ідею Парламентської асамблеї Ради Європи: у серпні 2009 року було ухвалено резолюцію, в якій негативно оцінювали і нацистський, і сталінський тоталітарні режими. Резолюція є продуктивною, оскільки це європейська ідея. І якщо Україна десь декларує, що вона намагається долучатися до Європи в якийсь спосіб, то вона повинна підтримувати цю ідею. Якщо влада цього не підтримує, то вона нещира у своїх заявах щодо європейської інтеграції.

«СТАВЛЕННЯ ЗМІНЮЄТЬСЯ, АЛЕ ПОВІЛЬНО»

Віктор ПАЩЕНКО, доцент кафедри політології Дніпропетровського національного університету ім. О. Гончара:

- Ставлення до Другої світової війни серед українців, особливо серед молоді, змінюється. Впливають на це передачі по телебаченню, фільми, історична література. З одного боку, багато хто поділяє думку про те, що ця війна справила величезний вплив на долю України, з іншого - відбувається усвідомлення українцями своєї ролі в тій війні. Це відбувається з різних причин. Незважаючи на те що Україна стала незалежною державою, вона й досі перебуває під культурним впливом Росії, насамперед завдяки телебаченню. Не так давно глава уряду, а нині президент Росії Володимир Путін заявив, що Росія виграла б війну і без допомоги України. Це була дивна й образлива заява для українців, які понесли величезні жертви. Мільйони солдатів та офіцерів з України воювали в Червоній армії, а командували нею українці Тимошенко, Черняхівський, Рибалко та інші генерали і маршали. Більше того, ми бачимо, що в російських фільмах починають дедалі частіше показувати українців як поліцаїв і «бандерівців», які скоїли злочинів не менше, ніж німці. Така позиція формує двоїсте ставлення до війни. Вона залишається для українців, які пережили окупацію, найтяжчим спогадом. Проте вони дедалі більше формують власне ставлення до цієї трагедії минулого століття.

«У НАС І ДОСІ СТАЛІНСЬКЕ ТРАКТУВАННЯ ВІЙНИ»

Микола ЛАЗАРОВИЧ, докторант Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича, кандидат історичних наук, доцент кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету:

- Значною мірою й досі в українському суспільстві присутня навіть не радянська, а сталінська ідеологія трактування подій Другої світової війни. Але треба дивитися на факти. Наприклад, стосовно того ж самого Георгія Жукова, в якого руки по лікті в українській крові, який кидав наших беззбройних земляків під танки: давали шматки цегли замість зброї і тому подібне. Мені здається, що єдине нормальне відзначення подій 1945 року - це вшанування загиблих, пам’ять про них. Святкувати нема чого, бо якщо порівняти, скільки загинуло німців і скільки загинуло громадян СРСР, то це - небо і земля. Якщо ми порівняємо, як сьогодні живуть у Німеччині та як живуть у країнах колишнього СРСР, то це теж небо і земля. Тому ми повинні робити те, що робить весь цивілізований світ. Загальнолюдські цінності, які панують у Європі, мають запанувати й у нас. Міфи, які перекочували з Радянського Союзу в українське суспільство, мусять бути відкинуті. Нам слід дивитися на цю подію з погляду здорового глузду і співпереживання до жертв війни. З людьми потрібно працювати, пояснювати їм правду про Другу світову війну. Натомість ми й досі говоримо про червоні прапори - треба чи не треба вивішувати.

«У МОЛОДІ ФОРМУЄТЬСЯ НОВЕ СТАВЛЕННЯ ДО ЦІЄЇ ВІЙНИ»

Володимир ПРИТУЛА, експерт проекту «Кримський політичний діалог»:

- За моїм особистими суб’єктивними враженнями, зміни у свідомості людей відбуваються. Хоч і повільно, але в людей, особливо в молоді, формується нове ставлення до цієї війни не як до ідеологічної складової історії, а в центрі уваги опиняються насамперед особисті, родинні відчуття. Вони ставляться до цього як до трагедії, яка спіткала їхніх далеких родичів. Щоправда, у Криму це відчуття змінюється повільніше, ніж в інших регіонах України.

«КОНЦЕПТ ВЕЛИКОЇ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВІЙНИ - ЦЕ ОСТАННІЙ БАСТІОН «РАДЯНСЬКОГО СВІТУ»

Олександр МУЗИЧКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України історичного факультету Одеського національного університету ім. І. Мечникова:

- Відсутність державної політики, а точніше те, що вона полягає в поверненні до сталінсько-брежнєвського трактування Другої світової війни, є дуже великим гальмом для осмислення українцями, зокрема молоддю, цих подій. Тим паче освітні псевдореформи посилюють цей регрес, тому ситуація, як і раніше, залишається строкатою. Наприклад, щодо усвідомлення того, що то була не Велика Вітчизняна війна, а Друга світова. Приміром, я часто ставлю студентам запитання: «А чому у Франції чи Англії цю війну не називають Великою Вітчизняною війною французького чи англійського народу?» Такого визначення немає. Крім того, я часто раджу їм статтю Романа Сербина про міфи Великої Вітчизняної війни, і треба сказати, що багато студентів зауважують, що після прочитання такої чітко структурованої статті вони починають розуміти, чому не можна сприймати цю війну в сталінському варіанті. Я роблю висновок, що в українському суспільстві не вистачає чіткої популяризації цього питання. Особливо мене дивує поєднання понять Вітчизняної та Другої світової воєн. Ось у нас в Одесі зараз такий собі шоу-парад прапорів на будинках: там висить троє прапорів - Одеси, червоний (до речі, всупереч законодавству) і подекуди державний. Відповідно ці прапори взаємно заперечують один одного. Це, звичайно, легка позиція, але тупикова. Так виникає відчуження від розуміння історії. А люди, які втомилися від усієї цієї тяганини, взагалі нічого не хочуть бачити. Гадаю, для тієї псевдоеліти, яка панує зараз, особливо на півдні та сході України, прийнятні оці дві позиції: радянська і такого собі «пофігізму» - вони обидві дозволяють маніпулювати. А найбільш неприйнятна для цих сил критична точка зору і національна позиція, яка відкидає сталінське трактування «подвигу радянського народу» тощо. Концепт Великої Вітчизняної війни - це останній бастіон «радянського світу». Тому величезне завдання українських істориків і засобів масової інформації - деконструювати цей міф.

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар