Розбита булава Руїни - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Розбита булава Руїни

Розбита булава Руїни

Ігор СЮНДЮКОВ, спеціально для «Дня»

Руїна... Страшний, кривавий, смутний час нашої землі. Він охоплює приблизно два десятиріччя після смерті Богдана Хмельницького (1657—1676 рр.). Але чого ж нас може навчити цей, не найславетніший, період української історії? Навіщо ж тепер, у пору найгострішої кризи всіх сторін життя, про це писати?

Перша й найочевидніша відповідь: часи Руїни наочно свідчать, яка велика для країни роль національного лідера, яким був Богдан Хмельницький. Він умів пробудити в народі, який дуже часто був позбавлений впевненості в собі, не мав ясного відчуття власної самобутності, почуття гордості за свою землю і рішучості захищати свої законні інтереси. Цією рішучістю був сповнений знаменитий гетьман, коли в останні два роки життя (1656—1657 рр.) наполегливо шукав союзників для України серед європейських держав, що дозволило б їй зберегти щойно завойовані, величезною ціною, свободу і цілісність.

Завдання тим паче важке, що московський цар Олексій Михайлович вже показав цілком зрозуміло багатьма своїми діями (розташування в Києві та інших українських містах російських військ, активне втручання у фінансові справи українців і, найголовніше, віроломне укладання 1656 року Вільнюського миру з Польщею, не допустивши українсько-козацької делегації на переговори), як він насправді ставиться до обумовлених навесні 1654 року, після Переяславської ради, невід’ємних і недоторканих прав українського народу, серед яких було й право на вільні відносини з іноземними державами. Навіть такій героїчній постаті, як Хмельницький, було вкрай непросто діяти в умовах цілої серії великих воєн на просторах Східної Європи середини XVII століття (російсько-польська, польсько-шведська, турецько-польська, польсько-угорська). Звідси й постійні пошуки гетьманом такого лідера з-поміж сусідів України, який, не зазіхаючи на її незалежність (це треба наголосити особливо), був би найприйнятнішим для нашої країни тогочасному розкладі сил. І дуже важливо, що Хмельницький, зовсім не байдужий до влади (про що свідчить і лінія, яку він проводив, на перетворення гетьманського посту з виборного на спадковий), все-таки над усе ставив інтереси України, її свободу. Наскільки це було важливо, показала смерть великого гетьмана наприкінці липня 1657 року і діяльність його спадкоємців, що проклали дорогу Руїні, яка абсолютно спустошила нашу багатостраждальну батьківщину.

Трагізм ситуації був у тому, що ці спадкоємці, не маючи й дещиці популярності та престижу Хмельницького, відразу ж почали боротьбу за владу, за гетьманську булаву, найменше думаючи при цьому про інтереси ще дуже слабкої української держави, яка щойно народжувалася. Зрештою влада (і держава!) виявилися катастрофічно ослабленими, булава, образно кажучи, розбилася, а розплачуватися за все неймовірною ціною довелося простому народові. Вже наступного, 1658 року, боротьба між новим гетьманом Іваном Виговським, який обрав пропольську орієнтацію (на умовах автономності України в статусі Князівства Київського), і промосковськи налаштованими козацькими ватажками Яковом Барабашем і Мартином Пушкарем, коштувала українцям вщент знищеної Полтави і 50 тисяч життів (за населення тогочасної України загалом 1,5 млн. чол.). І, звісно, переважну більшість потерпілих становило мирне населення. Барабаша і Пушкаря було страчено.

І тут ми повинні звернути увагу ще на один аспект. Козацька старшина, яка належала до найосвіченішої і найпідготовленішої частини суспільства, виявилася неспроможною подолати свій становий егоїзм і виходити у своїх діях з потреб народу, а не із своїх вузькокорисливих інтересів. Гетьман Іван Виговський, який особливо «вирізнявся» на шляху міжусобиць українців з українцями, пішов у вересні 1658 року на підписання Гадяцького трактату з Польщею, згідно з яким в Україні фактично відновлювався колишній шляхетський режим (хоча це й було замасковано автономними правами російського князівства, яке входило до складу Речі Посполитої як одна з трьох складових частин). І попри те, що Виговському вдалося (в союзі з поляками і кримським ханом!) ущент розбити війська московського царя під Конотопом у червні 1659 року, саме оця зарозуміла пиха козацької верхівки (на тлі цілком законної ворожості до неї «черні») штовхнула знову широкі верстви українського селянства і козацтва в обійми Москви. Остання теж не сиділа склавши руки, активно підбурюючи противників Виговського до виступу. Як результат, восени 1659 року він змушений був відмовитися від гетьманства і виїхати до Польщі, де й був розстріляний через чотири роки за вельми сумнівним обвинуваченням у державній зраді. Не за це він відповідає перед Україною, а за дилетантський егоїзм, що керував, за словами Грушевського, його «неловкою рукою недоучившегося ученика великого мастера дипломатии» (себто Хмельницького).

Новий гетьман, син Богдана Хмельницького Юрій, під тиском народних низів, які не зуміли побачити корисливої обачності політики московського царя, і багатьох інших обставин, відновив союз з Москвою, яка вже диктувала свої умови — гетьман має беззаперечно направляти військо за розпорядженням московського уряду і навпаки — без його наказу не має права направляти будь-куди; міняти гетьмана без царського указу військо не може; крім Києва, московське військо має бути введене до Ніжина, Чернігова та Умані. Отже, на початок 60-х років. XVII століття кволі паростки української держави було задушено. Ні Юрію Хмельницькому, ні його наступникам (Павло Тетеря, Михайло Ханенко, Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний та іншi), які гарячково металися між Москвою, Польщею і Туреччиною, це, однак, не допомогло надовго затвердитися при владі. Вони з калейдоскопічною швидкістю міняли один одного, випускаючи з рук розбиту булаву, і через рік (найбільше — два) йшли. І так тривало до 1676 року, коли обидві частини розділеної і знекровленої України, правобережна і лівобережна, було об’єднано під егідою підпорядкованого Москві гетьмана Івана Самойловича...

Якого лиха все це завдавало людям, видно з рапорту одного тодішнього польського полководця, який орудував в Україні. «За моїми підрахунками, кількість самих лише мертвих немовлят, знайдених на дорогах і в замку, сягла 10 тисяч. Я наказав поховати їх у полі, і в одній могилі було більш як 270 тіл. Усім немовлятам за віком було менше ніж рік, бо трохи старших погнали в неволю. Групи вцілілих селян блукають, оплакуючи своє горе». А в одній з тогочасних битв, що проходила в лютий мороз, як писав академік Іван Крип’якевич, ненависть була така велика, що воїни до смерті билися врукопаш голоблями, трупів лежало стільки, що ними загороджувалися, наче валами...

І ось далекі, 340-літньої давності чвари Руїни несуть нам вічно актуальний урок. Розбрат жадібних і владолюбних правителів губить державу і вслід за цим (неодмінно!) завдає страшного лиха народові, людям і байдуже, якими промовами прикривається боротьба за владу. Вони інтуїтивно завжди пам’ятають просту й велику істину, записану в Євангелії: «Будь-яке царство, що розділилося само в собі, спустошиться...» (Матфей, 12, 25).

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-01-15 11:27:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар