Право на Крим

Російська держава починає «зачищати» Крим від корінного етносу

Від кінця XVII ст. Російська держава розпочала тиск на Кримський ханат з метою оволодіння півостровом й домінування в Чорноморському регіоні. Свої загарбницькі наміри вона прикривала демагогічними заявами щодо захисту кримських християн. Під час військових походів на Крим у 1736, 1737, 1738 рр. відбувалися масові винищення кримських татар, з особливою жорстокістю придушували їхні повстання в 1772, 1777 та 1781 рр. У ході російсько-турецької війни 1768–1774 рр. російські війська 1771 р. захопили Крим, а за Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. Кримський ханат одержав незалежність від Османської імперії, “гарантом” якої виступила Росія. Переконливим аргументом “незалежності” ханату були російські війська, які залишилися в Керчі та Єнікале. Зоставалося зробити формальний крок, щоб остаточно “проковтнути” Крим. 8 квітня 1783 р. імператриця Катерина II “ощасливила” кримців маніфестом щодо прийняття їхньої батьківщини “під державу Всеросійську”, а останній кримський хан Шагін-Гірей, який зрадив свій народ, став “почесним” в’язнем Російської імперії. 1787 р. його відпустили до Туреччини й того ж року стратили на о. Родос. Вже за кілька днів після оголошення маніфесту в Карасубазарі (тепер Білогорськ) “визволителі” від турецького панування вирізали кілька тисяч учених, воєначальників і священнослужителів. Насамперед винищувалися ті, хто міг би очолити спротив чужоземним загарбникам. Повстання корінних мешканців були жорстоко придушені стратами десятків тисяч людей. У перше десятиріччя (1780–1790) російського владарювання до Туреччини емігрувало близько 300 тис. кримських татар, у 1828 р. – 200 тис. Розпочалося також тотальне виселення корінного населення і заміщення його переселенцями з російських губерній. Великих масштабів досягла еміграція кримських татар у роки російсько-турецької (1853) та Кримської війни 1853–1856 рр., коли Росія пояснювала свою поразку їхньою зрадою. У 1861–1869 рр. емігрувало їх ще 150 тис. З карти Криму зникло 784 татарських села. Загалом чисельність кримських татар зменшилася з 2 млн у період ханства до 186 тис. у 1897 р. Якщо в 1783 р. їх частка в населенні півострова становила 83 %, 1860 р. – більшість (51 %), 1897 р. – 34 %, то в 1921 р. – 21 %. Протягом кількох років від початку вторгнення до Криму російські колонізатори займалися руйнацією матеріальної та духовної культури поневоленого народу. Вони ліквідували сотні медресе та шкіл, зруйнували або перетворили на церкви та казарми понад 800 мечетей, в 1833 р. зібрали з усього Криму старовинні кримськотатарські книги, рукописи, серед яких й національні святині та спалили їх.

Англійський мандрівник, професор Кембриджського університету Е. Д. Кларк після відвідин Криму в 1812 р. писав, що особисто бачив, як москалі закладали міни під античні храми, гаками розтягали мармурові блоки, задовольняли “свою варварську насолоду руйнування”, цілковито знищуючи кримськотатарську столицю Бахчисарай, шукаючи скарби, плюндрували могильники й палаци, під час будівництва військових об’єктів, жител, доріг розбирали античні та старохристиянські пам’ятки архітектури. У Керчі вони “зрівняли з землею 500 будівель, а натомість побудували “коло тридцяти вбогих бараків”. Руйнівна діяльність московських військовиків перевершила погроми всіх кочівників разом узятих.

Розуміючи, що ні перевиховати, ні закріпачити кримських татар не вдасться, російська влада застосувала щодо них геноцид, зокрема тактику випаленої землі, позбавлення засобів виробництва, штучних голодоморів, винищення корінних мешканців, а тих, які залишалися живими, спонукала до еміграції. Відомий кримськотатарський просвітитель і першодрукар Ісмаїл Гаспринськиий (Гаспрали, 1851–1914) в заснованій ним 1883 р. Бахчисарайській газеті “Терджиман” (“Перекладач”), яка виходила татарською і російською мовами й протягом кількох десятиліть була єдиним друкованим органом тюркомовних народів Росії, 1912 р. писав, що після приєднання Криму до Росії на територію Османської імперії емігрувало близько мільйона кримських татар.

Виходячи з динаміки приросту населення в Туреччині, нині в цій державі замешкує близько 5 млн людей – нащадків колишніх емігрантів. Зрозуміло, що майже всі вони інтегрувалися в турецьке суспільство й не ідентифікують себе з кримськими татарами. Близькість мови, спільність релігії, звичаїв та традицій, відсутність будь-якої дискримінації унеможливлюють їх переселення на історичну батьківщину, чим істерично лякає кримчан сучасна російська преса.

Коли Крим виявися достатньо “зачищеним” від корінного етносу, репресивні заходи царату в 1870-х роках були дещо пригальмовані, оскільки вже на середину століття на звільнені землі було переселено 10 тис. німців, 15 тис. болгар, кількасот сімей італійців, зрозуміло, найбільше росіян та задля годування прийшлих – українців (переважно до степової частини Криму). За переписом 1897 р. два останніх етноси разом (традиційно українців вважали росіянами) становили 45 % населення півострова. Володимир Січинський зазначав, що на той час у Криму було 63 тис. українців.

Юрій Зайцев, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України