Родоначальник нової вірменської літератури - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Родоначальник нової вірменської літератури

Родоначальник нової вірменської літератури

До 200-річчя від дня народження Хачатура Абовяна
Іван ДЗЮБА, академік НАН України

Самозачаровані своїм відчайдушним кидком у досить подивовану Європу, ми мало не зовсім забули про великий світ культури в інших, нібито менш «стратегічних» напрямках. Тому я з деяким острахом пропоную нотатки про великого вірменського письменника Хачатура Абовяна, 200-річчя від дня народження якого минає цього року (відомий тільки рік його народження, як не встановлено й точну дату смерті).

Історія та культура вірменського народу налічують понад два з половиною тисячоліття, а писемна література — понад півтора тисячоліття, відтоді як учений-просвітитель Месроп Маштоц (361— 440) створив оригінальний вірменський алфавіт.

Як усі літератури з такою давньою історією, вірменська також проходила етапи оновлення, коли книжна стилістика й мова ставали архаїчними та мусили поступитися живій народній мові. Так народжувалися нові національні літератури (в Європі, скажімо, це було пов’язане з визволенням від панування «міжнародної» латини).

Біля підвалин нової вірменської літератури і стоїть ця яскрава постать — письменника, просвітителя, гуманіста Хачатура Абовяна (1804—1848).

Народився він у селянській сім’ї в невеликому тоді селищі Канакер поблизу Єревана. Жадоба знань привела його юнаком до Ечміадзіна, резиденції католікоса та центру релігійного життя, а почасти й освіти та культури. Тут він знайомиться із стародавньою вірменською писемністю, працями класиків старовірменської історіографії Мойсея Хоренаці, Єгіше, Павстоса Бюзанда; далі продовжує навчання в Тифлісі, де, зокрема, цікавиться російською мовою та культурою. Доля звела Абовяна з професором Дерптського університету Парротом, і в 1830 р. він їде туди навчатися. У Дерпті він не обмежувався офіційними науковими курсами, а зацікавився європейськими просвітительськими та романтичними народолюбними ідеями, які справили на нього глибокий вплив: тут він познайомився з багатьма передовими діячами науки та культури Росії, вивчав російську та європейські літератури, що великою мірою визначило формування його світогляду та літературних інтересів.

У 1836 р. Абовян повертається на батьківщину, сповнений бажання поставити свої знання на службу рідному народові.

Він розгортає різнобічну літературну та наукову діяльність, створює школу, в якій запроваджує передові педагогічні принципи, готує своїх учнів до просвітительської роботи, оскільки в поширенні знань, освіти, науки бачить рушійну силу прогресу. На народ, а не на релігійно-станову верхівку орієнтується він і в своїй літературній творчості. Бачачи відірваність церковно-схоластичної літератури від народного життя, незрозумілість народові архаїчної, вже змертвілої старокнижної мови — «грабар», Абовян приходить до переконання про цінність фольклору, про необхідність його вивчення, творення на його основі культури, яка була б не лише національною, а й демократичною, доступною та близькою народові, сприяла б його всебічному розвитку, говорила б йому про його життя, боронила його інтереси. Сам Абовян пише твори в дусі народних казок і байок, а потім — знаменитий роман «Рани Вірменії. Плач патріота» (1843), опублікований 1858 р.

Якщо й раніше Хачатур Абовян свідомо і твердо орієнтувався на народ та на живу народну мову, писав нею свої поезії, оповідки, педагогічні, історичні, етнографічні праці, перекладав твори світової російської літератури, то цим романом, що з великою силою втілив передові ідеї свого часу, він остаточно утвердив народне життя як тему нової вірменської літератури та народну мову як основу майбутньої національної новолітературної.

Мовне питання мало для Абовяна не самодостатнє значення. Як і в історії багатьох інших народів, воно було прямо пов’язане з боротьбою за національне самоусвідомлення, об’єднання, за національну незалежність і самобутність; воно ускладнювалося історичною традицією, територіально-політичною роз’єднаністю народу, підступною політикою колонізаторів у мертвій, старокнижній мові «грабар» ідеологічно зацікавлена була насамперед церква, вся духовна спадщина і практика якої базувалися на цій мові, що забезпечувала й необхідну церкві елітарність, соціальну дистанцію від народу, «престижний» бар’єр. З цих же причин ідейно, а крім того, й естетично була зацікавлена в «грабарі» і схоластична література, зокрема поезія мхітаристів (за назвою венеціанського вірменського чернечого ордена), релігійно-моралістична писемність, література класицизму. Підтримувала цю консервативну тенденцію й царська колоніальна адміністрація — не в її інтересах була б життєздатна, сучасна, зорієнтована на народ і народна духом, мовою вірменська література, культура. Саме тому спільними зусиллями вірменських і російських реакціонерів чинилися перешкоди розвиткові літератури народною мовою. (Звичайно, і старокнижна мова, й література цією мовою мали величезну культурну цінність, але за нової історичної доби вони вже не могли забезпечити потреб національного оновлення вірменського суспільства, вступали в суперечність із перспективами демократичного розвитку).

У Абовяна звертання до народної мови набуло якісно нового характеру. Не стихійного чи «індивідуального», як переважно було в його попередників, а глибоко усвідомленого й цілеспрямованого, і не лише естетичного, а й політичного. Воно романтично провіщало національне відродження Вірменії, національно-визвольну боротьбу народу. І дістало широке й могутнє теоретичне обґрунтування — насамперед у сповненій запальних ідей і патетичних символів «Передмові» до роману «Рани Вірменії». Це свого роду літературно-мовний (а тому й політичний) маніфест, що має аналогії в багатьох європейських і особливо східноєвропейських літературах (згадаймо для прикладу Шевченкову передмову до «Кобзаря», Франкові мовно- політичні декларації, передмови Ф. Богушевича до своїх збірок «Дудка білоруська» та «Смик білоруський»).

Абовян висловлює міркування й жаль, споріднені з тими, що лунали в літературах багатьох народів у початкові періоди їхнього національного відродження.

Він пов’язує форму писемності з її змістом і характером, з її функцією в національному житті. Більше того, він розуміє, що потрібна література загальнолюдської широти й значимості та загальнолюдських поступових ідеалів, і що тільки така література зможе успішно виконувати і свою національну функцію.

Хачатурові Абовяну як генієві національного відродження властиве те високе месіанське самопочуття, відчуття понадособової сили, яке знайдемо у Петефі, Шевченка, Міцкевича, Хосе Марті, у великих творців універсальних філософських і наукових систем.

Болісно переживаючи становище вірменської нації, гостро картаючи як духовно безплідну церковну схоластику разом із відірваною від життя старовірменщиною, так і втечу освічених сил від рідного народу, невіру в нього, Хачатур Абовян висуває натомість ідеал національної мовою і духом, демократичної за змістом, близької народові літератури, що висвітлювала б питання його буття, відповідала б його духовним запитам, сприяла б розумовому та громадянському розвиткові. На той час (40-ві роки ХIХ ст.) цей ідеал був передовим і актуальним і для всіх майже європейських літератур, для тих літератур народів Російської імперії, які вже прокидалися до нового життя. Таким чином, Абовян одним титанічним зусиллям поставив вірменську літературу —під кутом зору розуміння її проблем та завдань — у рівень із цим загальноросійським рухом.

І він не тільки проголосив цей ідеал, а й значною мірою здійснив його своїм романом. Звідси й історичне значення роману «Рани Вірменії», ні з чим не порівнянний вплив його на весь подальший розвиток вірменської літератури, хоч він вийшов друком лише через десять років після смерті автора. На відміну від схоластичної й класицистичної літератури, Абовян звернувся до народного життя. У вірменську літературу вперше, але вже безповоротно, ввійшло селянство як основа нації. Вже саме звертання до постаті простого селянина як центральної в романі було принциповим кроком у напрямі демократизації літератури. Але до того ж цей селянин виступає як борець проти деспотизму, як живе втілення фізичних і духовних сил нації та гарант її поступу; навколо нього розгортається широкий спектр гуманістичних ідей, із ним пов’язаний пафос розкріпачення волі та думки народу, пафос суспільної та — що теж дуже важливо — духовної свободи, яким полум’яно дихає роман. За умов миколаївської реакції та феодально- кріпосницького ладу це було слово нове, несподіване й мужнє. Взагалі ж у тогочасних літературах такий образ — селянина, який підноситься, виростає до борця, народного героя, — можна було знайти хіба в Шевченкових «Гайдамаках». До Шевченка ж об’єктивно чи не найближчий Абовян і поетичним темпераментом, характером поєднання патетики та простонародної звичайності, лірики й сатири; і полум’яною емоційністю визвольних ідей, і органічним сплавом елементів реалізму з революційним романтизмом; і «високотемпературною» конгломерацією патріотизму, національної самокритики та братерського ставлення до інших народів; і, нарешті, вільною новаторською композицією твору, що не визнає канону та скоряється лише могутньому творчому духові автора. Близькість Шевченка й Абовяна в багатьох ідейних і творчих моментах випливала, звичайно, із схожості ролі обох у своїх національних літературах — як геніальних творців їхнього нового обличчя та борців за соціальне й духовне розкріпачення, визволення своїх народів.

Роман Х. Абовяна дав монументальну картину вірменського життя, поетичний синтез історії вірменського народу, могутні імпульси до боротьби за його краще майбутнє.

Звідки ж почерпнув Абовян таку силу, де «підстави» його героїчного звершення, ідейного та творчого подвигу?

Насамперед, звичайно, — у моральному здоров’ї, багатстві духу й гостроті розуму вірменського селянства, у героїчних історичних традиціях та величній культурній спадщині народу, в почутті свого обов’язку перед ним, у вірі в свою місію просвітителя нового покоління цього народу. Але також — і в передових ідеях своєї доби, що допомогли йому по-сучасному зрозуміти й цю свою просвітительську місію, і проблеми, які перед ним поставали; допомогли йому вивести вірменську літературу на рівень європейського духовного життя. А крім того — у філософських системах, у естетичних концепціях Руссо, Гердера, Гете, Шіллера, які він вивчав, у художньому досвіді російської літератури першої половини ХIХ ст. — насамперед Грибоєдова, Пушкіна, Гоголя.

Роман Х. Абовяна подав монументальну картину вірменського життя, поетичний синтез історії вірменського народу, могутні імпульси до боротьби за його краще майбутнє.

Наснажений високими просвітительськими ідеалами, глибокий романтик за характером світобачення, Абовян водночас прагне до змалювання реальної картини життя вірменського народу, і його твір являє собою дивовижний, неповторний сплав різних стилів, різних манер і тональності оповіді, органічно злитих воєдино могутнім творчим подихом генія. «Рани Вірменії» — свого роду «синтезований» роман, універсальний, із погляду тематики, мотивів, ідейного обширу, ракурсів зображення, стилістичних барв.

Активно заперечуючи традицію «мертвомовної» літератури, творячи всупереч їй, Абовян дає своєрідне поєднання елементів стихійного натуралізму (особливо в мовностильових барвах, у жанрово-побутових картинах) та просвітительськи зорієнтованого реалізму з бурхливою енергією та пафосом романтизму, з романтичним тоном і колоритом оповіді та романтичною концепцією дійсності; завдяки першому він досягає часом демонстративної приземленості, реальності, порівняно з попередньою літературою, враження цілеспрямованої виховної правди, а завдяки другому — широкого охоплення та могутнього узагальнення наболілих проблем народного життя, великої ідейної насиченості, емоційності і «пропагандистської» дійовості. Напружені романтичні декламації Абовяна сьогоднішньому читачеві могли б здатися важкою риторикою, якби не велич його почуттів і значущість ідей, якби не жива сила пристрасті в його проповідях.

Героя роману — Агасі — змальовано не лише в романтичних, а й у романтично ідеалізуючих тонах. Це зрозуміло, оскільки відповідає ідейно-художній системі Абовяна. Агасі — не просто особистість, а й символ вірменського народу, втілення його моральних чеснот і душевних та фізичних сил. Разом із тим образом Агасі, а також своїми лірико-романтичними візіями, філософськими й публіцистичними пасажами Абовян розмикає межі національної тематики та проблематики, вводячи загальнолюдські мотиви правди та справедливості, боротьби за фізичну й духовну свободу, рівності, гідності, честі; такого світовлаштування, що поклало б край розбратові народів.

У романі Хачатура Абовяна знайшов концентроване літературне вираження ряд ідей, які хоч і мають давню історію у вірменській суспільній думці, саме з «його духа печаттю» ввійшли надалі в національну свідомість і в арсенал патріотичних мотивів вірменської літератури.

Це насамперед мотив тяжкої багатостраждальності Вірменії, мотив національного плачу (сама назва роману — «Рани Вірменії» — стала крилатим образом, виразом, що ввійшов у безліч літературних творів і в мову народу; не менш характерний і підзаголовок: «Плач патріота»), мотив долі вірменської й розтерзаності землі вірменської.

Це також і мотиви гіркої національної патріотичної самокритики (що ріднять Абовяна з Петефі, Марті, Шевченком), одна з варіацій яких — закиди інтелігенції в тому, що вона не виконує свого обов’язку перед народом. Гаряче закликає Абовян до широкого виховання та сучасної освіти народу, вбачаючи в ній шлях поступу. Патріотична самокритика та критика інтелігенції, заклики до освіти народу в Абовяна щоразу діалектично обертаються захопленням перед духовними силами народу, справжнім гімном його можливостям.

Водночас Абовянові чужа неприязнь до будь-якого народу, зокрема до турків та персів. Він збирав і досліджував азербайджанський і курдський фольклор. Не раз згадує він у своєму романі про те, як простолюд різних націй і вір допомагав одне одному, живучи спільними клопотами, проклинаючи можновладців і жорстоких гнобителів. Цим він продовжує традиції Саят-Нови та інших великих вірменських гуманістів і, у свою чергу, дає заповіт дружби, який підхопить Ованес Туманян, а за ним Стефан Зорян, Єгіше Чаренц та ін. Національний патріотизм Абовяна — це складовий елемент його просвітительських, демократичних ідей, як і засудження кріпосництва, паразитизму панівних класів та духівництва, пропаганда європейських ідей і порядків, світської культури тощо. Таку його настанову підхопить і розвине вірменська література, як і критику клерикалізму, релігійної та національної нетерпимості й вузькості, соціально-побутових болячок вірменського села.

У романі «Рани Вірменії» Хачатур Абовян дав концентроване вираження своїм уявленням про історичну роль Росії в долі вірменського народу, своїй ідеї національно-політичної орієнтації на Росію. Ця ідея відбивала сподівання народу, в пам’яті якого ще свіжі були недавні події російсько-перської війни 1826—1827 рр., коли значна частина Вірменії була приєднана до Росії, — цьому часові й присвячено роман. Уявлялося, що Росія стане для Вірменії щитом від турецької та перської загрози.

Абовян не міг дійти до чіткого розрізнення між Росією офіційною, царською та Росією демократичною, до цілковитого розуміння завойовницької, колоніальної політики царизму — відповідні ідеологічні поняття виробляли пізніші покоління вірменських діячів, вірменської інтелігенції, як-от революційний демократ Мікаел Налбандян та його послідовники.

Такі, як у Абовяна, ілюзії були історично неминучі та значною мірою залишалися характерними ще деякий час і для перших просвітителів у всіх «окраїнних» народів Російської імперії — згадаймо Чокана Валіханова та Абая Кунанбаєва у казахів, Ахмада Доніша у таджиків та інших. Наприклад, не вільним від суперечностей, хоч і трохи інакшого характеру, був і молодший сучасник Х. Абовяна, азербайджанський просвітитель М.-М. Ахундов, який розпочинав свою літературну та громадську діяльність майже за тих самих, що і Х.Абовян, історичних та суспільних умов.

Не слід забувати й того, що свій роман Х.Абовян писав незадовго після подій, які змалював — російсько-перської війни, приєднання Вірменії до Росії, — коли видно було тільки ближчі, а не дальші наслідки. Політична дійсність у Вірменії після приєднання її до Росії виявилася набагато складнішою, ніж це міг передбачити Хачатур Абовян.

«Поки офіцер-декабрист читав Абовяну заборонені вірші Пушкіна, а в Єревані, у фортеці Сардара, вперше після написання ставили п’єсу Грибоєдова «Горе з розуму», російські жандарми вже висилали до Сибіру цвіт вірменської інтелігенції, а російський чиновник уже брав першого хабара у вірменського селянина».

Невдовзі — яка гірка іронія долі! — він і сам зазнав не тільки переслідувань місцевих мракобісів, а й «гонінь» із боку царських чиновників-асиміляторів, жертвою яких став на сорок четвертому році життя. 2 квітня 1848 р. він вийшов із своєї єреванської квартири при школі — і більше ніхто ніколи не бачив його... Чи він піднявся на Арарат, щоб знайти вічний спокій у його чистих снігах, чи його втопили в річці Раздан, чи, як розказує легенда, в «чорній кареті повезли до Сибіру»... хто зна!» (Геворг Емін. «Семь песен об Армении», М., 1978, стор. 22; 166).

Заслуги Абовяна перед вірменською літературою величезні. Він остаточно вирвав її з полону церковної схоластики та класицизму, започаткував просвітительський реалізм (з елементами етнографічно- побутописного, а почасти й соціально-критичного) та прогресивний романтизм, утвердив живу, народну мову; зробив літературу голосом народу, вивів її на широкі ідейні горизонти.

Багато відомих вірменських письменників, коли мали потребу осмислити для себе та для своєї доби духовну історію свого народу, визначити і обгрунтувати свій мистецький родовід і програму, зверталися до постаті Хачатура Абовяна.

Українською мовою окремі твори Хачатура Абовяна перекладали П. Тичина, М. Рильський, О. Ільченко, В. Кочевський та інші наші письменники. Але це було так давно (в 50-і роки минулого століття)! Чи не час нагадати нині про цю велику постать братнього народу?

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2005-06-04 16:39:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар