Результати пошуку за тегами - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Результати пошуку за тегами

Результати пошуку за тегами

Кожна імперія в процесі свого зміцнення та укріплення звертає увагу на розвиток військового, економічного потенціалу – для цього необхідний вищий інтелектуальний та культурний рівень. Зрозуміло, що найкращі навчальні заклади, провідні вчені та митці притягуються до столичного регіону, таким чином виконуються відразу два завдання: розвивається загальноімперська культура підтримана державним апаратом, разом з тим послаблюється інтелектуальний потенціал підкорених народів, що перетворюються на покірне стадо «слуг государевих». На жаль, але Україні довелося зіграти роль своєрідного «донора» для Російської імперії. Відомий російський філолог, лінгвіст Микола Сергійович Трубецькой зазначав: «…та культура, яка з часів Петра живе й розвивається в Росії, є органічним, безпосереднім продовженням не московської, а київської, української культури».
Автор:  0
Роком народження Костянтина Івановича вважають 1460-й. Сталося це найімовірніше у родовому помісті його батьків — Острозі. Вперше в документах князь згадується, коли йому вже минуло двадцять літ (1486). У той час він служив при дворі Казимира IV. Поява молодого волинського княжича на великокняжому дворі у Вільному започаткувала діяльність майбутнього визначного державного діяча та воєначальника. Протягом 1492—1494 років Острозький проявив себе з найкращого боку в бойових діях у литовсько-московській війні. У 1495 році під час чергового набігу татар на Волинь князь був з тими вельможами, котрі вийшли назустріч ворогові. Проте їхні сили виявилися замалими, й українські можновладці мусили шукати захисту в Рівненському замку. Наступні бої з ордою були більш удалими. 1496—1497 роках Острозький, вже як досвідчений воїн, очолював оборону українського прикордоння від татарських нападів.
Автор: Олександр БУЛИГА, директор Рівненського обласного краєзнавчого музею  0
Про унікальність, універсальність і геніальність цієї творчої особистості написано багато, а говорено ще більше. Порівняно невелике фахове коло дослідників ось уже понад століття намагається збагнути секрети творчості автора «Захара Беркута» й «Зів’ялого листя».
Проте коли від часу Франкових уродин добігає чергове N-ліття (особливо з нулем наприкінці!), раптом з’являється легіон «ювілейних франкознавців» (шкільних, університетських, конгресових, мітингових тощо), які про свого патрона згадують зазвичай лише раз на десять років (так би мовити, при святі). Вони наввипередки виголошують довжелезні зарозумілі доповіді й високолетні порожні промови, переважно підкріплюючи власні домисли довільно дібраними, а іноді й препарованими цитатами з хрестоматійних творів класика, помережаними політичними гаслами сумнівної актуальності.
Автор: Богдан ТИХОЛОЗ, кандидат філологічних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка  0
У «Передмові» до поетичної збірки «Мій Ізмарагд» (1898), датованій 15 падолиста 1897 р., звертаючись до свого українського читача — «любого брата чи любої сестри», Іван Франко висловив сподівання, що коли з його віршів упаде в їхню душу «хоч крапля доброти, лагідности, толеранції не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і похибок, і прогріхів, то не даремна буде» його праця (певна річ, ця толеранція не стосувалася галицьких, буковинських та підкарпатських москвофілів і зросійщених під царизмом малоросів). Тут-таки Франко наголосив на своєму неухильному сповідуванні вічних людських вартостей — гуманізму й культурництва, вільнодумства й лібералізму як свободи соціальної та національної — на противагу новітній марксистській «релігії» людиноненависництва й класової боротьби, та й загалом на противагу партійному доктринерству й вождизму.
Автор: Євген НАХЛІК, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту Івана Франка НАН України  0
Народився Осип Степанович Маковей у місті Яворові, поблизу Львова, але майже 15 років життя віддав Буковині, стимулюючи культурний і освітній розвиток її народу. До Чернівців Маковей прибув 1895 року як уже відомий на той час поет, прозаїк, публіцист, щоб очолити українську буржуазно-народну газету «Буковина», засновану ще Ю. Федьковичем.
«Редактором «Буковини» став я 1895 р. не з потреби, лише з аматорства, бо я ще 1892 р. скінчив університет і для хліба міг бути учителем. На редактора «Буковини» не я просився. Тілько мене просили», - писав О. Маковей. Попри те, що власником газети була інша особа, Осип Степанович фактично не мав можливості впливати на її політичний напрям, та все ж спромігся друкувати чимало матеріалів демократичного характеру. Тут було опубліковано чимало творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Марка Вовчка, Юрія Федьковича та низку перекладів із слов'янських і західноєвропейських літератур.
Автор: Марія ВИШНЕВСЬКА, Чернівці  0
На одній із ділянок Лук’янівського кладовища в Києві є його могила. Але то символічне захоронення. Бо великий український поет, перекладач, вчений та критик Микола Костянтинович Зеров, чиє прізвище восени 1937-го було занесене у сатанинський «Список Сандармоху», загинув від руки чекістського ката Михаїла Матвєєва 3 листопада (той майор чи капітан НКВС в ті дні щодоби розстрілював сотні ув’язнених на Соловках, рокованих на смерть людей, серед них — видатних, найяскравіших творців української культури) того ж проклятого року — й тіло його залишилося (чи навіки?) в холодній землі суворої Карельської Півночі. Навіть якщо б у той нещадний листопадовий день 37-го загинув лише (!) Микола Зеров (а разом із ним знищені були Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Матвій Яворський, десятки й сотні інших визначних українців) — і тоді це було б жахливою катастрофою для національної культури.
Автор: Сергій ПАРХОМЕНКО, журналіст  0
2012 рік багатий на ювілейні дати, що пов’язані з українським націєтворенням. Згадати хоча б про 130-річчя заснування «Кіевской старины», 70-річчя створення УПА тощо. Звісно, ці події є різноплановими та «різноваговими», але всі були ланками процесу увиразнення української спільноти, її боротьби за власний життєвий простір. У цій статті мова йтиме про подію, яка цілком вірогідно, попри свою вагомість, ризикує залишитися на маргінесі меморіальних заходів - навесні 1907 року на той момент педагог-початківець Олександр Грушевський (брат Михайла Грушевського) вперше в історії Наддніпрянщини в одеському Новоросійському університеті розпочав читати українською мовою історико-українознавчий спецкурс. Уже сучасники надавали вчинку О. Грушевського велике значення. Аналогічні події відбулися в Харкові та Києві, де в місцевих університетах літературознавчі лекції українською мовою прочитали професори М. Сумцов та В. Перетц. Проте в Одесі цей педагогічний факт набув драматичного забарвлення.
Автор: Олек­сандр МУ­ЗИЧ­КО, кан­ди­дат іс­то­рич­них на­ук, доцент, Оде­са  0
Творче сприйняття світу дуже важко помістити у будь-які рамки, адже митцеві потрібний величезний простір для втілення ідей, які часто не вписують у визначену програму. У цьому, напевне, сила мистецтва, щоб постійно відкривати нові горизонти. Тому особливо трагічними є стосунки тоталітарної системи та творчої людини, які від початку знаходяться по різні боки барикад. Яскравий талант та самобутність ігнорується – натомість стверджується культ шаблонності, несмаку. Творча ідея дискредитується – залишаються викрики ідеології. Серед унікальних українських митців радянського періоду варто згадати ім'я Василя Єрмілова — художника авангардиста, дизайнера конструктивіста – людину, котра завжди прагнула створення нових творчих ідей та вивільнення мистецтва від зображальної функції.
«Єрмілов був фактично засновником конструктивізму в соцреалістичній архітектурі.
Автор: Тарас САМЧУК, Літня школа журналістики «Дня»  0
Автор: Юрій ГАВ­РИ­ЛЮК  0
З історії української культури XIX ст. нам відома низка ключових постатей, знання про яких допомагає створити уявлення про всю епоху загалом. Це Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, що перетворилися на національні символи. Проте ми забуваємо про інших митців, вчених, котрі були не такі відомі, але їх діяльність була не менш важливою для повноцінного розвитку українського культури. Одним з таких діячів був Амвросій Лук’янович Метлинський – поет, етнограф, фольклорист, дослідник української мови.
Нове творче покоління 30-40-х років XIX ст. активно долучилося до розвитку українського письменства. Молоді митці зайнялися пошуком нових літературних форм, жанрів, стилів, а що найголовніше – почала формуватися літературна традиція європейського рівня. Об’єднавшись, письменники і поети створили унікальне явище української культури XIX століття – Харківську романтичну школу.
Автор: Тарас САМЧУК, Літня школа журналістики "Дня"  0
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар