Результати пошуку за тегами - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Результати пошуку за тегами

Результати пошуку за тегами

Автор: Борис Соколов  0
Автор: Юрій Мельник, викладач кафедри зарубіжної преси та інформації Львівського національного університету ім. І. Франка, кандидат наук із соціальних комунікацій  0
Автор: Iгор Сюндюков  0
Автор: Володимир ЛЄСНОЙ  0
Автор: Євген КАБАНЕЦЬ, провідний науковий співробітник Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника  0
Про унікальність, універсальність і геніальність цієї творчої особистості написано багато, а говорено ще більше. Порівняно невелике фахове коло дослідників ось уже понад століття намагається збагнути секрети творчості автора «Захара Беркута» й «Зів’ялого листя».
Проте коли від часу Франкових уродин добігає чергове N-ліття (особливо з нулем наприкінці!), раптом з’являється легіон «ювілейних франкознавців» (шкільних, університетських, конгресових, мітингових тощо), які про свого патрона згадують зазвичай лише раз на десять років (так би мовити, при святі). Вони наввипередки виголошують довжелезні зарозумілі доповіді й високолетні порожні промови, переважно підкріплюючи власні домисли довільно дібраними, а іноді й препарованими цитатами з хрестоматійних творів класика, помережаними політичними гаслами сумнівної актуальності.
Автор: Богдан ТИХОЛОЗ, кандидат філологічних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка  0
У «Передмові» до поетичної збірки «Мій Ізмарагд» (1898), датованій 15 падолиста 1897 р., звертаючись до свого українського читача — «любого брата чи любої сестри», Іван Франко висловив сподівання, що коли з його віршів упаде в їхню душу «хоч крапля доброти, лагідности, толеранції не тільки для відмінних поглядів і вірувань, але навіть для людських блудів, і похибок, і прогріхів, то не даремна буде» його праця (певна річ, ця толеранція не стосувалася галицьких, буковинських та підкарпатських москвофілів і зросійщених під царизмом малоросів). Тут-таки Франко наголосив на своєму неухильному сповідуванні вічних людських вартостей — гуманізму й культурництва, вільнодумства й лібералізму як свободи соціальної та національної — на противагу новітній марксистській «релігії» людиноненависництва й класової боротьби, та й загалом на противагу партійному доктринерству й вождизму.
Автор: Євген НАХЛІК, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту Івана Франка НАН України  0
Справжня, правдива історія Другої світової війни ще тільки пишеться - в цьому вкотре переконуєшся, коли звертаєшся до її найтрагічніших сторінок. Зокрема, до цієї, про яку досі воліють не згадувати, хоч війна закінчилася давно і Радянського Союзу вже немає. Але відлуння минулого чутно й сьогодні. Наприклад, ось:
«Цілий день відбивали атаки німців. Патронів мало. Згори допомагав станковий кулемет з якогось іншого підрозділу. Залишилося живими сім-вісім людей. З’явилися німецькі танки. Гранат нема, патронів нема. Організовано відійшли на височину позаду нас. Хтось крикнув: «Німці!». Нічим стріляти. Почали згори камені котити. Вони відійшли. Прорватися не вдалося... Полон». Сьогодні мова піде про останні дні оборони Севастополя улітку 1942 року. Побудована ця розповідь буде переважно на спогадах учасників цієї оборони - рядових і офіцерів, які донедавна були далеко сховані у спецархівах.
Автор: Сергій ГРАБОВСЬКИЙ  0
Партизани, підпільники - невловимі народні месники, які не дають спокою окупантам. Перетворюють життя солдатів ворога на суцільний жах, на нескінченне очікування смерті - справедливої відплати за всі злочини, коли за кожним поворотом дороги, за рогом кожного будинку, біля кожного дерева чи куща в тебе може влучити куля повстанця. Діяльність партизанів у глибокому ворожому тилу надає безцінну допомогу регулярній армії: знищуються комунікації, летять під укіс ешелони з технікою та живою силою, ведеться розвідка, підпільники перетворюються на «очі й вуха» своєї армії, надаючи безцінну інформацію. Також провадиться робота серед населення, яке залишилося на окупованій території: листівки дають змогу виявити реальний стан справ на фронті, вдалі диверсійні акти доводять, що опір триває, що народ не зламаний, що «ворог буде розбитий і перемога буде за нами».
Автор: Костянтин НІКІТЕНКО, кандидат історичних наук  0
Прихід радянських військ 1939 року зустріли на Волині як визволення від польської окупації. Ми жили в Кременці, це південна Волинь. Усі школи стали українськими. Якщо під час навчання в перших класах польської гімназії я сприймав науку, як мені тепер здається, наче уві сні, то, ставши учнем тієї ж гімназії, нині української десятирічки, я став найсильнішим математиком в обох сьомих класах. Я глибоко переконаний, що це ефект рідної мови. Спочатку все було веселим, щасливим і рідним. Але десь у кінці 1940-го на школу найшов сірий морок. Почались арешти старшокласників. Вони, ці діти, відчувши красу рідної мови, повіривши у рідність УРСР, почали писати патріотичні вірші про Україну. Почалися арешти. Юнаків і дівчат вивозили в тюрму на Дубенській рогатці міста. Там допитували і мучили. Одні діти свідчили про інших, і потяглася вервечка арештів. Ті вже ніколи не повернулися до своїх родин. Туман заціпеніння від жаху безпричинності, що не вкладалося в людське розуміння, застелив школу, місто. Я вперше пережив якийсь психічний удар, коїлося щось погане, темне, неймовірно несправедливе.
Автор: Ігор ЮХНОВСЬКИЙ  0
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар