Редактор Марко-Юрій Шумський та св.пам. редактор Володимир Шумський - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Редактор Марко-Юрій Шумський та св.пам. редактор Володимир Шумський
   

Редактор Марко-Юрій Шумський та св.пам. редактор Володимир Шумський

Олександр Панченко

 Злет української вільної думки та скарбниця добрих справ українців в Австралії

Ось переді мною лежить ошатна книга, про яку, на жаль,  ще так мало знають в усій материковій Україні. Це - «Енциклопедія української діяспори». Том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство імені Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, (Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн), яка побачила світ рівно 15 років тому, у 1995 році. Четвертий том ЕУД було видано коштом Фундації приятелів Енциклопедії Українознавства в Австралії, а до редакційної колеґії цього тому, яку очолював професор Василь Маркусь з північноамериканського міста Чікаґо, входили серед інших мій давній приятель, уродженець тернопільських Кутківець св. пам. інж. Мирослав Болюх, як також полтавці з походження – Дмитро Нитченко та Ігор Гордієв. Мою увагу цього разу привернули два пов’язаних між собою ґасла тому 4 цієї «Енциклопедії української діяспори» -  перше на стор.56 -  1).«...«Вільна Думка» (Free Thought), - тижневик, найстарша укр. газ. в Австралії, засн. 1949 в м.Беррі, НПВ. Засновник, довголітній власник і ред. В.Шумський. Перше число надруковане 10.7.1949. У 1950 редакцію перенесено до Сіднею; з 1962 вона знаходилася у власному приміщенні з друкарнею у передмісті Панчбовл, а згодом придбано нове приміщення у Лідкомбі при 67-69 Джозеф стріт. Газ. нормально появлялася тижнево, але були періоди, коли через різні труднощі виходила двічі на місяць. «В.Д.» спочатку редагувала колеґія (В.Шумський, Б.Подолянко, О.Питляр, О.Сіверський), хоча основний тягар праці ніс В.Шумський, який понад 40 pp. був ред., адміністратором, лінотипістом і друкарем. Все-таки чимало людей співпрацювало як автори, кореспонденти, представники газ. в різних містах. Склад редколеґії часто мінявся; крім згаданих, до неї належали у різні роки: О.Бучацький, С.Гаран, Р.Драґан, І.Дубровський, 1.Дурбак, А.Жуківський, Я.Масляк, В.Онуфрієнко, Є.Ю.Пеленський, І.Пеленська, Л.Слепкович, І.Стоцький, В.Ступницький, М.Чигрин та ін. «В.Д.» стоїть на позапартійних позиціях. У ній публікуються автори різних політ, переконань та регіонального походження. Газ. вела, коротше чи довше, постійні сторінки - літ. (довголітній ред. С.Гаран), сумівську, пластову, жіночу, для дітей тощо. Окремі співроб. мали свої рубрики - О.Бучацький, А.Жуківський, В.Онуфрієнко, Т.Пасічинський, М.Строкон та ін. Увесь час, а зокрема в останні роки, «В.Д.» присвячує велику увагу Україні, в тому ч. містить матеріяли материкових укр. авторів. Журналіст Анатолій Михайленко з Києва став 1994 постійним кореспондентом «В.Д.». Газ. видається тижнево на 10-12 ст., з чого 1 ст. англ. мовою. Ч. пе редплатників у 1960-их pp. досягало 2,5 тис.; нині їх 1,5 тис., хоч газ. має 3-4 тис. читачів. З 1989 бл. 100 прим, висилається тижнево в Україну. З нагоди ювілеїв «В.Д.» видано спеціяльні підсумкові чч., які мають джерельну вартість (1959, 1969, 1974, 1989). До 45-ліття (1994) появився «Альманах В.Д. та Фундації Українознавчих Студій в Австралії». З вересня 1990 ред. і керівником газ. став син її засновника - Марко Шумський, який працює у вид-ві від 1978. Він продовжує видавати «В.Д.» в дусі батька і тримає її на високому техн. рівні. Загалом, «В.Д.» є цінним джерелом інформацій до історії укр. діяспори в Австралії....»; - 2)Інше ґасло на стор.244 – «...Шумський  Володимир (Wolodyrnyr Szumsky), журналіст, видавець, гром. діяч; н. 19.5.1922 в с. Корінниця Ярославського пов., Галичина. Гімназію закінчив в Ярославі; чл. ОУН (С.Бандери), учасник похідних груп. Арештований німцями 1942-43 в Рівному. У Німеччині з 1944, студіював в УТГІ та мови у Франкфуртському Університеті. В Австралії з 1948; спочатку в Беррі, НПВ, згодом в Сіднеї. Організатор, пізніше видавець і ред. газ. «Вільна Думка» (з 1949). Автор контроверсійних статтей; надає місце в газеті різним поглядам. Ініціятор Фундації Українознавчих Студій, м.ін. його зусиллями відкрито такі студії в Університеті Макворі в Сіднеї. Активний в СУМ, головно при спорудженні Дому Молоді....».

Шумський, редактор Марко

Власне, писати про редактора Володимира Шумського та весь рід українців Шумських, що волею долі по закінченню Другої світової війни опинилися в Австралії, є доволі складною справою, бо вахляр їхніх зацікавлень та діапазон досягнень на ниві українського життя на «зеленому континенті», є доволі широким, а слід, що вони залишили й досі залишають по собі є надзвичайно цікавим, ґрунтовним й глибоким. Але й не писати про них не можна, бо обидва Шумські  - св.пам. редактор Володимир та нинішній редактор Марко-Юрій та їхня довголітня праця, - є своєрідною епохою життя українців в Австралії. Подібне ж стосується й очолюваного ними в різний час знаменитого часопису австралійських українців «Вільна Думка», що став епохальним.  Між іншим, один із дописувачів ще далекого 1949-го року, понад сім десятків років тому,  писав про щойно заснований часопис  українців в Австралії «Вільна Думка»: «....Нове видання вигідно відрізняється від багатьох наших часописів. Насамперед живою і свіжою інформацією як з України, так із життя еміґрації. Заслуговує на увагу і добра літературна мова цього часопису...». – Інший дописувач в середині 1960-их років додасть: «…Мені здається, що «Вільна Думка» гідно виконала свою частку праці для розвитку української спільноти в Австралії. Вона сповнила її, незважаючи на всі недоліки й прориви, людські слабості й матеріяльні труднощі. - Вона дала українській еміґрації те, без чого вена ледве чи могла обійтися — періодичне друковане слово, таке потрібне для духового зв’язку, інформації і для національно-виховної роботи…».

Шумський, св.пам. редактор Володимир

Дійсно, «Вільна думка» (англійською мовою «The Free Thought») – це перший український часопис в Австралії, який виходить друком від 10 липня 1949  року спочатку у м.Беррі (штат Новий Південний Уельс), а від 1950 року видається у місті Сіднеї, від 1962 року – у власному приміщенні з друкарнею у передмісті Панчбовл, згодом - у Лідкомбі. - Засновником, власником й редактором (понад 40 років) був журналіст, громадський діяч св.пам. Володимир Шумський, а від 1990 року редактором й  видавцем  цього знаменитого часопису є його син Марко. Підтверджено відомостями з інших джерел, що у газеті «Вільна Думка» у різний час працювали Євген Гаран, Роман Драґан, І.Дурбак, Ярослав Кужіль, Ярослав Масляк, Євген-Юлій Пеленський, Ірина Пеленська, Орест Питляр, Богдан Подолянко, Олександер Сіверський (до речі, член першої редакційної колеґії «Вільної Думки» 10.07.1949), Микола Строкон, В.Ступницький, Валентин Школьний, Теодор Пасічинський, Михайло Чигрин, часто дописували до цієї газети або ж навіть працювали на відповідальних становищах у «ВД» й полтавці з походження - Дмитро Нитченко, Сергій Домазар, Василь Онуфрієнко, Іван Смаль-Стоцький, Євген Зозе, Федір Габелко, Сергій Онішко, Володимир та Павло Дубіви, Анатолій Стришинський, Анатоль Жуківський, Галина Корінь (Глуховера)… Народжена в Полтаві 22 червня 1907 року Любов Гордієва, з дому Юхимець, мати професора Ігоря Гордієва,  яка до того була редакторкою й видавчинею жіночого журналу «Наше Слово», деякий час вела жіночу сторінку в газеті  «Вільна Думка».

Кілька років тому у київському видавництві імені Олени Теліги вийшла друком моя книга під наголовком «Українська Австраліана: Полтавщина, Галичина, Боснія». Епіграфом до цієї книжки вибрано досить вимовний вислів Миколи Міхновського, уродженця історичної Полтавщини, однодумці якого гетьманці-державники Сергій  (*1875-†1957) та Богдан (*1903-†1992) Шемети за якийсь час по Другій світовій війні опинились в Австралії: «Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. …Ніч була довга, але ранок наблизився, і ми не допустимо, щоб проміння свободи усіх націй заблищало на наших рабських кайданах: ми розіб’ємо їх до схід сонця свободи. …Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України! … Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. …Вперед! Бо нам ні кого надіятись і нічого озиратись назад!..».

При написанні своєї книги я користав з різних джерел, зокрема, з таких ґрунтовних видань як -  вже згадана тут вище «Енциклопедія української діяспори». Том 4 (Австралія – Азія – Африка),  спонсор видання Наукове Товариство ім.Шевченка в Америці та Фундація приятелів енциклопедії українознавства, Київ-Нью-Йорк-Чікаґо-Мельборн, 1995);  «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії». Накладом Союзу українських організації Австралії (СУОА), Наукове товариство ім.Шевченка в Австралії. Бібліотека Українознавства ч.15, Мельборн-Австралія, 1966; «Українці в Австралії», том ІІ, Союз українських організацій Австралії, Мельборн, 1998; Дмитро Нитченко, «Від Зінькова до Мельборну. Із хроніки мого життя» (видавництво «Байда», Мельборн Австралія), як також з багатьох інших, у тому числі й періодичних видань, зокрема, часопису «Вільна Думка» та низки Альманахів «Новий Обрій», що виходили друком у видавництві «Ластівка» (Мельборн - Аделаїда).

Згідно з енциклопедичними інформаціями першими почали видавати книги редакції газет просто тому, що мали мінімальні друкарські засоби. В газетах «Єдність» (Аделаїда) та «Вільна Думка» (Сідней) було видано в 1950-их pp. Навіть кілька невеликих книг українських австралійських авторів. Спеціальне видавництво  «Ластівка» створив у Мельборні 1953 року полтавець з походження, відомий письменник Дмитро Нитченко, яке видавало головним чином белетристику та альманах «Новий Обрій». Приватне видавництво намагався створити в кін. 1950-их pоків ред. Б.Ігнатів у Мельборні, спромігшись випустити кілька книжечок. Ще була спроба друкування книжок і брошур під фірмою Української висилкової книгарні в Мельборні. Заходами видавництва «Рідна Мова» появились в Мельборні у 1960-70-их pp. шкільні читанки, авторства іншої полтавки Марії Дейко, які мали деякий збут й поза Австралією; видано 6 читанок для нижчих кляс українознавчих шкіл. Програми навчання та шкільні підручні матеріали друкувала й Українська Центральна  Шкільна Рада, подаючи місцем своїх видань різні міста. Донедавна найбільшим українським видавництвом в Австралії була «Просвіта», що була заснована наприкінці 1960-их   років у Мельборні.  Українська  Православна Церква (УАПЦ-УПЦА) в Австралії та Новій Зеляндії друкувала свої релігійні матеріали у різних видавництвах, зокрема, у Канберрі при журналі «Праця і Життя». В Аделаїді було створено 1982 року приватне видавництво «Книга» (керівник і власник М.Цюрак), яке опублікувало кілька передруків та оригінальних творів. Під фірмою НТШ Австралії випущено кілька книг різного характеру - від дитячих до белетристики й науково-документальних. До останніх належить збірник «Українці в Австралії» (М., 1966).

Однак, чи не найбільше чудових та інформативних видань було видано якраз  «Вільною Думкою» та її незмінними редакторами св.пам.Володимиром та Марком Шумськими. Зокрема, до 45-ліття газети «Вільна Думка» було видано «Альманах українського життя в Австралії: Видавництво українського часопису «Вільна Думка» та Фундації Українознавчих Студій Австралії» (Сідней, 1994), а у 2001 році  в Сіднеї редакція газети «Вільна Думка » і Товариство збереження української спадщини в Австралії видали енциклопедичний довідник «Українці Австралії». Як на мене, цей довідник є одним із найкращих енциклопедичних  видань всієї української діяспори. 

До речі, навіть часопис  українців у США «Свобода» (Парсиппані, Ню Джерзі) у числі від 20 грудня 1995 року писав: «…Коли шість років тому виникла думка про відзначення 40-ліття газети «Вільна Думка», малося на увазі зосередити увагу переважно на діяльності цього важливого органу, який віддзеркалює події з життя української спільноти і без різниці віровизнання, політичного переконання та територіяльного походження формує у читача єдність у національній свідомості. Згодом цього виявилося замало. В результаті вийшов друком тисячосторінковий «Альманах українського життя в Австралії», який починається сконденсованою (на двісті сторінок) розповіддю про видатну ролю першої в Австралії української газети. Заснована молодими ентузіястами В.Шумським, О.Питляром, Б.Подолянком та О.Сіверським, вона першим числом прийшла до читача 10-го липня 1949 року. Спочатку вона видавалася цією редакційною колеґією, а згодом очолив «Вільну Думку» як головний редактор Володимир Шумський, який лише торік передав кермо правління синові Маркові. Безумовно, роля газети присутня і в подальших публікаціяx, присвячених загальній діяльності всеавстралійськиx українських організацій, бо це взаємно пов’язаний процес. У вступній частині Альманаху значне місце займає докладний, науково арґументований нарис історії української спільноти в різноманітних галузях її діяльности…».

Перший редактор й засновник часопису «Вільна Думка» Володимир Шумський селі Коріниці на Ярославщині. Родинне село панства Шумських  Коріниця (польською мовою -  Korzenica) розташоване на етнічних українських теренах, а натепер є селом у сучасній Польщі, у ґміні Ляшки Ярославського повіту. У 1975-1998 роках це село належало до Перемишльського воєводства, а тепер  належить до Підкарпатського воєводства Польщі. Село знаходиться на відстані близько двох десятків кілометрів на схід від Ярослава, з населенням станом на 2011 рік 645 осіб.  Відповідно до «Географічного словника Королівства Польського» Коріниця знаходилася у Ярославському повіті, на північ від Ляшок. В селі не було власної римо-католицької парафії. Польська громада, яка налічувала лише 24 особи, була частиною парафії у Ляшках. Натомість в Коріниці було 926 прихожан греко-католицької парафії Ярославського деканату, бо більшість населення становили українці. Також до цієї парафії входили жителі кількох сусідніх сіл, що збільшувало кількість парафіян до 1204 вірних. У 1939 році в селі проживало 1330 мешканців, з них - 1160 українців, 5 поляків, 110 польських колоністів, 35 латинників, 20 євреїв. 16 серпня 1945 року, коли большевицька  Москва підписала й опублікувала офіційно договір з сателітною Польщею про встановлення лінії Керзона українсько-польським кордоном, - українці не могли протистояти жорстокому антиукраїнському терору з боку прокомуністичних бандитів після Другої світової війни. Частину мешканців українського роду, а саме 580 осіб, це - 131 родина, окупанти примусово виселили на різні терени прокомуністичної Московщини, тобто прямо «тюрми народів СССР». Решта наших братів і сестер українок та українців попала в 1947 році під етнічну чистку часі проведення операції «Вісла» й була депортована на колишні піднімецькі землі у західній та північній частині щойно створеної прокомуністичної польської держави, що до 1945 року  належали до Третього Райху (т.зв. Великонімеччини).

У  своєму спогаді, що був поміщений у книзі «1947. Пропам’ятна Книга», яку зібрав та друку подав Богдан Гук (Варшава, 1997, «Тирса», т-во з о.в.), - Данило Древко-«Вороно», народжений 1924 року, написав про події липня 1945 року, коли в цьому часі у віддалених від трактів селах бушувало польське військо, не спала також міліція. Грабункам і вбивствам не було кінця. Крали вони все, що попало під руки, розбивали скрині, стягали з людей одяг і черевики, а що вже згадувати про коней і корів…. Озброєна  самооборона була створена проводом нашого І-го району, що належав до ІІ-ої округи ОУН у Закерзонському Краю. До першого складу районного проводу належали районний провідник «Ріг» (родом десь з-під Дрогобича), заступник провідника «Вороний», пропагандист «Курган» (Степан Батейко, за професією вчитель із Грушович), командир СБ «Чубчик», господарчий «Каблук», за військові справи відповідав «Крук», пізніший сотенний Григорій Левко…- Цей провід зорганізував самооборону по всій окрузі,… Одним із провідників був Сулима з Коріниці (його завжди тяжко було знайти, пам’ятаю, що одного разу літом 1946 року знайшли його при допомозі місцевого зв’язкового в полі серед дорідного жита)….

В іншому спогаді зі згаданої вище книги «1947…» такий собі Петро Коваль, народжений 1939 року у М’якіші Новому Ярославського повіту, п.н. «М’якіш Новий:  28 квітня – 10 червня 1947 року», зокрема, зазначає «…За кілька днів у Ляшках відбувся почесних похорон «геройського» командира та кількох вояків, що впали в «bohaterskiej walce» з бандитами з УПА». Десь у травні 1946 року почалося виселення  на Україну. Мати забрала мене від діда на присілок Кубелюхи села Кореииці. Міг би я зістатися сиротою. Незабаром військо обступило Флиси й наказало всім мешканцям української національности покинути село… Минув день, мати прокинула мене вночі показати, як горять Флиси… Горіли не тільки Флиси, але й інші спорожнілі від людей села і присілки… Незабаром виселено також українські родини з Корениці та присілків, нерушеними залишилися якось Кубелюхи, але ми перенеслися на присілок Загороди. Тут було безпечніше – мешкало кілька польських родин.  Церква в Корениці опорожніла, нашим людям залишилося ходити до костела в Ляшках, однак неохоче туди йшли: римо-католицький парох з відкритою ненавистю відносився до всього українського… Десь  на переломі червня й липня однієї сонячної неділі почули ми на краю присілка постріли і вульґарні  крики, плач жінок. Над хатами спалахнули стовпи чорного диму… З усіх сторін збіглися жовніри з награбованим… І рушили на село Ришкову Волю, звідки незабаром пішов у небо стовп чорного диму, почали стріли..». 

В колі приятелів (перший з ліва Голова СУОА - Стефан Романів)

Св.пам. Володимир Шумський від 1939-го до 1950-го року був членом Організації Українських Націоналістів (ОУН), в підпільній сітці якої в часі Другої світової війни з доручення уродженця Холмщини, полковника УПА, члена Головного військового штабу ОУН, обласного провідника ОУН Рівненщини (1941-1942), Кам’янець-Подільщини (1942-1943), провідника Центральної округи ОУН на Східноукраїнських землях (СУЗ) (1943-1944), Омеляна Грабця (псевдо - «Батько») (*1911-†1944), був районовим виховником Юнацтва в Любачеві, а відтак - зв’язковим спеціяльних доручень Проводу на Схід, арештований НКВД і Ґестапом (Виказка Політв’язнів ч.705).

По закінченню Другої світової війни на теренах Західної Німеччині св.пам. Володимир Шумський був членом Військового Центру під проводом українського військовика-офіцера, добровольця УГА, пізнішого командира куреня леґіону «Ролянд», полковника дивізії «Галичина», полковника Євгена Побігущого (псевдо – «Євген Рен») (*1901-†1995, м.Гаар, ФРН). По закінчення війни, незважаючи на постійні вимоги совєцького уряду видати Побігущого-Рена до СССР, той поринув у вир громадянсько-суспільної праці українства, працюючи в різних ділянках українського життя на чужині, зокрема у Західній Німеччині. Довший час пан Євген працював старшиною у Вартівничих Сотнях при англійській армії в Західній Німеччині. Крім праці у згаданому Військовому центрі, в якому був задіяний і св.пам.Володимир Шумський,  та Вартівничих Сотнях, - полковник Євген Побігущий-Рен багато уваги присвятив і політичній діяльності, зокрема, в лавах  мережі Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів на чужині, працював в її установах, а також у міжнародній організації «Антибольшевицький Бльок Народів», що його очолював Ярослав Стецько. Між іншим, за активну працю на релігійному полі Папа Павло VI надав панові Євгену Побігущому титул Командора, Лицаря Ордену Святого Папи Сильвестра, а Центральне Представництво Української Еміґрації в Західній Німеччині надало йому статус Почесного члена.

Відомо, що до Австралії майбутній засновник й перший редактор часопису «Вільна Думка» св.пам. Володимир Шумський приїхав на доручення проводу ОУН (Т.Качалуби). Ймовірно, це про нього,  одного із чолових провідників ОУН Теодора Качалубу (*1911-†1982), найбільш докладно писав мій колишній респондент з США  відомий український письменник-мемуарист, видатний діяч ОУН Богдан Казанівський (псевда в підпіллі - «Тирса», «Щетина») (*1916-†2017, Роквіль, США): «....В Інзбруку оформився Тереновий Провід на Австрію. Там знову я став організаційним референтом. В Австрії ми мали три області: в околиці Лінцу – обласний М.Солтис, в Зальцбургу – Кормилюк, і в Ляндеку (табір) – інж. Я.Яцковський. В лютому ми відбули одну теренову відправу – Тереновий Провід з обласними. Наради тривали два дні, я мав доповідь на організаційні теми. З Мезерну нас французи перевезли до табору в Ляндеку. До того часу тереновим провідником ОУН був В.Гарабач, після нього провід перебрав Осип Тюшка, який оформив новий склад Теренового Проводу. Я вже до того складу не входив, а перебрав (очолив) Ляндецьку область. До цієї області я долучив кущі у Фельдкірхен (кущевий Яр. Петик) і в Бреґенсі (кущевий Петро Сорока). До обласного проводу входили: Роман Максимович, Павло Дубас, Іван Головінський, Ананій Танін, Теодор Чіх, Пришляк, жіноча реф. Оля Волощук. По виїзді О.Тюшки до Мюнхену Територіальний Провід перебрав Роман Білинський (лікар), він мене знову покликав до складу Теренового Проводу. Вкоротці Рома Білинський виїхав до Мюнхену і мені передав Провід ТПА. За пару місяців до Інзбруку приїхав Осип Тюшка і перебрав провід Терену. А я у 1950 р. з родиною виїхав до Америки і осів у Філядельфії. В Ню Йорку вже був провід ОУН, на американський терен, а тереновим провідником був спочатку Теодор Качалуба, а по нім - Василь Качмар. Він мене включив до ТПА в ролі організаційного референта. Це була тяжка функція... На конференції ЗЧ ОУН 1952 р. в Німеччині мене позаочно вибрали на головного контролера ЗЧ ОУН. Я контролював фінансову господарку теренів Америки і Канади. На Америку фінансово-господарським референтом Теодор Качалуба, а на Канаду Володимир Макар. Обидва були надзвичайно солідні і ведення рахункових книг було взірцеве...».

Під час зустрічі з Президентом України Петром Порошенком в Австралії

Св.пам.Володимир Шумський у повоєнний час в Західній Европі також посідав відповідальні становища в політичних організаціях на чужині. - Він був членом Окружного Проводу ОУН на Ашаффенбурґ-Франкфурт-Майн-К., головою Спілки Української Молоді й головним інструктором 4-х таборів поліції в Ашаффенбурзі.  Відомо, що від 1945 року якраз в Ашаффенбурзі перебували понад сім тисяч (!) українців якраз у тих чотирьох таборах для переміщених осіб - Pionier Kaserne (Піонір казерне) — 2000 мешканців (1946-1949); Artillerie Kaserne (Артелері казерне) — бл. 2000 мешканців (1945-1949); LaGarde Kaserne (Ляґарде казерне) — 1700 мешканців (1945-1949); Bois Brulé Kaserne (Буа-Бріле казерне) — 1500 мешканців (1946-1949). У листопаді 1945 року тут, в Ашаффенбурзі,  відбувся з’їзд української еміґрації з трьох окупаційних зон — англійської, французької та американської, на якому було створено Центральне Представництво Української Еміґрації, як самоуправну й допомогову установу українців. В Ашаффенбурзі також розміщувалось Представництво української еміґрації краю Гессен; 29-30 березня 1947 відбувся 2-й з’їзд Об’єднання українських жінок; 25-26 серпня 1947 проходив з’їзд УАПЦ, на якому православні віруючі розкололися на два табори: УАПЦ соборноправна й УАПЦ під проводом Митрополита Полікарпа. Після перенесення українського осередку зі Швайнфурта в Ашаффенбурґ продовжував виходити щотижневик «Неділя». У таборах Ді Пі діяли українські дитячі садки, народні школи, фахові курси, драматичні гуртки, хори, оркестри, бібліотеки, кооперативи, 10 громадських організацій, 8 парохій та 6 церковних братств, як також функціонували спортивні товариства «Січ», потім - «Запоріжжя» та «Пролом», об’єднані згодом в УСТ (Ашаффенбурґ). У таборі Ляґарде діяла українська гімназія, 1948 року саме в Ашаффенбурзі була заснована політична партія ліберального спрямування Союз Земель Соборної України.

Загалом, після Другої світової війни у Західній Німеччині, Австрії, Франції, та Італії опинилися тисячі українців-біженців, які відмовились за совєцького режиму повертатись на Батьківщину. За статистичними даними в січні 1946 року у частині Німеччини, яка була окупована Союзними військами, перебувало 102 000 українців. Серед них 44.1% — молодь у віці від 10 до 29 років.  За ініціативою групи старших активістів, що в більшості походили зі східної України, 6 липня 1946 року в Мюнхені відбулася зустріч організаторів Спілки Української Молоді, до якої належав і Володимир Шумский. Молоді українські активісти намагалися відновити СУМівські ідеали тут, в діяспорі. В результаті активної роботи до кінця липня було вже створено 7 відділів організації, які нараховували близько 200 активних членів. З метою створення Статуту організації, а також вироблення усіх організаційних законів та формування центральних органів було створено Центральне Бюро СУМ-у. В 1947 році відбувся Перший Конґрес Спілки української молоді, який затвердив Статут та Програму СУМ, проект прапора і емблеми, затвердив керівні принципи для подальшого розвитку організації. З цього часу почали швидко формуватися місцеві осередки і культурницькі групи. Робота СУМ скоро дістала визнання в українських і неукраїнських громадах, з плином часу роль СУМ ставала все важливішою в суспільстві. Частини СУМ поширилися на багатьох континентах світу: в Европі, Південній та Північній Америці, Австралії… Між іншим, СУМ, як Організація української молоді на еміґрації, була створена у 1946 році в Західній Німеччині під еґідою діячів Закордонних Частин ОУН, з метою охоплення молоді, не організованої в інших молодіжних організаціях. Ініціатори виходили з традицій Спілки Української Молоді в Україні. У статуті і програмових документах СУМ визначено як загальнонаціональну патріотичну організацію, виховна програма якої є «Бог і Україна».  Осідками керівних органів були за чергою: Мюнхен, Лондон і Брюссель (від 1958 року). При ЦК створено 1949 року Виховну Раду, сформовану з старших виховників і педагогів як дорадчий орган. Головами Виховної Ради були: П.Чуйко, М.Кушнір, Д.Чайковський, З.Саган, Б.Стебельський.  Довголітніми діячами СУМ, що працювали на різних постах у центр. і крайових органах були: Є.Гановський (США), Т.Буйняк (Канада), Я.Деременда (Велика Британія), Г.Ощипко (Бельґія), як також мої знайомі від середини 1990-их років діячі – св.пам. проф. Володимир Косик (Франція), св.пам. мґр Володимир Леник (Західна Німеччина). До речі, в Австралії СУМ-вську клітину очолював маляр, виховник молоді й громадсько-політичний діяч Олександер Чубатий, який закінчив гуманітарно-мистецькі студії в Сіднейському університеті, пізніше переїхав до Аделаїди, де й помер на початку 1990-их років. До речі, якраз О.Чубатий  й редаґував СУМ-вську сторінку газети «Вільна Думка».

Повертаючись до історії газети «Вільна Думка», слід ще раз нагадати українському читачеві, що ще у жовтні 1948 року Володимир Шумський вніс прохання до міністерства імміграції Австралії у справі видання часопису «Вільна Думка», одночасно ставши членом-співосновиком  Асоціяції «The New South Wales Master Printers and Allied Trades Association». 15-го грудня 1948 року пан Володимир відбув успішне інтерв’ю в міністерстві в Канберрі, внаслідок якого незабаром отримав ліцензію й почав видавати перший ураїнський часопис в Австралії «Вільна Думка», ставши його видавцем і редактором, видавши станом на 2001 рік понад 2500 чисел цього часопису. До того ж, у 1952-ому році  Володимир Шумський заснував Асоціяцію іноземних часописів в Австралії.

Від 1990 року головним редактором й співвидавцем знаменитої газети українців в Австралії «Вільна Думка» є народжений 22 вересня 1960 року у Сіднеї, тобто рівно 60 років тому, - Марко-Юрій Шумський, син  Володимира та Ядвіґи Шумських. Пан Марко свого часу закінчив Курси Українознавства, сту­діював право й економіку в Сіднейському університеті, у 1982-83 роках був головою Товариства Українських студентів Сіднейського університету, є довголітнім директором і меценатом Фундації Українознавчих Студій в Австралії (ФУСА) (від 1983 року), член управ ОУГ НПВ та УГ Сідней, член ансамблю  імені Володимира Івасюка та ансамблю «Бондарівна», відомий пластун. Пан Марко не лише головний редактор й  співвидавець газети «Вільна Думка», але й співредактор книг  «Будівничі Катедри Українознавства в Австралії» (1984), «Історія Української Громади Сефтон, Бас Гілл, Честер Гілл» (1989), «Альманах Українського життя в Австралії» (1994) та «Енциклопедичний Довідник Українців Австралії» (2001). Редактор Марко-Юрій Шумський був делеґатом від Австралії на II-ому Всесвітньому Форумі Українців у 1997 році. Він - член Ради Етнічної Преси Австралії,  як також входить до Асоціації Етнічної Медії Австралії та ряду інших впливових організацій. - Марко Шумський двічі був членом управ ОУА і СУОА, - за головства наддніпрянця, колишнього доцента УТГІ, члена Товариства українських інженерів Федора Мельникова (*1895-†1967), який, між іншим, надрукував якраз у «Вільній Думці» свою програмову статтю про майбутнє поселення українців в Австралії, та уродженця Почаєва, що на Волині Миколи Свідерського (*1920-†1987), - також співробітника «Вільної Думки» від перших днів її появи, зокрема, для здобуття відповідних фондів. 

Світлина із книги - The Story of John Kontek, (2013), - ISBN 978-0-646-91251-6, p.47

Марко-Юрій Шумський також є співосновником й першим директором Українського Культурно-Товариського  Клюбу в Лідкомбі, співосновником, довголітнім директором й почесним членом та меценатом Фундації Українознавчих Студій в Австралії  (ФУСА-КУА), за довголітню й плідну нагороджений грамотами й медалями від різних громадських організацій.  Редактор Марко Шумський написав  безліч дописів та статей на суспільно-громадські й політичні теми. У 1982 році Марко Шумський отримав почесний докторат Української Могилянсько-Мазепинської Академії, є  співосновником й головою Товариства Збереження Спадщини Українців в Австралії й Новій Зеляндії та ініціятором видання Пропам’ятної Книги Енциклопедичний Довідник Українців Австралії (ЕДУА).

В родині Володимира Шумського (Мелешка по матері) були священики, учителі, старшини визвольної боротьби, культурно-громадські й політичні діячі, про яких можна прочитати в книзі «Ярославщина і Засяння 1031-1947» - Історично-мемуарний збірник (редактор-упорядник Мирослав Семчишин, - Наукове Товариство ім.Шевченка (Ню Йорк – Париж – Сідней). Згодом пан Володимир Шумський одружився з Ядвіґою (дівоче прізвище  Нойбрандт), яка виховала разом з ним українському дусі двох україномовних синів-пластунів— Еріка-Всеволода і Марка-Юрія. Слід особливо згадати, що середню освіту св.пам. пан Володимир Шумський здобув у Ярославі й Любачеві, відтак студіював три роки в Українському Технічно-Господарському Інституті (УТГІ) економіку, як студент ч.176, здавши такі предмети: Політична економіка (доц.Василієв), Теорія статистики (проф.Шрамченко), Економія підприємства (проф.Димінський), Загальне рахівництво (проф.Шабельський), Економічна географія (проф.Петриченко), Комерційна аритметика (проф.Ніщеменко), Торговельна кореспонденція (проф.Нещадиленко), Загальна наука праці (проф.Окіншевич), Історія України (проф.Петрів), Новітня історія України (проф.Феденко), Фізика (д-р Білинський), Англійська мова (лектор С.Мелінська), Французька мова (проф.Драгоманів). Між іншим, Український Технічно-Господарський інститут (УТГІ) – це була установа заочного навчання, яка спочатку була створена 1932 року при Українській Господарській Академії (УГА) в Подєбрадах,  а по ліквідації УГА перебрала на себе також науково-педагогічну працю. УТГІ було організовано за зразком УГА; його основу склали три відділи: аґрономічно-лісівничий; економічно-кооперативний; хіміко-технологічний. Крім того, існували різні курси для навчання практичних дисциплін (пасічництво, городництво, миловарення тощо), технікум сільськогосподарської промисловості, курси українознавства, чужих мов та журналістики. З фахових відділів найкраще працював економіко-кооперативний, де серед інших по війні навчався й Володимир Шумський, два інших згодом ліквідовано. До речі, для потреб студентів УТГІ було широко розвинене видавництво для заочного навчання (77 підручників); видавано також «Вісті УТГІ». У 1932-39 роках  було вписано 1087 студентів, а у 1940-45 роках число студентів зросло до 7020, у період 1945-52 років було прийнято на навчання (іматрикульовано) на всіх факультетах УТГІ 1290 студентів, з яких закінчило навчання з дипломами 307 (аґрономи — 91, лісівники — 34, інженери-будівельники — 13, ветеринарні лікарі — 32, фармацевти — 122, хіміки — 6, економісти — 9). Педагогічний склад нараховував 219 осіб (у тому числі, - 62 професорів, 45 доцентів, 91 лектор і 29 асистентів). Вони походили з різних земель України, і серед них було багато висококваліфікованих фахівців. Директорами УТГІ були: Борис Іваницький (1932-1936), Б.Мартос (1936-1937), Л.Бич (1937-1939), Л.Фролов (1939-1941), С.Комарецький (1941-1945). По війні (28.6.1945) керівництво УТГІ одержало дозвіл американської влади продовжувати свою працю у Реґенсбурзі (Баварія), де й було відновлене аудиторне (очне) навчання на 5 факультетах: крім вищезгаданих трьох, короткочасно існували ще ветеринарно-медичний і фармацевтичний (обидва у Мюнхені). Брак фінансів був частково компенсований допомогою УНРРА, а згодом ІРО, що забезпечували персонал і студентство приміщенням і харчами. Крім авдиторного навчання, УТГІ провадив далі навчання кореспонденційним шляхом (бл. 1500 осіб), насамперед англійської мови та фахових курсів, що їх було організовано у різних місцевостях осідку української еміґрації у Німеччині (курси закінчило понад 2200). За період 1945 -51 рр. було видано або перевидано 47 підручників. Видавалися «Вісті УТГІ», «Наукові Записки» і «Науковий Бюлетень УТГІ».

Крім цього, св.пам. Володимир Шумський закінчив ще п’ять семестрів Kulturwissenschaften в Університеті Johann Wolfgang Goethe  Universitat Frankfurt а M., де студіював головно англійську, французьку, італійську, еспанську й московитську мови, як також філософію - Einfuhrung - die Phil., Prinzipien der Ausenpolitic, Grundfragen der Philosophie, Byzantishe Geshichte, Allgemeine Pedagogik. - Редактор св.пам. Володимир Шумський, батько теперішнього редактора Марка-Юрія Шумського, пізніше був ініціятором Фундації українознавчих студій в Австралії. У 2009 році він був нагороджений медалею Ордена Австралії (ОАМ) за «служіння українській громаді через культурні, освітні та літературні внески». - Скінчив свій земний шлях редактор Володимир Шумський 25 січня 2015 року у Сіднеї, похований на цвинтарі «Руквуд».

Мати ж редактора Марка-Юрія та пана Еріка-Всеволода Шумських св.пам.Ядвіґа Шумська  (з дому – Нойбрандт), дружина редактора Володимира, на протязі довголітнього подружнього життя з редактором й видавцем часопису «Вільна Думка» Володимиром Шумським виконувала найрізноманітніші функції: була співвласником і директором «ВД», друкарем, адміністратором, коректором, експедитором, дорадником, як також виконувала безліч різних обов’язків, пов’яза­них з видаванням часопису. Пані Ядвіґа, сама не будучи українського похо­дження, разом зі своїм чоловіком навчила своїх дітей Еріка й Марка української мови та у багатьох випадках, як було потрібно, репрезентувала українську спільноту на різних форумах. Св.пам. пані Ядвіґа відійшла у Божу Вічність у 2012 році. - Брат Марка-Юрія – Ерік-Всеволод Шумський народився 1954 року у Сіднеї. Згодом здобув вищу освіту - Bachelor of Arts, Murdoch Uni., Перт, Західна Австралія. Свого часу був пластуном-виховником, закінчив українську школу й педагогічні курси в Сіднеї, натепер він - бувший член Товариства  українських студентів, член-основоположник ФУСА. Працював до­глядачем людей, які після катастрофічних випадків мали ушкодження головного мозку, допомагаючи їм, по можливості, бути самостійними і брати участь в суспільному житті, як також працював у ділянці допо­моги людям хворим на «AIDS». Брав участь в добровільній праці для «Річмонд Феловшіп», яка полягала у допомозі лю­дям з психічними хворобами. Теж брав участь в організації, яка досліджує та про­бує усунути самогубство. Зацікавлений мистецтвом і літературою. Одружений з Дот, дівоче прізвище - Чан.

На жаль, у серпні 2012 року мені не вдалося побувати у Сіднеї, де замешкало панство Шумських, там, де був похований журналіст Богдан Подолянко, який разом з редактором Володимиом Шумським, Орестом Питлярем та Олександром Сіверським  та іншими й заснував першу українську газету Австралії «Вільна Думка», та цілий рік був її складачем, коректором та адміністратором. – Хоча про св.пам. Богдана Подолянка я писав у кількох своїх книгах про Закордонне Представництво УГВР та ОУН за кордоном, зокрема, у своїй новій книзі  «Український демократичний націоналізм в минулому, дії, персоналіях та історичній перспективі. – Постаті і портрети: ЗП (Середовище) УГВР – ОУН за кордоном. Нариси, статті, рефлексії, есе», яка побачила світ півтора роки тому також в київському видавництві імені Олени Теліги.

Ґродзінський, пан Юліян

Відомо, що близький співробітник редактора Володимира Шумського на австралійських теренах на ниві заснування й налагодження друку газети «Вільна Думка» Богдан Подолянко народився майже 100 років тому, 30 січня 1921 року, в селі Ожидів Буського району на Львівщині в родині Степана Подолянка. Маючи 16 років, Богдан вступив до ОУН, а вже 18-ним юнаком був ув’язнений поляками в львівських Бриґідках за приналежність до ОУН (1939) і вже на еміґрації опублікував свої спогади під псевдонімом Остап Фелікс в «Українському самостійнику» в 1961 році під наголовком «В запіллі, що було фронтом». З приходом большевиків до Львова він виходить на волю і поновно активізується в підпільній праці ОУН, був поранений сексотом НКВД під час відступу большевиків у липні 1941 року і після одужання був одним із організаторів знаменитої підпільної друкарні ОУН «Прага» в околицях Жовкви. Від 1941-го по 1943 рік Богдан Подолянко працював в нелеґальній друкарні ОУН «Прага» на Львівщині та виконував інші спеціальні доручення організованого визвольного підпілля, а згодом був призначений на радіовисильню «Афродіта» в Карпатах. Був заарештований німцями в місті Турці, але втік із в’язниці в Старому Самборі.  Як зв’язковий проводу ОУН, Подолянком роз’їжджав по Галичині, бував часто у Кракові і врешті дістав призначення доставити групу людей до Відня. У 1944 році він переїхав до Відня, у 1945-ому – Інсбруку, а в 1946 році – до Мюнхену, де він з цього часу до 1949 року очолював видавництво «Українська Трибуна», в Німеччині  пан Богдан був також директором українського відділу друкарні німецької фірми «Ольденбурґ». В тому часі він  співпрацював з моїм тепер вже покійним приятелем Зиновієм Марцюком, Романом Олійником (Рахманним), Дмитром Лушпаком (Баглаєм), Ярославом Климом, власним коштом видав дві книжки проф.В.Приходька «Під сонцем Поділля» і проф.В.Чапленка «Чорноморці». В 1945 році Б.Подолянко видав з доктором Михайлом Борецьким англо-український словник на еміґрації авторства інж.В.Захаркова, а згодом – з М.Борецьким, С.Довгалем і П.Голінкою – першу українську газету «Слово» в Реґенсбурґу. Дня 15 січня 1949 року Богдан Подолянко приїхав до Австралії, де разом з Володимиром Шумським, Орестом Питлярем та О.Сіверським  та іншими, спочатку в м.Беррі, а тоді в Сіднеї почав видавати першу українську газету Австралії «Вільна Думка», цілий рік був її складачем, коректором і адміністратором, перше число цієї знаменитої газети вийшло з датою 10 липня 1949 року, тривалий час  пан Богдан входив до складу її редакційної колеґії, був кореспондентом «Української Трибуни», «Українського Самостійника»,  обирався секретарем Об’єднання Українців в Австралії. Богдан Подолянко  був автором творів «Любіть життя» (1982), «Сповідь»(1984), «Фантастична втеча Мирослава Січинського»(1987), він переклав з польської мови працю Леона Васілевського «Україна та її проблеми» (1988), був невтомним активним громадським діячем та невтомним журналістом, писав часто під псевдо «Австралюк». Разом з дружиною Йолантою виховав двох дочок Лялю та Юлю. В другій каденції СУОА був секретарем (за головування В.Соловія, згодом єпископа УАПЦ Варлаама), співпрацював і був близьким до товариства «Боян», очолював гавайський комітет, який приніс поважну суму на будову Народного Дому в Лідкомбі, був також активним організатором всіх мистецьких і розважальних імпрез на початку українського поселення в Австралії. Зокрема, започаткував і три роки редаґував журнал «Сіднеєць» для УКТКлубу, був співредактором Бюлетеню ОУН за кордоном в Австралії, був обраний делеґатом на 5-ту Делеґатську Конференцію ОУН за кордоном, що відбулася в Ню Йорку в жовтні 1972 року. - Помер Богдан Подолянко у Сіднеї майже двадцять років тому, 20 жовтня 2000 року.

Шумський, ред.Марко та подружжя Деряжних - Петро й Ніла

Якраз згаданий вище св.пам. Богдан Подолянко і є автором ґрунтовного нарису «З історії газета «Вільна Думка», який з’явився в Альманасі «Нові Обрії»  у 1960 році, тобто в рік, коли народився теперішній редактор «ВД» Марко-Юрій Шумський. Подаю цю статтю далі без скорочень: «…Не знаю, чи після десяти років перебування в Австралії могли б ми впевнено відповісти, чому саме приїхали ми в Австралію. Чим імпонувала нам ця країна, що ми, для прикладу, не поїхали до Америки, Канади, Арґентіни чи Венесуелі. Може, сьогодні дехто вдався б до філософії, виясняючи всі «за» і «проти» в характеристиці Австралії, пізнавши її за десять років побуту, однак відкрито мусимо признатися, що приїхали ми тому, що нам трапилася така нагода. Отак, не брали вже до Америки або Канади — або родинні обставини не дозволяли довше чекати, оферували нам певних два роки праці за контрактом, і ми поїхали... Вже перші враження в багатьох впали до нуля, коли можна було з корабля спостерігати австралійський ляндшафт, горби, немов лисина на великій голові, осмалені і поламані бурями дерева, не бачені досі маленькі будиночки, тисячі їх вздовж берегів нашої, ніби «обіцяної землі». Тільки внутрішнє «якось воно буде» додавало охоти цікавитися всім, що діялося довкола нас. Дехто радів, що має вже адресу приятеля, знайомого, чи навіть когось рідного, до якого можна буде зразу ж написати листа і все буде відомо. Ті, що таких адрес не мали, заздрили їм. Ті, що мали листи від знайомих з Австралії; у яких було багато інформацій про працю, ціни, мешкання, погоду, — ходили, мов енциклопедії по палубі корабля і позичали іншим ці листи, які були не для одного чи не першим інформаційним матерія лом про цю країну. А що листи були різні — поняття після перечитання їх робилося якесь кострубате, щось не в’язалося з собою, об’єктивне поступалося суб’єктивному, веселе — сумному, правда — вигадці. З таким мішаним почуттям висіли ми 15 січня 1949 року в Сіднейському порті і вже вночі їхали м’яким потягом до переходового табору в Батгерсті. І хоч ніч була холодна, ранішнє сонце почало припікати, як ми під'їздили до табору. Мухи, якісь такі надокучливі, лізли в вуха, ніс, очі. У першій спеці робилося якесь нервове напруження, кожний метушився біля своїх валізок пильнуючи себе самого. А в таборі дали нам їсти, кімнати, видали одяг безплатно, взуття, почали навчати англійської мови і почали пропонувати працю. Ще в Мюнхені я довідався від М.М., що мій давній приятель В.Шумський, вніс прохання до іміґраційного уряду Австралії про видачу дозволу на видавання української газети в цій країні і просить мене, як тільки я приїду до Австралії, зразу йому написати, а він постарається, щоб мене було приділено на працю на залізниці, де він вже працював від кількох місяців. Відмовившись від пропонованої мені праці зривати яблука, я чекав виклику відділу Праці. Після шести тижнів я одержав призначення їхати до міста Беррі, НСВ і зголоситись до залізничного табору, де мені буде дано роботу. Ще до цього я стрінувся в лютому 1949 року з Шумським в таборі Батгерст і довідався, що жодного дозволу на видавання газети він не має, але є всі дані на те, що такий буде, бо справі нашій допомагає в міністерстві іміграції приятель берського друкаря п.Патріка Гіґінса, — член парляменту від дистрикту Еден-Монаро дост. А.Д.Фрейзер, як також адвокат Ф.Кернс з Каєми вніс це прохання від імени Шумського, з рекомендаціями деяких осіб в містечку Беррі. Як виявилося згодом, вся «сметана» десятитисячного містечка Беррі, до якої можна було зарахувати видавця місцевої газети Л.П.Гіґінса, начальника станції Г.Парсонса, начальника пошти Робінзона, доктора Еппса, директора молочарні Й.О.Лері, та пп. Вайлей, Е.Генкінса і інших — були нашими приятелями і сприяли нам настільки, скільки ми просили їх про це. Поруч намагань видати першу українську газету в Австралії, нас цікавило також організоване життя в цій країні, якого досі ще не було, але були щирі намагання заснувати українську організацію. Разом з інж. Ф.Мельниковим ми знайшли адресу п.Степана Барчинського, вже емеритованого ветеринара, єдиного, як нам говорили інші, українця в Австралії. Як ми довідалися від д-ра Барчинського, він не був одиноким в Австралії, сказав нам, що є в Сіднеї ще одна жінка українка, але прізвища нам не назвав. З розмови було видно, що створити організацію не легко, що немає на це дозволу, хоч ніяк не можна було довідатися, хто саме управнений такий дозвіл видати. Д-р. Барчинський був тої думки, що лише церковні організації мають шанс постати і радив це робити. Це було одначе зовсім неактуальне, бо тут в Сіднеї ще не було жодного священика. Пам’ятаю, що розмовою з д-р.Барчинським ми були розчаровані. 15 березня я приїхав до Беррі і став на працю по ремонту залізниці. Праця була дуже важка для мене, незвична. Поборюючи в собі явне невдоволення нею, я мав ціль побути так довго на залізниці, доки не прийде дозвіл на видавання газети. Одного дня відвідав нас на роботі урядник Уряду Праці з Коври, і йому я заявив, що волів би працювати десь у друкарні, що ця праця для мене заважка, і я думаю піти до лікаря у цій справі. В половині червня 1949 року ми дістали дозвіл на видавання газети, і саме в цей час наш табір перенесли з Беррі до Міннамари, і наш плян, що я робитиму газету в свої вільні дні, тобто в суботу і неділю, не мав виглядів. Ще до появи газети, відвідуючи дружину в таборі Батгерст. я запросив до співпраці старого приятеля з «Української Трибуни» ред. О.П., який на це погодився і написав першу передову статтю до першого числа газети, що мало появитися на початку липня. Однак тільки через мої приватні, родинні справи вийшла з датою 10 липня 1949. В цей час, отримавши звільнення з допомогою лікаря з праці на залізниці, я почав офіційно працювати в газеті «Вільна Думка», реєструючися так і в Уряді Праці. Видавець «ВД», Шумський, працював ще в цей час на фабриці в Сіднеї, а редактор О.П. на залізниці в Чульорі, біля Сіднею. Четвертий член редколеґії О.Сіверський працював в шпиталі в Конкорді. Праця першої редколегії «ВД» виглядала так: в п’ятницю ранком я діставав зібрані матеріяли від Шумського, їхав з Сіднею (в якому в міжчасі примостився, в Редферні — брудному і непривітному, та ще й з поганою репутацією «сабарбі») до Беррі (100 миль). За суботу і неділю було складено і видрукувано газету, з тим, що в п'ятницю пополудні Гіґінс складав англійську сторінку, бо дозвіл на видавання звучав так, що четвертина газети, тобто програмові її статті мусять бути подавані англійською мовою. Звичайно, англійська частина газети — це був для нас втрачений час і місце, бо наші передплатники, в більшості англійської мови не знали, а австралійський читач політичними статтями, як правило, не цікавився. Це були звичайно передруки з інших європейських чи американських видань, нераз зовсім неактуальні Після випуску кожного числа відбувалася редакційна нарада, на якій не обговорювано виданого числа, натомість було роблено пляни, як видати наступне, що в ньому вмістити. Зважаючи на розкиданість і брак редакційного приміщення, одна редакційна нарада відбулася в парку, друга в китайському ресторані. Перші числа газети були експедійовані в пошти в Беррі. Вже після шести тижнів О.Сіверський зрезиґнував з членства в редколегії, не мігши вив'язуватися з своїх зобов’язань. Близькими співробітниками тоді стали Іван Дубровський і Є.Ю.Пеленський. Перші лекції англійської мови провадив Роман Драґан. Виходячи спочатку на чотирьох сторінках сьогоднішнього формату, з різницею, що склад відбувався петитом, — вже шосте число «ВД» за 4 вересня появляється на 6 сторінках. Нехай кілька слів будуть опінією, що її мала тоді «ВД». Ульмівські «Українські Вісті» за 23.10.1949, в ч.85 писали про неї так: «Це нове видання вигідно відрізняється від багатьох наших часописів. Насамперед живою і свіжою інформацією як з України, так із життя еміґрації. Заслуговує на увагу і добра літературна мова цього часопису». Український читач в Австралії був заскочений появою газети. Як, тільки приїхали сюди, без мешкання, без грошей, без технічних засобів, десь на краю світа українська газета? Навіть оптимістам було дивно... І читач дякував нам за її випуски. Листами, передплатою; пресфондами і усно. Яка шкода, що архів «ВД» не існує; підчас переїздів з місця на місце він розгубився. Із цих листів можна було б написати книгу. Річ очевидна, що і «Вільна Думка» мала свої недоліки. Великою шкодою для неї було те, що, не мігши об’єднати навколо себе сталого колективу, її редактори часто мінялися, що немало спричинялося до її занепаду. Та її заслугою сьогодні є те, що вона, лявіруючи між зрізничкованими нашими політичними середовищами, нашими парафіяльними пристрастями і навіть між місцями народжень поодиноких лідерів наших організацій — вона не стала власністю якоїсь однієї партії. Одним із закидів, що його часто робили і сьогодні роблять «ВД» є те, що вона являється, в матеріяльному значенні власністю однієї особи. Як один із тих, що довгий час стоїть близько до «ВД», хочу висловити власну думку: якщо б вона була стала власністю будьякого середовища, громади, чи парафії — вона не дожила б десяти років…» (О.П. – подається без змін за Альманахом «Новий Обрій. Література, мистецтво, культурне життя», ч.2, в-во «Ластівка» (Мельборн-Аделаїда, 1960).

Орест Питляр, народжений у Львові 19 лютого 1912 року, економіст за фахом, раніший абсольвент Женевського університету, блискучий журналіст, публіцист й коментатор, пізніший співредактор першого часопису українців в Австралії «Вільна Думка» та перший голова сіднейської Української громади, делеґат на Перший конґрес СКВУ, заступник Спілки українських журналістів Америки, який у 1966 році еміґрував з Австралії до США, але перед цим  написав чимало статей до «Вільної Думки», у своєму ґрунтовному дописі  поміщеному в книзі «Українці в Австралії. Матеріяли до історії поселення українців в Австралії», що з’явилась друком накладом Союзу українських організацій Австралії (СУОА), Наукового товариство ім.Шевченка в Австралії в серії «Бібліотека Українознавства ч.15»  у Мельборні  в 1966 року, -  написав у розділі «Українське друковане слово в Австралії» ґрунтовну статтю «Вільна Думка» — 1949-1964 (Спроба історичного нарису)»: «..Писати історію «Вільної Думки» мені особисто досить тяжко, бо, як близькому співробітникові на протязі довгих років, мені бракує, сказати б, історичної перспективи. Хоч-не-хоч, цей мій історичний нарис матиме в собі більше з суб’єктивного спогаду, ніж із об’єктивного історичного переліку фактів і дат. - Щоб усе таки зберегти хоч форму історично-наукової розвідки, я хочу поділити минуле «Вільної Думки» на декілька періодів, які досить чітко відрізняються один від одного. А проте різниці між цими періодами не лише поверхові, а суттєві й відповідають загальним перемінам у суспільній психології й суспільній структурі цілої нашої еміґрації в Австралії, бо, як-не-як, ця еміграція і «Вільна Думка» — майже однолітки. Отже почнімо від початку. Найперший був, як я назву - Скитальський Період (1948-1950). - Перші організатори майбутньої газети були спочатку абсолютними ДП-істами, чи пак «скитальцями». В.Шумський жив тоді в залізничному таборі під шатрами біля міста Беррі, на Південному Побережжі НПВ. Б.Подолянко — в еміґраційному таборі в Німеччині. Вони вже почали переписуватися в газетних справах. Шумський почав правні заходи про дозвіл на видавництво. Подолянко купив у Німеччині лінотипні матриці. Це був рік 1948. - На початку 1949 року Б.Подолянко приїхав до Австралії із своїми матрицями. В березні цього ж року він нав’язав контакт з О.Питлярем в таборі в Батгерсті. Перші видавничі сходини відбулися в травні в тартаку на сіднейському передмісті Ґліб, а перші редакційні сходини — на лавочці в Гайд-Парку. Четвертим членом редакції став О.Сіверський. - Дозвіл на видавання газети (на видавання чужомовних газет тоді треба було мати ліцензію) здобуто при допомозі деяких австралійських симпатиків у містечку Беррі. Особливо допоміг нам до цього лейбористський посол до парляменту, А.Фрейзер. - Перше число «Вільної Думки» вийшло з датою 10 липня 1949 р., з фантастичною заголовною віньєткою (мапа Австралії і цифра — чомусь, 1948). Друкувалася наша газета в кредит у друкарні її доброго приятеля, мр.Гіґґінса в Беррі. Експедиція відбувалася в робітничому шатрі. - Перший редакційний льокаль був при Довлінґ Стріт, у найбільше бандитському сіднейському передмісті Саррі Гіллс. Ми були справжніми скитальцями — без грошей, без хати, без знання мови, на найгірших «чорних» роботах, але повні запалу, ідей і політичних сподівань, привезених ще з Европи (ми всі сподівалися... війни). До Австралії ми ставилися без особливого зацікавлення, як до чогось тимчасового, словом, як тоді казалося, «сиділи на валізках». - Цей період тривав у нас приблизно рік, цебто доки газету не було перенесено на нове місце, на Мекляй Стріт, у Дарлінґ Пойнт. З тодішніх близьких співробітників «Вільної Думки» я згадаю ще: покійного Є.Ю.Пеленського з дружиною, С.Домазара, Л.Склепковича, С.Барчинського — нашого єдиного «старого еміґранта». - Мекляй Стріт — це частина сіднейського «богемського» кварталу Кінґ Кросс, і від нього я назвав би другий період нашої газетної історії — Богемський період (1950-1955) - Ми вже тоді трохи стабілізувалися особисто й матеріяльно, відробили контракти, прибралися. І «Вільна Думка» набрала більше фантазії. Нашу друкарню ми перенесли з «глухої провінції» (Беррі) на Роуз Бей (інша досить богемська околиця). Ми мали розмах: від липня до жовтня 1950 р. «Вільна Думка» почала навіть виходити двічі в тиждень, і це закінчилося, очевидно, невдачею. Шумський закупив друкарню, газета залізла в борги, врешті, щоб рятувати ситуацію, у нас з’явився наш мініятюрний «капіталіст» — адміністратор газети, покійний Я.Яблонський. Ми шукали нових шляхів, і редакто ри в нас мінялися тоді кожного місяця. Деякий час гол. редактором був Є.Ю.Пеленський (чи власне кажучи, «виконуючим обов’язки», бо платні гол. редакторові не було з чого заплатити). Потім О.Питляр, потім — короткий час — С.Домазар, потім знов О.Питляр, потім В.Онуфрієнко і Л.Склепкович. В міжчасі в нас створилася нова редакційна колеґія: І.Дубровський, О.Бучацький, (щойно приїхав із Західньої Австралії), І.Стоцький, В.Шумський і О.Питляр. Б.Подолянко відійшов від друкарні «з тріскотом», друкувати почав сам видавець В.Шумський. Згодом він перебрав і редакційну керму і редакційна колеґія тоді складалася, крім нього, ще з В.Онуфрієнка, Я.Масляка і І.Стоцького. Словом, ці роки були роками нашого журналістичного «штурм унд дранґу», роками шукання й експериментації. - «Хуторянський період» (1955-1961) - Цей період припадає на час перебування «Вільної Думки» в маленькій деревляній хатці на Ґроув стріт, у досить убогому передмісті Далвіч Гілл. Видавець «Вільної Думки» одружився, купив хату, ми всі — читачі й співробітники газети покупили хати, зажили хуторянським життям, «обміщанилися». І редакційна лінія тоді почала кристалізуватися. Новостворена редакційна колеґія — С.Яськевич, Б.Подолянко, О.Бучацький, В.Шумський і автор цих рядків — працювали майже без змін від тоді аж до кінця наступного періоду — 1964 р. Правда, в цім періоді припадає також коротка й не дуже успішна спроба поставити «Вільну Думку» на міжпартійну (замість непартійної) площину. Це було згідне з тодішніми тенденціями в деяких колах перевести ціле наше громадське життя на своєрідну базу політичної міжпартійної співпраці. Я маю на думці час від 22 квітня 1956 до 20 січня 1957 р., коли «Вільна Думка» виходила під подвійною назвою — «Вільна Думка - Український Шлях». Гадка притягнути до редакційної і фінансової співпраці якнайширші кола політично активних наших земляків, але це якось «не вийшло» і видавничий симбіоз двох фірм ліквідувався без галасу в січні 1957 року. В час його тривання газету редаґував покійний М.Гуляк. - Період стабілізації (1962-1964) - Видавництво переноситься до вигіднішого льокалю й кращої друкарні на Бродвеї, в передмісті (славнім із розповіді Ніно Кюльотти) Панчбовл. Формат газети збільшено, вона ввесь час виходить на, принаймні, 6 сторінок, фінансова база також зміцнилася, особливо з перенесенням адміністрації до Мельборну, де її перебрав найенерґійніший (і один з найстарших) кольпортер газети — В.Фокшан.  Редакційна колеґія, хоч і «паперова» й «почесна», працювала безперебійно, втримуючи газету на майже однаково високому рівні (інакше, ніж у деяких раніших періодах, де рівень газети мінявся наглими скоками вгору і вниз). «Вільна Думка» постатечнішала й постаріла. Ще в Далвіч Гілл і тут у Панчбовлі було видано два ювілейні числа — 10-літнє і 15— літнє, які були досить солідними причинками до історії нашої еміґрації в Австралії. Ця доба «стабілізації» «Вільної Думки» протривала приблизно п’ять років і закінчилася новими змінами в редакційному складі і перенесенням адміністрації назад з Мельборну до Сіднею. Яким буде найближчий період газети і її дальший розвиток — покаже майбутнє. - В редакційній колеґії «Вільної Думки», крім уже згаданих, працювали ще, в різні періоди й на протязі довшого чи коротшого часу: Б.Ступницький, М.Строкон, Р.Драґан і Я.Кужіль. З-поміж десятка співробітників газети я згадаю тільки найближчих: покійних о.П.Дячишина, М.Федусевича, П.Богацького й М.Магнатеско, а далі — з Мельборну Д.Нитченка, Я.Булку, Зою Когут, І.Брозницького й С.Радіона, з Сіднею — Ф.Мельникова, з Аделаїди — Т.Пасічинського, з Перту — М.Яремовича і врешті «заморських» (у США) — І.Дубровського й І.Дурбака. - Треба згадати ще близьку співпрацю між першою українською газетою в Австралії й представниками українських громадських і наукових установ, зокрема нашої громадської централі СУОА (інж.М.Болюх, мґр.О.Престашевський) й НТША (проф.Т.Ляхович, мґр.І.Пеленська і покійний проф.М.Федусевич). - Мені здається, що «Вільна Думка» гідно виконала свою частку праці для розвитку української спільноти в Австралії. Вона сповнила її, незважаючи на всі недоліки й прориви, людські слабості й матеріяльні труднощі. - Вона дала українській еміґрації те, без чого вена ледве чи могла обійтися — періодичне друковане слово, таке потрібне для духового зв’язку, інформації і для національно-виховної роботи. - Постскріпт -  Цікавою ілюстрацією до громадської і політичної ролі української преси в Австралії і її співпраці з громадянством була пресова конференція з лідером австралійської Федеральної Опозиції А.Колвелом в 1964 р. в Мельборні. Конференцію зорганізував СУОА і проводив нею Голова цієї Центральної Організації М.Болюх. На конференції, автор цих рядків, як представник «ВД» і в порозумінні з другим пресовим органом «Українець в Австралії», перевів з п.Колвелом довгу і приязну дискусію, яка мабуть спричинилася до вияснення стосунків між АЛП і українською еміґрацією і до популяризації українських національних стремлінь в усіх секторах австралійського політичного життя….».

Уродженець же села Гусарка, що на Запоріжжі, Василь Сокіл (псевда – «Андрій Шпичка», пізніше - «Макар Дуда»), який від 1987 року замешкав в Австралії, у своїй статті «Вільна, будівнича Думка» (У 50-ліття першого українського часопису в Австралії) дещо доповнює зацитовані мною вище дописи  Богдана Подолянка та Ореста Питляра кількадесятирічної річної давнини: «….Тому першою життєвою опорою стала газета для українських поселенців. Ще мине кілька років, поки побудуються церкви та заснуються школи, а вже 10 липня 1949 року вийшла до читачів «Вільна Думка». Незабаром створювалися інші органи преси — «Єдність», «Українець в Австралії» і «Церква і життя», але лише ця газета як організатор та вихователь от уже 50 літ виконує важливішу ролю в житті спільноти. А вже в недавні часи прилучилися нові засоби інформації: радіо та телевізія. Вони не можуть замінити друковане слово, бо воно не тільки раз на день мовиться, але і лишається в історії як надійний її документ. - П’ятдесят років! Дві тисячі п’ятсот чисел «Вільної Думки»! - Який ґіґантський труд! Започаткували його чотири ентузіясти Володимир Шумський, Орест Питляр, Богдан Подолянко та Олександер Сіверський на мінімальній поліграфічній техніці, але на максимальному ентузіязмі! - Переглядаю трохи вже пожовклі сторінки перших чисел газети і пересвідчуюсь, як різноманітнився їхній зміст і імена авторів статей, одночасно закладалися головні принципи газетярства: оперативність, об’єктивність, правдивість і популярність викладу думок. -  Безумовно, сьогодні числа газети значно яскравіше відбивають ці принципи, підкреслюючи незалежність вільної, будівної, чесної думки, як того вимагають читачі, до яких адресує вона своє слово. - 50 років веде розмову з читачами незмінний редактор газети Володимир Шумський. Це дійсно трудовий подвиг! І нині, передавши вісім років тому керівництво газетою синові своєму Маркові, він і далі лишається видавцем. Нині газета в кращий бік змінилася, бо друкується новітньою технікою. В цьому заслуга молодого, талановитого газетяра Марка Шумського. - Пригадую, двадцять літ тому, коли ми з дружиною переїхали з США до Австралії, я зустрів з боку пана Володимира та інших газетних працівників вельми дружню підтримку мого бажання включитися в роботу газети. Для мене це було вирішальним у питанні, що я мав би робити в новій країні. - І от тоді я побачив, яку роботу доводилося виконувати редакторові для випуску кожного числа газети. Сидів він за лінотипом і складав літера за літерою статті, потім верстав сторінки, робив коректуру. І не бачив я жодного помічника, окрім вірної помічниці — дружини Ядвіґи і найманого друкаря на досить примітивній, так званій, плоскій машині. То де в нього бралися сили? Певне, робота ця для нього була творчою, а вона здатна мобілізувати людину на невтомну працю з задоволенням. - Адже для кожного числа потрібно було організувати, замовити статті відповідно до поточних подій. Знову ж таки всю цю попередню роботу виконував один чоловік — редактор. - Нині змінилися умови праці. Пан Марко значно поширив коло авторів, а що найважливіше, придбав постійних кореспондентів в Україні. Головним представником «Вільної Думки» в Україні вже кілька років працює досвідчений журналіст Анатолій Михайленко, інформації і коментарі якого друкуються в кожному числі газети. Газета отримує регулярно інформації та матеріяли від інших кореспондентів: з Одеси, Миколаєва, Херсону Ігоря Столярова, зі Львова Романа Панкевича та Вячеслава Камінського, з Дніпропетровська Миколи Чабана, Володимира Рожка з Луцька, Юрія Атаманюка з Івано-Франківщини, Петра Гайворонського з Донеччини, вряди-годи з Сум, Полтави, Криму та ін. Матеріяли ці значно поліпшили змістовність «Вільної Думки» та, що важливо, створили певний авторитет газети серед вітчизняних читачів. Нині «Вільна Думка» доходить безпосередньо до багатьох організацій, бібліотек, навчальних закладів та окремим особам в Україні. Читачі звідси надсилають цікаві дописи від себе. Отож газета набирає всеукраїнського масштабу! - З проголошенням Незалежности України, зрозуміло, змінився і зміст діяльности українських організацій в діяспорі. Це видно і в роботі газети. Замість попередньої багаторічної турботи про поневолену Батьківщину та мобілізацію визвольних сил у нинішню пору завданням діяспорної спільноти стала практична допомога нелегкому процесові зміцнення державности Вітчизни. В цьому полягає виключний обов’язок кожного з нас. Окрім гуманітарної допомоги кваліфіковані діячі з Америки, Канади започаткували безпосередню участь в розв’язанні економічних та культурно-громадських проблем в Україні. Це ж саме належить робити і австралійським українцям. У цьому пляні повинна відпасти хибна думка про завмирання діяльности діяспори. Навпаки, вона нині повинна ще більше зростати саме у зв’язку з новими завданнями, створеними існуванням і зміцненням життєвого становища в нашій країні. - Скарги на те, що українська спільнота за кордоном буде чисельно зменшуватися через англізацію молоді, мусять виявитися безпідставними, оскільки англомовний українець все ж таки лишатиметься патріотом землі батьків і, не втративши материнської мови, матиме можливість і зобов’язання так чи інакше служити на благо України. На це і необхідно вже зараз орієнтувати тутешню молодь українську. - Американська українська щоденна газета «Свобода» проіснувала понад 100 років і нині зберігає себе ще на довгі роки у формі щотижневої, подібно до «Вільної Думки». Наша газета вступає в нове десятиліття. І поки живе громада, житиме і вона. Я схильний твердити, що доки живе газета, доти житиме і діятиме громада. А мені особисто хочеться побажати собі, щоб пощастило відсвяткувати бодай 60-ті роковини «Вільної Думки»!..».

Але мені чомусь пригадались римовані рядки полтавця з походження Дмитра Нитченка-Чуба, які він написав у рік заснування знаменитої газети «Вільна Думка», а далі дописував до цієї газети:

«…Незнаний світ за обрієм клекоче,

Хлюпоще день об кораблів борти,

А серце б’ється птахом серед ночі:

У край який житт я своє нести?

І от у світ біжать в’юнкі дороги,

Геть перетнувши прірви і поля,

Та ще не раз нас дожене тривога:

Чи вернемо додому звідтіля?

Чи рідний сад почує моє слово,

(Там не одна пролинула весна)

Чи яблуко зірву я з яблунь знову,

Що вітами схилялись до вікна?

Чи вийду ще з косою я на луки,

Чи рідне сонце в щоку припече?

І серце стогне, плаче від розпуки,

Хоч по виду сльоза й не тече.

Ніхто не зна, і долі не вгадають

Ні хіромант, ні циган-ворожбит,

Які шляхи щиріше привітають,

Де ждуть обійми щастя чи журби.

Та знає всяк, як сурма клич заграє,

Коли визвольні загримлять громи,

Тоді наш край всі мури розламає,

Знамена перемог заб’ють крильми.

З усіх кінців тоді гукне нас мати...

(Той клич здригне, мов блискавка в імлі).

Ну, хто ж тоді не схоче повертати

До в світі найсвятішої землі?!...»

Між іншим, якраз саме Остап Зірчастий (інше псевдо – полтавця з походження Дмитра Нитченка) був автором дружніх шаржів «Наші знайомі», серед яких було чимало «ВільноДумців»:

Іван Стоцький (автор книги «Потолочені хліба». Учасник експедиції до Центральної Австралії)

Дались йому туризми

В пустелю, в Аліс Спрінґ,

Тепер із ревматизмом

Халепу має він.

Лишивши геть позаду «Толочені хліба»,

Наш Стоцький із досади

У Квінслянд пострибав.

Купив ділянку хащів

В кенґур чи давунів,

І крокодилів пащі

Йому вже не страшні.

Бо він будує хату

Подалі від річок,

Проте, коли йде спати,

Бере міцний дрючок.

 Євген Гаран(одружився з француженкою).

Далеко живе десь Далека,

Ще далі письменник Гаран;

Спіткала його небезпека:

«Читає» французький роман.

Що ж буде? — побачимо, друзі,

Як там заживуть Гарани.

Чи піде в полон до французів,

Чи буде й свого боронить.

Василь Онуфрієнко (автор поеми «Сталін у пеклі»).

А наш Василь такий запеклий,

Дивіться, як він розгулявсь!

Він копнув Сталіна у пеклі

І на Хрущова нахвалявсь.

А вірші пише він такі ліричні,

Немов стрілою в серце поціля...

Хто до них хоч трішечки незвичний,

То реве від віршів, мов теля.

Богдан Шемет (недавній голова СУОА)

Ну, як же можна, у часи модерні

Вибирати в СУОА таких «хлоп’ят»?

Освіта, правда, в нього інженерна,

Так вуса носить — трохи не до п’ят!

Чи ви не чуєте доби нової?

Йдіть у ногу з часом, поспішіть!

Краще ви прийдіть у купалевім строї,

Але вуса — дома залишіть!

В нім заслуги немалі —

ПУП він нашої землі.

На всіх зборах, де бува,

Скрізь він завжди голова.

Він активний невимовно,

Навантажень бере повно.

Та й до нього є жалі:

Кажуть... наслідки малі...

В.Шумський та Австралюк (Вільна Думка)

А Влодко Шумський також жук,

Бо він в пісок ховає носа,

А щоб дати комусь чосу,

То виступає Австралюк.

Багато шкоди натворили

Оті лихі Австралюки,

Он, Демидюк, кажуть, безсило

Стискає сильні п’ястуки.

Ні-ні, лишити так не можна —

До мене, пане інженер,

Хай буде крови крапля кожна

Вже підрахована тепер.

А я раніш, як рак той свисне,

Дістану десь залізний крюк,

І за ребро на нім повисне

І Влодко цей, і Австралюк…

…Як відомо, український канадський славіст, мовознавець, науковий і громадський діяч, літературознавець, фольклорист, Президент Української Вільної Академії наук д-р Ярослав-Богдан Рудницький (*1910-1995, Монтреаль),  у 1970-х роках, як голова факультету славістики у Манітобському університеті, відвідав багато країн Південної Америки, Африки, Азії та Австралію, де став ініціатором створення Катедри Українознавчих Студій (КУА) в Австралії, започаткувавши українознавчі курси в різних університетах Австралії. У 1978 році він перевіз кораблем «Оріяна» для Центру Українознавчих Студій при університеті Макворі свою приватну бібліотеку (близько 10000 книжок). У 1979 році  за його почином з допомогою науковців в Австралії Ольги Качан і Ігоря Гордієва та дирекції Фундації Українознавчих Студії Австралії відбулася інавгурація КУА, а в 1984 році — її урочисте відкриття в університеті Макворі.

У своїй статті «Візія професора Рудницького й тисяча його однодумців в Австралії» редактор «Вільної Думки» св.пам. Володимир Шумський зазначав, що «…тільки народжена в Австралії високоосвічена наша молодь з університетськими студіями української мови й літератури та української історії й культури може забезпечити усі культурні й матеріяльні надбання українських піонерів-поселенців в Австралії та втримувати постійний духовний зв’язок з Україною.  Ця верства української інтеліґенції-еліти має стати у проводі усього організованого українського життя в цій країні нашого поселення, бути послідовниками їхніх батьків-дідів-прадідів та йти за кличами велетнів нашого духу — Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки... Така візія нашого довговічного майбуття була не тільки у самого ініціятора встановлення Катедри Українознавства в Австралії (КУА) професора Ярослава Рудницького, а й у тисячі його однодумців-послідовників — Будівничих КУА, які протягом двох декад — від 1971 до початку 1990 років пожертвували велетенські суми грошей та вклали дуже багато праці для здійснення цієї, за словами незабутнього професора, «святої» мети. Щоб зібрати усі матеріали — статті, заклики, повідомлення, ілюстрації — про конечність встановлення КУА, які були надруковані в газеті «Вільна Думка» у 1970-1980-х роках, необхідно видати велетенську книгу (не менше 1000 сторінок), яка вказувала б шляхи дальшої діяльности та була зразком для наслідування майбутніх поколінь…»

Як на мене, провідна верства патріотичних українців в далекій Австралії, що згуртувались навколо часопису «Вільна Думка», який очолював разом зі своїми колеґами та однодумцями редактор св.пам.Володимир Шумський, а наразі коло керма є його син редактор Марко-Юрій Шумський, який цієї  вересневої днини святкує свої перші 60 літ, - маючи на меті візію довговічного українського майбуття в Австралії для прийдешніх поколінь, надовго стали у проводі усього організованого українського життя в цій країні поселення, будучи гідними послідовниками своїх батьків-дідів-прадідів та послідовно й невпинно йдучи за кличами велетнів нашого духу — Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки...

Вже, на жаль, відійшли у Божу Вічність – редактор Володимир  Шумський і його дружина пані Ядвіґа… Але справа їхнього життя та злет української вільної думки продовжується далі й таким чином наповнюється скарбниця добрих справ українців в Австралії, що знаходить своє відображення на шпальтах знаменитого часопису тамтешніх українців «Вільна Думка», яку успішно редаґує їхній син – нинішній ювіляр  Марко-Юрій Шумський!

           

Олександр Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2020-09-17 00:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар