Ранок генія - Україна Incognita

Ранок генія

Юність Миколи Гоголя очима Олекси Стороженка
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Як розгледіти у зовсім ще молодій людині ознаки незвичайного «дару Божого», печатку майбутньої особливої, виняткової долі? Адже той, хто завтра стане геніальним художником слова, творцем, який показав здивованому світові нові невичерпні грані людської душі; той, хто розповість нам щось дуже важливе про час, про гідне осміяння і про величне, нетлінне, Божественне і трагічне - про нас самих - він теж, як і будь-який зі смертних, пливе в каламутному морі людської метушні (вимушений, правильніше, зобов’язаний плисти!), він теж не може уникнути «прози житейської» і звичайних, пересічних людей - і дуже часто, на перший погляд, здається в усьому, аж до дрібниць, схожим на них... Отже, впізнати таку особистість, особливо коли йдеться про юне створіння, не так уже й легко.


Тим більше заслуговують на увагу ті свідчення, ті мемуарні твори, у яких ми можемо досить виразно бачити ту загадкову «Іскру Таланту», яка потім освітлюватиме весь життєвий шлях Обранця, всупереч усім його помилкам, метанням, мукам сумніву в собі, хвилинним слабостям і довгим, тривожним пристрастям. В українській літературі ХІХ століття одним із небагатьох прикладів такого роду є невелике оповідання «Воспоминание» (опубліковане у квітні 1859 року в петербурзькому журналі «Отечественные записки»), що належить перу Олекси Стороженка (1806-1874), одного з найбільш яскравих, талановитих і своєрідних письменників того часу (зараз, на жаль, несправедливо забутого); автора, який умів захоплююче, барвисто, з романтичною фантазією і водночас із привабливим гумором розповідати про звичаї, повсякденне життя, народні вірування українського селянства; вражаюче відтворював героїчні сторінки історії Запорозької Січі, козацької вольниці, національно-визвольного руху (його повість «Марко Проклятий», оповідання «Вуси», «Голка», «Закоханий чорт», «Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа» і сьогодні читаються зі справжнім інтересом).

ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО

Хоч Олексій Петрович Стороженко, наприкінці життя - державний службовець Російської імперії досить високого рангу (отримав чин дійсного статського радника, більше 40 років провів на військовій службі, «усмиряв бунтівників» у Польщі 1831 року і в Угорщині 1849-го, служив чиновником з особливих доручень при київському генерал-губернаторові Дмитрові Бібікові й на цій посаді проявив себе, між іншим, як... здібний слідчий, який розкрив немало заплутаних кримінальних злочинів), завжди був лояльним підданим «Його Імператорської Величності», а його літературні твори, загалом, вписуються в межі помірного «українофільства», проте безперечний талант, політ романтичного (нехай дещо похмурого в його «демонологічних» повістях і розповідях), бездоганна українська мова, блискуче володіння мистецтвом гумору і сміху - все це не дозволяє віднести творчість Стороженка до архівної «архаїки».

Що ж до невеликого оповідання зі скромною назвою «Воспоминание», то його цінність полягає в тому, що перед нами - одне з дуже нечисленних мемуарних есе, що у живих, цікавих подробицях розповідає про юного Миколу Гоголя, о тій порі - ще вихованця Ніжинської гімназії вищих наук (дію, мабуть, слід віднести до 1826 або 1827 рр.). Читач знайомиться з численними конкретними реаліями, що роблять портрет майбутнього автора «Тараса Бульбы» і «Мертвых душ» набагато виразнішим, достовірнішим і ближчим кожному з нас. Як цього досягає Олекса Стороженко? Ставить 18-річного Гоголя у звичайні, прості, смішні життєві ситуації і показує, чим саме його поведінка, вчинки відрізняються від «стандартної лінії» середнього обивателя («существователя», як потім напише Микола Васильович). А відмінність вже була досить помітна для уважного ока. Стороженко, талановитий письменник, був, безперечно, людиною уважною, що, власне, надає додаткової ваги його свідченням.

Ці дві молоді людини, Микола Гоголь і Олексій Стороженко, зустрілися липневого спекотного дня у маєтку «полтавського поміщика Івана Федоровича Г...а» (так у Стороженка), чий дім «складався з декількох прибудов, високих, низеньких, з великими і маленькими вікнами, без симетрії і щонайменшої претензії на правильність архітектури; дах місцями був ѓонтовий, тесовий і навіть очеретяний; але попри цю строкатість будинок мав щось привабливе, патріархальне, картинне». «Від безупинного хитання головою й поклонів, - продовжує автор-оповідач, - я настільки одурів, що, відцілувавшись, з хвилину ще несвідомо човгав ногою і, на знак особливої поваги, притискав картуз до грудей» (адже треба було привітатися з декількома десятками гостей із дрібнопомісного «малоруського» дворянства!).

МОЛОДИЙ ГОГОЛЬ. ПОРТРЕТ Ф. МІЛЛЕРА

«Прийшовши до тями, - оповідає Стороженко, - я обернувся, аби відшукати місце, де б сісти, і побачив юнака, років вісімнадцяти, в мундирі ніжинського ліцею... Ми дружньо обнялися; у всьому товаристві нас було лише двоє одних років, і кожен із нас радів, що доля послала йому товариша. Крім того, студент з першого погляду припав мені до душі. Його обличчя, хоча неправильне, але досить красиве, мало ту могутню красу, якої додає фізіономії блискучий погляд, обдарований променем генія. Посмішка його була привітна, але водночас виражала іронію й насмішку». Ім’я цього студента наш автор почув трохи згодом. Сталося це за таких обставин.

Молода людина з незвичайною посмішкою - сусід оповідача - уїдливо й гостро, як природжений артист, висміяв поміщицю Пульхерію Трохимівну, «пані огрядну, сварливого вигляду», яка, розповідаючи про небувалі військові подвиги свого сина-офіцера, безперервно повторювала: «Що б вони робили на війні без мого Васєньки?» і готова була буквально задушити кожного, хто не захоплювався її незвичайним сином. «Сусід мій, - пише Стороженко, - тихо передражнював то Пульхерію Трохимівну, то інших поміщиків, додавав до їхніх промов свої слова дуже доречно і гримасував». Наш розповідач поцікавився в одного з гостей, хто ж цей ніжинський студент. Відповідь була така: «Гоголь, синок Марії Іванівни; небагато путнього обіцяє. Говорять, погано вчиться і не поважає своїх наставників». І далі, від автора: «Ім’я великого нашого поета, гучне згодом, але тоді ще невідоме, не справило на мене жодного враження. У той час він уподібнювався паростку кедра ліванського, що ледве пробився крізь ѓрунт, і ніхто не міг передбачити, що з часом величаво вознесеться він над усім, що біля нього зростало, і своєю вершиною сягне хмари ходячої».

18-річний Гоголь вразив оповідача глибоким розумінням людської природи, вмінням психологічно впливати на різних людей, «приборкуючи» їхні емоції, «охолоджуючи» їхній гнів або направляючи його в інше, потрібне йому русло. Так, коли два наших молодика вирушили на прогулянку хутором, прилеглим до поміщицької садиби господаря, на них буквально накинулася зла, неласкава «молодиця»-селянка, на чиє подвір’я юні мандрівники випадково забрели («Що вам потрібно? Навіщо прийшли, іроди? Геть, кажу, курохвати, бо покличу чоловіка, так він вам ноги поперебиває, аби іншим разом через чужі тини не лазили!»). На руках у молодиці було немовля, дуже товсте. Гоголь у відповідь на такі погрози дуже спокійно сказав: «Ми чули, що тут живе молодиця, у якої дитина схожа на поросятко... Та ось воно! - закричав Гоголь вказуючи на дитинча. - Яка схожість! Справжнє поросятко!». Звичайно ж, послідував вибух люті лайливої «молодиці», що закликала на допомогу чоловіка: «Остапе, Остапе! - закричала вона, неначе її різали. - Бий їх заступом! - волала молодиця, вказуючи на нас. - Бий, кажу, шибеників! Чи знаєш, що вони говорять?».

Дізнавшись, у чому справа, спокійний і розсудливий Остап холоднокровно відповідає: «Що ж, можливо, і правда те, що вони говорять. Це тобі за те, що ти мене кабаном називаєш». «Немає слів виразити шаленство молодиці», - пише Стороженко (Остап настійно радить нашим юнакам не зв’язуватися з нею: «Послухайте, паничі, не чіпайте мою дружину, не дратуйте, тепер і без того буде мені з нею морока на цілий тиждень»). Ситуацію, проте, врятував «приборкувач» Гоголь: безстрашно підійшовши до оскаженілої жінки («Не підходь! - закричала молодиця, замахуючись палицею. - Їй Богу, вдарю»), не звертаючи уваги на погрози («Безсовісна, Бога ти не боїшся, - м’яко сказав він. - Ну, скажи на милість, як тобі не гріх думати, що твоя дитина схожа на поросятко? Дурна! Жартів не розумієш, а ще хотіла, аби Остап проламав нам голови...»). І потім Гоголь почав артистично втішати і «надихати» жінку, детально, натхненно і яскраво розповідаючи про те, яке «блискуче майбутнє» чекає на її маля: він стане городничим у Ромнах (вельми конкретно!), «квартальні перед нею розштовхуватимуть народ, коли вона увійде до церкви, купці пригощатимуть її і підноситимуть варенуху на срібній таці, низько кланяючись і величаючи пані-матінкою; як під час ярмарку вона ходитиме по лавках і братиме на вибір, як із власної скрині, різні товари безкоштовно; як син її одружиться з багатою панночкою тощо. Молодиця слухала Гоголя з напруженою увагою, ловила кожне його слово. Очі її сяяли радісно, щоки вкрилися яскравим рум’янцем».

Гоголь не міг ще знати термін «спеціальні пріоритети» - надбання ХХ століття. Але яким буває уявлення про щастя в такого роду людей і як легко вони піддаються різного роду ілюзіям, це незвичайний 18-річний ніжинський студент знав прекрасно. Жінка так «розтанула», що навіть вибачилася перед юними приятелями...

Так що ж, перед нами - уїдливий насмішник, людина, яка лише знущається з усього і вся, далекий від усього високого? Послухаємо Стороженка далі: «Мистецтво, з яким Гоголь приборкав оскаженілу жінку, здавалося мені неймовірним; у його юні літа ще неможливо було проникати в серце людське до того, аби гратися ним, як м’ячиком; але Гоголь, несвідомо, силою свого генія, осягав вже таємні вигини серця». І потім автор пише: «Дивуюся з вас, - сказав я Гоголеві. - Коли ви встигли так добре вивчити характер селян?

- Ах! Якщо б насправді це було так, - відповідав він з натхненням, - тоді все своє життя я присвятив би люб’язній моїй батьківщині, описуючи її природу, гумор її жителів з їхніми звичаями, повір’ями, переказами і легендами. Погодьтеся: джерело рясне, невичерпне, рудник багатий і ще не початий.

НІЖИНСЬКА ГІМНАЗІЯ ВИЩИХ НАУК, ДЕ НАВЧАВСЯ ЮНИЙ ГОГОЛЬ. КАРТИНА 1825 р.

Обличчя Гоголя горіло яскравим рум’янцем; погляд виблискував натхненно; весела, глузлива посмішка зникла, і фізіономія його набула виразу серйозного, статечного».
За деякий час молоді люди розташувалися на відпочинок у лісі. «Вдарте лихом об землю, - порадив Гоголь, помітивши пригнічений настрій свого приятеля. - Розкиньтеся ось так, як я, подивіться на це синє небо, то усіляке ремствування спаде з серця, і душа проясниться». «Чи довго вам ще залишатися в ліцеї? - запитав я. - Ще рік! - із зітханням відповідав Гоголь. - Ще рік! - А потім? - Потім - до Петербурга, до Петербурга! Туди прагне душа моя!». (Гоголь дійсно прибув до Петербурга взимку 1829 року; потім стався стрімкий творчий зліт.)

Автор «Воспоминания» отримав від свого 18-річного геніального друга одну творчу пораду, якій, мірою своїх сил і таланту (зовсім не такого вже скромного), прагнув слідувати: «Дивіться на небо, аби легко було жити на землі». Водночас перед нами - живий, далеко не ідеальний хлопець Микола Гоголь, який в різних іграх, чи то карточних, чи то рухливих, «був дуже нерозв’язний, червонів, знічувався і, нарешті, виведений з терпіння невдачами і кепкуваннями, відмовлявся від гри раніше її закінчення». А ось що пише Стороженко потім: «За вечерею ми знову сіли поряд із Гоголем. Я був дуже засмучений, що батько мій залишився ночувати: припущення мої щодо полювання не здійснилися.
- Про що ви так замислилися? - запитав мене Гоголь. - Ви, здається, не в своїй тарілці.

Я пояснив причину моїх роздумів.

- А ви великий мисливець? - Пристрасний! - Часто полюєте? - Якщо пощастить, завтрашній день уперше полюватиму. - От як! Так, можливо, ви зовсім не мисливець, і якщо дасте сорок промахів, то й розчаруєтеся. - Дам сорок тисяч промахів, але доб’юся того, що з сорока пострілів уряд не зроблю жодного промаху». І відповідь юного Гоголя (запам’ятаймо її!): «Ну, це добре; це по-нашому, по-козацьки!».

І ще один штрих. Наступного ранку, вже перед розставанням, автор-оповідач знайшов Гоголя в саду. «Він сидів, - пише Стороженко, - на дерновій лаві і, як мені здалека здалося, щось малював, часом підіймаючи голову догори, і так був заглиблений у своє заняття, що не помітив мого наближення». Після коротких питань з’ясувалося, що Гоголь не малює, а пише вірші.

«Охота вам писати вірші! Що, ви хочете змагатися з Пушкіним? Пишіть краще прозою.

- Пишуть не тому, щоб змагатися з ким би то не було, - тихо сказав Гоголь, - а тому, що душа жадає поділитися відчуттями. Втім, не бійся, горобцю, бийся з орлом!». - «Я хотів було відповідати також прислів’ям: «Дай Бог нашому теляті вовка упіймати», але Гоголь продовжував: - Так! Не бійся, горобцю, бийся з орлом». Погляд його пожвавився, груди від внутрішнього хвилювання високо підіймалися, і я несвідомо повторив слова його, сказані мені напередодні: «Ну, це добре, це по-нашому, по-козацьки!».

Я дружньо обійняв Гоголя, і ми розлучилися надовго. Через декілька років після цього побачення з’явилися в світі твори Гоголя. З кожним роком талант його все більше і більше вдосконалювався, і щоразу, коли мені траплялося читати його творіння, я згадував натхненний погляд Гоголя, і мені вчувалися його слова: «Не бійся, горобцю, бийся з орлом!».

* * *

На цьому, власне, і завершується оповідання-есе «Воспоминание». Перед нашими очима - повнокровний, живий образ молодого Гоголя, глузливого, іронічного, сумного, вже відважного і зухвалого. Образ нащадка українського козацького роду, якому судилося стати одним із найвидатніших, найтонших і найзагадковіших письменників у світі...

2012-04-20 10:05:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар