Прямостояння. В зоні й поза зоною-3 - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Прямостояння. В зоні й поза зоною-3

Прямостояння. В зоні й поза зоною-3

Леся Бондарук

Продовження. Початок

 ТАБІРНЕ ПІДПІЛЛЯ

У довоєнний період відбувалися стихійні акції непокори, ситуативні бунти, голодування та втечі. Із 1944 р. радянські концтабори поповнилися сотнями тисяч українських оунівців (у багатьох документах радянських спецслужб вони так і називаються та є окремою категорією в’язнів з України), в’язнями-солдатами визвольних армій України, країн Балтії, Кавказу, їхніх прихильників і просто людей, незгодних із тоталітарною системою радянського поневолення. Спротив свавіллю табірної адміністрації посилився, став планованим та масштабним. Повстання були лише зовнішнім виявом перелому ситуації в ГУЛАГу після війни. Внутрішнім, невидимими для більшості змінами стало створення і діяльність підпільних організацій та різних груп, які діяли у концтаборах аж до розвалу СРСР.

Члени ОУН принесли з собою в табори не лише дух непокори, але й навички конспіраторів, які дозволили їм ефективно продовжити свою діяльність і в таборах. «Італійські страйки» стали буденною відповіддю на порушення й так поганих умов утримання в’язнів. Сидячі протести, сповільнена й непродуктивна праця, невиконання плану при формальному виході на роботу.

У червні 1945 р. група ув’язнених вояків УПА копальні «Покришкін» на Колимі напала та знищила охорону табору. Партизани здобули зброю (автомати, кулемети, гранати) і залишили зону. За втікачами кинули війська, і за 50 кілометрів від табору відбувся бій, у якому всі бунтівники загинули.

Першою організацією спротиву стала підпільна мережа «ОУН-Північ», утворена у Воркуті у 1947 році членом ОУН Михайлом Сорокою. 34 роки Михайло Сорока провів в ув’язненні. Його нарекли «ідейним патріархом політв’язнів». Він проводив вишколи на історичні, літературні та релігійні теми. Гуманіст і філософ, архітектор за фахом підпільник Сорока організував у ГУЛАГу систему моральної та матеріальної взаємодопомоги в’язнів. Підпільна мережа забезпечувала зв’язок між різними таборами, використовуючи вільнонайманих працівників-українців зі спецпоселень. Знайшли можливість і тримати зв’язок з повстанцями в Україні. Попри новий арешт Сороки та активу «ОУН-Північ», підпільна мережа повністю не була викрита і продовжувала діяти.

У 1948 на Воркуті на будівництві залізниці Хановей — Мульда відбулося масштабне заворушення. Ярослав Ніколін, засуджений як український націоналіст, згадував: «Тоді вперше і прозвучали грізні слова «збройне повстання»... Один із керівників — низького зросту чоловік середнього віку промовив: «Браття, досить бути сталінськими рабами! Давайте на свободу! Може ,   ми й загинемо, зате на волі». Проти них, які встигли озброїтися, кинули переважаючі війська. Після запеклого бою, решту повстанців розстріляли. Бунти із захопленням зброї на Колимі та у Воркуті продовжувалися і в 1949-му та 1950-х роках, попри їх постійне жорстоке придушення радянською владою.

ОДИН З КЕРІВНИКІВ НОРИЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ ЄВГЕН ГРИЦЯК ЗГАДУВАВ: «ЛЮДИ ДОВЕДЕНІ ДО ВІДЧАЮ, ЇМ НІЧОГО ВТРАЧАТИ. ТОМУ БОРОТЬБА З РЕЖИМОМ, ПЕРШ ЗА ВСЕ, БУЛА БОРОТЬБОЮ ЗА СВОЮ ЛЮДСЬКУ ГІДНІСТЬ»

У кінці 1951 р. в «Дубровлагу» в Мордовії підпільники виготовили рукописні листівки і прокламації з епізодами з історії України. Поширювали їх серед в’язнів, підкидали солдатам охорони зони, серед яких було багато призовників з України.

Табірна адміністрація часто використовувала в’язнів, засуджених за кримінальні злочини, для розправи з непокірними політичними в’язнями. Але коли у таборах опинилися учасники ОУН і УПА — ситуація докорінно змінилася. «Бандерівці ввели свої закони: за крадіжку хлібної пайки — смерть, за знущання над політичними — страта; вбивали також за доноси і зраду. У Сусуманському таборі спалили барак, де було 200 злодіїв. «Побутовики»-кримінальники говорили: «Всіляких блатних бачили, але таких, як бандерівські блатні, ще не було», — писав Олександр Солженіцин у книзі «Архіпелаг ГУЛАГ».

Ця внутрішньотабірна боротьба завершилася перемогою політичних в’язнів. Кримінальники більше не хотіли гинути за інтереси влади. Політичні в’язні захистили себе, примусили кримінальників поважати політичних. Траплялися випадки, коли ці два різні табірні середовища домовлялися про спільні дії проти влади.

Зупинити непокору політв’язнів намагалися, розпорошивши активістів у різні табори ГУЛАГу. Проте це лиш допомогло у підготовці підпільниками великих повстань. «...У нас це почалося з приїздом дубівського етапу — західних українців, оунівців, — писав Олександр Солженіцин. — Вони й зіпхнули цього воза. Дубівський етап заразив нас бацилою бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті прямо з партизанської стежки, роззирнулися довкола, жахнулися нашого рабства й потяглися до ножів».

У травні 1953 р. в Норильськ привезли етап політичних в’язнів із Караганди (Казахстан), це був так званий карагандинський етап. Табірна влада вивезла бунтарів, що сіяли дух непокори. Але саме таким чином і поширила повстанський дух у норильські табори: «хвороба переросла в епідемію». Як згадував грузинський політв’язень і письменник Чабуа Аміреджібі, карагандинський етап — це була добре організована сила, надійно законспірована і сповнена бійцівського духу. «Ціною страйків, бунтів, життів багатьох із нас, ми добилися «волі в ув’язненні», і саме за це опинилися в Заполяр’ї. У царство сваволі привезли нас, багатонаціональну, але міцну єдність людей, що поставили перед собою мету підняти загальне повстання рабів», — розповідав Ч.Аміреджібі.

Вкрай нелегке становище політичних в’язнів Норильська змусило їх гуртуватися, утворювати підпільні організації для самозбереження. «Образливо було і соромно, що нас, бувших вояків УПА, б’ють і зневажають ті мерзотники, незважаючи на те, що нас більше від них у десятки разів... Їм дано право знущатися над нами. Ми самі дали їм те право, своєю безоборонністю, своєю недружністю, своєю неорганізованістю. Ми повинні, обов’язково повинні були відняти у них те «право». Треба розвинути почуття особистої гідності до такої міри, щоб воно перемогло страх, щоб воно стало найбільшою цінністю, за яку людина готова іти на смерть», — згадував політв’язень Д.Шумук. У міжвоєнній Польщі Данила Шумука переслідували за комунізм. У Радянському Союзі — за антикомуністичну боротьбу в лавах УПА й дисидентство. Шумук устиг побувати за ґратами за кожної влади: поляки, нацисти, комуністи. З нацистського ув’язнення він утік. Перед радянським трибуналом помилування не просив. У Норильському концтаборі активно долучився до повстання.

n У 1948 р. в норильських таборах виникла Самодопомогова організація. Окрім Д.Шумука, її очолили члени ОУН Яків Сушкевич і Михайло Орос. До 1950 р. організація охопила близько 50 осіб. Підпільники випускали інформаційні обіжники, брошури, де навчали підтримувати один одного, захищати й боротися за свої права. Паралельно у цьому таборі існував ще один чисельний осередок з членів ОУН під керівництвом Степана Семенюка. Вони також допомагали один одному та готувалися до повстання. До ув’язнення С.Семенюк був провідником ОУН Луцької округи на Волині, суспільно-політичним референтом обласного проводу і груп «Турів» і «Тютюнник» Військової округи УПА-Північ та суспільно-політичної референтури ОУН Північно-західних українських земель (ПЗУЗ).

Із 40-х років у ГУЛАГу відбулося понад півсотні різних виступів проти табірної сваволі. Найбільшими з них стали повстання політичних в’язнів у Норильську (26 травня — 4 серпня 1953 року, близько 17-ти тисяч учасників), Воркуті (19 липня — 1 серпня 1953 року, 12 тисяч учасників) і Кенгірі (16 травня — 26 червня 1954 року, 20 тисяч учасників).

 НОРИЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ

У 1935 році, дізнавшись про великі поклади корисних копалин (зокрема  ,платини та золота) на Таймирському півострові, за наказом Й.Сталіна почали будувати нікелевий комбінат. Для його спорудження було утворено Норильський виправно-трудовий табір «Норильлаг», який проіснував до 1956 року. Начальник комбінату одночасно був і начальником концтабору. Сюди з усього Радянського Союзу звозили сотні тисяч в’язнів. Їхніми руками каторжної праці було побудовано «з нуля» місто Норильськ, об’єкти інфраструктури, повністю освоєно необжитий раніше північний район.

У серпні 1948 р. на базі 5-ти каторжних зон «Норильлагу» створено табір особливого режиму — «Горлаг» (Горний лагерь — рос.), де політичних в’язнів утримували окремо від засуджених за кримінально-побутові злочини. Тут були особливо жорсткі умови життя й праці.

До весни 1953 року в Норильську було 35 табірних відділень і 14 табірних пунктів виправно-трудового табору, а також 6 зон «Горлагу». На 1 липня 1953 року у «Горлагу» перебувало 19 545 в’язнів, серед них — 10 227 націоналістів, 966 учасників повстанських організацій, 1862 — засуджених за шпіонаж, 1694 — ув’язнених як секретні агенти, 1120 членів «профашистських організацій»...

Серед в’язнів «Горлагу» найбільше було українців — 5385 осіб, литовців, латвійців і єстонців — 2307. Саме тому відомий грузинський письменник Чабуа Аміреджібі, колишній політв’язень і учасник повстання в Норильську, написав: «Норильське повстання було повстанням українців, литовців та кавказців проти російських імперіалістів».

Амністія у ГУЛАГу після смерті Сталіна у 1953 р. обминула політичних в’язнів. Звільнили лише тих, хто був засуджений до 5 років. У жовтні 1952 р. у Норильськ привезли понад тисячу в’язнів із Казахстану, серед них — більшість українців. Вони не терпіли знущань, з якими зіткнулися, і бунтували. Аби залякати найактивніших, табірна охорона час від часу стріляла у людей.

25 травня 1953 р. увечері групу непокірних чоловіків переводили із 4-ї у 5-ту зону, і дорогою конвоїр випустив автоматну чергу по людях. «Ув’язнені з числа українських і литовських націоналістів, скориставшись випадком неправильного застосування зброї сержантом охорони Дятловим, який випустив автоматну чергу по групі в’язнів, організували масовий саботаж і непокору в’язнів табірній адміністрації», — писали згодом слідчі у доповідній начальству.

Побачивши цю сваволю, чоловіки 4 зони, що працювали на будівництві, 26 травня 1953 р. відмовилися повертатися в зону й оголосили страйк. На мітингу виступив Євген Грицяк із закликом до покарання за знущання над людьми і приїзду комісії з Москви для розгляду їхніх вимог. «Причини розстрілів були більш глибинними. Я вважаю, що адміністрація Горлагу, відчуваючи приближення організованого спротиву, вирішила таким чином знайти і знищити потенційних ініціаторів і активістів», — зазначив у своїх спогадах Євген Грицяк.

Грицяка засудили у 1949 р. до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення за те, що за в юності виступав за свободу України та був членом ОУН. Попри те, що в 1944 р. Є.Грицяк був мобілізований у Червону армію, в рядах якої дійшов до перемоги над нацизмом і мав високі бойові нагороди.

«Люди доведені до відчаю, їм нічого втрачати. Тому боротьба з режимом, перш за все, була боротьбою за свою людську гідність», — згадував Є. Грицяк. 

26 травня повсталих підтримали в’язні 5 зони. 27 травня на роботу відмовилося вийти усе жіноче табірне відділення № 6 — 3015 осіб. Цього ж дня ув’язнені 4, 5 і 6 зон, вимагаючи приїзду московської комісії, оголосили голодування, яке припинили 31 травня. Жінки 6 зони голодували 7-10 днів. Близько 10 тисяч в’язнів цих трьох зон майже одночасно відмовилися працювати і вимагали приїзду комісії із Москви. 1 червня до повсталих приєдналися 1400 в’язнів табірного відділення №1. Працюючи на Руднику, вони припинили роботу і відмовилися повертатися у житлову зону, де ув’язнені також повстали і перестали пускати в зону представників адміністрації. 4 червня 1953 року каторжани 3 зони Норильська оголосили про повстання.

29 травня, як засвідчив політв’язень Ригор Климович, повсталі запустили над Норильськом першого паперового змія із 80-ма листівками, перев’язаними підпаленим ватним шнуром. У певний час шнур перегоряв, звільнюючи листівки, і вітер розсіював їх. А згодом був запущений ще один змій. Таким чином про повстання дізналися в’язні сусідніх зон, мешканці Норильська.

Продовження

Теги:
2020-09-18 12:30:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар