Пророк у своїй вiтчизнi - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Пророк у своїй вiтчизнi

Пророк у своїй вiтчизнi

Ігор СЮНДЮКОВ

Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала...

Сократу приписують слова: «Що більше я дізнаюсь про світ, то ясніше переконуюсь, що нічого не знаю». Цю думку цілком можна віднести до геніїв різних часів і народів: ілюзією є — думати, що ми знаємо про них все, або хоча б багато. Насправді вони майже невідомі нам, навіть якщо їх книги є обов'язковими для вивчення в усіх школах, а їх портрети прикрашають національну грошову одиницю. Бо думки геніїв, як правило, доходять до нас (якщо ми бажаємо про них знати!) за посередництвом недобросовісних коментаторів.

Так сталося і з людиною, спадщина якої стала, беззаперечно, вершиною духовного життя України кінця XIX — початку XX ст. — Іваном Яковичем Франком. Радянська ідеологія підкреслено шанобливо ставилась до його пам'яті — геніїв такого масштабу неможливо обійти замовчуванням. Із Франком вчинили інакше — його справжні погляди були, по суті, замуровані кам'яною кладкою догматичних, цинічно спрощених тлумачень. А згори — щоб показати, що його належно цінують — поклали квіти. Штучні.

Що мав знати пересічний український інтелігент про Франка за радянських часів (цей стереотип подекуди існує й досі, ось чому маємо підстави говорити про «невідомого Франка»)? Революційний демократ, що виступав за знищення існуючого ладу силовим шляхом, учень російських революціонерів-демократів — Віссаріона Бєлінського і Миколи Чернишевського, цікавився марксизмом, навіть переклав розділ з «Капіталу», але загалом «не доріс» (!) до нього. Насамперед великий митець слова, його ж політичні погляди, хоч і є передовими, проте не завжди чіткі (за сталінської доби додавали: «не позбавлені національної обмеженості...»).

Вихід із цього лабіринту догм один — читати самого Франка, пам'ятаючи, що то був не лише видатний письменник, але й надзвичайно проникливий політичний мислитель, філософ, історик, економіст, мистецтвознавець, критик. До речі, щоб уявити собі, що таке праця такого генія, як Франко, нагадаємо лише одне: 50 томів його творів, виданих у Києві в 70—80 роки, ледве охоплюють половину всього ним написаного! За життя Франком створено понад 6 тисяч художніх творів та наукових праць, інакше кажучи, новий твір з'являвся кожні два дні — так аж до смерті. Отже, вчитаємось у Франка без переоповідачів!

Чи був він революційним демократом? Революціонером у сфері духу — безперечно, бо все життя воював із тупим консерватизмом, догматичними забобонами, мертвим застоєм. Щодо політичних поглядів — тут значно складніше. Ось що писав сам Іван Якович про своє ставлення до марксизму в передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1898 р.): «Признаюсь, я ніколи не належав до вірних тої релігії і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етнічнім, широко гуманнім вихованні народних мас, на поступі із загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики і людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регламентації всієї людської будущини, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої світлої будущини».

До речі, про «деспотизм проводирів». Ще 1903 року Франко пророче попереджав: марксистське вчення про диктатуру пролетаріату, з яким він категорично не погоджувався, неминуче призведе до таких жорстоких форм диктатури однієї особи, у порівнянні з якими навіть давні східні тиранії стануть мало не взірцем свободи. Наступні події показали, наскільки глибоким було це передбачення...

Розходився Франко з марксистським вченням і в іншому питанні: ставленні до національного руху. Він не сприймав спроб розглядати національне питання як щось другорядне, вторинне щодо питання соціального, класового — для нього й ті, й ті проблеми були однаково важливими. Франко підкреслював: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої змагання до панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими та вселюдськими фразами прикрити своє духовне відчуження від рідної нації» (стаття «Поза межами можливого», 1900 р.).

Дуже актуально звучить зараз ще одна думка з цієї статті на тлі недавніх тверджень про те, що «національна ідея» не спрацювала, що спочатку треба підняти економіку, нагодувати народ. Ось слова Франка: «Національно-економічні питання самі по собі, із залізною консеквенцією (послідовністю.— І. С. ) пруть усяку націю до виборювання до себе політичної самостійності, а в противному разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, пауперизації, культурного застою і упадку». А ті, «хто не ставить се питання так широко», хто переконаний у неможливості незалежної України з огляду на «желудкові» (шлункові. — І. С. ) інтереси, це, з нищівним сарказмом пише Франко, «прихильники здорового холопського розуму».

Отже, як писав Франко, перед інтелектуальною елітою України стоїть невідкладне завдання: «Витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, без якого сьогодні жодна нація й жодна, хоч і як сильна держава, не може остоятися». Для цього «ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів».

Хтось, прочитавши ці рядки великого мислителя і письменника, вгледить в них націоналізм. Ні! В душі справжнього генія (і Франка — теж) немає місця почуттям національної злоби. Ось його слова 1905 р.: «Ми всі русофіли. Ми любимо великоруський народ і бажаємо йому всякого добра, любимо, і вивчаємо його мову, і читаємо цією мовою». Коли 1904 р. видавці знаменитої російської енциклопедії Брокгауза та Ефрона запропонували Франкові, як найвизначнішому українському письменникові того часу, написати низку статей російською мовою про сучасний стан та історію української літератури, він охоче погодився на це. Іван Якович вільно володів польською та німецькою мовами, писав ними художні твори та наукові розвідки. Він постійно підкреслював необхідність єднання українських і польських людей Галичини, небезпеку розбрату між ними. І все ж щохвилинно любов'ю його серця була Вітчизна, Україна.

1898 рік. І. Франко пише статтю «Дещо про себе самого», де є, зокрема, такі вражаючі рядки, пристрасність та сповідальна щирість яких не може залишити байдужим: «Мій український патріотизм — це тяжке ярмо, що мені доля вклала на плечі. Я можу здригатися, можу нишком проклинати долю, що вклала мені на плечі це ярмо, але ж скинути його не можу, не можу шукати іншої батьківщини, бо став би падлюкою перед власним сумлінням. І коли що влекшує мені двигати це ярмо, так це образ того українського люду, що хоч його гнобили, хоч він темний, хоч його довгі віки деморалізували, хоч тепер і бідний, неповоротливий, то проте поволеньки прокидається, у щораз ширших масах відчуває жадобу світла, правди, справедливості і шукає до них доріг. Отож і варто працювати на користь того люду, і ніяка чесна праця не піде намарне».

Для нього це були не просто слова. Титан духу, рівний за масштабами великим діячам Відродження, Франко віддав своє життя каторжній праці на благо рідного народу. Знав він і тюремні грати, і виснажливу політичну боротьбу за місце в австрійському парламенті; часом не мав на що купити хліба, і доводилося заробляти на життя перекладами та коректурою чужих творів. Кращий син народу, який писав для 50 різних європейських видань, кандидатура якого в 10-ті роки ХХ століття висувалася на Нобелівську премію (не міг представник нації, що не мала своєї держави її отримати; втім, не отримав цю премію і росіянин Лев Толстой), часто ходив вулицями рідного Львова самотній, у старенькій одежині, з почервонілими від постійної роботи очима, а в руках ніс, наче скарб, буханець хліба.

Але дух його був не зламаний до кінця, Франко закликав: «ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наблизитись до нього». І далі: «Тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо цими стежками в напрямці до нього, чи, може, звернемо на зовсім інші стежки».

Михайло Булгаков сказав про свого улюбленого Мольєра: «Для його слави вже нічого не потрібно. Але він потрібний для нашої Слави». Це мовлено немовби про Франка. Краще, що можна зробити для нашої слави — жити так, щоб, воскреснувши, він уже не зміг би повторити свої гіркі слова: «Деревце нашого духовного і політичного життя видалося мізерною карлючкою, вкритою коростою і грибами».

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-12-17 14:19:18
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар