Професор Роман Дражньовський – вояк-дивізійник, видатний географ й картограф - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Професор Роман Дражньовський – вояк-дивізійник, видатний географ й картограф
   

Професор Роман Дражньовський – вояк-дивізійник, видатний географ й картограф

Олександр Панченко

 Уродженець тернопільського Чорткова, колишній ректор УВУ Роман Дражньовський

 Погляд на постать українського вченого світового рівня з полтавської Лохвиці

Частенько мимоволі, ми опиняємося з’єднані якимись невидимими нитками з пам’яттю про ту чи іншу людину, яку колись знали при житті. Інколи ми переносимося до іншої місцевості, де були колись, або й не були, лишень думали про це. Й тільки но ми подумали, що людина колись була у нашому житті, неважливо – давно, чи недавно, - хочеться згадати її добрим словом чи хоча б подумки. - Так само може бути і з місцевостями та подіями, - де ми побували, чи ці події колись відбулися з нами, - або інколи ми бачимо уявні краєвиди містечка чи природи... Життя йде своєю чергою і ми забуваємо про те чи інше маленьке диво, той чи інший випадок, якому спочатку навіть не надали уваги....  А інколи й розповісти довірочно особливо нікому, бо це все є твоє особисте диво таємного зв’язку, який є близьким до містики й окультизму, тому й феномен цей не завжди можна пояснити.

Дражньовський, професор Роман

Візьмімо, для прикладу, хоча б два різних міста з дивними назвами, одне – на Тернопіллі, інше - на Полтавщині. Це - Чортків  і Лохвиця. Чортків, розташований над річкою Серет, лівою притокою Дністра, у південній частині галицького Поділля. Дослідники пов’язують дещо незвичну назву міста зі злим Чорнобогом, за іншими версіями, назва походить від першого поселенця К.Чорного або від Чортової долини, що була відома до виникнення поселення, також існує ще одна гіпотеза про походження назви місцевості від прізвища поляка Чартковського — маґната, якому належали дані землі, але в основі останньої версії лежить анахронізм: Чартковський отримав Чартковіце (Чортків) через століття після першої згадки про це місто. За леґендою, городище Біла ІІІ поблизу хутора Мокляки є залишком первісного міста Чортків. За припущеннями дослідників, це городище — літописне місто Моклеків. Перша писемна згадка про Чортків датується 1427 роком,  як село Чартковіце Теребовлянського повіту, власність Я.Прадонтича, очевидно, сина Прадонти Копичинського. У 1522 році Чортків — власність Є.Чартковського, який збудував там дерев’яний замок. 1522 року король Сиґізмунд І Старий дозволив І.Чартковському підняти с.Чартковіце до рівня міста, надав йому маґдебурзьке право, а вже у 1560 році Чортків отримав підтвердження маґдебургії і герб міста. - Моє ж родинне місто Лохвиця на Полтавщині є «старшим» за Чортків майже на 100 років, воно розташоване при однойменній річці Лохвиці, правій притоці річки Сули.  Вперше в історичних джерелах воно згадується ще у 1320 році, рівно 700 років тому. У «Книге большому чертежу» (1618 р.) зазначена як містечко, що мало укріплення-фортецю. У 1644 році моє місто одержало маґдебурзьке право і герб, що зображував міські ворота з баштами на них. Що одначає натепер дуже поширене слово «лох», мабуть, думаєте Ви? – А це може бути будь що – або маслинка чи  «лох» (лат. elaeagnus) — рід дерев і кущів родини маслинкових, або ж «лох» — самець лосося у період нересту, «лох (шотл. гел. loch) — шотландська назва прісного озера або глибокої морської затоки; «лох» — бойовий підрозділ в армії Алєксандра Македонського.

Ректори Українського Вільного Університету (Мюнхен) (в нижньому ряді, другий з ліва - Роман Дражньовський)

Але слід знати, що «лох» - це майже жарґонний вислів сучасників, що позначає простака, який дозволяє себе обманювати, потенційну жертву злочинця. - Якщо ж відкинути у бік жарти… про обдурених чи «кинутих» «лохів», - то за книгою авторів Шаповал Ю. С., Шаповал С. Ю. п.н. «Витоки походження українців (на основі української лексики полтавського регіону) (Полтава, 2017), «…гідронім Лохвиця також має затемнене значення та ускладнений спосіб утворення. Вірогідно, що він утворився на словотворчій основі лог в значенні «балки з пологими схилами, широкої низини, улоговини... При утворенні гідроніму до словотворчої основи лог на першому етапі був долучений український присвійний суфікс -ов з долученням флексії -а: лог+ов+а – логова. Голосний -о- випав із утвореної форми гідроніму, а флексія -а була замінена на флексію -и, з метою надання утвореній формі гідроніму значення присвійності: лог(о)в(а) – логви. Утворилася похідна форма гідроніму логви до, якої був долучений український вказівний займенник ця: логви+ця – логвиця. З часом, утворилася сучасна форма гідроніму, з переходом приголосного -г- у приголосний -х: лог(х)виця – Лохвиця, в значенні «ця річка логви (улоговини)». Населений пункт Лохвиця отримав свою назву від відповідного гідроніму, є ойконімом відгідронімного походження. Слід зауважити, що тотожний гідронім Лоховиця – Лох(о)виця зафіксований у басейні ріки Варта, що свідчить про архаїчність цього гідроніму полтавського регіону…».

Дражньовський, ректор проф.Роман

Коли в часі національно-визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького Чортків був одним із центрів повстання, а восени 1655 року московсько-козацькі полки захопили Чортків та взяли у полон власника міста, то Лохвиця ще у 1648–1658 роках вже була сотенним містом Миргородського, пізніше - Лубенського (1658–1781) полків. В часі визвольної війни проти польської шляхти Лохвицька козацька сотня у складі війська Богдана Хмельницького брала участь у битвах під Пилявцями (1648), Зборовом (1649), Берестечком (1651), Батогом (1652), Жванцем (1653), під час Північної війни між Московщиною і Швецією лохвицький сотник П.Мартос підтримував гетьмана Івана Мазепу, самому ж місті знаходилася  гетьманська скарбниця. - У 1722 році Стефан Потоцький видав грамоту, в якій визначено компетенцію міських урядників Чорткова, права чортківських жидів (євреїв). У цей час місто було оточене валами, 2-ма мурованими брамами (Бучацькою, Кам’янецькою), дерев’яною Замковою брамою, мало принаймні 1 башту (Ягільницьку); мало 132 християнські доми, 110 єврейських. Останнім Потоцьким, який володів містом, був син попереднього власника, генерал-лейтенант Йоахім Потоцький. Його донька Францішка вийшла заміж за маршалка двору Сілезія Потоцького — Станіслава Костку Садовського Від 1772 року Чортків належав до австрійських володінь Габсбурґів у Священній Римській імперії (Заліщицька, згодом Чортківська округи); 1809–1815 — до Московщини як одне з міст Чортківського округу Тернопільського краю. Від 1867 — центр повіту.

Коли в 1931 році у Чорткові замешкало 19 000 осіб, у тому числі 22,8% українців (греко-католиків), 46,4% поляків (римо-католиків), 30,0% євреїв, то, згідно з «Энциклопедическим словарем» Брокгауза і Єфрона, населення міста Лохвиці на 1894 рік - з 11013 жителів було 4816 чоловік «юдейського віросповідання», тобто 43,7%, а якщо від загальної кількості відкинути тимчасових 915 військових (у Лохвиці того часу стояв полк уральських «казаков»), то відсоток єврейського населення зростає до 47,7%, тобто євреї становили мало не половину міського населення. У 1905 році на 100 жителів Лохвиці припадало 27,6 євреїв, в 1910 році з 1689 дворів у Лохвиці 406 було єврейських. - Від 6 липня 1941 року по 23 березня 1944 року Чортків був під німецькою окупацією (крайсгауптманшафт Чортків), у березні 1942 року у Чорткові створено ґетто для 6800 євреїв, до вересня 1943 року більшість з них були або розстріляні поблизу міста у Чорному лісі, або відправлені до винищувального табору в Белжеці. - Від 1 вересня 1942 року місто Лохвиця стало адміністративним центром Лохвицького ґебіту. 12 травня 1942 року на околиці міста нацистами були розстріляно 287 жителів міста єврейської національності. - Місто Чортків розташоване на території наддністрянського (опільського) говору, до «Наддністрянського реґіонального словника» внесено такі слова та фразеологізми, вживані у Чорткові, - «палюшки» — галушки з тертої картоплі і борошна та «сволок» — брус, що підтримує стелю. І хоча у Лохвиці та усьому нашому реґіоні також вживають слово «сволок», Але «галушки» називають «галушками», а не «палюшками».

Обкладинка книги Українська дивізія Галичина на тлі Доби Воюючої України (упорядник - О.Панченко)

Інша дивина…. Не  знаю чому, але якраз 13 серпня, як мовиться, число в число, тобто в день, коли у тернопільському місті Чорткові у 1922 році народився видатний професор Роман Дражньовський я… відкрив про нього сторінку спочатку у Вікіпедії, а згодом в  «Енциклопедії Сучасної України». За кілька днів після цього, 18 серпня, мені знову пригадався професор Дражньовський, бо у місті Мілвокі (стейт Вісконсін) у США, де 8 липня 2006 року знайшов свій останній спочинок незабутній професор,  приблизно у ці дні мав би відбутися передвиборчий з’їзд американських демократів на підтримку Джозефа Байдена на президентських виборах 2020 року…. Мовби якась невидима вісь пролягла між тернопільським Чортковим і американським Мілвокі та полтавською Лохвицею, а в центрі цієї лінії – український патріот, видатний вчений і вояк Роман Дражньовський. Між іншим, «Мілвокі» - алгонкінською мовою тамтешніх індіанців означає «добра-прекрасна-приємна земля», - насьогодні – це найчисленніше за населенням місто в Вісконсині, 31-е — у США, знаходиться на південному-західному березі озера Мічиґан…

Словенія, Марбурґ (Марібор) 05.02.1945 р. - Роман Дражньовський - перший ліворуч. - Світлина з Інтернет-ресурсу UMH

Запізнався я з тоді вже колишнім ректором Українського Вільного Унівесритету професором Романом Дражньовським, ще коли починав студіювати право й державні науки в УВУ в Мюнхені. А було це далекого липня  1998 року.  Емеритований професор Дражньовський, д-р Роман викладав для нас курс   «Географія.Катографія» на тодішньому факультеті  державних і економічних наук УВУ.  Своїй книзі «Українські студії під небом Баварії. Мюнхенські враження. Публіцистика», - видавництво газети «Вечірній Київ» (1998 рік) її автор редактор Віталій Карпенко, зокрема,  писав : «Ми застали на початок семестру відомого історика Володимира Косика з Парижу – невисоку, худорляву, привітну людину; небагатослівного, стриманого, заглибленого у себе Аналя Камінського із США; високого на зріст, худого Петра Цимбалістого з Лондону – «лорда», як ми його жартома називали поміж себе; жвавого і балакучого Романа Дражньовського зі Штатів – колишнього дивізійника і колишнього ректора УВУ… Прослухати лекції таких відомих і таких різних професорів, безумовно ж, і цікаво, і повчально, і корисно. Але ще цікавішим було неформальне спілкування з ними поза лекціями, а то й поза стінами УВУ. Професор Дражньовський, виклади якого стосувалися   проблем архітектури та урбанізації, любив виводити слухачів до міста, щоб проілюструвати своїй наукові міркування прикладами забудови Мюнхена; і йшлося не тільки про архітектуру – іноді професора навертало на спогади про дивізію, і тоді він розчулювався, заводив усіх в перше-ліпше кафе чи бар, яких у Мюнхені  подибуєш на кожному кроці, частував пивом чи кавою на вибір і продовжував свої емоційні розповіді…».

Я згадував про професора Р.Дражньовського, як колишнього дивізійника, у своєму «Слові з  нагоди 90-річчя українського патріота, редактора Романа Колісника», також уродженця Чортківщини, який свій вояцький меч, письменницьке перо та сумління українця завжди тримав чесно та залишив  їх незаплямленими. Як на мене, такі ж чесноти були притаманні й іншому колишньому дивізійникові - професорові Романові Дражньовському. Тодішній редактор же знаменитого часопису «Вісті Комбатанта» Роман Колісник у своїй повісті «Останній постріл. Доля одного вояка» писав, напевно, про долю кожного зі своїх побратимів-дивізійників, що вийшли вони цілі з-поміж зливи куль, ґранат, бомб, снарядів, що під Бродами били їх, мов густий град на недоспіле збіжжя на пні: переходили вони гори й ліси Словаччини; пробивалися крізь нетрі і прірви Юґославії – і нічого нам не сталося... Коли ж 10 січня 2016 року відійшов у вічність земляк професора Р.Дражньовскього св.пам. редактор Роман  Колісник часопис «Свобода» (Н.Дж) на своїх шпальтах від 5 лютого 2016 року помістив посмертну згадку про нього, в якій, зокрема, зазначалося, що «…про цю направду леґендарну людину, що походила з невеликого села Товстенького коло Чорткова на Тернопіллі, мені було відомо ще від часу мого студіювання в Українському Вільному Університеті в Мюнхені у другій половині 1990-их років, коли ректор Роман Дражньовський захоплено розповідав нам про героїчний чин й трагічні долі вояків Дивізії «Галичина». А було це, як я добре собі пригадую, на вояцькому цвинтарі у Мюнхені, де були поховані між іншими солдати Першої світової війни. - Принагідно згадаю, що передмовлюючи свої спогади про Українську Дивізію «Галичина», майор Вольф-Дітріх Гайке, з походження німець, що дуже високо цінував хоробрість й порядність всіх українських вояків, а з поміж них, ймовірно, й двох підстаршин, двох Романів, уродженців тернопільської Чортківщини - Дражньовського й Колісника, - зазначав: «...Ми, німці, незважаючи на власну тверду долю, повинні також виявити щире співчуття українському народові, історія якого поставила його на такі тяжкі випробування у минулому... Хай ця праця внесе ясність щодо заслуг українців у боротьбі за справжню демократію та хай буде визнанням хоробрості та порядності її вояків, які свій меч до кінця війни тримали чесно та залишили його незаплямленим...».

Я вже писав раніше, що як, колишній офіцер-підводник атомного Північного флоту, здавна цікавився військовою проблематикою, - спочатку це було зацікавлення діями збройних відділів УПА, бойовими акціями підпільників сітки ОУН в часі Другої світової війни, а в теоретичному плані - військовими програмами Головного штабу УПА та Генерального секретаріяту УГВР. Пізніше мене захопила мемуаристика та роздуми  військовиків збройних підрозділів українців, які воювали, так би мовити, «під чужими прапорами».  У 2003 році вийшла друком упорядковані мною спогади, роздуми та поезії вояка Дивізії «Галичина» Володимира Осипа Демчука, «Життя. Війна. Поезії», наступного року - Збірка праць колишнього дивізійника  Василя Томківа  «...Та найбільше любив Україну», а за три роки по тому, в 2007 році,  - книжка того ж таки Василя Томківа «Важко забути. Фраґменти із пережитого та написаного».

За кілька років по цьому, у 2011 році, за сприяння колишнього вояка-дивізійника Михайла Цяпи вийшла друком Збірка стосовних праць, статей та споминів» «Українська дивізія «Галичина» та тлі Доби Воюючої України». До цієї Збірки, зокрема, ввійшли праці  Поль Половецький (Полікарп ІІорфирович Плюйко, уродженець села Білогорілка на Лохвиччині). -  Пісня-марш Дивізії Галичина»; Любомир Рихтицький. - Тим, шо впали під Бродами; Патріярх і Кардинал Йосиф. - Слово з нагоди річниці створення Української Дивізії «Галичина»; Листування між ген.П.Шандруком і єпископом І.Бучком; Меморіял про 1-шу Українську Дивізію; Павло Шандрук. - Спомин про дивізію «Галичина»; Кость Паньківський. - Дивізія з перспективи двадцяти років; Матвій Стахів. - Політична плятформа Галицької Дивізії; Роман Крохмалюк. - Як прийшло до створення Першої Української Дивізії «Галичина»; Володимир Стечишин. - Чи було доцільним творити дивізію «Галичина»; Микола Чеботарів. - Коротка замітка з моїх споминів про творення дивізії «Галичина»; Архип Кмета. - Ставлення Гетьмана Скоропадського і гетьманців до творення дивізії «Галичина»; Порфирій Силенко. - Ще до ставлення гетьманців до творення дивізії «Галичина»; «Усім членам, симпатикам і українським самостійникам, що з незалежних від них причин знайшлися в рядах чужої, ворожої Україні армії. - Наказ; Звіт полковника Андрія Мельника; Орест Городиський. - Лицарський хрест у військах СС; Василь Федорович. - Німецька кампанія на Сході в світлі документів ОКВ; Василь Федорович. - Українське питання (в актах Нюрнберзького процесу); «Комісія для розшуку воєнних злочинів (Комісія Дешена)» -  перша частини звіту; Роман Гнатишин. - Відповідь уряду Канади на звіт Комісії для розшуку воєнних злочинців (Комісія Дешена); О. д-р Іван Гриньох. - Дивізія «Галичина» й українське підпілля; Богдан Підгайний. - Два шляхи - одна мета; Мирослав Маленький. - Мої зв’язки з підпіллям (до історії І. УД УНА); Мирослав Маленький. - У 30-ліття 1-ої УД УНА; Мирон Левицький. - Десять днів в УНА; Омелян Кульчицький. - Бої у Словаччині; В.Кузьмин. - Спогад з 1944 року; Богдан Стасів. - Роман Шухевич і Українська дивізія «Галичина»; Роман Шумський. - ОУН - Дивізія - УНА — каторга; Ярослав Стех. - Володимир Дашко «Марко»; Василь Чупринда. - Він мав псевдо «Вій»; Богдан Чайківський. - Пласт, дивізія і УПА; Богдан Підгайний. УПА - Дивізія «Галичина» — німці; Роман Цьолко. - Генерал Павло Шандрук в Дивізії; Юрій Тис-Крохмалюк. - У Штабі Дивізії; Юрій Тис-Крохмалюк. - Шпиґун-майстер; Юрій Тис-Крохмалюк. - «З джерел до історії УД УНА (про книжку Геральда Райтлінґера «Дім будований на піску. Гітлерова політика сили в Росії»); Роман Колісник. - Німецьке «братерство зброї» в Українській Дивізії (з приводу книги Ріхарда Ляндвера «У боротьбі за волю»); Михайло Федоренко. - Українська дивізія «Галичина»; Олекса Горбач. - Артилерійський полк; Володимир Каплун. - Автобіографія; О.Йосиф Кончак. - Спомин з військової служби в Українській Дивізії і Польському Корпусі; Омелян Кульчицький. - Спомини учасника бойової групи Вільднера на Словаччині; Лев Бабій. - Група вояків Дивізії «Галичина» на вишколі й фронті у Дивізії «Вікінґ» 1944 року; Едвард Кухар. - Українці воювали за Франції, Роман Сербин. - Українці в чужих арміях у Другій світовій війні; Ігор Аркуша. - Дивізія військ СС «Галичина». Правда і вигадки; Василь Томків. - «СС-и у Британії»; Михайло Цяпа. - Коляборанти... коляборанти…

Ось, до речі, повний текст «Пісні-марш Дивізії «Галичина»» авторства мого земляка-наддніпрянця Поля Половецького (Полікарпа  Порфировича Плюйка):

Заспіваймо пісню гучно

Із карпатських верховин,

Хай присяга-заклик гучно

Донесеться до хатин:

За свободу Батьківщини,

За нове їі буття,

В бій на ворога полинем

Без вагань, і каяття.

 

Ми - сини непримиримих,

Славних Січових Стрільців,

Що писали кровю рими

На хрестах могил бійців:

За свободу України

Ви лягли в тяжких боях,

Імя ж кожного віднині

Буде жити у віках.

 

Ми гуртуємось у лави –

В чоти, сотні, куріні,

Бойові провадим вправи

І співаємо пісні:

Гордо, сміло і завзято

Ланцюгом крицевих лав

Ми стоятимем на чатах

Наших вольностей і прав.

 

Долетить аж до Кубані

Наша пісня бойова,

І брати в ворожім стані

Скажуть з радістю слова:

Годі, годі гнути спину

Під московським тягарем!

Краще ми за Україну

Лицарськи в боях помрем.

 

Заспіваймо ж ще гучніше

Нашу пісню з верховин,

Хай лунає голосніше

Бойовий наш спів-почин:

За свободу Батьківщини,

За нове їі буття,

В бій на ворога полинем

Без вагань і каяття.

 

25 грудня 1943 р .- Львів

Між іншим, пишучи про Українську Дивізію «Галичина» на тлі Доби Воюючої України, особливо в контексті контактів її окремих старшин з мережею обох відламів ОУН та окремими відділами УПА, я доволі плідно й тривалий час листувався з багатьма іншими бувшими вояками-дивізійниками, які пізніше замешкали як на еміґрації, так і на рідних землях, а згодом, по закінченню війни, стали видатними науковцями, письменниками, мистцями, журналістами, громадськими й пластовими діячами.

Кілька років по тому, працюючи над дописом про свого земляка, уродженця полтавського міста Гадяча генерала Михайла Крата, я натрапив у часописі «Свобода» від 18 серпня 1979 року повідомлення, що «…в Українському Пантеоні, на цвинтарі св. Андрія УПЦеркви у Савт Бавнд Брук, Н.Дж. в понеділок, 13-го серпня 1979 р. довершено noxopoнні відправи й поховано на вічний спочинок тіло сл. п. генерал-поручника Михайла Крата, який помер у середу, 8-го серпня 1979 р. в Детройті, Міч., проживши 87 років. «Відлітають сірим шнурком журавлі в вирій» - це вже видно така була Божа воля, що в слід за Головнокомандуючим Української Національної Армії ген. штабу генерал-полковником Павлом Шандруком, який помер 15-го лютого 1979 p., через півроку відійшов у вічність також його близький співпрацівник в Українській Національній Армії - ген.-пор. Михайло Крат… У Поминках взяло участь дуже велике число громадян, ветерани Українських Армїй УHP, УГА й інших, а зокрема чисельна участь кол. вояків Української Дивізії з Детройту, Клівленду, Чікаґо та Торонта й Гамільтону з Канади. Прощальні слова під час Поминок у Детройті виголосили голова Крайової Управи Братства Дивізійників в Канаді ред. Василь Верига, д-р Антін Жуковський від Відділу УККА, д-р Микола Климишин, д-р Осип Бойчук від Пласту, два представники від Білоруської Громади: д-р мед. генерал Йосип Сазич та мґр Василь Плескач, сот. Ковальський від вояків Армії УНР та Мирослав Трешневський від Станиці Дивізійників у Детройті, голова Головної Управи Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії УНА д-р Роман Дражньовський

Видатний український громадський діяч, історик, журналіст та редактор, дійсний член НТШ та віце-президент Світового конґресу вільних українців, колишній вояк  Української Дивізії «Галичина» Василь Верига   (*1922-†2008) у своїй книзі «За Рідний Край, за нарід свій, або Хто такі дивізійники» (Київ, видавництво імені Олени Теліги, 2006) писав, що «Дивізія «Галичина» воювала під українськими прапорами, й на всіх видах її військового спорядження пишався жовтий лев на блакитному щитику. Ніде дивізія «Галичина» не воювала з цивільними населенням – ані в Україні, ані поза її межами, і її частини не виконували жодної служби при концентраційних таборах. Що вояки Дивізії не йшли воювати за Великонімеччину чи нову Европу, про це дуже добре знало німецьке командування й тому не кидало Дивізії на західний фронт. – Українська дивізія «Галичина» була створена для боротьби з большевизмом, тобто з московським імперіалізмом,і на тому фронті вона вистояла до кінця як військова формація, а пізніше як індивідуальні громадяни, аж до проголошенням незалежности України 24 серпня 1991 р. – ...Із закінченням війни дивізія «Галичина», тоді вже 1-ша Українська Дивізія Української Національної Армії, зложила зброю не перед ворогом ч.1, а перед західніми альянтами, на яких розраховувала як на оплот свободи й демократії... Деякі дивізійники, закінчивши університетські студії і виявивши академічні здібності, самі стали  викладачами в університетах чи інститутах Европи, чи так званих «коледжах» Америки й Канади...

Майбутній ректор Українського Вільного Університету, вчений-географ й картограф світового рівня Роман Дражньовський, був сином Йосипа Матвійовича, який за часів німецької окупації України, працював на залізничній станції Чортків, пізніше був арештований совєцькими органами та засуджений «до вищої міри покарання — розстрілу із конфіскацією майна», згодом розстріл було замінено 15 роками таборів. Йосип Дражньовський помер в засланні, а 1992 року був посмертно реабілітований. Його син професор Романа Дражньовський був ректором УВУ в Мюнхені нетривалий час, у  1995-1996 роках, тому про нього згадок у пресі та стосовних статтях є не так вже й багато, хоча й був це направду видатний, світового рівня вчений-географ, професор географії та картографії й дійсний член НТШ-А. - Між іншим, видатний львівський науковець і громадський діяч св.пам. Олег Романів у часописі «POSTUP-ПОСТУП» , №46(704) від  23 березня  2001 року у своєму дописі «Куди йдемо? – Нотатки академіка» писав, що «...Зовсiм недавно – пiд час зустрiчi з вiдомим американо-українським географом із Чикаґо, дiйсним членом НТШ проф. Романом Дражньовським (у 1995-96 роках був ректором Українського Вiльного Унiверситету в Мюнхенi) – я довiдався про його особисту iсторiю, яка не на жарт збентежила мене, i я перестав остаточно розумiти, в якiй державі ми живемо та куди прямує наша багатостраждальна ненька-Україна. - Ось суть цiєї iсторiї, яка, вочевидь, зацiкавить багатьох наших спiвгромадян, зокрема галичан. Професор Роман Дражньовський свого часу пережив родинну трагедiю, пов’язану зi сталiнськими репресiями в нашому краї. 7 травня 1944 р., безпосередньо пiсля повернення Червоної армiї на нашi землi, у м. Чортковi був арештований батько нашого професора – Йосип Матвiйович Дражньовський, який у час нiмецької окупацiї працював кондукторським нарядчиком на залiзничнiй станцiї «Чорткiв». Таку роботу органи радянського правосуддя розцiнили як «посiбництво німцям», за що, вiдповiдно до вироку, він був засуджений «до вищої мiри покарання – розстрiлу із конфiскацiєю майна». Як сказано далi у наявних у нас документах прокуратури СРСР про реабiлiтацiю, «мiру покарання замiнили на 15 рокiв таборiв». Як уважає професор Дражньовський, очевидно, головним мотивом арешту i жорстокого присуду була та обставина, що син арештованого, вiн же наш професор, у цей час у 1944 р. був вiдомий як активний молодiжний дiяч i на цей час перебував у дивiзiї «Галичина», про що було добре вiдомо бiльшовицьким карателям. Хворовитий батько помер у таборах із тавром «iзмєннiка родiни» i тiльки 21 сiчня 1992 р., ще пiд грифом Прокуратури СРСР, прийшло повiдомлення, що «на пiдставi ст. 1 Закону Української РСР «Про реабiлiтацiю жертв полiтичних репресiй на Українi» вiд 17 квiтня 1991 р. громадянина Дражньовського Йосипа Матвiйовича реабілітовано». - Здавалося б, на цих рядках постанови можна поставити у нашiй iсторiї крапку, а її трагiчного героя Й.М.Дражньовського оплакувати разом із мiльйонами невинних жертв, знищених росiйським iмперським тоталiтаризмом в Українi. Проте, виявляється, справи виглядають зовсiм iнакше у країнi, яка сьогоднi йменується Державою Україна. 24 квiтня 2000 р. родина репресованого в м.Чортковi несподiвано отримала листа вiд Прокуратури України, перепровадженого через Прокуратуру Тернопiльської областi, в якiй безпосередньо сказано таке: «Повiдомляємо, що, вiдповiдно до п.5 Постанови Верховної Ради України вiд 24 грудня 1993 року «Про тлумачення Закону України «Про реабiлiтацiю жертв полiтичних репресiй на Українi», змiнено рiшення про реабiлiтацiю Дражньовського Й. М., 1892 року народження, уродженця і жителя м.Чорткова. Визнано, що Дражньовський Й. М. обґрунтовано засуджений 23 вересня 1944 року за вироком вiйськового трибуналу Львiвської залiзницi за ст. 54-I «а», 54-II КК УРСР до 10 рокiв позбавлення волi із конфiскацiєю особистого майна за посiбництво нiмцям у перiод тимчасової нiмецької окупацiї. У зв’язку з цим рiшення про реабiлiтацiю Дражньовського Й. М. скасовано i в реабiлiтацiї йому вiдмовлено Генеральною прокуратурою України». Як на мене, ми маємо справу із безпрецедентним документом. Вiн засвiдчує, що на нашi землi повертається влада, яка не тiльки не усвiдомлює українських нацiональних iнтересiв, але й повертає нас до правової iмперської традицiї сталiнiзму, що вiдкинута навiть у сучаснiй ново-iмперськiй Росiї та ностальгiчно комунiстичнiй Бiлорусi. - Документ, надiсланий з вiдомства пана Потебенька, викликає сумнi роздуми та декiлька принципових запитань. Насамперед слiд спитати, якою державною та нацiональною мотивацiєю і правовими документами керується Генеральна прокуратура, розпочинаючи ревiзiю висновкiв про реабiлiтацiю, зроблених ще за недавнiм iмперським законодавством? Як нам здається, такi критерiї оцiнки на сьогоднi не розробленi й не узаконенi. I якщо все ж таки такi перегляди здiйснюються, то в їх основу треба покладати висновки про те, чи та або iнша особа скоювала злочини супроти українського народу. I пiд таку категорiю нiяк не пiдпадає господарська дiяльнiсть у нiмцiв. У той же час поза увагою нашої прокуратури залишаються численнi непокаранi злочини того часу, скоєнi опричниками НКВД, МҐБ i далi КҐБ, що знищували українських патрiотiв, для яких неприйнятною була червона росiйська окупацiя України. У нас поки що все поставлене з нiг на голову: дiї окупантiв та їх карателiв вважаються такими, що чинилися у правовому полi, а їх жертви та герої опору, зокрема з формацiй УПА та ОУН, не мають навiть правової реабiлiтацiї і трактуються як злочинцi. Такий стан справ гармонiює з цiєю непоборною загальноiмперською ностальгією, яку демонструють першi особи держави при оцiнцi та святкуваннi драматичних для України подiй так зв. великої вiтчизняної вiйни. Такi оцiнки робляться без урахування того сумного факту, що, попри всю ту смертельну загрозу, яку містив для нас нiмецький фашизм, українцям у цiй вiйнi не судилося боротися за свою справу, i вони були лише гарматним м’ясом у зiткненнi двох iмперських хижакiв – нiмецько-фашистського та росiйсько-бiльшовицького. Проте досi нашi владоможцi, включаючи й номенклатурних потебенькiв, лише мислять категорiями нацiональних iнтересiв, а категорiями спiльного «союзного абщежитiя». Для них чужi та навiть ворожi традицiї УСС, УНР, УГА, ОУН та УПА, проте у них викликає солодкий трепет «подвіґ пятілєток», «велікая атєчествєнная» і «канєшно, барьба с бандформiрованiямi в Западной Українє». І жодного суму та скорботи за мільйонами закатованих червоною імперією українців, зокрема за жертвами найбільшого у світі Голодомору, внаслідок яких, здається, безповоротно, зламано національний і соціальний хребет нашого народу. Дуже можливо, що нам першим на теренах СНД керiвна братва ще й пригадає про великого Сталiна. Якщо таке станеться, то, мабуть, дуже втiшиться один знайомий менi дядечко із району, який колись при чарцi зiзнався, що тримає пiд секретом мiсце, де закопаний бюст великого ґенералiсiмуса….».

Голова Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) в Україні, генеральний секретар Світової Ради НТШ, член-кореспондент Національної академії наук України, професор, заслужений діяч науки і техніки України, уродженець львівського Сокалю  Олег Романів відійшов у Божу вічність 3 листопада 2005 року, не минуло й року як 8 липня 2006 року місті Мілвокі (стейт Вісконсін) війдійшов у засвіти й професор Роман Дражньовський. Чи хтось поробив якісь заходи, щоб добре ім’я батька професора Романа - Йосипа Матвiйовича Дражньовського не було далі поганьбленим? - Мені, на жажь, про це нічого  невідомо…  Хоча в Україні мало що змінилося від тих часів, бо й досі  залишаються численнi непокаранi злочини того часу, скоєнi опричниками НКВД, МҐБ i далi КҐБ, що знищували українських патрiотiв, для яких неприйнятною була красная большевицько-московська окупацiя України. У нас поки що все поставлене з нiг на голову: дiї окупантiв та їх карателiв вважаються такими, що чинилися у правовому полi, а їх жертви та герої українського Руху Опору, зокрема з формацiй УПА та ОУН, не мають навiть правової реабiлiтацiї і трактуються як злочинцi…

Особливими періодом життя й діяльності майбутнього професора Романа Дражньовського була його участь у складі Української дивізії «Галичина». Передмовлюючи Ювілейний Альманах Братства кол. вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії», що вийшов друком за редакцією згаданого мною вище Романа Колісника і Лева Бабія у друкарні отців Василіян в канадійському місті Торонто у 2001 році Роман Дражньовський, писав, що «від часу створення Дивізії «Галичина», яка згодом стала 1-ою Українською Дивізією Української Національної Армії, пройшло більше, ніж півстоліття. За цей час про Дивізію багато написано, були дискусії про її доцільність. Однак замало уваги присвячено тим, що пішли добровольцями до Дивізії «Галичина». Хто були ті добровольці, що вони хотіли осягнути? Вже саме слово «добровольці» вказує на те, що людина вирішила взяти на себе важливий обов’язок, включно з пожертвою свого життя, їхнім бажанням було дістати модерний військовий вишкіл та модерну зброю, щоб допомогти у творенні Української Національної Армії. - Український народ впродовж століть свого поневолення безперервно провадив боротьбу за своє визволення. Боротьба за державність продовжувалася не завжди у сприятливих умовинах, часом навіть під чужими прапорами й у чужих уніформах. У 20-ому сторіччі у Галичині така доля припала в 1-ій світовій війні - УСС, а в 2-ій - УД УНА. - На початку 1940-их років у Галичині була утвердилася опінія, що дальша боротьба за українську державність вимагатиме організованої військової сили. У підпіллі почали творитися відділи народної самооборони, які згодом стали частиною Української Повстанської Армії (УПА). Коли в 1943 році у Львові губернатор Отто Вехтер проголосив творення Дивізії «Галичина», Український Центральний Комітет (УЦК) та комбатанти Визвольної боротьби 1917-1921 p.p. («Молода Громада») підтримала набір добровольців до Дивізії. Вони знали, що німці, якщо постановили, то таки створять дивізію, але тоді українська сторона не матиме жодного впливу на її долю. Розважаючи далі, сподівалися злагіднення терору німецької влади, який в той час значно збільшився на українських землях. За малі провини, а то й без причини німці тяжко карали, розстрілювали, прилюдно вішали, а молодих силою забирали на роботи до Німеччини. - Глянувши в минуле, можна відтворити чотири етапи, які віддзеркалюють характер, працю, осяги й переживання дивізійників. - Перший етап - набір до дивізії і вишкіл. - До Дивізії зголосилося 80.000 добровольців, надзвичайно велике число в тих обставинах. Скільки відваги й відданости було у тих добровольців! У чужому довкіллі й обставинах вони почали вчитися військового діла. По закінченні однорічного вишколу. Дивізію почали готувати на фронт в Україну. - Другий етап – бої. - Транспорти перших частин Дивізії почали від’їжджати на фронт 28 червня 1944 р. У дорозі зайшли несподівані зміни, Дивізію спрямовано в околиці Бродів і приділено до 13-го Армійського Корпусу. На тому відтинку фронту сили Совєтської Армії були далеко більші, ніж сили Армійського Корпусу. Наступ почався вранці 14 липня 1944 р. Безперервні важкі бої продовжувалися до 22 липня 1944 р. й закінчилися проривом з оточення. Дивізійники доказали, що добрий вишкіл не пішов надаремно. Незважаючи на величезну перевагу противника в людях і матеріялі, 7.000 вояків не згинуло під Бродами, як дехто подає. Є інші обчислення втрат Дивізії. Перед боями Дивізія на фронті начислювала 11.000 вояків. Після прориву з брідського кітла повернулося до Нойгаммеру 3.700 вояків і по двох місяцях дійшло 500. Вбитих обчислено 2.300, поранених 1.500, з яких половина виздоровіла, покинених 2.000 і перейшло до УПА приблизно 3.000. - Дивізію поповнено і в жовтні 1944 р. відправлено до Словаччини. В Словаччині Дивізія зводила бої з комуністичними партизантами і Совєтською Армією. Дивізійникам часто приходилося охороняти від більшовиків українських біженців. - На початку 1945 р. переведено Дивізію до Словенії і південносхідної Австрії, де Дивізія зводила бої з комуністичними партизанами маршала Т:та. Східний фронт зближався до Австрії, і на початку квітня Дивізію було перекинуто до закриття прогалини, яка постала під Фельдбахом. Тим часом у Берліні було створено Український Національний Комітет та почалися заходи для організації Української Національної Армії під командуванням ген. Павла Шандрука. Формально українську дивізію включено до УНА 25 квітня 1945 р. присягою на вірність Україні, яку прийняв ген. Павло Шандрук. Для дивізійників це була незабутня хвилина. - Прийшов день 8-го травня 1945 p., день закінчення війни, але не закінчення тернистої дороги дивізійників. - Третій етап – полон. - Дивізія попала до англійського полону. Приблизно 1.500 дивізійників попало до американського полону. Англійці перевезли полонених до Белярії. а згодом - до Ріміні, Італія, а американці - до Німеччини. Щоб збагнути, шо це полон, треба його пережити. Дивізійникам доля присудила аж три роки полону. Були критичні ситуації, коли існувала загроза вивозу на «родіну». Це було не легко переборювати. Не малу ролю у захисті Дивізії відіграв Архиєпископ Іван Бучко, який був у Ватикані. - Згідно з міжнародними конвенціями, з полону повині були звільняти до дного року. З якихось міркувань англійці «оприділили» дивізійників, як «Surrendered Enemy Personnel». Це був психічний і фізичний тягар, але вони й тут не заламалися. Зчасом дивізійники перемінили полон в одну велику школу. Професори, які були в Дивізії, створили гімназію, визнану Ватиканом. Було створено хори, театри, збудовано церкви, спортовий стадіон, видавалися газети, журнали, проводилося навчання різного роду ремесла. - По двох роках полону в Італії і життя під шатрами, англійці перевезли дивізійників до Британії. Там прийшлося їм ще один рік працювати як полонені в сільському господарстві. Володимир Криворучка в листі до мене згадав, що врешті прийшла воля: «Тому чотири дні нас усіх звільнили з полону. Це сталося 31-го грудня 1948 р. о годині 23:59. Одну хвилину нам великодушно «подарували». - Американці звільнили дивізійників влітку 1946 р. - Вояки Дивізії, які попали в совєтський полон, часто були розстрілювані або заслані на 10-25 літ до лихозвісних лагерів на невільничі роботи. - Четвертий етап – воля. - Повоєнні роки були тяжкі. Зчасом, дивізійники почали поселюватися по всьому світі. Найбільші поселення були в Канаді, США, але перших почали приймати Арґентина, Бразилія, Австралія. - В Ульмі, Німеччині, 10-11 грудня 1949 р. відбувся з’їзд кол. дивізійників, на якому вирішено якнайскорше створити й оформити товариство. 29-30 квітня 1950 р. у Мюнхені засновано Братство кол. Вояків 1-ої Української Дивізії Української Національної Армії. Першим головою було обрано кол. головного капеляна Дивізії о. канц. Михайла Левенця. - Ще того року, 1950-го, появився журнал «Вісті». Згодом почали творитися Станиці, а відтак Крайові Управи Братства в Австралії, Арґентині, США, Канаді, Німеччині, які з вибором Головної Управи змогли розвинути працю Братства по цілому світі. Одним з найважливіших осягів Братства - це єдність. Більше, як півстоліття, Братство гуртувало членів різних політичних поглядів і релігійного вірування. - Зближається час, коли останній дивізійник відійде зі стійки, але залишиться в цьому альманахові пам’ять про дивізійників назавжди.

Роман Дражньовський (Roman Drazniowsky) (з ліва) та Кріс Барут (Chris Baruth) вивчають діаграму в Бібліотеці Американського Географічного Товариства, - світлина 1988 року

Однак, особливого значення д-р Роман Дражньовський надавав вивченню бою під Бродами. Так, у післяслові до Збірника статей і нарисів «Бій під Бродами» він зазначав, що «Значіння бою під Бродами та його оцінка, подібно як і творення Дивізії, були різно інтерпретовані, залежно ким, коли та серед яких обставин. З перспективи тридцяти років можна однак більш спокійно, без пристрастей, проаналізувати ці події і приходиться ствердити, що серед тодішніх обставин, це була позитивна дія, яка себе вповні оправдала. Вистачить запізнатися з цією збіркою статей, рецензій, спогадів і поезій, писаних в різних часах і різними авторами, щоб прийти до такого висновку. В кожній статті, включно з статтями опонентів Дивізії, стверджено без жодного сумніву, що Дивізія була українською військовою частиною, яка мала щастя боронити Батьківщину перед жорстоким червоним окупантом. Що більше, доля судила Дивізії, як і славній УПА, продовжувати збройну боротьбу, відновлену в 1914 р. УСС-ами, проти відвічного ворога України, Москви. Це факт, якого ніхто не зможе змінити і якого невдасться оминути, вивчаючи історію другої світової війни. - Закиди і довголітнє очорнювання Дивізії, так майстерно приготовлюване ворогом і нажаль повторюване без надуми, деякими еміґрантами, своїми і чужими, при докладній аналізі, виявилося безпідставним. Правда побідила, бо інакше і бути не могло. Воїни Дивізії доказали свою вірність і відданість Україні не на словах а чином. Дивізія та її дії примусили рівнож світові потуги застановитися над українською проблемою. Тим самим Дивізія до деякої міри заступила на світовій арені, брак української дипломатії. Тому питання про доцільність творення Дивізії а зокрема, без договорів, чи ґарантій з німецької сторони, не можна брати поважно. Кожному зрештою було відомо, що в час творення Дивізії Німеччина була ще настільки сильною, що могла перевести набір до війська без згоди українців. Чи з того була б більша користь українській справі? Тисячі українців були б розпорошені по цілій німецькій армії. - Вибираючи нелегку і ще більше непевну дорогу українського вояка, доля інших українських формацій в німецькій армії була добре відома, ці тисячі, що вступили в ряди Дивізії не питали за договорами, чи ґарантіями. Вони також не сподівалися жодних концесій, чи подарунків від німців. Йшли з переконанням, що одиноко власна сила, базована на знанні воєнного діла, зможе мати позитивні наслідки боротьбі за свободу. Чи дійсно можна було вірити в договори чи концесії? Історія така багата на приклади, де договори так довго респектовано, як довго за ними стояла реальна сила. Такої сили в той час і в тих обставинах українці не мали, подібно як не мали дипломатичних представництв. - Не звертали дивізійники уваги і на зовнішню форму. Тому дивно звучать закиди, що дивізія, маючи німецькі однострої і зброю, не могла під Бродами боронити рідного краю перед московською навалою. - Цікаво, що подібного закиду не вжито проти УСС-ів, які одержали також однострої і зброю від Австрії. - Відомо, що під кінець війни Дивізія одержала тризуби і була заприсяжена ген. П.Шандруком на вірність Україні, а тим самим також і офіційно ввійшла в історію, як українська Дивізія. - На ділі, від самого початку, вояки Дивізії себе інакше не почували, як тільки українськими вояками, які мали щастя зі зброєю в руках боронити Батьківщину. Звичайно, наведені закиди можна було почути лише від тих, які в ті так непевні роки війни, спромоглися на одну дію, маючи концепцію забрати якнайбільше майна і втікти до «зненавидженої» Німеччини, щоб тільки спасти своє життя і то часто під покровом тих же дивізійників, яких пізніше було так вигідно очорнювати. - Воїни Дивізії знали хто вони є і за що пішли в бій. Вони знали, що волі ніхто не дарує, її треба вибороти а це вимагає жертв. Свідомі цих жертв, добровольці йшли, бо знали, що іншої дороги до свободи не може бути. - Багато залишилося з них на полях під Бродами і згинули вони, як українські вояки за Україну. - Чи оправдані такі великі жертви однієї битви, яку часто називають зовсім неоправданою трагедією. - Відомо, що на побоєвищах другої світової війни впало багато українців, багато більше, як дивізійників під Бродами. Гинули вони однак в чужих арміях, часто нам ворожих. Чи коли небудь історія згадає цих українців, які гинули під Монте Касіно в рядах армії Андерса, як українських вояків? Їх хоробрість і слава записані на чуже конто. Їхня смерть силою обставин, не принесла Україні користі. Не створили вони леґенди визвольної боротьби, на якій могли б виховуватися прийдешні покоління. Тому жертви, які Дивізія понесла під Бродами себе вповні оправдали. Ця військова одиниця, подібно як УСС-и, створила леґенду збройної боротьби, за волю. - І тут на чужині і там в далекому поневоленому рідному краю, нарід добре розуміє і оцінює готовість, жертву і пролиту кров своїх воїнів. Розуміє вагу цих жертв і ворог. Він тремтить, немає спокою та докладає усіх зусиль, щоб затерти сліди цієї збройної боротьби українського воїна, знищити цю леґенду. Невдасться однак жодному окупантові знищити світлу пам'ять українського воїна. Прадідна українська земля, так сильно зрошена кров'ю її оборонців, виростить нове покоління, покоління виховане на створеній леґенді УСС-ами, УПА і Дивізією, яке завершить недокінчене діло, здобуваючи Україні волю.

Колишній дивізійник й довголітній член ОУН  Володимир Вашкович, що народився 14 вересня 1920 року в селі Івачові Зборівського повіту, також на Тернопільщині, який в 1943 році вступив до Дивізії «Галичина», після вишколів став старшиною, командував сотнею, відтак – полон, табір в Ріміні (Італія), від 1947 року – в Англії, голова манчестерського осередку СУБу, який помер у Манчестері 4 березня 1980 року,  писав до редактора «Вістей Комбатанта»: «У числі 5-6 «Вістей Комбатанта» за рік 1973 надрукований лист-звернення до Головної Управи Братства 1. Української Дивізії в справі моєї статті в «Українському Самостійнику» під заголовком «З приводу книги про українську дивізію  «Галичина».- На підставі розмов з друзями-дивізійниками, п.Михайло Добрянський з Лондону закидає мені однобічність і тенденційність у доборі фактів у згаданій статті. Він запитує, чи не було в Дивізії таких з’єднань, де вояки рятували своїх поранених товаришів, а відтак, торкаючись «Строго довірочного наказу» німців на Словінії розстрілити українських вояків «для прикладу», наївно бідькається: «Це таки важка й серйозна справа, що її не можна залишити невиясненою. Бо вона б’є українців більш, ніж німців  у  дивізії»… Не з нашої вини незавидні відносини, бо ж відомо, що Дивізія брала накази виключно від німецького командування, а її український командний склад був німцями штучно втримуваний на висоті командира сотні. В обох Дивізіях мені були відомі лиш три курінні командири-українці, а про полкових командирів не могло бути й мови. Важкі сотні, курінні і вищі штаби, магазини зі зброєю і всі дивізійні департаменти розвідки й безпеки були під особливою «опікою» німців. Для прикладу, у скрутнім становищі капралеві поліції Мітценґерові дали провадити сотнею, хоч були під рукою молоді українські старшини по школі. Був теж під рукою талановитий, досвідчений і загально люблений чотовий Роман Дражньовський. Мітцінґера, без середньої освіти і без старшинської школи, піднесли у старшини. Дражньовський, з середньою освітою і з доброю підстаршинською школою, такого відзначення не діждався. В такій ситуації годі було творити й виростати власні кадри, а особливо годі було знайти мир з самим собою у сумнівах, що нам вимірили права вояків другої кляси…».

Полковник Говард Геч (Howard Goetsch), доктор Роман Дражньовський (Roman Drazniowsky) (куратор колекції AGS American Geographical Society) та капітан Іван Андерс (Ivan Anders)під час передачі колекції

Нагороджений «Наґкампфшпанґе» (за рукопашні бої) та відзнакою за поранення Леонід Муха пізніший голова Братства вояків 1-ї дивізії УНА (2004-2010), колишній підстаршина-кулеметник 2-ї сотні батальйону «Вільднер» 29-го п. п. дивізії «Галичина», учасник боїв у Словаччині, Словенії та Австрії, який у червні 1945 року був депортований до СССР, де потрапив на «спєцпосєлєніє» в Кемеровській область, засуджений за «ізмєну родінє» (ст. 58-1а) та антисовєтську аґітацію (ст. 58-10), - 20 квітня 2014 року у ході дискусії про Українську дивізію «Галичина», що відбулася у Львівській обласній раді, зокрема, говорив: «…мій чотовий Роман Дражньовський після війни він був ректором Українського вільного університету у Мюнхені, доктор географічних наук. Мій сотенний Василь Татарський був у російській царській армії, Армії УНР, польській армії, німецьких військових формуваннях. Після війни він помер у чині генерал-хорунжого – він був організатор багатьох українських організацій в еміґрації. Наша дивізія також відзначалась великим порядком». У своїх споминах в 2014 році згаданий вище дивізійник Леонід Муха зазначав, що  «В Інтернеті опублікований список вояків-українців Дивізії «Галичина»-1-ої УД УНА, нагороджених військовими нагородами за проявлене геройство в бою. Таких було в Дивізії майже 20 тисяч, а нагороджено аж 139 військовиків, з них 24 двічі і більше разів. В Дивізії всього нагороджено Залізним Хрестом: ЕК-1 - двох, ЕК-2 - 96. За «Воєнні заслуги»: 43 - це в основному вояки при штабах та допоміжних частинах (постачання). «За ближній бій» («Нахкампфшпанґе») було «удостоєно» 7, з них 5 срібною, двоє не встановлено якою (Гладишевський Любомир та Ванкевич Любомир).  Командир дивізії мав право надавати Nachkampfspange тим воякам, що були поранені в бою і через те не могли продовжувати участи в бойових діях. Вони отримували бронзову планку після 10 днів близького бою, срібну планку - після 20 днів, та золоту - після 40 днів. На час поранення я знаходився в боях вже 90 днів - 3 місяці, з 28 вересня по 27 грудня 1944 року. Серед удостоєних знаком, чи планкою «За ближній бій» опинився і я на 72 місці в списку. Крім мене, цією відзнакою нагороджені: в списку ч.1 - поручник Володимир Козак, ч. 2 - поручник Остап Чучкевич, десятник Василь Сірський - на 75 місці, ґрен. Петро Цісарський - на 76… - Був випадок на станції Жакиль, біля Банської Щавниці, коли загинув побратим Лабанців з Борислава. Пішла в розвідку стежа з 4-х та вернулися вже без нього. Коли стемніло, пішли знову і принесли вбитого - похоронили наступного дня в Банській Щавниці. Командир 1-ї чоти, до якої був прикріплений наш важкий МҐ-42, Роман Дражньовський написав доповідну рекомендацію до нагороди, та не нагородили нікого. Німці нагородами не розкидалися. В моїй 10-й сотні залізним хрестом другої ступені-ЕК-2 - були нагороджені сотник Татарський за бої в Словаччині та чотовий Р.Дражньовський за бої в Австрії… Чотовий Р.Дражньовський після війни був доктором географічних наук і викладачем в коледжах США, згодом ректором УВУ - Українського Вільного Університету в Мюнхені…».

Стосуючись діяльності репатріаційних большевицьких комісій, про підступну роль яких докладно описано в ґрунтовній книзу Евстахія Загачевського «Белярія-Ріміні-Італія. Репортаж-спогад», що побачила світ у видавництві Бібліотеки «Листки Червоної Калини» завдяки видавництву Братства колишніх Вояків 1 УД УНА в 1968 році, та про полювання, що було розгорнуте  представниками  совєцьких спецслужб  на  т.зв. «ізменніков родіни» та «врагов совєцкой власті»  в  таборах  утікачів з «большевицького раю»,  що перебували під контролею західних союзників колишній в’язень табору в Ріміні, - Роман Дражньовський писав: «Тепер не є таємницею, а численні історичні документи підтверджують, що західні переможці Другої світової  війни видавали Москві на муки, а то певну смерть, тисячі і тисячі невинних жертв, яких єдиним «злочином» була любов до свого народу і які відважилися ставити збройний опір його поневолювачеві. Боже провидіння не дозволило знищити воїнів дивізії, що готові були пожертвувати своїм життям, щоб інші  могли вільно жити, але можливість їх видачі, як відомо, була реальна».

Слід пригадати, що крім Братства кол. Вояків 1-ої УД УНА, на початку 1950-их років дивізійники створили  ще одну організацію «Братство  Охорони Воєнних могил «Броди-Лев», яке серед інших три роки очолював Роман Дражньовський… Завдяки  д-ру Романові Дражньовському українські вояки в Італії були перепоховані на окремій українській секції військового цвинтаря  Другої світової війни на «Фута Пас» у Північній Італії. За даними Роман Гавриляка,  «…Дивізія «Галичина» зазнала чи не найбільших втрат в цій боротьбі, багато полягло в боях під Бродами та в Австрії, а по війні багато ветеранів опинилися в таборах Сибіру, інші були розсіяні в діяспорі вільного світу. Відразу після війни в Нью-Йорку вони заснували Братство «Броди-Лев», котре зайнялося опікою над могилами полеглих друзів та негайною допомогою українським воякам-інвалідам та вдовам і сиротам полеглих українських вояків. До Братства щодня приходили десятки листів з проханням про допомогу. Часто ті листи висловлювали великий фізичний і духовний біль, так що негайно треба було висилати допомогу. - Управа Братства своїми листівками, оголошеннями, збірками намагалася довести до свідомости наших громадян, що ця допомога має особливе значення. Громади були щедрі, і датки приходили щоденно, що уможливило безперервну допомогу. В ті роки допомога була однією з найважливіших ділянок праці Братства. Допомога інтенсивно продовжувалася до 1970-их років. З часом більшість українських військових інвалідів і вдів відійшла у вічність і потреба допомоги зменшилася. Однак, Братство продовжувало допомагати колишнім українським воякам, які вижили на рідних землях або опинилися в Польщі. - Братство займалося оформленням могил наших побратимів в Італії на новозбудованому військовому цвинтарі на вершку гори, в половині дороги між Больонією та Фльоренцією. Утримання цвинтарів в належному порядку в околиці Фельдбаху в Австрії здійснюють місцеві австрійські ветерани і товариство «Австрійський чорний хрест», котре одержує від Братства «Броди-Лев» щорічно більший даток. - Для збереження традиції і для виховних цілей Братство побудувало символічну могилу - у пам’ять тих, що боролися проти окупантів України. Український Братський Союз подарував площу на своїй оселі «Верховина» в Ґлен-Спей, Нью-Йорк. Пам’ятник було освячено 2 червня 1963 року при участі численного духовенства, молоді, комбатантів і громади. Щороку на могилі-пам’ятнику служать Панахиду в пам’ять полеглих героїв.  У своїй  книзі спогадів «Життя-Події-Люди. Спомини і коментарі», (Видавнича кооператива «Червона Калина», Ню Йорк, 1976) уродженець галицького міста Ходорова, український історик, політичний діяч й журналіст Іван Кедрин (правдиве прізвище — Рудницький) (*1896-†1995), які він присвятив  «старшому поколінню, яке вийшло з України і мріє про неї – для пригадки минулого, - молодшому, яке не знає України, - для інформації і науки, - одному і другому – для при задуми над минулим, сучасним і майбутнім України й української вільної громади у світі». Згадує він коротко й Романа Дражньовського  «…Вістка про смерть Архієпископа Бучка 21 вересня 1974 р. глибоко вразила всіх колишніх членів І УД УНА, які спонтанно  вислали на похорон до Риму голову Головної Управи Братства кол. вояків І УД УНА д-ра Р.Дражньовського…» (с.438).

Між іншим, Високопреподобний Архиєпископ Кир Іван Бучко, який був Почесним членом Братства 1-ої УД УНА й Братства «Броди-Лев»,  у листі до голови цього Братства д-ра Романа Дражньовського, який був опублікований в «Одноднівці» Братства «Броди-Лев»   у 1966 році писав: «…Італійська адміністраційна влада зажадала від Управи цвинтаря в Червії, щоби з різних причин перенести згаданий цвинтар на інше місце. Передовсім з уваги на те, що цвинтар був положений на морському побережжі, де в останньому часі розбудовано літню відпочинкову ослю для туристів. Отже Управа цвинтаря відшукала нове місце коло Фльоренції, в місцевині, що називається Пассо делля Фута… Що ж з могилами наших українських Вояків? Ці могили були в Червії в окремому українському відділі і такий самий відділ буде для них на новому цвинтарі у Пассо делля Фута, але будуть ще краще упорядковані, як були дотепер у Червії і матимуть окремий пам’ятник з написом імен Полеглих. Відносно пам’ятника, то він мусить бути достосований до цілої побудови, хоч і напевно буде українському стилі і буде виразно пізнати, що цей невеликий відділ українських могли (тридцять) на тридцять тисяч гробів відрізняється від інших, бо це могили українських Воїнів…». - На цього листа покликається, зокрема, Евстахій Загачевський у своїй книзі «Белярія – Ріміні - Англія.  Репортаж - спогад». Бібліотека «Листки Червоної калини»», Видавництво Братства колишніх Вояків 1 УД УНА, 1968 рік (с.189-190), як також приводить по азбучний Список усіх 38 українських вояків, похованих на військовому кладовищі в Червії (Італія). Серед інших полеглих знаходимо також уродженця Полтавщини «…33.стр.Черевко Микола, нар.1.1.1926 в Хведівці Решетилівського Району, помер 9.1.1946 на туберкульозу…», як також грузина з походження, сотника Єнукудзе Івана Ладо (ч.8), який народився в Грузії 07.06.1907 року, помер – 27.10.1946 на серцеву атаку та уродженця Єлисаветґраду (Кіровоґраду) стрільця Максименка Миколу (ч.22), нар.05.04.1924, - помер 27.02.1947 року.

До другої половини 1990-их років я взагалі нічого не знав про досягнення Романа Дражньовського, як вченого-географа, видатного картографа, громадського й культосвітного  діяча й дійсного члана НТШ.  Між іншим Романа Дражньовський вавчався в університетах Ґраца в 1947–50 роках та Іннсбрука в 1953–54 роках, докторат з картографії здобув ще 1957 року в Австрiї. Згодом, після переїзду до США, плідно працював у Колумбiйському університеті в Ню Йорку, в роках 1957–62 був куратором картографії, від 1957-го по 1962-ий рік працював також укладачем мап Колумбійського університету, 1962 року став маґістром. Від 1969-го по 1982-ий рік був викладачем, водночас він працював у знаменитому Американському Географічному Товаристві від 1962-го по 1993 рік, як куратор картографії, а від 1978 року – був куратором колекцiї цього Товариства в бібліотеці Вiсконсiнського університету (м.Мiлвокі) та професором цього Університету від 1973-го по 1983-ій рік. У 1980–96 роках був професором Українського Вільного Університету в Мюнхенi, водночас від 1995-го по 1996-ий рік його ректором.

У своєму інтерв’ю виданню «Варіанти» від 14 листопада 2012 року  декан факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка Михайло Присяжний п.н. «Добрим спеціалістам місце завжди знайдеться», згадуючи про свій досвід студіювання й праці в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, 100-річчя якого ми будемо відзначати наступного року, зокрема, говорив, що його  співпраця з УВУ «…почалась майже випадково. Ми знали про ці наші інституції, але знали переважно з критичних виступів у пресі. На зламі Радянського Союзу українська діаспора мала дуже багато цікавих програм, однією з них була програма, котра залучала до навчання у Вільному університеті в Мюнхені молодих людей, університетських працівників. - Перша така група з 12 осіб поїхала в Мюнхен. В цій групі був можливо єдиний прогресивний конституційний суддя Петро Стецюк, завідувач кафедри української літератури Львівського національного університету Тарас Салига, люди з Дрогобича, Івано-Франківська, які пізніше стали деканами і ректорами своїх університетів, історик Роман Берест. Ми були тоді ще молодими і відповідно перспективними. В діаспорі нас називали «12-ма апостолами». Тоді ж відбулося близьке знайомство з радіостанцією «Свобода», з великим наповненим емігрантським життям, з пресою, яку видавала українська еміграція. Ті люди, котрі їхали на Захід, їхали за наукою, за словом, за пізнанням. Так розпочалось наше знайомство з провідними вченими української діаспори, котрі тоді ще були живими. Це був Роман Дражньовський – відомий географ з Америки, Леонід Рудницький – франкознавець, Аркадій Жуковський – історик з Франції, автор багатьох праць, а також Володимир Янів – леґендарна особа, багатолітній ректор Українського вільного університету. Це ті українці, які були залучені до викладання в університеті...».

Між іншим, професор Роман Дражньовський  є автором фізичної карти України та низки статей в американських наукових журналах  на картографічні теми, в яких  він оспорював русифіковані топографічні назви, вживані в Америці для України.  В 1978 році  Р.Дражньовський був нагороджений престижною медалею  «Charles P. Daly Medal», якою Американське Географічне Товариство наділяє від 1902 р. заслужених географів-картографів. Від того часу до 1986 року отримало таких відзнак заледве 55 науковців, а поміж ними є і дивізійник Роман Дражньовський, як 53-ій медаліст.  Вісконсінський університет навіть встановив Премію його імені (!). Серед праць шановного професора Романа Дражньовського є низка наукових досліджень з питань географiї, картографiї, краєзнавства, бiблiотекознавства, серед них праці:  Cataloging and Filing Rules. New York, 1964; 1969; Мap Librarianship: Readings. Metuchen, 1975; Roman Drazniowsky Картографiчнi iнформацiйнi системи. 1975; Загальна картографiя. 1982; Картографiчнi джерела. 1988. У 1972 році  Роман Дражньовський був редактором стінної фізичної карти «Україна», що була видана в Ню Йорку Українським соціологічним інститутом, Шкільною радою Українського Конґресового Комітету та Братством «Броди-Лев». 1974 року Діловий комітет земляків Чортківської округи, до діяльності якого спричинився професор Роман Дражньовський, випустив друком «Історично-мемуарний збірник Чортківської округи: повіти Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики» його авторства та Богдана Стефановича. Професор Дражньовський входив також до складу (1976–80) Українського бібліотекарського Товариства Північної Америки.

Від 1977-го по 1983-ій рік професор Романа Дражньовський очолював Шкільну Раду при Українському Конґресовому Комітеті Америки (УККА). У 1986 році вийшла друком в його редакції книга «Хрестоматія тисячоліття хрещення Руси-України», Світовий Конґрес Вільних Українців, Світова Координаційна Виховно-Освітня Рада; Філядельфія — Торонто. Професор Романа Дражньовський також входив до складу Президії Світового Конресу Вільних Українців (1978–88), на його Третьому світовому конґресі. Між іншим, професор викладав у школі українознавства від 1970-го по 1978 рік, від 1975-го - три роки був її директором  1975–78). Цікаво, що історія Школи українознавства «Самопоміч» у Ню Йорку сягає своїми коріннями у сиву давнину. Після Другої світової війни, до Америки прибуло багато вчителів з України. Добре розуміючи небезпеку відірваності молодого покоління від рідної землі, мови, культури та історії, учителі вирішили відновили учительську громаду у Ню Йорку. У різних місцях були створені філії учительської громади, що згодом переросли в освітні курси та школи українознавства. Учительська громада Ню Йорку засновувала спочатку вечірні освітні курси при Товаристві «Самопоміч». Родини, які прибували до Америки відвідували ці уроки. Навчання на цих курсах проходило в шкільних кімнатах будинку отців Василіян, який знаходився при 9-й вулиці №710. Спочатку сформували три групи (класи). Учні, які не змогли здобути загально-середню освіту в Україні, у зв’язку з війною і змушені були еммігрувати почали відвідували ці курси. Навчання відбувалося три рази в тиждень: вівторок, п’ятницю і суботу. Вже у 1950 році у школі навчалося 82 учні і було 2 випускні класи. Навчання проводилося за програмами европейської гімназії з посиленою увагою на українознавство. Курс навчання нараховував 60 лекційних годин і тривав шість місяців, після чого учні здавали випускні (матуральні) іспити з української мови та літератури, латинської, німецької та англійської мов, історії, географії, біології, фізики, хімії і математики. Випускники школи здобували досить глибокі знання і при вступі до американських університетів отримували високі оцінки. В перші роки діяльності школи виникали проблеми, пов’язані з написанням і друкуванням підручників,  навчальних програм та забезпеченням приміщень для навчання. Директори школи за допомогою вчителів, батьків та учнів працювали наполегливо і віддано, щоб забезпечити безперервний навчальний процес та сприятливі умови для учнів. За кілька літ школа українознавства стала сильною національно-освітньою і виховною установою.

Мій давній приятель з Тернополя, відомий письменний й громадський діяч Богдан Мельничук є автором гасла про вченого й громадського діяча Романа Дражньовського в томі 1 ґрунтовного «Тернопільського енциклопедичного словника» (редкол.: Г.Яворський та ін. — Тернопіль: Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т.1: А-Й. — с.530). Про Р.Дражньовського писав також і його побратим-дивізійник Василь Верига у своїй книзі «На службі народній...: визначні постаті української діяспори», - НТШ. - Львів; Торонто, 2007 у статті «Подвижник науки: (Роман Дражньовський)». Є дві статті про Романа Дражньовського часописі «Вісті Комбатанта»  у ч.1 за 1990-ий рік та у ч.1 за 1994-ий  рік - Цибрівський Олекса. Відзначення проф. д-ра Романа Дражньовського, як також ґрунтовні статті у Вікіпедії та «Енциклопедії Сучасної України» авторства уродженця тернопільської Зборівщини, українського географа, заслуженого діяча науки і техніки України, доктора географічних наук, Почесного професор Львівського національного університету імені Івана Франка, Голови географічної комісії Наукового товариства ім. Шевченка Олега Шаблія.

Стаття у ч.1. «Вістей Комбатанта» за 1990 рік, подана у рубриці «Успіхи наших побратимів», дещо доповнює раніше зібрані мною інформації: «Професор д-р Роман Дражньовський, колишній голова Головної і Крайової управ Братства кол. вояків 1-ої УД УНА, колишній голова Української Шкільної Ради при СКВУ, довгорічний куратор Амери­канської Географічної Асоціяції, має за собою високий науковий стаж і довголітню працю в українській громаді. Які осяги такої людини підкреслити — важко встановити, бо їх дуже багато. Тому зупинимося довше на його науковій діяльності. - Проф. Дражньовський закінчив студії політичної й фізичної гео­графії та картографії в Ґрацькому університеті в Австрії. Там захистив докторат у 1957 році. Почав він свою наукову працю як куратор мап у Колюмбійському університеті в США, згодом перейняв подібний пост в Американській Географічній Асоціяції. Рівночасно викладав в тому ж університеті та Сіті коледжу в Нью-Йорку. Від 1978 року став куратором і бібліотекарем університету Вісконзін-Мілвокі, коли туди перенеслася Американська Географічна Асоціяція. Від 1979 року він професор цього ж університету. Він теж редактор журналу Current Geographical Publications. Рівночасно він дописує до багатьох фахових публікацій, читає доповіді, бере участь в семінаріях, стає дорадником університетів, бібліотек, фірм і товариств. Все це годі вичислити в короткій інформаційній статті. - Годиться підкреслити, що проф. Дражньовський в 1982 році став почесним членом французької Societe de Geographie у Парижі. Таке почесне членство — це високе визнання для чужинця. У 1978 році він отримав золоту медалю Американської Географічної Асоціяції. На списку медалістів знаходяться світової слави науковці-географи. Від 1902 року отримало цю медалю тільки 55 науковців, а д-р Дражньовсь­кий — перший українець поміж ними — є 53 на списку. - В 1989 році Головна управа Братства нагородила проф. Дражньовського Золотим хрестом за особливі заслуги, за його працю в Братстві. Він особливо заслужився на пості голови Головної й Кра­йової управ Братства, і Братства «Броди-Лев», коли нав’язав контакти з австрійською організацією Чорний Хрест та поробив заходи для впорядкування могил поляглих вояків Української дивізії. Від того часу відбуваються щорічні поїздки для вшанування впалих вояків в околиці Фельдбаху. - Про своє останнє відзначення проф. Дражньовський пише: «Хоч мої попередні відзначення для мене цінні, але Хрест Братства за особ­ливі заслуги мені найдорожчий». - Професорові докторові Романові Дражньовському бажаємо ще багато більших успіхів у його праці…».

Цікавим, як на мене, є повідомлення Вальтера Саллівана від 1 жовтня 1976 року про намір колекцій Американського Географічного Товариства (American Geographical Society) перебратися із Ню Йорка до Університету Вісконсіна в Мілуокі, в якому, зокрема, йшлося, що вартість колекцій Товаиства оцінюється від 8 до 10 мільйонів доларів. Вони включають такі скарби, як мапа Леонардо, виготовлена в 1452 році венеціанським картографом, яка показує світ таким, яким він був відомий до подорожей Колумба. Існують ще дві інші мапи Леонардо, які є в Італії,  але обидві вони менші, і жодна з них не забарвлена, як та, якою володіє Товариство. - Товариство, до речі, було розміщене у монументальній будівлі при 156-й вулиці на Бродвеї, є більш академічно орієнтованим, ніж Національне географічне товариство Вашинґтона… Бібліотекою керує Роман Дражньовський, який, згідно з планом, стане куратором колекції в Мілуокі…».

Після відходу у Вічність св.пам. професора Романа Дражньовського  у 2006 році з’явились некороги не лише в україномовних, але й американських, англомовних  виданнях. Так, часописі «Milwaukee Journal Sentinel» від 10 липня 2006 року зазначалось, що 8 липня, в суботу, 2006 року помер улюблений чоловік Керол (уроджена - Yoh). Найрідніший батько Александри (Едвард) Кертіс Alexandra (Edward) Curtis, Синтії (Марк) (Cynthia (Mark) Дрегера і Боба (Дебра) Шмідт (Drager and Bob (Debra) Schmidt). Дід Петра та Марка Кертіс, Дженніфер, Алісії та Джеффрі Дрегер Peter and Mark Curtis, Jennifer, Alicia and Jeffrey Drager). Шваґер Давида та Джудіт Йок та Андреа Ретцлафф (David and Judith Yok and Andrea Retzlaff)… У середу, 12 липня, родичі та друзі зустрінуться в Українській православній церкві Св. Андрія о 10:00 на цвинтарі Української православної церкви Св. Андрія, Блумінґдейл, Іллінойс…».

В Інформаційному бюлетені  Американського Географічного Товариства (American Geographical Society) ч.41 (8) від 2006 року читаємо, що Роман Дражньовський, був куратором колекції Американського Географічного Товариства…  Народжений у 1922 році, приєднався до штату Американського Географічного Товариства в 1962 році, як куратор карт. Оскільки фінансовий стан Товариства почав погіршуватися, то на початку 1970-х років, «доктор Д», як його називали, взяв на себе додаткову відповідальність, врешті-решт взявши на себе відповідальність за бібліотеку та редакцію «Поточних географічних публікацій». Коли бібліотека та колекція карт шукали новий будинок, Роман був ключовою фігурою в процесі, який, зрештою, обрав UW-Мілуокі (UWM) новим будинком того, що отримало назву AGS Collection (AGSC). Цілком природно, що Роман пішов за своєю колекцією в Мілуокі у 1978 році і став її першим куратором: він контролював хід колекції, її розпакування та передислокацію в новий простір в UWM. За свої п’ятнадцять років у Мілуокі він зміг передати не лише свої знання про колекцію, а й значну частину знань суспільства та своє глибоке розуміння картотеки та географії бібліотечної справи, як професії. На додаток до своєї ролі в AGSC, Роман також виконував обов’язки викладачів у Географічному відділі UWM та його Школі бібліотечних та інформаційних наук (нині - Школа інформаційних досліджень), а також викладав курси з картографічних ресурсів та картотеки (як він це робив у Колумбійському університеті до переїзду до Мілуокі).  Роман звільнився з UWM в 1993 році, лише щоб продовжити активну іншу свою кар’єру в Українському Вільному Університеті в Мюнхені (Німеччина), де він викладав географію та працював ректором. Вихід на пенсію Романа не дозволив йому часто відвідувати бібліотеку, хоча він працював у Дорадчому комітеті AGSC.

Поважний у США часопис «Chicago Tribune» від 10 липня 2006 року також подав посмертну згадку про професора Романа Дражньовського, в якій зокрема зазначалось, що професор Дражньовський викладав в Університеті Мілуокі протягом 15 років, отримав ступінь доктора університету в Граці, Австрія. Він також був ректором Українського Вільного Університету в Мюнхені та очільником Ради українських шкіл у Північній Америці.

...Ось таким був мій, дещо незвичний й не дуже системний, особистий погляд з полтавської Лохвиці на постать уродженця тернопільського Чорткова професора Романа Дражньовського, який знайшов свій Вічний спочинок на південному-західному березі озера Мічиґан  на «добрій-прекрасні-приємній», але чужій для українця землі «Мілвокі», що в північно-американському стейті Вісконсин

Олександр  Панченко, - доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

 

 

Повний опис окремих світлин

1)Роман Дражньовський (Roman Drazniowsky) та Кріс Барут (Chris Baruth) вивчають діаграму в Бібліотеці Американського Географічного Товариства, - світлина 1988 року

2) Полковник Говард Геч (Howard Goetsch), доктор Роман Дражньовський (Roman Drazniowsky) (куратор колекції AGS American Geographical Society) та капітан Іван Андерс (Ivan Anders)під час передачі для бібліотеки Університету шату Вісконсін першого двотомного видання великої німецькомовної  історії Америки, видане в Галле в 1752 році. - Світлина від грудня 1978 року




Теги:
2020-09-04 00:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар