Професор Константин Семенович Кононенко (*1889-†1964) - людина, діяч, вчений та його епоха - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Професор Константин Семенович Кононенко (*1889-†1964) - людина, діяч, вчений та його епоха
   

Професор Константин Семенович Кононенко (*1889-†1964) - людина, діяч, вчений та його епоха

Олександр Панченко

Слідами автобіографії видатного вченого, громадсько-політичного діяча Константина Семеновича Кононенка та пригадки про три покоління вчених з українського роду Кононенків – професорів  Костянтина, Олега та Наталію  

Я доволі давно, починаючи від другої половини 1990-их років, тобто від  початку своїх студій в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, почав цікавитися творчим і науковим доробком, життям та діяльністю видатного політичного й громадського діяча, вченого-економіста, уродженця української Слобожанщини знаменитого професора Костянтина Семеновича Кононенка (*12.06.1889–†28.08.1964).  Понад 10 років тому я отримав першого, доволі несподіваного для мене листа від його внучки також професора  Наталії Олегівни Кононенко з Канади:  «…Ваш лист до Української Вільної Академії Наук переслали до мене. Чому вони так довго тримали, до того як вислати до мене, - не можу сказати. Ви шукаєте те родичів Константина Кононенка. Це мій дід. Він помер, як Ви кажете, в Бунтоні. У нього був один син. Це мій батько Олег. Він помер 10 років тому. Мама моя померла приблизно два роки тому. Я – фольклорист-етнограф. Працюю в Університеті Альберти в Канаді. Я автор декількох книжок, одну з них, про кобзарів та лірників, перекладають українською мовою. У мене один брат Юрій, який працює інженером в Тексасі. У мене один син Григорій. Він вчиться фізики тут, в Едмонтоні. У брата – дві доньки… - 10.02.2009». -  Згодом пані професорка Наталія Кононенко ще повідомила: «Пересилаю світлини: «На першій фотографії - мій дід, мій батько Олег, і моя бабуся, Олена Трофімовська. На другій фотографії - моя мама Євгенія, бабуся, я, дід. рік? - Не знаю. Десь, 1949-1950. Другий знимок, я думаю, в Бертесґадені. Як мої студенти кажуть - без проблем. Просто я була в дорозі. Працювала в Саскачувані. Була на конференції в Кирґизстані. Потім ми провідували сина в Англії – 12.07.2017 року».

Професорка Наталія Кононенко працювала на той час в знаменитому Центрі українського та канадського фольклору імені Петра та Дорис Кулів  в Едмонтоні (Канада). Народилася ж вона 23 лютого 1946 року в місті Корнберзі, що в Західній Німеччини. За своїми зацікавленнями – вона фольк­льористка. Є донькою вченого-хіміка  українського роду Олега Кононенка й внукою вченого-еконосміста Костянтина Кононенка. Пані проф.Наталія від 2000 року є дійсною членкинею Української Вільної Академії Наук у США, як також – членкинею НТШ в Америці (2000) та Канаді (2004). У 1969 році пані Наталія закінчила Гарвардський університет, де у 1976 році  здо­­була ступінь докторки з тюркського й слов’янського фольклору. Згодом вона працювала в Університеті Вір­джинії (м.Шарлотсвіль, стейт Вір­­джинія (ЗСА)), як професорка  слов’янських мов, літератур й фолькльору (1974–2004), водночас у 1975-79 роках була заступницею декана факультету гуманітарних дисциплін й точних наук, а  в 1993–96-ому роках  була очільницею Відділу слов’янських мов та літератур. Від 2004 року пані Наталія стала професоркою  кафедри української етнографії Центру імені Петра та Дорис Ку­­лів, заступницею завідувача кафедрою  української етнографії і фолькльору в Університеті Альберти (Канада). Проф.Н.Кононенко була очільницею слов’янської секції (2006-09), була  очільницею  Американської асоціяції українських студій (1993–95). Пані Наталія здійснила низку фолькльористичних експедицій в Украї­ні - Черкаська, Київська, Чернігівська, Полтавська області, побувавши, зокрема, й у нас, в Лохвиці, зупинялась на деякий час у мене в помешканні. Також вона досліджувала фолькльор й у самій Канаді та Середній Азії. Науковчиня збирала, зокрема, українські думи, історичні пісні, балади, казки, вона досліджувала українсько-турецькі  фолькльор­ні зв’язки, стала авторкою книг - «The Tur­kish Minstrel Tale Tradition» («Тра­­ди­­цій­­ні турецькі співці», Ню Йорк, 1990), «Ukrainian Minstrels: And the Blind Shall Sing» («Українські співці: І сліпі заспівають», Ню Йорк, 1998) та підручника «Slavic Folklore» («Слов’янський фольклор», Лондон, 2007), редаґувала журнал «Фолькльорика» в 2006–2012 роках.. Найновіша її праця вийшла друком 2019 року, має назку «Ukrainian Epic and Historical Song: Folklore in Context». Останніми роками проф.Наталія викладала курси «Фолькльор та Інтернет», а також, «Фолькльор крізь призму кіно та анімації». – Як я вже зазначав вище, пані професорка Наталія Кононенко є донькою  відомого вченого-хіміка, також дійсного члена  НТШ та УВАН, а ще - Товариства українських  інженерів Америки, - Олега Костянтиновича  Кононенка, який народився 5 вересня 1918 року у Харкові, а спочив через 80 років, 5 грудня 1998  року там, де і його батько Кость Семенович Кононенко – у місті Бун­­тоні (стейт Ню Джерзі, ЗСА). Як і його батько Костянтин, пан Олег закінчив, але вже за московсько-большевицької влади, у 1939 році, Харківський університет, відтоді працював у Харківському фармацевтичному інституті, згодом, у 1941-43 роках,  у лабораторії  з виробницва ліків, а у повоєнний час, в 1945–47 роках,  в українських  школах у Західній Німеччині. В роках 1947–51 Олег Кононенко став ад’юнкт-професором Українського  Технічно-Господарського інституту (Мюнхен-Реґенсбурґ), де в 1949 році  здобув ступінь доктора хімії. Від 1951 року професор Олег, разом з батьком Костянтином, матір’ю Оленою (з дому - Трофимовською), дружиною Євгенією та донькою Наталією перебрався до США (ЗСА), де замешкав у Бунтоні, працю­вав у фармацевтичних й  хімічних лабораторіях, зокрема,  в «Allied Che­­mical & Dye Co.» (1952–54), як хімік-дослідник, «Herstein Labs» (1954–61), як головний хімік, а в «Norell Che­­mical Co.» (1961–73), як президент, від 1973 року він став віце-президентом цієї корпорації. Професор Олег Кононенко став спів­автором низки статей у фахових виданнях, як також  співавтором розвідок -  Solvents for Sucrose // Industrial and Engineering Chemistry. 1956. Vol.1, №1; Maximum Data through. a Statis­tical Design // Там само. 1960. Vol.52, №11; Sucrose Monoacetate // J. of Ap­­plied Chemistry. 1961. Vol.11, №1; Am­­moniation of Sugar Cane Bagasse // J. of the Science of Food and Agriculture. 1961. Vol.12, №10...


Кононенко, професор Кость

В своєму недавньому інтерв’ю  міжнародному інтелектуальному часопису «Україна модерна»  професорка Наталія Кононенко, зокрема, говорила: «... Я народилася в таборі ДіПі (Displaces persons) в Німеччині. З фізичного погляду було дуже скрутно, не було достатньо їжі. Тому, в мене криві пальці, криві ноги, крива спина, і багато проблем зі здоров’ям, які почалися саме тоді. Вся моя родина дуже дородна — мій брат високий, його діти, мій син, також, колосальний такий дядько, а я така дрібненька, бо не було нічого їсти взагалі, коли формувався мій організм. Це було в таборі Корнберґ, потім ми жили в Мюнхені, але умови не сильно покращилися. Я багато чого пам’ятаю, здається тому, що це була дитяча травма така. Наприклад, я в деталях можу описати підвал, в яком ми мешкали: батьки, дідусь з бабусею і я. Пригадую квартиру в Мюнхені — одна кімната і ми всі. Батьки витягали таку скриньку і я в ній спала.... Я вже була дорослою 30-ти річною жінкою і мені сниться, що я німецький солдат. Чому німецький?! Не знаю. В Німеччині після війни було багато калік — без ноги, без руки чи частини обличчя немає і багато будинків, таких же ж калік, без стін, лише частини структури. Все це було сюжетами моїх снів. В них за мною женуться якісь солдати – чиї, я не знаю. Я пробую втікати і не можу. Вони мене щоразу наздоганяють і вбивають. Тому, моя спеціальність - якраз епічна поезія, де йдеться про війну. Про війну крізь пісню, про фольклор як спосіб осмислення травматичого досвіду, перетворення жахів в мистецтво. Це, якоюсь мірою мій власний спосіб дати раду з деякими із тих дитячих споминів... Фольклор це мистецтво і одна з його функцій — зробити з травми щось таке, що дасть змогу з нею якось співжити, осмислити. Зараз багато розмов про post-traumatic stress disorder. Такі порушення є наслідком непропрацьованості травматичного досвіду. Коли травму переробити в пісню, вишивку тощо - тоді значно простіше з нею справитися. До речі, коли я була в Україні, ми знайшли рушник, який жінка вишивала, щоби якось пережити жахіття Голодомору. У неї померло 9 із 11 дітей. Як може будь-яка мати це пережити і продовжувати своє життя? Через фольклор. Жінка вклала частину свого болю в цей рушник. Вона виразила своє величезне горе через рушник і це дало її якусь можливість жити, в певний момент, нехай зовсім короткий, це було сенсом.... А виростала я в дуже цікавій родині: мій дід — Костянтин Кононенко був активно заанґажованим в житті української громади українським патріотом. До нас приїжджали різні цікаві люди, знані діячі. Проте родина була з Харкова, а отже, мовою спілкування вдома була російська. Я дуже старалася розмовляти українською, наскільки вміла. І от приходять ті всілякі поважні діячі, я з усіх сил намагаюся говорити українською до них, а вони мені: «і се — не так, і те — не те». І «л» в мене польське, і вимова неправильна. Тож я просто уникала їх, казала собі, що ніколи не хочу мати нічого спільного з українцями. Негатив, виховання на приниженні рідко дають якийсь позитивний плід. Це стосується сучасних українців в Канаді, які, якщо хочуть, щоб їхні нащадки цікавилися українською мовою чи культурою, повинні заохочувати, хвалити навіть невеликий поступ, не критикувати постійно. Це так, до слова... Ми у 1951 року переїхали до Америки з Німеччини. Жили деякий час в Нью Йорку в жахливій дірі, а тоді тато отримав роботу, трохи підзаробив і ми змогли перебратися в краще помешкання в Нью Джерзі. Так от, в нас гостювали різні відомі українці і без перестанку мене критикували, все: і мову, і як я одягалася. Усе!... - Пітер Холловей, англієць. Він був професором біохімії в школі медицини при Університету Вірджинії. Він завжди цікавився всякими комп’ютерними програмами і коли пішов на пенсію, він почав видавати журнал «Фольклоріка» і писати програми для моїх веб-сайтів. Він якось сказав, що на його погляд, зроблене ним для україністики і для фольклору, загалом матиме більше впливу на науку, ніж його діяльність в галузі біохімії. На жаль, люди не можуть зрозуміти, чому неукраїнець може цікавитися україністикою і часто припускають, що він насправді українець, що його батьки приїхали з України, а їх прізвище було Головайчук, і він або батьки переробили прізвище на більш західну форму. Я жартома його так часом і називаю….».


Кононенко, професор Олег (світлина - ЕСУ)

За якийсь час наша переписка з пані професоркою Наталією Олегівною Кононенко дещо занедбалася. І  ось вже наприкінці минулого 2020-го та на початку нового 2021-го року я отримав від неї кілька записок, але тепер вже через соціальну мережу.  Пані проф.Наталія мені мені, зокрема, написала: «...Мені приємно, що Ви пишете про мого діда, але Ви мусите зрозуміти, що дід з нами про політику не говорив. Він хотів нас захистити від всього того, що з ним трапилось. Він дуже любив Україну і те, що він її покинув, показує, що моя родина була в такому стані, що залишитися там було неможливо. Я знаю про діда, як дідуся, який мені розповідав про своє дитинство. Я дуже мало знаю про нього як політичного діяча... Я Вам можу розказати про те, як дід мене доглядав в дитинстві, бо мама була зайнята доглядом мого брата. Я можу розказати про те, що він мене вчив математиці. Чи Ви знаете, що він також писав під псевдонімом «Н.Олежко»? «Н» - це я, а «Олежко» - мій батько Олег...».  - Я, в свою чергу, висловив припущення, що, ймовірно, рідні брати її бабусі Олени Федорівни Трофимовської, доньки офіцера московитської царської армії, після большевицького перевороту в Петроґрадє (1917) могли опинитися на чужині, оскільки на сайті московитського історика Сєргєя Волкова я віднайшов відомості, що: «...Трофимовский Евгений Петрович (Федорович). во ВСЮР и Русской Армии в Корниловской артиллерийской бригаде. до эвакуации Крыма. Галлиполиец. в фев. 1921 в 1-й батарее Корниловского артиллерийского дивизиона. Старший фейерверкер. Окончил Сергиевское артиллерийское училище. Подпоручик. Осенью 1925 в составе училища на Кубе. /2; 4-74/; Трофимовский Сергей Федорович, р. 1875. Инженер-технолог. в эмиграции. Ум. 13 сен. 1962 в Сантьяго. /139/». Були ще такі собі:  «Трофимовский Константин. в эмиграции во Франции. Оперный певец. Ум. 18 нояб. 1962 в Париже. /139/» та  «Трофимовский. Офицер. Участник выступления Муравьева. Расстрелян большевиками 21 сен. 1918 в Нижнем Новгороде. /460/...».

Весь час, починаючи від другої половин 1990-их років, маючи велику хатню книгозбірню, яка включає майже усі періодичні видання української еміґрації, я продовжував збирати уривочні відомості про життя, діяльність й науковий доробок  професора Костянтина Семеновича Кононенка. - ….Історик, кооперативний діяч, дійсний член НТШ, вояк УСС, УГА та Армії УНР, який від 1946 року був професором Українського Технічно-Господарського Інституту й  Українського Вільного Університету (Мюнхен) Ілля Витанович  (*1899-†1973, Ню Йорк, ЗСА), один із засновників Українського Історичного Товариства (УІТ), автор праць з економічної історії, зокрема з історії української кооперації, - в журналі УІТ «Український історик», ч.3-4  (15-16) за 1967 рік  (Ню Йорк - Мюнхен) у своїй розвідці«Аграрна політика Українських урядів років революції та визвольних змагань  (1917-1920)»,  зокрема, зазначав: «…З дотеперішніх студій 1917-20 років більше уваги присвятили історії земельного питання на тлі тогочасних загальних подій: П.Христюк у праці «Українська революція. Розвідки і матеріяли до історії української революції 1917-20 рр.» (Відень, 1921); Д.Дорошенко: «Історія України 1917-23», т.І. Доба Центральної Ради, II. Українська Гетьманська Держава 1918 р. (Ужгород, 1930, 2 вид. Нью-Йорк, 1954); М.Ю.Шаповал: «Революційний соціялізм на Україні» (Відень, 1921). З найновіших особливо цінна в своїй головній частині про сільське господарство праця недавно померлого K.С.Кононенка (1889-1964): «Україна і Росія. Соціяльно-економічні підстави української національної ідеї 1917—1960» (вид. УТГІ, Мюнхен, 1965). Це студія компетентного автора так у політико-аґрарній теорії, як і в практичній організації аґрарної адміністрації, багата спробами критичної аналізи розвитку соціяльно-економічних відносин України найновішої доби на підставі численно зібраного й простудійованого матеріялу й використаної літератури. У своїй переважній частині ця праця є розвиненим продовженням двох попередніх праць: «Аґрарна політика большевиків» (з числами й екскурсами в дореволюційну історію, псевд. Н.Олежко, Мюнхен, 1947); та англомовні праці: «Ukraine and Russia a history of the economic relations between Ukraitae and Russia» (1654-1917), The Marquette Univ. Press, Milwaukee 1958.1 2. Розміщення соціяльних сил в аграрній структурі…».


Кононенко, проф.Наталія

Інший член Українського Історичного Товариства, економіст, бібліограф, видавець, також дійсний член НТШ, член УВАН у ЗСА  Богдан Винар (*1926-†2013, м.Денвер, стейт Колорадо (ЗСА)), що здобув докторат з економіки у повоєнному Мюнхені, а пізніше докладно досліджував розвиток української  промисловості та історію української економічної думки, автор праці «Економічний колоніалізм в Україні» (Париж, 1958) у своїй статті «Матеріяли до історії економічних дослідів на еміґрації» (журнал «Сучасність»,  ч.7(67), липень, 1966 рік) писав, що «...У 1945-49 pp. тут появлялася численна преса, де публіковано також інформаційні статті з економічної проблематики, а навіть дослідні розвідки з цієї ділянки. Згадаємо тільки часописи «Наше життя» — Авґсбурґ (1945-48), «Неділя» — Швайнфурт-Ашаффенбурґ, «Слово» — Реґенсбурґ, «Українські вісті» — Ной-Ульм (1945 і досі), «Час» — Фюрт (1945-48), «Українська трибуна» — Мюнхен (1946-49, понад 20 тис. примірників тиражу), «Промінь» — Зальцбурґ (1946-48), Із ж урналів економічні матеріяли містили: «Визвольна політика» — статті К.Кононенка та М.Мироненка. «Збірник Українського національно державного союзу» — статті Є.Ґловінського, «Орлик» — статті С.Ю.Процюка; такі матеріяли публікувалися також у журналах «Проблеми» та «За соборність». Крім цього, в серії «Наша книгозбірня» появилися брошури Михайла Трихреста на економічні теми і розвідка Нестора Олежка (Костя Кононенка) «Аґрарна політика більшовиків» (Мюнхен 1947, 103 стор.). Багато з цих матеріялів сьогодні майже неприступні для дослідника і тому варто б їх заіндексувати для повної бібліографії українських економічних досліджень на еміґрації. Приступніші газети та журнали, що почали видаватися в 50-і роки, тобто після переселення більшости української еміґрації за океан. З важливіш их видань того періоду треба згадати передусім двотижневик «Сучасна Україна» (1951-60), де за 1956-59 роки був окремий додаток п.н. «Суспільство, економіка, соціяльна політика», який редаґував Кость Кононенко. На сторінках цього додатку надруковано багато матеріялів до питання вивчення історії та сучасного стану економіки України: статті К.Кононенка про сільське господарство, Євгена Ґловінського — про фінанси і торгівлю, Богдана Винаря — про історичний розвиток економіки та легку промисловість. У 1961 році «Сучасна Україна» об’єдналася з «Українською літературною газетою» в журнал «Сучасність», де друкувалися економічні статті Є.Ґловінського, К.Кононенка, С.Ю.Процюка, І.Майстренка, Б.Винаря та інших… - У початковий період своєї діяльности на еміґрації НТШ видало тритомову тематичну «Енциклопедію українознавства» під головною редакцією проф. Володимира Кубійовича та проф. Зенона Кузелі і при співпраці численних українських науковців, які в той час перебували переважно в Західній Німеччині. Розділ «Народне господарство» надрукований у третьому томі (стор. 1028-1130), що треба вваж ати першою спробою синтетичної характеристики історії та сучасного стану народного господарства України. Матеріял упорядкований у 12 підрозділах. Історіографічну статтю про стан дослідів економіки України написав проф. Ілля Витанович; її доповнює, може, дещо слабше опрацьована характеристика економіки України в історичному аспекті (проф. М.Васильїв та проф. Р.Димінський). Статті про сільське господарство написали К.Кононенко, С.Баран, Г.Махів та В.Кубійович, при чому, мабуть, найслабшою є також історична частина матеріялу. Дуже добре опрацьоване лісове господарство у статті знавця цієї ділянки проф. Бориса Іваницького. Найбільше місця віддано питанню вивчення промислового потенціялу України. У цій частині окремі статті написали Р.Димінський — про корисні копалини та джерела енерґії і М.Васильїв — про промисловість. Розвиток транспорту розглядає стаття Р.Димінського та В.Кубійовича, а питання зовнішньої та внутрішньої торгівлі — стаття Р.Димінського. Районовий огляд господарства України, де, на жаль, мало використано вж е відому літературу (зокрема праці В.Садовського), зробив М.Васильїв; розвиток кооперації опрацювали Д.Піснячевський та І.Витанович. Розділ замикають статті Т.Соснового про фінанси і М.Васильєва про теперішній матеріяльний стан українського населення…. -  Починаючи з 1962 року «Наукові записки УТГІ» почали виходити регулярніше і в збільшеному об’ємі. У шостому томі (т. 3/6, Мюнхен, 1962, 284 стор.) надруковані економічні праці: Є.Ґловінського «Українське народне господарство у четвертому році семирічки», К.Кононенка «Сорокріччя кінця» (про голод на Україні), А.Микулина «Україна у мілітарно-економічному потенціялі СССР» і В.Доманицького «Майбутній суспільно-економічний та земельний устрій України». У сьомому томі (т. 4/7, Мюнхен, 1963, 189 стор.) на економічні теми писали: В.Іванис «Паливне господарство СССР та його колоній» і В.Доманицький «Сільське господарство на Україні». У 1964 році вийшов восьмий том (т.5/8, Мюнхен, 1964, 224 стор.) з економічними статтями: Б.Мартоса «Значення М.Тугана-Барановського для української кооперації», І.Майстренка «Проблема аґрарного перенаселення в СССР», К.Кононенка «Бюджетова система» та В.Іваниса «Чорна металюрґія, машинобудівництво та електроенерґетика СССР та його колоній». Одночасно з 1965 роком УТГІ почав видавати окремі монографії, цикл яких відкрила об’ємиста студійна праця Костя Кононенка «Україна і Росія. Соціяльно-економічні підстави української національної ідеї. 1917-1960» (Мюнхен, 1965, 535 стор.). У підсумках треба ствердити, що видання п’ятьох томів «Наукових записок» та монографії К.Кононенка є безперечним успіхом науково-видавничої діяльности УТГІ, що значно випереджує не тільки УЕВПІ, але також і УВУ, який у повоєнних роках значно поширив програму навчання економічних дисциплін…».


Науковці в Канаді

Згідно з даними із доступних джерел, зокрема, «Енциклопедії історії України. НАН України» (Київ, 2007), том 4, Вікіпедії та «ЕСУ» -  Кононенко Костянтин Семенович (*12.06.1889–†28.08.1964) – політичний і громадський діяч, учений-економіст. Батько Олега, дід. Народився в місті Рильськ (нині - місто Курської області, РФ). Закінчив агрономічне відділення природничого факультету Харківського університету (1916). 1917 – член Української Центральної Ради, Київської міської думи. Член Російської соціал-демократичної робітничої партії (меншовиків) (1905–18). Організатор Всеукраїнської спілки сільськогосподарського кооперативного товариства «Сільський господар», засновник Всеукраїнського аґрономічного товариства (1921–25), член правління Українського сільськогосподарського банку (1927–30). Засуджений до 8 років позбавлення волі за звинуваченням у «Контрреволюційної шкідницької організації в сільському господарстві України» справі 1930, амністований 1935. Під час гітлерівської окупації в роки Другої світової війни совєцького союзу 1941–1945 років  очолював дослідний інститут сільськогосподарської механізації при Головному управлінні МТС у Києві (1943). Виїхав до Третього Райху (Німеччини), займався політичною та науковою роботою. Член Проводу Закодонних Частин ОУН, політичний радник Голови Проводу ЗЧ ОУН Степана Бандери (1946-1947) (*34). У 1949–51 роках очолював редакцію тижневика «Український самостійник», друкував статті та книги під псевдо «Н.Олежко». 1951 року переїхав до США. Співробітник видавничо-дослідницької асоціації «Пролог», автор ґрунтовних монографій «Організація сільського господарства в Лісостепу і Поліссі України». 1924; «Аґрарна політика большевиків». Мюнхен, 1948; «Ukraine and Russia: A History of the Ekonomic Relations, 1654–1917. 1958. Т.1; 1965. Т.2. - Помер у місті Бунтоні (стейт Ню Йорк, (ЗСА) США).


Проф.Кость Кононенко (з ліва) на відпочинку з родиною - сином Олегом, дружиною Оленою, внучкою Наталією  - світлина кін.1940-их років із архіву проф.Наталії Кононенко (Канада)

У своїй ґрунтовній книзі «Україна і Росія. Соціяльно-економічні підстави української національної ідеї. 1917-1960» (Мюнхен, 1965), яка налічує 535 сторінок, що була видана в серії «Монографії» (ч.1) Українського Технічно-Господарського Інституту завдяки фінансовій допомозі «Дому української науки» та Апостольської Екзархії в Західній Німеччині Константин С. Кононенко,  подає свою докладну автобіографію, яка й стала на деякий час предметом моїх ширших дослідів




Подружжя професора Костя Кононенка та пані Олени Трофімовської зі своєю внучкою Наталією

КОНСТАНТИН С. КОНОНЕНКО*

(автобіографія)

Народжений в 1889 (1) році в старовинному місті Рильське (2) в родині дрібного урядовця (3). Дошкільні роки прожив у селі Путивельського повіту. В 1899 р. вступив до Білгородської клясичної гімназії (4), яку покінчив в 1909 р. Почав студіювати медицину, але в 1912 р. змінив факультет і дальші студії продовжував на агрономічному відділі природознавчого факультету в Харкові (5), який закінчив в 1916 році. Одночасно з студіями на цьому факультеті на протязі півтора року (1915-1916) щодня провадив вправи по економіці під керівництвом двох професорів в статистично-економічному семінарі при правничому факультеті, доповнюючи їх слуханням на ньому деяких лекцій (філософія і теорія права, цивільне право тощо). Негайно після закінчення університету (5-1) був покликаний до війська.

Заробіткову працю довелося розпочати 14-тирічним юнаком. В 1915 р. був запрошений на посаду інструктора в кооперативному відділі Харківської Спілки Сільського Господарства (6).


Родина проф.К.С.Кононенка на відпочику - з ліва до права - невістка Євгенія, дружина Олена Трофимовська, внучка Наталія

Після покликання до війська і навчання в юнкерській школі був призначений на посаду молодшого курсового старшини в 5-тій Київській школі прапорщиків (7) з пізнішим зарахуванням до резерви Київської Військової Округи (8). На той час припали лютневі події 1917 р. в Петрограді. В травні був обраний на члена Київської Міської Думи (9), а згодом на одного з 4-ох заступників міського голови в міській управі. Одночасно працював в Малій Українській Центральній Раді (10), а з мандатом обох цих установ у Військовому Комітеті Київської Військової Округи (11)

Після заняття Києва большевицькими військами Муравйова повернувся до Харкова на попередню роботу. Усвідомлення київських подій привело до того, що після повернення до Харкова за належним оформленням вийшов з російської соціял-демократичної партії (меншевиків) (12)  і став ще ближче до кооперативного руху. В 1919 р. був обраний екзекутивним директором Спілки Сільського Господарства(6), а в короткому часі й заступником голови управи. В грудні 1920 р. за домовленням з створеним Комісаріятом Земельних Справ був скликаний дуже чисельно заступлений всеукраїнський агрономічний з’їзд, на якому була вироблена й офіційно тодішнім комуністичним проводом принята політична деклярація, що забезпечувала наші, незгідні з комуністичними, позиції в аграрному питанні. На підставі цієї угоди Спілка Сільського Господарства (6) перетворилася в апарат Наркомату Земельних Справ (13) і я зайняв посаду директора фінансово-економічного департаменту та заступника голови Земплану. Одночасно був консультантом сільсько-господарської секції Українського Держплану (14). В 1924 р. з рамени Наркомзему розпочав працю по створенні банкової системи сільсько-господарського кредиту, яку мав очолити всеукраїнський сільсько-господарський банк (15). Перед 1926 р. праця була завершена і я був обраний на посаду екзекутивного директора і члена управи Всеукраїнського банку (15), де й працював до 1930 р. На початку цього року був заарештований й обвинувачений за організування спротиву суцільній колективізації сільського господарства (16). Це був шостий арешт, що на цей раз закінчився засудом на 8 років ув’язнення і заслання на примусову працю до колонії НКВД для неповнолітніх злочинців в селі Ладин Прилуцького повіту на Полтавщині (17). Після кількох місяців був переведений в колонію НКВД для безпритульних, де й працював 6 років до закінчення терміну присуду (тоді робочий день рахувався за півтора) (18). Після звільнення короткий час працював у сільсько-господарських закладах Харківського Тракторного Заводу (19), а потім був покликаний до Києва на керівництво всіма 26 радгоспами Наркомату Охорони Здоров’я (20), де працював до 1937 р. Коли ж стало ясним, що нова хвиля терору не промине мене, я залишив працю, повернувся до Харкова і сім місяців ховався. Коли хвиля терору починала спадати, я став викладачем математики і хемії в середніх медичних школах, де й працював до приходу німців. В короткому часі був запрошений М.О.Ветуховим (21) на керівника фінансами Земельної Управи (22), а пізніше на начальника Обласного Управління машино-тракторними станціями (МТС) (23) . В 1943 р. разом з цим управлінням переїхав до Києва, де був призначений директором Дослідного Інституту сільсько-господарської механізації при Головному Управлінні МТС (23) і вже з цим Інститутом переїхав до Німеччини й після закінчення війни — 1951 р. — до ЗДА. Моя науково-педагогічна діяльність не була довга. В 1918 р. я був запрошений на посаду викладача сільсько-господарської кооперації в Харківському Інституті Народнього Господарства (24). В 1920 р. я взяв участь у конкурсі й у висліді його став професором сільсько-господарської економіки в Землеустрійному Інституті (26), де й працював до арешту. Опісля поворот до вищих шкіл був виключений. Публіцистичну працю почав в 1914 р. статтею в журналі «Вестник мелкого кредита» (27) (кооперативного), який видавало міністерство фінансів у Петрограді. Незабаром став постійним співробітником щоденної харківської газети радикального напрямку «Утро» (28). Працюючи в Спільці Сільського Господарства, відійшов від цієї газети і перейшов до видань Спілки: популярного журналу «Хлібороб-кооператор» (29), двотижневика «Українська Сільсько-Господарська Газета» і місячника «Агрономічний журнал». В «Українській Сільсько-Господарській Газеті» (30), що стала вільним журналом створеної Всеукраїнської Спілки Агрономів (31), працював аж до розгрому Спілки в 1929 р. В тих же 20-тих роках часто вміщував свої статті в журналах «Економіст», «Сільський Господар» і «Бюлетень Наркомзему» (32). В 1924 р. був редактором і одним з головних авторів капітальної праці «Організація сільського господарства в Лісостепу й Поліссі України». Від 1930 p., як репресований, я втратив можливість виступати в пресі на протязі 15 років. В 1945 р. на еміграції я знову почав вміщувати свої статті під псевдонімом Н.Олежко в кількох тогочасних органах, а в 1948 р. в видавництві «Наша Книгозбірня» під тим же псевдонімом вийшла моя книга «Аграрна політика большевиків». В 1949-1951 pp. був я редактором тижневика «Український Самостійник» (33), вміщуючи в кожному з його чисел свою статтю. В ЗДА я співпрацював далі в «Українському Самостійнику», в «Гомоні України» (35), в «Сучасній Україні» (36), в «The Ukrainian Quarterly» (37) і в Дослідно-видавничій Асоціяції «Пролог» (38). Від 1945 р. я опублікував в періодичних виданнях понад 110 статтей.

К. С. Кононенко

*Примітки та інформації до автобіографії проф. К.С.Кононенка автора цього допису Олександра Панченка

(1) – У всіх довідкових виданнях датою народження Костянтина (Константина) Семеновича Кононенка є 12 червня 1889 року, у своєму листі до мене його внучка професорка Наталія Кононенко з Канади називає дату - 3 червня 1889 року.


К.С.Кононенко

(2) – Місцем свого народження сам Костянтин Семенович Кононенко називає – «старовинне місто Рильське». Натепер – місто Рильськ (москвинською мовою – город  Рыльск) — місто на Сіверщині над річкою Сеймом, розташоване на українсько-москвинською етнічному пограниччі, тепер – це районний центр Курської області «РФ» - путінської «фєдєраціі», населенням — 17 200 мешканців (2006). Насправді ж, «Рильське»  - це  стародавнє місто, яке існувало вже у 9 столітті як один з осередків сіверян, у літописі згадується вперше 1152, як місто-фортеця Новгород-Сіверського Князівства. У 12-13 століттях — головне місто удільного князівства і у 14-15 століттях входило до складу Великого Князівства Литовського, з 16 століття у складі Московської держави і являло собою важливий стратегічний пункт; часто руйнований татарами.  Рильське князівство – це давньоруське удільне князівство XII-XV ст.ст. у складі Чернігівського князівства і Великого князівства Литовського. Столиця князівства – місто Рильське. В добу існування Київської Русі Рильське князівство знаходилося в тіні більш могутнішого Курського князівства, яке, в свою чергу, значно пасувало в політичному значенні перед іншими, більш відомими уділами України-Русі. Період політичного розквіту Рильського уділу розпочинається тільки після Батиєвої навали, коли, як твердять місцеві перекази, місто Рильськ, єдине на степовому порубіжжі Русі, було врятовано від монгольського погрому, як вважають рильські мешканці завдяки заступництву святого Івана Рильського. Місто Рильське мало свій початок на береговому узвишші, там де річка Волинка (яка нині остаточно пересохла) впадала в іншу річку – Рило. Монастир, що був розташований на цьому місці, інколи називався Волинським, можливо що першими пожильцями цієї території були переселенці з української Волині, які дали ім’я своєї колишньої батьківщини і монастирю і річці. За ще однією давньою легендою, свою назву річка Рило отримала так: дика свиня з поросятами, риючи собі лігво, розрила джерело, яке і стало початком річки. Мабуть, співзвуччя назв річки і кабанячої голови (рило) і породило цю історію. Коли у XVIII ст. московитські герольди створювали герби для різних міст імперії, Рильськ отримав на свій гербовий щит саме кабанячу голову. Розквіт Рильського князівства розпочався в добу Великого Князівства Литовського. Рильська і Курська земля, разом з Новгородом-Сіверським, Черніговом і Стародубом були частинами української Сіверщини, яка в свою чергу була порубіжною землею Литовської держави на кордоні з Московським князівством. У XV ст. на Москві посилюється деспотична влада великого князя, і удільні князі у значній кількості тікають до сусідньої Литви, рятуючи життя своє та своєї родини. Уряд Литви надає цим князям у володіння уділи на прикордонних сіверських землях, узявши з них присягу на вірність, та сподіваючись таким чином наладити економічне життя на ще донедавна сплюндрованих постійними татарськими набігами територіях. Так 1456-го року князем рильським і новгород-сіверським став Іван Дмитрович Шемякін, особистий ворог московських князів Васілія ІІ і Івана ІІІ, син колишнього князя з Галича-Мерського, чиє князівство було відібрано від нього московськими князями. Литовський уряд дуже сподівався на те, що князі з Московщини, «цілувавши хрест» на вірність Литовській державі, не переступлять ніколи присяги, даної перед лицем Бога. Але вони жорстоко помилялися. Довге перебування російських земель під зверхністю Золотої Орди наклало незгладиму печать на їхнє моральне обличчя. Якщо самі князі-втікачі з Москви ще дуже боялися мати які-небудь відносини з московитським урядом, небезпідставно чекаючи на покарання за свою колишню втечу, їхні діти були більш сміливими, і за спиною литовського уряду розпочинали торгівлю з Москвою, чекаючи за зраду свого сюзерену грошей і посад у Московщини. Син Івана Шемякіна Васілій Шемячіч, разом з такими самими князями-перебіжчиками інших уділів Сіверщини, 1500-го року перейшов на бік Московської держави, спричинивши тим до затяжної війни між Литвою та Московією. В наслідок цієї війни українське Посем’я разом з іншими сіверськими землями було окуповано Московією. Але доля князів-зрадників не була щасливою. Московський уряд не міг їм дуже довіряти, адже їхні батьки вже зраджували Москву, так само як вони самі зраджували Литву. Тому майже всі сіверські князі закінчили своє життя у Московії дуже погано. Не оминула лиха доля і Васілія Шемячіча. Його сусіда, князь Стародубський, доніс на нього у Москву, що нібито Шемячіч знов хоче повернутися під владу Литви зі своїм князівством. За цим доносом Васілія Шемячіча було ув’язнено, потім ще раз, і так у московській тюрмі він і помер 1529-го року. Така була його розплата за цю зраду. - З 1797 до 1920-их років повітове місто Курської губернії. 1926 у Рильському повіті українці становили 20,9 % всього населення (вони жили у південній частині повіту). Свою назву Рильськ отримав від річки Рило (раніше Рила). Походження назви річки темно. Найпоширеніша версія походження від слов’янського «рити», хоча окремі дослідники віднесли гідронім «Рило» до дослав’янської пласту (фінно-угорського або навіть іранського походження з різними топонімічним значеннями). Існує також кілька версій «народної етимології» назви річки і міста. За однією з версій,  Рильськ зобов’язаний своєю назвою преподобному Іоанну Рильському. Хоча сам святий ніколи не був у Рильську на Курщині — він жив у Болгарії, в тих самих місцях, де знаходяться Рильський гори, річка Рильський і містечко Ріла. А вже після його смерті болгарські ченці Рильського монастиря через утиски Візантії були змушені тікати з країни, з собою вони взяли частку мощей святого — правицю (праву руку). Це історична подія, хоча і відноситься до дохристиянського періоду Русі, пов’язується з існуванням в Рильську XVII століття церкви святого Іоанна Рильського. Прихильники іншої версії стверджують, що назва міста пов'язана з перебуванням в стародавньому поселенні сіверян великого капища Ярила (божества весняної родючості), і спочатку місто називалося Ярі(и)льск. Власне капище розташовувалося на узвишші, нині відомому як «Гора Івана Рильського». За ще однією давньою леґендою свою назву річка отримала так: дика свиня з поросятами, риючи собі лігво, розрила джерело, яке і стало початком річки. Мабуть, співзвуччя назв річки і кабанячої голови (рило) і породило цю історію. За українським правописом першої половини XX століття вживалася назва Рильське, як пише, до речі, й Костянтин Семенович Кононенко

(3) - К.С.Кононенко пише, що був народжений в «родині дрібного урядовця». У передмові ж до російськомовної праці «Свидетельства искренней дружбы»: Воспоминания К.С.Кононенко о А.С.Макаренко», видавцями якої є вчені - німець з походження  Ґьотц Хілліґ та українець Василь Марочко  зазначено (Марбурґ: MakarenkoReferat, 1997 (Opuscula Makarenkiana, Nr.20). – Предисловие: с.VII-XVI):  «…Кононенко! Кто он, этот неизвестный макаренковедам человек? В советских биографических справочниках о нем нет никакой информации. Некоторые сведения о его жизнедеятельности содержатся в украиноязычном эмигрантском издании «Енциклопедія Українознавства»… В этих сведениях много ошибок в датах, а факты жизни Кононенко в 30-е годы полностью отсутствуют. На основе документов из частных и государственных архивов удалось более подробно и точно восстановить биографию этой неординарной личности. К.С.К. родился 12 июня 1889 г. в уездном городке Рыльск Курской губернии. Его отец – государственный чиновник, мать – домохозяйка. У них, кроме Константина, было еще шестеро детей, но двое из них умерли еще младенцами. Все четверо сыновей стали членами РСДРП (меньшевиков). В 30-е годы они, а также сестра, были репрессированы. Будучи учеником классической гимназии, К.С.К. пристал к местной организации меньшевиков (1905 г.). По окончании гимназии (1909 г.) стал студентом медицинского факультета Харьковского университета, но вскоре оставил учебу из-за отсутствия материальных средств. Возобновил ее в 1912 году, но уже на агрономическом отделении естественного факультета того же вуза, который он окончил в 1916 году. Затем был мобилизован в армию, но вместо отправки на фронт его сослали в Царицын в составе штрафного батальона, отказавшегося воевать. В начале 1917 года, после освобождения из ссылки, К.С.К. оказался в Киеве, где был зачислен инструктором в школу прапорщиксв при Киевском военном округе. В этом же году он женился на Елене Федоровне Трофимовской (дочь офицера), с которой познакомился еще в Харькове, где она училась на юридическом факультете университета. В 1918 году у них родился единственный ребенок Олег…». - В наступній своїй книзі «У пошуках істинного Макаренка. - Російськомовні публікації (1976-2014)» (Полтава, 2014) згаданий мною вище  Ґьотц Хілліґ дещо уточнює подані ним та професором Василем Марочком попередні інформації, повторюючи: «…Отец Кононенко – начальник маленькой железнодорожной станции возле Харькова, мать – домохозяйка. У них, кроме Константина, было еще шестеро детей, но двое из них умерли еще младенцами. Все четверо сыновой стали членами РСДРП (меньшевиков). В 1930-е годы они, а также сестра их, были репрессированы. Будучи учеником классической гимназии, Константин пристал к местной организации меньшевиков (1905 г.). По окончании гимназии (1909 г.) студент медицинского факультета Харьковского университета; вскоре оставил учебу из-за отсутствия материальных средств. Возобновил ее в 1912 году, но уже на агрономическом отделении естественного факультета того же вуза, который окончил в 1916 году. Затем был мобилизован в армию, однако вместо отправки на фронт его сослали в Царицын, в составе штрафного воинского подразделения, отказавшегося воевать. В начале 1917 года, после освобождения из ссылки, Кононенко оказался в Киеве, где был зачислен в школу прапорщиков при Киевском военном округе. В этом же году он женился на Елене Трифимовской (дочери офицера), с которой познакомился еще в Харькове, где она училась на юридическом факультете университета. В 1918 году у них родился сын Олег. Февральская революция, легализовавшая деятельность политических партий, создала условия для демократизации общественной жизни. На Украине возникла Центральная рада (парламент), членом которой стал и Кононенко. Летом 1917 года его избрали гласным городской думы, где он возглавлял украинскую подкомиссию по вопросам народного образования. В 1918 году, как известно, Центральная рада провозгласила Украину независимым государством, что вызвало гнев большевиков. Накануне штурма г.Киева красногвардейскими отрядами Кононенко тайно переехал в Харьков, прекратив свою политическую деятельность, выйдя из состава партии меньшевиков….». - Якщо ж Костянтин Кононенко народився у 1889 році  в родині залізничника, то його батько  Семен Кононенко міг працювати спочатку на приватній залізниці в Московитській імперії, яка називалася  спочатку як «Курсько-Харківсько-Азовська». Це, між іншим, була перша концесія на будівництво дороги від Москви аж до до Севастополя, яка була видана в 1856 році «главному общєству» (товариству) «русскіх жєлєзних дорог» (залізниць), але це «общєство» дорогу не побудувало. За затвердженим в 1861 році статутом зобов’язання товариства обмежувалися спорудою гілки Петербурґ-Варшавської зазізниці (з гілкою до пруського кордону і Нижєгородської  залізниці. Т.зв. «казьонная» Московсько-Курська залізниця була відкрита в 1866-1868 роках. Статут Товариства Курсько-Харківсько-Азовської залізниці був затверджений в 1869 році для будівництва по лінії Курськ –Харків-Таганроґ-Ростов-на-Дону. У 1891 році дорога викуплена в державну казну. У 1896 році лінії Курсько-Харківсько-Азовської (за винятком ліній Костянтинівка-Ростов та Костянтинівка-Ясинувата) та Лозово-Севастопольської (за винятком лінії Нижньодніпровськ-Синельникове) об’єдналися під єдиним управлінням під назвою - Курсько-Харківсько-Севастопольська залізниця.  У 1894 р до складу Курсько-Харківсько-Азовської залізниці була включена частина розформованої Донецької кам’яновугільної залізниці (Ділянки Костянтинівка-Ясинувата, Варваропілля-Краматорськ, Ступки-Бахмут, Попасна-Лисичанськ)


Внучка про.К.С.Кононенка, також професор, Наталія

(4) - Білгородська чоловіча класична гімназія була заснована 26 серпня 1874 року по клопотанню міського товариства і земства, її повна назва є така - чоловіча класична Його Королівської Високості герцога Единбурзького гімназія,  цю назву вона отримала на честь Альфреда, герцога Единбурзького, чоловіка дочки московитського імператора Алєксандра II - Маріі. Першим директором був Ніколай Філіпповіч Одарченко. Згідно зі статутом гімназій і прогімназій того часу «гімназії мали на меті доставляти виховувати в них юнацтву загальна освіта і разом з тим служити підготовчі закладами для вступу до університету і інші вищі спеціальні навчальні заклади». У гімназії надходили хлопчики «всіх станів незалежно від звання і віросповідання». У перший клас приймалися діти не молодше десяти років, «які вміють читати і писати російською (московитською) мовою, знають головні молитви, і з арифметики -сложеніе, віднімання і таблицю множення». По суті, гімназія була загальноосвітньою середньою школою, в якій будь-яка клановість була відсутня. Білгородська чоловіча гімназія розміщувалася в будинку купця Сєліванова (зараз в цій будівлі знаходиться Бєлгородський літературний музей). Тут навчалися діти дворян і чиновників, осіб духовного звання, купців, міщан і селян. Серед учнів були гімназисти православного віросповідання, іудейського, католицького та лютеранського. Неодмінною умовою прийому до гімназії було зобов’язання з боку батьків забезпечити свого сина всім необхідним і оплачувати навчання. Багато хлопців приїздили вчитися з повітів. Вони жили на приватних квартирах, у родичів або близьких знайомих. В гімназії було чотири класи, не рахуючи підготовчого. Викладалися російська та стародавні мови, математика, фізика, філософія, географія та інші науки. Заняття проводилися щодня, крім неділі. Колектив складався з директора, виконуючого обов’язки інспектора, законоучителя (викладача Закону Божого) і вчителів. Для нагляду за учнями засновувалися посади класних наглядачів, які стежили за поведінкою гімназистів в урочний і позаурочний час, застосовувалися також і тілесні покарання. Предметом особливої гордості хлопчаків була форма. Учні не мали права без неї виходити на вулицю. Були обов’язкові кашкет, кітель і штани. У холодну пору року поверх надягали шинель, підперізувалися ременем з пряжкою, на яку зазвичай наносилось назва гімназії в скороченому вигляді. Через п’ять років, в 1879 році, на Базарній площі, навпроти Преображенської церкви, на кошти міста і земства було побудовано нову будівлю гімназії. Воно було найкрасивішим в місті і поєднував у своїй архітектурі різні стилі - Псевдоготика, класицизму і псевдо-руському стилі. Класні кімнати були добре обладнані, був гімнастичний зал зі спортивним приладдям. У 1885 році тут відкрилася Євгенівська церква, яка була побудована на пожертвування подружжя Мустяца в пам’ять про їх покійної дочки Євгенії, яка померла в ранньому віці.  Від 1910 року в гімназії діяв педагогічний гурток, членами якого були близько ста вчителів з Бєлгорода (українською мовою – Білгорода) та повіту. При гуртку працювали педагогічна бібліотека і шкільний музей. В цей час в гімназії навчалися близько 400 осіб. Кращі учні отримували стипендію в пам’ять московського імператора Алєксандра III. У путівнику по Бєлгороду І.Кулегаєва, виданому в 1911 році, говориться: «Приміщення гімназії не цілком задовольняє потребам міського та повітового населення, воно постійно переповнений. Утримується за рахунок скарбниці, збору плати за навчання земства, відсотків від пожертвуваних капіталів і щорічного внеску міста в розмірі 5000 руб. Класів зазвичай: підготовчого, 8 основних і один паралельний. Плата за право навчання - 50 руб. Для звільнення найбідніших учнів від цієї плати є 4 міських стипендії, які розміщуються за вибором думи. При гімназії - суспільство посібники бідним учням, що влаштовує щорічно спектаклі силами чоловічої та жіночої гімназій ». Крім вистав розвитку творчих здібностей гімназистів допомагали різні вечори. До таких заходів ретельно готувалися, в друкарні замовлялися запрошення і програмки, одна з яких збереглася до наших днів..». - Костянтин Кононенко викінчив, як він пише «покінчив» Білгородську клясичну гімназію в 1909 році

(5)-(5-1) - за вісімдесять чотири роки до народження Костянтина Семеновича Кононенка, а саме - 17 січня (29 за новим стилем) 1805 було підписано Указ про відкриття у Харкові Імператорського університету. Це був другий університет на півдні Московської імперії. Його було засновано з ініціативи місцевої громади, передусім Василя Каразіна, а також братів Тихоцьких — секунд-майора Ізюмського гусарського полку Якова Андрійовича Тихоцького (до 1736-1800), полковника 1-го гусарського полку Павла Андрійовича Тихоцького (задовго до 1763 — після 1809). Їхню ідею підтримали й зібрали потрібні кошти дворянство та міська управа. Керував збором коштів син Якова Тихоцького — «прєдводітєль» дворянства Куп’янського повіту Іван Якович Тихоцький (1772 — після 1820). Куратором університету було призначено графа Северина Потоцького, а першим ректором став філолог Іван Рижський. Серед професорів у перші десятиліття існування університету переважали іноземці, головним чином німці, найвизначніші з яких — філософ Й.Б.Шад та історик Д.X.Роммель. Чисельність студентів у 19 ст. постійно зростала: у 1805 - 57, 1810 — 118, в 1860-х роках — приблизно 425, у 1887 — 1520. Протягом певного часу Харківський університет користувався автономією з виборним ректором, але в 1820-1850-х роках його взято під суворий контроль (ректора призначав міністр освіти) з цензурою наукових видань і викладання. У 1863 р. університет відповідно до нового Статуту здобув часткову автономію. - У 19-ому — на початку 20-го століття Харківський університет мав 4 факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний. 1839 р. при ньому створено ветеринарну школу, яка згодом (1851) стала самостійним інститутом. Університет мав у своєму складі також лабораторії, клініки, астрономічну обсерваторію, ботанічний сад, бібліотеку. У другій половині 19 ст. Харківське історико-філологічне товариство розгорнуло широкі дослідження з історії та побуту Слобідської та Лівобережної України. Студенти об’єднувалися в українські громади (у яких брали участь, зокрема, Олександр Потебня, Василь Мова-Лиманський та ін.), висуваючи також політичні вимоги українського руху. За ініціативи професорів Миколи Сумцова, Дмитра Багалія, А.Зайкевича рада професорів університету висловилася проти цензури українських видань («Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке»). 1906 р. університет присвоїв звання почесного доктора лідерам українського національного руху Михайлові Грушевському та Іванові Франку, а 1910 р. — авторці «Истории украинского народа» Олександрі Єфименко. В 1907 р. Микола Сумцов, Дмитро Багалій та Михайло Халанський почали читати в університеті лекції з народної словесності, історії України й мовознавства українською мовою. У роки большевицького перевороту (1917), української революції та московсько-української війни 1917–1920 рр. в університеті велася боротьба між прихильниками української незалежности та промосковського курсу. Частина професорів, не згідних з новими політичними реаліями, покинула університет. Більшість українських професорів залишилася в Харкові. Вони продовжували працювати в організованих большевицькою владою на базі університету установах


Чоловік проф.Наталії Кононенко - Пітер Холловей в українській сорочці.

(6) - Сільськогосподарські товариства (СГТ), в одному з яких,  Харківському,  у 1915 році працював на посаді інструктора в кооперативному відділі, а в 1919-ому році був обраний екзекутивним директором Костянтин Семенович Кононенко, це були товариства, метою яких був розвиток й удосконалення сільського господарства і його окремих ділянок, організація науково-дослідних робіт, видавництво фахових праць та журналів, поширнення сільськогосподарської освіти, допомога членам товариств у раціоналізації господарства (створення сільськогосподарських станцій, проведення виставок, публікації у пресі, посередництво в купівлі сільськогосподарських машин, постачанні насіння, збуті сільськогосподарської продукції тощо). Перше СГТ Московській імперії — «Імператорське вільне економічне товариство» (від 1765, Санкт-Петербург). Воно, як і «Імператорське Московське товариство сільського господарства» (від 1819), своєю діяльністю охоплювало землі центральних та східних українських губерній. Перше товариство в Україні — «Харківське філотехнічне товариство» (1811–1818, засноване В.Каразіним), яке підкреслювало потребу введення в Україні нових методів сільськогосподарського виробництва. Справжнім першим СГТ було «Товариство сільського господарства Південної Росії», засноване 1828 року в Одесі, що діяло на території Херсонської, Єкатерінославскої, Таврійської й Басарабської губерній. Пізніше постало «Полтавське товариство сільського господарства» (від 1855) та товариства сільського господарства і сільськогосподарської промисловості: Харківське (від 1868) і Київське; меншу роль відігравали Кубанське, Єкатерінославскоє, Чернігівське та ін. Своєю діяльністю СГТ охоплювали губернії, деякі — лише окремі повіти. У середині 1890 на українських землях було близько 20 СГТ (разом з філіями). Хоча вони доти були, насамперед, організаціями помішиків, попри те чимало посприяли розвитку сільського господарства. Кількість СГТ збільшилася після закону 1898 (на підставі якого дозвіл на заснування СГТ затверджували губернатори, раніше — міністерство хліборобства), ще більше після революції 1905 і Столипінської аґрарної реформи. У 1900 в Україні було більше 100 СГТ, у 1905 – 513, у 1915 — 1020 (у Московській імперії — 4 700); більшість з них мали місцевий характер. Майже всі ці СГТ  (спілки) мали характер сільськогосподарських кооперативів. Здебільшого вони виникали з ініціативи діячів української кооперації і земств. На відміну від СГТ попереднього типу, вони обслуговували головні потреби сільської маси. СГТ, які не мали кооперативних форм, занепали в роки Першої світової війни, а згодом були ліквідовані большевицькою тиранією. Натомість сільськогосподарська кооперація стрімко розвивалася у 1917–1919 і (після занепаду під час т.зв. «воєнного комунізму») за НЕПу. - Харківська дослідниця проф. Ірина Сергєєва, яка вивчала діяльность та роль  Боріса Карловіча Єнкєна (*1873-†1943 Тамбов, Московщина), вченого-аґронома, селекціонерап, доктора с.-г. наук, професора, який  від 1908 року був одним із очільників  Харківської селекційної станції, за большевиків був головою Бюро нових культур і інтродукції с.-г. наукового комітетуту УССР, який, ймовірно, працював у Харківському товаристві сільського господарства і сільськогосподарської промисловості у 1908–1919 роках, де з перевами трудився  й Костянтин Кононенко. Іина Сергєєва подає докладну історію цього товариства. «…Харківське товариство сільського господарства і сільськогосподарської промисловості організовано 27 січня 1880 р. Діяльність товариства полягала у розвитку і налагодженні усіх галузей сільського господарства та сільськогосподарської промисловості у Харківській, Полтавській, Курській, Воронезькій і Катеринославській губерніях, які входили до складу Російської імперії, і наукового підґрунтя для цього. Товариство проводило роботу з організації дослідних ділянок, дослідних станцій, проводило просвітницьку і організаційну роботу, залучало до товариства вчених і досвідчених фахівців, які надавали консультації сільському населенню з різних напрямків господарювання, що на той час називалося «громадська агрономія»; проводилися курси з агрономії, насіннєвої справи, виставки, з’їзди, наради з різних питань сільського господарства і промисловості. Товариство надавало юридичну, фінансову, організаційну, економічну підтримку вітчизняним сільськогосподарським товаровиробникам, сприяло їх виробничій діяльності, поширенню виробленої продукції на внутрішні та світові аграрні ринки. Його плідна діяльність охоплювала великі території Харківської, Полтавської, Катеринославської, Курської, Воронезької губерній та область Війська Донського. За період із 1881 по 1902 рр. товариством створено 37 дослідних полів. Саме Харківське товариство сільського господарства і сільськогосподарської промисловості ініціювало створення у 1908 р. дослідної станції у Харкові, діяльність якої було спрямовано на покращення вітчизняних сортів рослин, тобто станція стала однією з перших в Європі спеціалізованих селекційних установ.  Всього за 1911 р. Харківське товариство сільського господарства провело 111 засідань. Товариство переймалося організацією центрального селекційного насіннєвого господарства… Просвітницька діяльність товариства спрямовувалася на поширення знань через консультації зацікавлених установ і селян, надання наочних посібників із сільського господарства і застосування їх до місцевих умов господарювання. Велике значення мала видавнича діяльність, яка у селянському журналі «Хлібороб» охоплювала увесь спектр питань із сільського господарства і розповсюджувала сільськогосподарські знання серед сільського населення. У «Південно-російській сільськогосподарській газеті» освітлювалися питання з роботи дослідних полів південної області, а також питання громадської агрономії, сільськогосподарської техніки. «Торговий сільськогосподарський листок» служив як довідник в області збуту і закупівлі сільськогосподарських продуктів. «Агрономічний журнал» досліджував питання з сільськогосподарського суспільствознавства. На адресу Товариства надійшло у 1910–1911 рр. 64 прохання з приводу видачі почесних нагород Товариством учасникам виставок, які влаштовувалися земствами, сільськогосподарськими і спеціальними товариствами. Учасники виставок, які проходили у районі діяльності Харківського товариства були нагороджені за 1911 р. 98 медалями, 105 дипломами і 196 похвальними грамотами.. - Тут принагідно згадати й про засноване у 1886 році й знамените в усій окрузі Лохвицькоме Товариство Сільських Господарів (далі – скорочено ЛТСГ або Товариство), проєкт статуту якого було підписано ще в травні 1885 року. Я, до речі, в своїй книзі «Лохвицьке товариство сільських господарів. - Історія, наука і долі  на зламі Доби» (нариси, біографії, документи, світлини), - (Київ, В-во імені Олени Теліги, 2017) подав лише частину основних документів з діяльності Товариства, як також неповні біографічні інформаціЇ,  унікальні спогади, неперевірені факти, довільні реконструкції, версії, довільні припущення та неймовірні здогадки із життя й діяльності  дійсних та почесних членів Лохвицького Товариства Сільських Господарів, як також членів-співробітників ЛТСГ кінця ХІХ-початку ХХ століть та деяких членів їхніх родин (родичів), однофамильців та земляків. Як відомо, Лохвицьце Товариство, як і Харківське, провадило наукову й академічну діяльність у галузі табаківництва, дослідної справи, місцевої, переробної та кустарної промисловості, як також тваринництва, кредитування, бджолярства, мало гарну бібліотеку, займалось благодійництвом. В електричній друкарні Г.І.Маркевича, що знаходилась у Полтаві при Панському ряду, в 1911 році було випущено російськомовний  «Історичний нарис Лохвицького товариства сільських господарів» (частина перша), для написання якого було створено  особливу комісію.  Лохвицьким товариством сільських господарів було відрито 19 лютого 1889 року Лохвицьку громадську бібліотеку, яка функціонувала на кошти окремих внесків та абонплати. В кінці 1890 року цей заклад налічував 948 назв та 40 періодичних видань, із них – 180 назв книг і 17 газет та журналів й всього 261 підписник. А вже у 1910-11 роках ця ж бібліотека нараховувала вже більш як 6000 томів книг, мала 42 періодичні видання,  433 підписники, із яких 109 користувались послугами бібліотеки безкоштовно.- Між іншим, в передовій статті «Харковских Вєдомостях» у №46 від 20 лютого 1892 року зокрема зазначалрся, що Лохвицьке Товариство, яке стягнуло до себе всі місцеві «свіжі сили» й відзначалось «дыханием практической осмысленной жизни» ставилось навіть вище подібного йому Харківського. До речі, професор д-р Віктор Анатолійович Вергунов, опосередковано підтверджує моє припущення,  зазначаючи, що «…заради справедливості, слід зауважити, що перші досліди із сортовивчення соняшнику були поставлені створеним у 1890 р. Лохвицьким дослідним полем Лохвицького сільськогосподарського товариства. Заснована, в першу чергу як установа з вивчення культури тютюну, а потім цукрових буряків в маєтку панів Савицьких Лохвицького повіту Полтавської губернії, починаючи з 1895 р., нею закладаються і нові досліди з олійними культурами, включаючи соняшник…»


Герб міста Рильська

(7) - 5-а Київська школа прапорщиків, в якій був призначений у 1917 році на посаду молодшого курсового старшини Костянтин Кононенко, була оргазаційно зформована 25 жовтня 915 року, розташовувалась вона за адресою - місто Київ, вулиця Братська, будинок №10, зараз тут знаходиться адміністративний будинок. Історики подають нам опис нагрудного знака про закінчення 5-ої Київської школи прапорщиків піхоти, який був затверджений 13 жовтня 1916 року: «Золотий наскрізний ромб, покритий емаллю білого кольору. На ромб накладено золотий хрест покритий емаллю синього кольору. Хрест покладено на золоті схрещені мечі. На верхній кут ромба накладено срібний оксидований двоголовий орел, увінчаний розвивається стрічкою покритою червоною емаллю з датою - 1917. На грудях орла знаходиться золотий щиток покритий емаллю захисного кольору, з золотими літерами - ініціалами школи: «До Ш 5».. Школа комплектоваллася з вихованців вищих навчальних закладів. Відомо, що з початком Першої світової війни 1914-1918 років, в Московщині було організовано кілька десятків військових шкіл, в яких прискореними темпами зі студентів і осіб, що мали середню освіту, готували офіцерів-прапорщиків. Для підготовки офіцерів у воєнний час створювали школи прапорщиків, слухачі яких проходили прискорений, за кілька місяців, курс навчання і отримували перший офіцерський чин прапорщика. Школи підготовки прапорщиків поділялися за родами військ - піхота, кавалерія, інженерні війська, авіація, а також за складом учнів. Існували школи прапорщиків, що комплектувалися виключно з вихованців ВНЗ, після закінчення яких прапорщики отримували право на носіння знака, нагадував університетський, але з додаванням схрещених мечів та ініціалів школи. У Першу світову війну, в 1914-1917 років, було організовано кілька десятків шкіл прапорщиків.  Начальником 5-ої школи на 09.12.1915: був полковник князь Туманов (з 81 піхотн. полку), на 09.12.1915 року – ад’ютант - прапорщик Бойченко (з 232-го полку піхоти, зав. господарством капітан Комар (з 41 піхотн. полку)

(8) - У ході мобілізації на основі Київського військового округу було сформовано 3-тю та 8-му московитської армії. Сам округ упродовж війни був районом зосередження тилових резервних частин Південно-Західного («юґо-западного») фронту. Влітку 1917 року основу військ Київського військового округу (близько 400 тисяч чол.) становили запасні частини, формування ополченців, військові навчальні заклади тощо. Командувачами округом у 1917 році були генерал М.Тодоровіч та полковник Костянтін Обєручєв.  Після т.зв «фєвральской» революції 1917 року КВО став центром розгортання українського військового руху. Наприкінці червня 1917 року загальна чисельність українізованих частин округу становила понад 50 тисяч військовослужбовців. Після жовтневого перевороту большевиків у Петрограді (1917) віддані «врємєнному правітєльству» (тимчасовому урядові війська, що концентрувалися навколо штабу Київського військового округу, зробили спробу перебрати на себе владу у Києві, проте зазнали поразки від большевиків та збройних формувань Центральної Ради. З проголошенням 7 листопада 1917 року Української Народної Республіки генеральне секретарство військових справ 14 листопада 1917 року видало розпорядження про подальшу українізацію Київського військового округу, призначило його командувачем полковника В.Павленка, пізніше — капітана української армії М.Шинкаря. Київський військовий округ Збройних сил УНР припинив своє існування наприкінці січня 1918 року після відступу українських військ з Києва

(10) - Київська міська дума  («городская дума»)— орган місцевого самоврядування в місті Києві в період з 1834 по 1919 роки. Указом московського імператора Ніколая І-го від 23 грудня 1834 року було змінено управління в Києві. Цим указом ліквідовувалося Магдебурзьке право в місті. Замість Маґістрату було впроваджено російську модель міського самоврядування (дума і управа). Відтепер господарством Києва відала Міська Дума, що стала виборним розпорядчим органом міського самоврядування, та її виконавчий орган — міська управа. Спочатку Дума мала станово-представницький характер, а після «Городового положення» 1870 року обиралась на основі майнового цензу, її очолював міський голова, якого обирали терміном на 4 роки. Нове «Городове положення» 1892 року було спрямовано на ліквідацію царизмом ліберальних реформ. Київське міське самоврядування цілком перейшло до представників дворянства й великої буржуазії. Окрім того, розширились офіційні права московської царської влади, яка дедалі більше втручалася в справи міського управління. У липні 1917 році вперше і востаннє вибори до Міської думи відбулися за партійними списками на основі загального, прямого, рівного, таємного та пропорційного голосування, в якому взяли участь 53% виборців. Однак Дума, обрана за новим демократичним законом Тимчасового уряду, проіснувала лише до осені 1919 року. В умовах громадянської війни думські депутати доклали чимало зусиль, щоб зберегти місто від руйнувань і злиднів. Із встановленням влади більшовиків діяльність Думи не відновлювали. Незважаючи на труднощі й перешкоди в роботі, Київська дума за час свого існування зробила вагомий внесок у соціально-економічний та культурний розвиток міста. Хоча, фактично всю владу в Києві цього періоду було зосереджено в руках царських сановників в особі губернаторів та генерал-губернаторів, які призначалися з Петербурґа і разом з міністром внутрішніх справ Московської імперії здійснювали нагляд за станом міського самоврядування і затвердження всіх найважливіших постанов його органів. Маґістрат, а згодом і Міська Дума розміщувалися на Подолі у будинку Назарія Сухоти за адресою вул. Покровська, 8/12. І лише 1878 року переїхала у спеціально для неї збудоване у 1874–1878 роках приміщення на Хрещатику

(10) -  Українська Центральна Рада (УЦР), також Центральна Рада — спочатку український представницький орган політичних, громадських, культурних та професійних організацій; згодом, після Всеукраїнського національного конґресу — революційний парламент України, який керував українським національним рухом.  Т.зв. «фєвральская» революція, що почалася в Московській імперії у лютому 1917 року, стала поштовхом для піднесення національно-визвольного руху українського народу. В Україну звістка про повалення самодержавства прийшла на початку березня 1917 року. За ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) і Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) в Києві 3 (16) березня 1917 року було скликано представників політичних, громадських, культурних та професійних організацій. Цього ж дня, на засіданні делегатів, оголошено про створення громадського комітету. Новоутворений комітет не мав єдиної думки щодо майбутнього статусу України. Самостійники на чолі з Миколою Міхновським виступали за негайне проголошення незалежності. Автономісти (Володимир Винниченко, Дмитро Дорошенко і їх прихильники з ТУПу) бачили Україну автономною республікою у складі федеративної Московщини. Таким чином, сформувалися два центри національних сил з різними поглядами на державно-політичну організацію. Прагнучи уникнути розколу в національному русі, керівники обох організацій погодилися на створення об’єднаної організації, яка дістала назву Української Центральної Ради. Самостійники пішли на об’єднання з федералістами, бо сподівалися, що розвиток революції приведе останніх до визнання необхідності незалежности України. Але ці сподівання збулися не скоро. 4(17) березня 1917 року в Києві при вулиці Володимирській, 42, у приміщенні українського клубу «Родина» за  ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) проголошено утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови — Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка. Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового уряду («врємєнного правітєльства») Гєоргія Львова і Алєксандра Кєрєнского про своє утворення. Офіційне діловодство Української Центральної Ради розпочалося 9 (22) березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення аґітаційної школи та ін. З часом Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд. 9 (22) березня УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 15 (28) березня керування перебрав Михайло Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делеґатів від губерній. На конґресі обрано нову президію УЦР: голова — Михайло Грушевський, заступники голови — Сергій Єфремов і Володимир Винниченко

(11) – За даними вченого Григорія Савченка, - «…На українському військовому вічі 11 березня 1917 р. ідея українських військових формувань з охотників знайшла подальший розвиток. Так, до полку мали входити всі роди зброї. З цією метою обрали комітет, який мав подбати про організацію цього полку... У своїх вимогах українці-військові посягнули на «святая святих» російської армії – російську мову. Віче ухвалило формувати українські частини «…по звичайному військовому статуту… з урядовою мовою українською»... Формуванням полку займався Організаційний Український Військовий Комітет, який очолював полковник М.Глинський. ОУВК розповсюдив Універсал до народу українського, в якому закликав: «Тільки оружною силою можеш ти оборонити свою батьківщину. Ти мусиш бути сильний, але сила в організації. Початком такої організації буде «Охочекомонний полк» зо всіх родів зброї імени Гетьмана Богдана Хмільницького. Сей полк боротиметься за свою волю і свободу. …Українці! Старі й молоді, учні і студенти, усі хто вільний від військової служби, усі спішить вписуватись до «охочекомонного полку»»... Отже, у звернені ОУВК чітко визначається принцип, за яким мав формуватися «охочекомонний полк», – добровільність людей, вільних від військової служби. Власне військові, які перебували на службі, згідно із прийнятим рішенням, не могли вступати в «охочекомонний полк» і фактично мали залишитися поза ним. Досить суттєвою, на наш погляд, є інформація щодо заснування військового комітету в газеті «Последние новости». Газета повідомляла про відвідини 14 березня 1917 р. українською депутацією комісара Тимчасового уряду в Київському військовому окрузі полковника К.Оберучева. Кореспонденція «Украинская депутация у полковника Оберучева» сповіщала, що К.Оберучев прийняв депутацію військовиків-українців, яка від імені Комітету охочекомонного українського полку вітала його як представника нового уряду. Однак, лише Український генеральний військовий комітет (УГВК) був вищим керівним органом українського військового руху. Він був створений  на ршому Українському військовому з’їзді 1917 (18–21(5–8) трав.) в останній день роботи з’їзду в складі 18 чл. Головою комітету було обрано Симона Петлюру. УГВК здійснював керівництво у тилових військових округах Московщини та в тилових гарнізонах України під гаслом визнання автономії України, підтримки вимог Української Центральної Ради

(12) - «Мєншевікі» — члени поміркованого крила Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) Московщини, яку очолювали Ю.А.Мартов, Ф.І.Дан, І.Г.Церетелі, П.Б.Аксєльрод та інші.  «Розкол»  РСДРП на «большєвіков» і «мєншевіков» стався на II-ому з’їзді РСДРП, під час голосування за 1-й параграф статуту партії. Большевики тримали курс на ґеґемонію пролетаріату в майбутньому перевороті, який вони називали «революцією». Вождь «Владімір Лєнін» хотів створити згуртовану, бойову, чітко організовану, дисципліновану пролетарську партію. Мартовці стояли за більш вільну асоціацію, орієнтувалися на т.зв.ліберальну буржуазію. Прихильники Владіміра Ульянова (большевицьке порекло – «Лєнін»), з самим «вождьом» на чолі, відстоювали «програму максимум», в якій пропонувалося повне знищення буржуазного класу і створення робочого руху, а прихильники Мартова «програму мінімум», в якій враховувалися інтереси дрібних буржуа і селян. З цієї причини вони і отримали позначення «большєвіков» і «мєншєвіков» відповідно. Після т.зв. «фєвральской» революції 1917 «мєншовізм» становив впливову політичнусилу, партія нараховувала до 193 тис. членів. Разом з тим, посилилися суперечності всередині партії, яка складалася з різних фракцій (М.-оборонці, М.-інтернаціоналісти та ін.). У серпні 1917 року відбувся об’єднавчий з’їзд, після якого партія прийняла назву об’єднаної – РСДРП(о). 1917 року в Україні діяло до 50 місцевих організацій, чисельність яких складала близько 40 тисяч осіб. Члени партії входили до Української Центральної Ради, Малої Ради (Комітет Української Центральної Ради)  М.Балабанов, К.Кононенко). Українській «мєньшєвікі» не заперечували проти української автономії у складі оновленої московитської  держави, але, як правило,  виступали проти суверенної української республіки. На почаку  революції 1917 року «мєншєвікі» поставилися неґативно до українських національно-політичних вимог. Округовий з’їзд «мєншєвіков» у Києві на початку травня 1917 року ухвалив резолюцію В.Дремінґа проти перебудови  Московщини на федеративних засадах. До Центральної Ради меншовицькі делеґати увійшли на початку серпня 1917 року. Їхніми представниками в Малій Раді були М.Балабанов та А.Доротов. Вони висловилися проти III-го, a пізніше проти IV-го універсалів. До російських меншовиків належали також українці К.Кононенко і Д.Чижевський (згодом відомі українські діячі). Під час жовтневого перевороту большєвіков (1917) воєнним комісаром Київського округу був «мєньшєвік» І.Кирієнко, а комісаром Тимчасового Уряду в Києві — «мєньшєвік» К.Василенко. До жовтня 1917 року «мєньшєвікі» були, порівняно з «большєвікамі», головною силою  московитського соціалізму в Україні. Але у виборах у міські та губернські ради України, від вересня до грудня 1917 року, «большєвікі» перемогли «мєншевіков». Становище змінилося знову на користь «мєньшєвіков» на Першій всеукраїнської конференції профспілок у травні 1918 року, на якій з усіх 539 делеґатів «мєншєвікі» здобули 31% мандатів, а «большєвікі» тільки 8%. Большевицький переворот у Московщині примусив «мєньшевіков»  України частково змінити своє ставлення до самостійності УНР. У квітні 1918 року вони відбули в Києві «першу всеукраїнську партійну конференцію», на якій на доповідь Балабанова ухвалили резолюцію, в якій говорилося, що РСДРП повинна «відстоювати самостійність народів України перед небезпекою попасти під політичні і економічні впливи центрального єврейського імперіалізму». Одночасно конференція висловила погляд, що після ліквідації комуністичної диктатури в Московщині і повернення демократичних свобод УНР повинна приєднатися до неї на федеративних засадах


Кононенко К. “Наукове” дослідження (На адресу українського науково-досліднoгo інституту економіки і організації сільського господарства).

(13) - Народний комісаріат (Наркомат) — у СССР від 1923 року - центральний орган большевицької виконавчої влади, що управляв в окремій сфері діяльності держави або в окремій галузі народного господарства, аналог сучасного міністерства. Очолював т.зв. «народний комісаріат» — народний комісар (нарком), який входив до уряду республіки (Рада («совєт») Народних Комісарів). Народні комісаріати також існували в радянських республіках. Система комісаріатів проіснувала до кінця Другої світової війни, точніше, до 15 березня 1946 року. Перші народні комісаріати були створені Декретом про створення Ради Народних Комісарів, прийнятим II-м Всеросійським з’їздом Рад робітничих і солдатських депутатів 27 жовтня (9 листопада) 1917 року. Народні комісаріати повинні були замінити собою старі імперські міністерства. Після утворення совєцьких республік-сателітів РРФСР там також утворювалися народні комісаріати за зразком з большевицькою Московією. На засіданні ВУЦВК 23 травня 1920 року у Харкові, були вибрані президія ВУЦВК та Рада («совєт») народних комісарів України

(14) - Держплан  («госплан)» -  державний («государствєнний») плановий комітет УССР був республіканським органом управління, що здійснював планування економічного та соціального розвитку УССР та контролював виконання національного економічного плану. В своїй діяльності підпорядковувався Держплану СССР, а також керівним органам управління УССР. Комітет був створений 28.09.1921 як Українська комісія народного планування, яка була підпорядкована Українській економічній нараді. Пізніше був підпорядкований Раді народних комісарів (з 1946 року — Раді Міністрів) УССР та Держплану СССР (до 1922 р. — Російської СФСР). Основою організації та діяльності комітету декларувались принципи т.зв. демократичного централізму. Держплан УСРР–УССР складав лише пропозиції щодо їхнього розвитку. Основу для загально-республіканського планування становили проекти планів підприємств, організацій, об’єднань, виконкомів обласних (міських) рад депутатів трудящих, міністерств і відомств УСРР–УССР, планових комісій економічних районів. Методику планових розрахунків визначав Держплан СССР. Голови Держплану УССР,  на відміну від решти членів комітету, які затверджувались Радою Міністрів УССР, голова Держплану призначався Всеукраїнським ЦВК (з 1937 року — Верховною Радою). Головами Держплану в перший період його існування  були - .11.1922 —.11.1923 Гринько Григорій Федорович; 1923-1924 Владимирський Михайло Федорович; .06.1925 —.12.1926 Гринько Григорій Федорович

(15) - Український сільськогосподарський  банк. - У цілому на території України напередодні української революції 1917-1921 рр. була створена широка мережа кредитно-банківських установ, що мала багатоступеневу структуру, яка охоплювала всі галузі аґрарно-індустріальної економіки реґіону і була міцно інтегрована в загальноімперську грошово-кредитну систему, а через неї – і в европейську. Вона забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів, хоча за своєю міцністю значно поступалася подібним системам в індустріальних і індустріально-аграрних країнах Західної Европи. Однак, незважаючи на наявність розгалуженої мережі банків і кредитних товариств, процес інтеґрації Московщини в світову кредитно-фінансову систему не був завершений. Цьому перешкодила революція 1917-1921 рр. і наступні події, що призвели до тривалої конфронтації большевицької  держави зі світовою економічною системою. Уряди Центральної Ради (листопад 1917-квітень 1918 р.) і ясновельможного Гетьмана Павла Скоропадського (квітень-грудень 1918 р.) робили спроби створення на території України місцевих кредитних установ, відновлення тих, що діяли у часи царської Московщини, формування національної кредитної системи і відповідної банківської мережі. Однак український підсовєцький уряд провів реорганізацію кредитних установ. Початок цьому процесу було закладено 21 січня 1919 р. відповідним Декретом Раднаркому («совнаркома») України, що проголосив націоналізацію приватних банків і злиття їх у загальноукраїнський Народний банк. У березні 1919 р. Харківська, Київська і Одеська контори Народного банку були перетворені в окружні контори згідно з реформами, які проводилися у Московщині. У подальшому Раднарком України дублював на своїй території рішення, що приймалися Раднаркомом і ВЦВКом РРФСР щодо кредитно-банківської системи. Таким чином, у 1920 р. Україна залишилася без банків, так, як раніше залишилася без власної грошової одиниці. Коли наприкінці 1921 р. у большевицькій Московщині почалося відродження банківської справи, Україна була повністю підлеглою. Держбанк тут створений не був, контроль за українською кредитною системою був монополізований Наркоматом фінансів большевицької Московщини і її Державним банком. Всеукраїнська контора Держбанку большевицької Московщини була відкрита у Харкові. Кредитування української промисловості, найважливіша частина якої була підпорядкована безпосередньо «ВСНХ» большевицької Московщини через об’єднані російсько (московсько)-українські головкоми (пізніше – трести), здійснювалося через спеціалізовані галузеві російсько-большевицькі (з 1924 р. – загальносоюзні) акціонерні банки (Промбанк, Роскомбанк, Всекобанк, Центральний сільськогосподарський банк СССР – Центрсільбанк). Українському уряду вдалося відстояти тільки сферу сільськогосподарського і кооперативного кредитування, взаємний кредит у приватному секторі і лише у рамках обмеженої автономії. Основою власної української мережі кредитних установ стали кредитні кооперативи на чолі з Укрінбанком. Ця мережа формувалася на основі Декрету Раднаркому Московщини від 23 січня 1922 р. «Про кредитну кооперацію». 27 жовтня 1922 р. був затверджений статут Всеукраїнського кооперативного банку (Укрінбанк) із статутним пайовим капіталом у 3 млн. карбованців. Він почав функціонувати у Харкові 24 липня 1922 р., а наприкінці цього ж року мав 8 відділень у містах республіки (Київ, Бахмут, Єкатєрінослав, Одеса, Житомир, Чернігів, Вінниця, Полтава). Не маючи можливості отримувати кредити в державних, кооперативно-державних банках і товариствах під доступний процент, приватні підприємці почали створювати власні кредитні об’єднання – товариства взаємного кредиту. Вони мали закритий характер і обслуговували тільки своїх членів. - Отже, ці товариства функціонували поза сферою державного кредиту. Першими в Україні таке товариство створили кияни. Київське товариство взаємного кредиту почало працювати з 25 серпня 1922 р., Харківське – з 6 вересня. До кінця року в Україні функціонувало 2 товариства із сукупним капіталом близько 15 тис. карбованців. У квітні-липні 1923 року почали працювати комунальні банки в Харкові, Києві та Одесі із загальним статутним капіталом 1,65 млн. крб., а також міські ломбарди в Києві і Харкові. Усього до кінця 1923 року в Україні діяли 5 банків (Укрінбанк з 24 відділеннями в Україні і 1 у Москві, Укрсільбанк, Харківський і Одеський комунальні банки, Київський губернський комерційний банк), 3 ломбарди, 9 губернських товариств сільхозкредитів, 17 товариств взаємного кредиту, а також філії Держбанку СССР та інших банків загальносоюзного призначення. – Стосуючись діяльності Губсільбанків та Українського сільськогосподарського банку, в якому працював К.С.Кононенко, - український науковець Андрій Лубчинський у своїй статті «Інститут кредитування як стимулюючий фактор розвитку українського села в 20-х рр.. ХХст.» (2015), зокрема,  пише,  «…до 1924 р. сільськогосподарський кредит надавався головним чином найбіднішим верствам українського села. 22 серпня 1922 р. РНК УРСР прийняв декрет про надання пільгових кредитів незаможним селянам…. 2 травня 1923 р. ВУЦВК прийняв постанову «Про фонд незаможників»…. Законодавчо та юридично було визначено, що першочерговому кредитуванню підлягають ті галузі сільськогосподарського виробництва та окремі галузі у ньому, розвиток яких знайде сприятливі умови в ланці сільськогосподарського виробництва. Кредитування впроваджувалось з урахуванням ринкової кон’юнктури розвитку та сільськогосподарської спеціалізації окремо взятого регіону... Зверталась також увага і на те, що головною метою сільськогосподарського кредитування є підтримка та розвиток слабких бідняцьких та середняцьких господарств. Це було ніщо інше, як конкретне, цілеспрямоване соціально-економічне регулювання розвитку сільгоспвиробництва з боку держави. Для бідняцьких господарств встановлювались принципи пільгового кредитування. Пільги мали досить широкий спектр дії, такі, як знижки відсоткових ставок за позики, збільшення строків виплати позик тощо, але це могло відбуватися у випадках господарчої необхідності та політичної доцільності. Також переваги в отриманні кредитів мали господарства, що запроваджували найвищі організаційні та технічні методики сільськогосподарського виробництва. Зрозуміло, що такими господарствами були радгоспи, колгоспи, сільськогосподарські комуни, артілі та інші форми спільного, колективного обробітку землі… Для надання кредитів були створені Губсільбанки та Український сільськогосподарський банк. Станом на 1 серпня 1924 р. загальна сума коштів Укрсільгоспбанку та Губсільбанків сягала 29 618 тис. крб, а це було у три рази більше, ніж кошти, які виділялись місцевими та державним бюджетом на сільськогосподарські потреби… Організація та ефективність кредитування у значній мірі залежали від фінансової стабільності в країні. З врахуванням цього аспекту у розвитку кредитування в 20-х роках можна виділити два етапи. Перший етап охоплює 1921-1924 рр., він відзначився гіперінфляцією, знеціненням та емісією грошових знаків… Літом та восени 1923 р. відбулось стрімке падіння цін на хліб. Це явище було викликане збільшенням пропозицій продажу хліба. Частина хліба здавалась як продподаток, або ж хліб продавався і продподаток сплачувався грошима. Купівельна спроможність селян постійно знижувалась через знецінення радянських грошових знаків, які вони отримували за здану продукцію… Другий етап постав у 1925 р. і був досить суперечливим. Він характеризувався певною стабільністю цінності радянських грошей… Зарплатня виплачувалась знеціненими карбованцями, а кредитні операції проводились «червінцями»… У 1925 р. сільськогосподарські кредитні товариства отримали кредити в сумі 3 300 тис. крб. В середньому на господарство кредитні позики складали 1490 крб… Однак кредитна кооперація охоплювала тільки 5 % селянських господарств. В 1927 р. в Україні кількість кредитних товариств сягала майже двох тисяч. Сума кредитів досягала 136 млн. крб., причому майже третина надавалась із місцевих бюджетних коштів...»

(16) - Дослідник проф.Юрій Шаповал у своїх книгах «Україна 20-50-х років: сторінки ненаписаної історії» (1993) та «Політичний терор і тероризм в Україні. ХIХ-ХХ ст.: Історичні нариси» (2002), докладно пише про «КОНТРРЕВОЛЮЦІЙНУ ОРГАНІЗАЦІЮ В СІЛЬСЬКОМУ ГОСПОДАРСТВІ УКРАЇНИ» - Це була «справа» 1930 року, коли т.зв. «Надзвичайна сесія Верховного Суду УСРР», що розглядала цю справу, 1 черв. 1930 засудила 29 осіб до позбавлення волі на строки від 2 до 10 років, з них п’ятеро були позбавлені волі умовно й звільнені з-під варти. Серед засуджених — чл. Колегії Наркомату земельних справ УСРР, дир. Всесоюзного ін-ту землеробства М.Резников, старший інспектор Агрогрупи Наркомзему УСРР А.Воронін, заст. дир. Київ. с.-г. дослідної станції Е.Заславський, співробітник Наркомзему УСРР А.Іоффе, чл. правління Укрсільгоспбанку, проф. Харків. геодезичного ін-ту К.Кононенко, чл. президії Держплану УСРР, кер. сільгоспсекції Держплану К.Маньківський, зав. Переяславським радгоспом Київ. с.-г. дослідної станції Й.Мацкевич, чл. сільгоспсекції Держплану УСРР Г.Підгоріти, старший інспектор Наркомзему УСРР, заст. завідуючого від. тваринництва В.Подольський, агроном Житомир. обласного земельного управління А.Степаненко, дир. Київ. с.-г. дослідної станції, проф. Кооп. ін-ту О.Філіпповський, проф. Харків. с.-г. ін-ту В.Шелекета, працівник Наркомзему УСРР В.Батиренко, кер. кабінету фінансування Ін-ту сільгоспекономіки А.Дідусенко, зав. курсів Наркомзему УСРР І.Доленко, дир. с.-г. дослідної станції в Синельниківському р-ні Дніпроп. обл. Б.Овсянников, чл. торговельно-кооперативної секції Держплану УСРР В.Онуфрієв, референт Земплану Наркомзему УСРР і проф. Геодезичного ін-ту В.Соловейчик та ін. Серед засуджених були також фахівці з с. госп-ва, які мешкали і працювали в Москві, Лєнінграді (нині м.Санкт-Петербурґ), Самарі (нині місто в РФ), Дніпропетровську. В обвинуваченні зазначалося, що учасники «організації» мали на меті відродити капіталіст. лад шляхом: «перекручення політики та практичних заходів у галузі сільського господарства», «зміцнення і розвитку індивідуального міцного селянського господарства», «шкідницьких дій у різних областях сільського господарства». Й.Мацкевич та О.Філіпповський обвинувачувалися в шпигунстві. На підставі нібито законно отриманих у обвинувачених свідчень стверджувалося, що «контрреволюційна шкідницька організація в сільському господарстві України» виникла після 2-го Всеукр. агрономічного з’їзду і була оформлена як Всеукр. агрономічне т-во, яке протягом 4-х років існувало як легальне об’єднання спеціалістів у галузі с. госп-ва. Уся ця справа, по суті, була однією зі спроб влади перекласти власні помилкові кроки у сфері с. госп-ва на спеціалістів-аграрників, приписуючи їм цілеспрямовану протидію заходам режиму. Характерно, що інкримінована звинувачуваним у ході попереднього слідства «організаційна діяльність та участь в організації» у вироку Надзвичайної сесії Верховного Суду УСРР при визначенні міри покарання не фігурувала, а їхні дії кваліфікувалися лише як «шкідництво». Обвинувачення Й.Мацкевича та О.Філіпповського в шпиґунстві суд визнав недоведеним. 16 лют. 1930 (тобто до завершення суд. слідства у справі «шкідників») про «шкідників» з УСРР згадав у виступі на загальноміськ. зборах інженерно-тех. та наук. працівників Москви голова РНК СССР О.Риков. Це він зробив не випадково, адже на попередньому слідстві окремі «шкідники» дали «докази» проти представників старої інтеліґенції, фахівців-аграрників, які працювали в Москві і доводили авантюризм і можливі негативні наслідки курсу на форсовану колективізацію сільського господарства. Ці «докази» було використано в «Трудової селянської партії» справі 1930. -  1989 року згідно з рішенням Верховного Суду УССР всі 29 осіб, які притягалися до кримінальної відповідальності за участь у «контрреволюційній організації в сільському господарстві України», були реабілітовані

(17) - К.С.Кононенко пише у своїй автобіографії: «…Це був шостий арешт, що на цей раз закінчився засудом на 8 років ув’язнення і заслання на примусову працю до колонії НКВД для неповнолітніх злочинців в селі Ладин Прилуцького повіту на Полтавщині…». - Дійно, у 1928-38 роках у Ладані в приміщеннях ліквідованого большевиками монастиря діяла Ладанська трудова комуна безпритульних дітей і малолітніх правопорушників. Ладан, а ще раніше – Ладин, належав до Переволочанської волості (Прилуцький повіт), а тепер це селище міського типу Прилуцького району Чернігівської області України, центр селищної ради, розташований на річці Удаї, за 18 км від райцентру і залізничної станції Прилуки. Селом тече річка Ладанка. Вперше Ладине згадується 1603 року, коли тут було засновано Покровський Підгірський Ладинський монастир. Село на той час називалось «Ладине». Монастирю належали Ладан і навколишні великі земельні угіддя. В 1917 році село входить до складу Української Народної Республіки. Внаслідок поразки Перших визвольних змагань село надовго окуповане большевицькими загарбниками. В 1932-1933 роках селяни пережили сталінський ґеноцид. У 1933 році тут побував український  совєцький письменник Іван Микитенко. Між іншим, у Ладані в роки Другої світової війни був розташований табір військовополонених. В 1942 році протягом восьми місяців тут утримували совєцьких військовополонених-азіатів (узбеків, казахів, туркменів). Табір був розташований на території сучасного заводу протипожежного обладнання. Військовополонені проходили ідеологічну, військову і тактичну підготовку для подальшої участі у «добровольчих» формуваннях при німецькій армії. Полонені перебували під охороною в житловому будинку з паровим опаленням. Після ліквідації табору з полонених сформували азіатський батальйон поліції

(18)- Далі К.С.Кононенко в своїй автобіографії пише: «...після кількох місяців був переведений в колонію НКВД для безпритульних, де й працював 6 років до закінчення терміну присуду (тоді робочий день рахувався за півтора)...». Ймовірно, йде мова, про очолювану большевицьким письменником та педагогом, одним із засновників системи дитячо-підліткового виховання Антоном Семьоновічем Макаренком (*1888-1939), який після звільнення у вересні 1928 року з посади завідувача колонії імені Горького у 1929–1936 роках працював в комуні імені Дзержинського, що була осердям колективу т.зв. «комунарів» стали 60 вихованців колонії, направлених в комуну ще в 1927 року. Уродженець міста Білопілля тодішньої Харківської губернії (нині районний центр Сумської області України), батько був робітником (малярем) у вагонних залізничних майстернях, Антона Макаренко, як зазначено у Віпедії, «...здійснив у педагогічній практиці дослід, який не має прикладів, масового перевиховання дітей-правопорушників в трудовій колонії ім. М.Горького (1920–1928, під Полтавою, з 1926 в Куряжі поблизу Харкова) і дитячій комуні ім. Ф.Е.Дзержинського (1927-35, в передмісті Харкова). Розробляв теорію і методику виховання в колективі, теорію сімейного виховання... У 1927-1929 р.р. комунари працювали в деревообробній майстерні і в кузні. 1 липня 1930 р. комуна перейшла на повну самооплатність. У травні 1931 р. відбулася закладка нового заводу електроінструментів. 1932 року побачила світ перша книга Макаренка «Марш 30-го року». 7 січня 1932 року урочисто відкритий перший завод електросвердлилок... 1 липня 1935  р. — Макаренко призначений на посаду помічника начальника відділу трудових колоній та трудкомун Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР, підрозділу, що створений відповідно до Наказу НКВС від 7 червня 1935 р. «Про організацію роботи щодо ліквідації дитячої безпритульності та безнаглядності». У його віданні знаходились 42 дитячих установи, в тому числі 10 трудколоній та 2 трудкомуни — ім. Балицького В. А. (Ладан) та ім. Дзержинського Ф. Е.(Харків)...»

Автор, вчений і дослідник Ґьотц Хілліґ (Hillig), народжений у 1938 році в місті  Хемніц (Chemnitz). У 1965 році закінчив Франкфуртський університет (спеціальності: германістика, географія, педагогіка). Д-р філософських наук, приват-доцент історії педагогіки. Керівник лабораторії «Макаренко-реферат» педагогічного факультету Марбурзького університету (ФРН; зассн. в 1968 р) - в 1998-2003 рр. Президент, в 1991-1998 рр. і з 2003 р Віце-президент Міжнародної макаренківської асоціації (осн. в 1991 р в Полтаві); Іноземний член НАПН України (від 1996 р) і РАО (від 2004 р). Укладач 8 томів двомовного «Марбурзького видання» Зібрання творів педагога-письменника Макаренко, а також 25 випусків міжнародної серії «Opuscula Makarenkiana». Має монографії і велике число друкованих робіт в авторитетних журналах Німеччини, Московщини а України. У своїй бесіді з В.В.Кумаріним 2 листопада 1988 року Ґьотц Хілліґ відзначав: «…Между прочим, о том, что Макаренко вообще очень быстро работал, свидетельствует и К.С.Кононенко в своих неопубликованных воспоминаниях. Там мы читаем: «Летом 1934 года он (А.С.) несколько дней провел у меня на даче. За эти несколько дней он написал главы: «Пополнение», «Водолечебница девятого отряда», «Четвертый сводный» и «Свадьба». Прекрасная, полная юмора глава «Водолечебница девятого отряда» была написана в два часа»… «В середине мая 1937 г. в письме к своему харьковскому другу К.С.Кононенко он пишет о состоянии работы над рукописью: «Книгу для родителей домучил до семи печатных листов и затормозился, сам не знаю, почему, просто стал и все. Писать ее хочется, но как-то нет времени»... «…Однако в отличие от Педагогической поэмы это произведение не достигло совершенства, и убедительное объяснение тому можно найти в воспоминаниях К.С.Кононенко…» - «…Данное обстоятельство, скорее всего, и повлияло на то, что Макаренко стал заведующим коммуной ГПУ. К тому же его лучшим другом (с 1932 г.) был К.С.Кононенко, которого как репрессированного за «саботаж коллективизации сельского хозяйства» направили для «перевоспитания» в коммуну…».  -  Далі в «Свидетельствах искренней дружбы…» (Марбурґ, 1997) Ґьотц Хілліґ та Василь Марочко пишуть: «…Представленные в этой книге материалы открывают читателю совершенно неожиданный аспект жизни Макаренко: дружбу с жертвой политических репрессий. Речь идет о Константине Семеновиче Кононенко – «первом друге» А.С.Макаренко в годы террора и всеобщего страха. Пути Макаренко и Кононенко сошлись весной 1932 года в коммуне им. Дзержинского, которая тогда же из воспитательного учреждения была реорганизована в своеобразный комплекс предприятий. Макаренко, в марте 1932 г. уходя в отпуск «завкоммуной», возвратился в конце апреля лишь на должность начальника педагогической части. Инициатива реорганизации коммуны исходила от основателя и шефа этого учреждения – ГПУ УССР. Финансовую часть возглавил тогда же Кононенко, которого, как и других «спецов», осужденных в 1930 году, использовали для строительства промышленных объектов в коммуне. Все они подчинялись «начальнику коммуны» из рядов чекистов…».  Ґьотц Хілліґ далі зазначає, «…В январе 1926 года К.С.К. зачислили сотрудником ревизионной комиссии Украинского сельскохозяйственного банка, а ровно через год избрали членом правления. Эту должность он занимал в течение трех лет – до ареста. Осенью 1929 года руководство Укрсельбанка получило тайную директиву о чистке аппарата управления от «чуждого и вредного элемента». Еще раньше ЦК КП(б)У по-ручил ГПУ УССР подготовку показательных процессов по делу о так называемой «Мужицкой партии». В декабре 1929 года К.С.К. ушел в отпуск, но 20 января 1930 г. был арестован. Его обвинили в том, что он являлся «контрреволюционным агентом мирового капитала и внутренней буржуазии-кулачества», который, якобы, стремился восстановить капиталистический строй и буржуазно-демократическую республику. В следственном изоляторе, среди других, его допрашивал начальник второго отдела экономического управления ГПУ УССР – А.О.Броневой (впоследствии он станет председателем правления коммуны им. Дзержинского). Судебное заседание состоялось 1 июня 1930 г. в Харькове. По делу о так называемой «Контрреволюционной вредительской организации в сельском хозяйстве УССР» проходили 29 человек. Их обвинили в антисоветской деятельности и саботаже коллективизации сельского хозяйства. Решением чрезвычайной сессии Верховного суда УССР они были приговорены к срокам от 3 до 10 лет, а К.С.К. к 8 годам лишения свободы. Но вместо тюремного заключения его направили отбывать срок в трудовую коммуну ГПУ УССР им. Балицкого в с.Ладын возле г.Прилуки. Здесь он работал экономистом планового отдела, конечно же, под присмотром чекистов. 17 октября 1931 г. К.С.К. обратился в Верховный суд УССР с просьбой о пересмотре его дела, ссылаясь на ухудшение здоровья. Его заявление отправили в ГПУ А.О. Броневому, а тот 26 января 1932 г. обратился к заместителю председателя ГПУ УССР – К.М.Карлсону. Чекисты пересмотрели материалы судебного процесса 1 июня 1930 г. и решили использовать осужденных в различных предприятиях и учреждениях их системы. Еще в ноябре 1931 года К.С.К. позволили читать лекции по химии в ФЗУ Прилукской трудкоммуны. В коммуну им. Дзержинского К.С.К. поступил на работу в марте 1932 года. Есть все основания полагать, что его направил туда все тот же Броневой. Именно здесь состоялась первая встреча К.С.К. с А.С.М. В течение трех лет они совместно работали в коммуне, где и стали друзьями. Гуманизм педагога-писателя проявился в том, что при его содействии был зачислен учеником рабфака «Дзержинки» сын репрессированного – Олег, благодаря чему у него появился шанс стать студентом университета. Работая все эти годы в коммуне, К.С.К. находился под негласным надзором ГПУ, но 7 января 1935 г. по решению секретариата ВУЦИКа получил амнистию. Летом того же года А.С.М. перевели в Отдел трудколоний НКВД УССР в Киев, ставшим снова в январе 1934 года столицей. Обстоятельства сложились таким образом, что и К.С.К. оказался в Киеве. Дело в том, что в марте 1936 года Броневой был назначен вторым заместителем Наркомздрава УССР. Он назначил К.С.К. на должность заведующего сельскохозяйственным сектором Управления вспомогательных предприятий Народного комиссариата охраны здоровья. В марте 1937 года пути друзей вновь разошлись: А.С.М., как известно, переехал в Москву, а К.С.К. возвратился в Харьков. Ему поручалась проверка сельскохозяйственных предприятий психбольниц, научно-исследовательских институтов и других медучреждений в системе наркомата, которые находились в Харьковской области. С 1 апреля 1937 г. он работал в должности агронома-консультанта в Стрелечанской лечебнотрудовой колонии при Центральном психоневрологическом институте, но в конце августа того же года уволен в связи с ликвидацией этой должности… В этот период К.С.К. устроиться на работу по специальности не мог. С 1938 no 1941 гг. ему приходилось работать в разных учреждениях: заведующим учебной частью железнодорожной школы, лектором в Харьковском фармацевтическом институте; преподавателем на курсах помощников провизоров, руководителем учебной части этих курсов; учителем химии в 1-ой медицинской школе медсестер в Харькове, заведующим учебной частью данного учреждения. За «хорошо поставленную работу школы» ему вынесли даже благодарность с занесением в трудовую книжку. Его последней работой под советской властью была должность временно исполняющего обязанности директора 1-ой харьковской школы медсестер при 1-ой Совбольнице г.Харькова (сентябрь 1941 г.). В период оккупации Украины К.С.К. служил в земельной управе заместителем Харьковского областного управления МТС. Зимой 1943 года по приглашению его давнего приятеля, известного генетика М.А. Ветухова, он переехал в Киев, где был зачислен на должность директора исследовательского института сельскохозяйственной механизации при главном управлении МТС. В сентябре 1943 года К.С.К. с семьей переехал в Винницу, а затем в Германию. После войны они жили в Американской оккупационной зоне. Некоторое время К.С.К. преподавал в украинской гимназии в земле Хессен, где находился до 1947 года. В Мюнхене он занимался научной работой, принимал активное участие в различных мероприятиях пропагандистских центров украинской политической эмиграции…   Необходимо обратить внимание еще на один весьма примечательный факт: появление на страницах газеты «Соціалистична Харківщина» 19 декабря 1940 г. большой статьи Елены Кононенко («Батькам про дітей»), которая была ее своеобразным откликом на опубликованный в Москве цикл радиопередач А.С.М. для родителей, подготовленных к изданию его вдовой. Это обстоятельство также свидетельствует о близких взаимоотношениях семей Кононенко и Макаренко. …Появились новые фразы в тексте К.С.К. от имени автора, например: «В характере Антона Семеновича была черта, которую я называю застенчивостью, хотя это было, конечно, гораздо сложнее»… Однако из писем к К.С.К. видно, что А.С.М. для прочтения новых глав «Поэмы» с нетерпением ждал приезда именно его, а не жены, которая в это время очень часто отдыхала в Крыму и на Кавказе. Следует, однако, помнить, что А.С.М. сам во время одного из выступлений рассказывал о том, что «бухгалтер» коммуны случайно нашел чемодан с рукописью данного произведения и таким образом стал ее первым читателем... Второй текст – выступление К.С.К. на заседании кафедры педагогики Харьковского пединститута иностранных языков 25 ноября 1940 г. Оно содержится в стенографическом отчете всего заседания, экземпляр которого – с авторскими правками доклада К.С.К. и его подписью – хранится в макаренковском фонде РГАЛИ. Планировалось, как уже отмечалось, издание юбилейного сборника в Харькове, но и этот проект не был реализован. Некоторые факты, изложенные К.С.К. в выступлении, известны читателю по воспоминаниям «Забыть его нельзя», но вместе с тем текст выступления содержит дополнительные сведения и оценки, которые представляют интерес для макаренковедов. В стенографический отчет включены и анкеты докладчиков этого заседания. В разделе анкеты «Укажите место и годы совместной жизни с А.С», К.С.К. написал: «В Коммуне им. Дзержинского с 1932 по 35, в Киеве с 36-37, после переезда в Москву периодические встречи и переписка»… Макаренко стал знаменитым педагогом и писателем после публикации «Педагогической поэмы». До этого он был малоизвестным руководителем одной из многих колоний и коммун. Он даже получил понижение по службе. «Педагогическая поэма» не была бы напечатана, если бы не Кононенко. Прийдя в коммуну им. Дзержинского, он начал с разборки архивов, которые были в относительном беспорядке. Среди других бумаг он нашел рукопись, которую Макаренко забросил. Кононенко принес ее домой и читал всю ночь. На следующий день он говорил, что это исключительно интересная работа. Это была книга Макаренко о педагогике, иллюстрированная примерами из жизни колонии им. Горького. Кононенко посоветовал Макаренко сократить теоретическую часть и объединить рассказы в «Поэму». Во время работы Макаренко всегда советовался с Кононенко. Кононенко убедил его также послать сочинение Горькому (О.П. – підкреслення моє)

                (19) – Харківський тракторний завод. Восени 1929 року Вища Рада Народного Господарства СССР прийняла рішення про будівництво одного з тракторних заводів у Харкові. Для спорудження було визна­чено термін — п’ятнадцять місяців. В Наказі по ВРНГ СССР №455 від 23 грудня 1929 року відзначалося, що державному інституту з проєктування металургійних заводів (Діпромезу) до 15 січня 1930 року треба закінчити роботи по складанню ескізного проекту Харківського тракторного заводу з випуску 50 тисяч тракторів на рік у дві зміни з урахуванням безперервного тижня. Модель трактору мала бути схожою з трактором «Катерпіллар», по­тужністю в 25-30 кінських сил. Всесоюзному автотракторному об'єднанню надавалося право вирішувати питання про доціль­ність залучення іноземної допомоги при виконанні будівельних операцій, а також про запро­шення окремих зарубіжних спеціалістів для участі в пуску та налагодженні майбутніх заводів (малося на увазі Харківського та Челябінського тракторних заводів, а Сталінградський завод вже було збудовано до того часу). Згодом початкове промислове завдання було змінено: ХТЗ випускатиме 50 тисяч тракторів СХТЗ 15-30. Цей трактор був розроблений на основі конструкції одного з найкращих тракторів того часу «Інтернаціонал 15/30» потужністю 15-30 кінських сил, який випускався американською компанією «International Harvester». 11 січня 1930 року наказом по ВРНГ СРСР було призначено начальником управління «Південтракторобуду» М.Г.Мишкова. І в січні того же року делеґація досвідчених інженерів виїхали до Німеччини та Сполучених Штатів за верстатами, пресами, молотами, за катувальними машинами, конвеєрами. Селища ХТЗ  складалися з бараків зі службами їдалень, продуктових і промислових магазинів, мережі ларьків і кіосків, поліклініки, лазні, пральні, перукарні та клубу. Загалом було збудовано допоміжних споруд: житлових бараків — 95, контор і конторок — 21, комунальних закладів — 65, адміністративно-громадських закладів — 14, магазинів та ларьків — 12, медичних закладів — 6, складів і комор — 34. Через наявність на будівництві кількох артілей для них були зведені селища з конюшнями, складами фуражу, водопроводом тощо. Також були підведені залізничні колії до складів і на дільниці. Частково були виконані роботи з викладенням шосе у селищах і на територіях Тракторобуду, спроектовано і майже завершене прокладання шосе для сполучення з Харковом. Було побудовано та обладнано кінний двір для гужового транспорту, авто гараж для грузовиків і тракторів

(20) - 3 квітня 1929 р. ВУЦВК і РНК УСРР прийняли нове положення «Про Народний комісаріат охорони здоров’я УСРР». Відповідно до потреб часу реформування зазнали структурні підрозділи НКОЗ УСРР. Тепер він складався із загального відділу, лікувально-профілактичного відділу, санітарно-епідеміологічного відділу, відділу Охматдиту, бюро санітарної освіти, бюро медичної статистики, Української курортної управи. Крім того, до складу НКОЗ входили Центральна санітарно-технічна рада, комісія з розгляду скарг на постанови окружних комісій, Бюджетна нарада для попереднього розгляду планів і кошторисів фондів медичної допомоги застрахованим, планова комісія, науково-медична рада. З метою розробки науково-практичних питань у сфері охорони здоров’я та для вдосконалення лікарів і підготовки лікарів-фахівців з окремих галузей медично-санітарної справи при НКОЗ УСРР функціонував науково-практичний інститут. Як і раніше, НКОЗ УСРР очолював народний комісар здоров’я та функціонувала колегія, до якої входили заступник народного комісара охорони здоров’я та члени, призначені РНК УСРР. Аналізоване положення чітко закріплювало не лише структуру, але й повноваження відділів НКОЗ УСРР. Наприклад, до відання загального відділу належали такі завдання: розробка структури і штатів центрального апарату, а також їх затвердження для місцевих органів охорони здоров’я; проведення інструктажу та інспектування місцевих органів НКОЗ УСРР; раціоналізація апарату НКОЗ УСРР; формування проектів кошторисів НКОЗ УСРР і його місцевих органів; нагляд за своєчасним виконанням постанов уряду; розробка законопроектів і правил, що регулювали діяльність медпрацівників; організація медичної та фармацевтичної освіти; управління судово-медичною справою та видавничою діяльністю НКОЗ УСРР тощо. До компетенції санітарно-епідемічного відділу НКОЗ УСРР входили такі питання: організації та управління санітарною справою в Україні та здійснення загальнооздоровчих заходів, спрямованих на поліпшення санітарного стану в Республіці, зменшення захворюваності і смертності населення; нагляду у сфері санітарної охорони вод, повітря, ґрунту, харчових продуктів, житла, населених пунктів; розробки та реалізації заходів санітарної охорони морських меж та на транспорті; розробки загальнообов’язкових санітарно-гігієнічних та санітарнотехнічних норм; керівництва заходами з протидії епідемічним та професійним захворюванням; організації епідеміологічних і санітарних обстежень, а також розробки планів оздоровчих заходів і розбудови мережі санітарно-епідеміологічних установ; керівництва науково-практичними і дослідними установами санітарноепідемічного характеру, що знаходяться у віданні НКОЗ УСРР; розробки законопроектів у санітарно-епідемічній сфері; управління санітарними органами на місцях. - Народні комісари охорони здоров’я УРСР - Тутишкін П.П. (1918-1919);  Винокуров Олександр Миколайович (1919-1919); Кост Микола (в.о, 1919-1920); Гуревич Мойсей Григорович (1920-1925); Єфимов Дмитро Іванович (1925-1929); Канторович Соломон Ілліч (1929-1937); Овсієнко Іван Іванович (1938-1944)

(21) – Згідно з інформаціями «ЕСУ»,  - «Ветухів Михайло Олексійович (*25.07(07.08).1902,Харків- 11.06.1959,Нью-Йорк) – біолог, генетик, громадсько-політичний діяч. Син О. Ветухіва. Дійс. чл. НТШ (1947), УВАН (1950). Закін. Харків. ІНО (1923). Від 1926 – доц., 1928–34 – проф. Полтав. с.-г. та Харків. вет. ін-тів; 1934–41 – проф. Моск. вет.-зоотех. ін-ту, наук. кер. відділу вет. генетики Всесоюз. ін-ту експерим. ветеринарії у Москві. Повернувшись в Україну, 1941–42 очолював Харків. зем. управу, був пов’яз. з укр. демократ. силами. Викладав генетику у Харків. ун-ті, 1942– 43 – його ректор. 1943 заарешт. ґестапо. 1943 емігрував до Німеччини, співзасн. УВАН. 1945 – міністр внутр. справ уряду УНР в екзилі. 1945–49 – заст. голови Центр. представництва укр. еміграції в Німеччині, виступав проти репатріації українців; один із фундаторів Укр. нац. держ. союзу. Від 1949 – у США. Від 1951 – генетик-дослідник Колумбій. ун-ту (Нью-Йорк), проф. УВУ і Укр. тех.-госп. ін-ту. Один із засн., президент (від 1950) УВАН у США, засн. і гол. ред. ж. «Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the United States» (від 1951). У 1949–55 – заст. голови, чл. Ради Укр. конґрес. ком-ту Америки. Здійснював аналіз стану рад. наук. досліджень в Ін-ті дослідів СРСР (Мюнхен). Автор низки наук. праць з генетики, птахівництва, ветеринарії (встановив правило про істотний спад розплідної здатності у гібридів 2-го покоління, відоме як «ветухівське знесилення»). Праці: Молоко і молочні продукти: Як використовувати й виготовляти продукти молочарські на продаж та на вжиток у господарстві. Х., 1926; Молочна худоба: Як її доглядати, годувати та використовувати. Х., 1926; Методи поліпшення тварин на основі генетичних методів. 1928; Популяція курей на Україні // Пр. Секції спец. зоотех. К., 1930; Повышение устойчивости крупного рогатого скота к туберкулезу. Х., 1941; Viability of Hybrids Between Local Population of Drosophilla Pseudoobscura. New York, 1953…». - Любов Дражевська у своєму спогаді «Діяльність органів самоврядування і громадських організацій у Харківській області в 1941-43 рр.» писала: «…Я народилася і виросла в Харкові. Там училася, працювала, була свідком терору 1930-их років, серед жертв якого були мої рідні, друзі і співробітники. Але під час німецької окупації я в Харкові не була. Війна мене застала в місті Нальчику на Північному Кавказі, яке німці зайняли на рік пізніше, ніж Харків, у жовтні 1942 року… Врешті, хтось дав мені адресу будинку, де є представники утікачів з Харкова. Я знайшла той будинок. Перед однією з кімнат стояла черга. Мені сказали, що там приймає професор Ветухів, який дає втікачам поради. Постоявши в черзі, я зайшла до кімнати, де вперше в житті побачила Михайла Олексійовича Ветухова, який був у шубі і шапці, бо опалення не було. Розмова була коротка: він дав адресу школи, де можна зупинитися… В архіві Ветухова збереглися копії трьох рукописів: Олександра Семененка, обербурґомістра Харкова (частину цього пукопису він використав у своїй книжці «Харків, Харків...»[i]), Сергія Бервицького, голови харківської Окружної земельної управи, і Івана Відмича-Бандури, заступника голови харківської Обласної земельної управи (Михайла Ветухова)… Харчову проблему вирішено перекласти на сільськогосподарський відділ Міської управи, який почав організовуватися в перший же день її існування за ініціятивою Михайла Ветухова. Була скликана нарада агрономів, на яку прийшло понад 30 осіб. Збори доручили Ветухову організувати сільськогосподарський відділ. Він тут же виклав проект відділу і накреслив головні заходи, які треба було негайно реалізувати. Відділ працював при Міській Управі не більше двох тижнів, а потім його реорганізовано в Обласну земельну управу, яка перейшла до іншого приміщення - на Губернаторську вулицю. При Міській управі на Сумській вулиці залишився невеликий відділ з одним аґрономом. Велике двоповерхове приміщення Обласної земельної управи було без меблів, без палива і світла. Три дні співробітники устатковували будинок так, щоб яких 50 працівників могли розпочати працю. На Земельну управу українці покладали великі надії, бо власне від неї залежало наладнати сільське господарство в районах Харківської области, окупованих німцями, а також допомогти іншим установам міста у постачанні харчів населенню Харкова. Для цього в райони области надіслано понад 30 аґрономів, які сконтактувалися з місцевими німецькими комендатурами і утворили районові земельні управи. Праця зустрічала неймовірні труднощі. Поперше, ВіКаДо (Wirtshaftsommando - німецька господарча команда) не на всі запляновані заходи Земельної управи давала згоду, часто після дов¬гих дискусій відмовляла, мовляв, такий наказ згори. Подруго, не було жадного транспорту, щоб тримати зв’язок з районами. До того ж кожну поїздку треба було погоджувати з «польовою» (військовою) комендантурою. Потрете, працівники Земельної управи були голодні. І все таки праця йшла. - Головою Земельної управи був Михайло Ветухів, його заступником - Іван Відмич-Бандура. У складі Управи були такі управління: Управління радгоспів, завідувач аґроном Лука Заболотний; Управління машинно-тракторних станцій, завідувач економіст Кость Кононенко; Управління заготівлі зерна, завідувач Михайло Мартиненко. Керівниками відділів управи були: рільничого - аґроном Іван Власенко, лісового - лісівник М.Дрюченко, землевпорядчого - геодезист Михайло Гаража, рибного - іхтіолог Ю.Панченко, адміністративного - адвокат Володимир Доленко, персонального - Тарас Гребінка, господарського - П.Зоря... Земельна управа почала шукати рятунку, хоч спершу мала лише одне вантажне авто, і мусіла діставати дозвіл на кожну поїздку за місто. Співробітники Управи все таки їздили на села і - неофіційно - здобували харчі. Відмич пише, що це залежало від уміння окремих людей оминати заборони німецької влади: задобрювали місцевих комендантів, дещо вимінювали у селян на речі, що їх давали співробітники Управи. Здобуті продукти йшли до їдалень при Земельній управі та при інших установах і організаціях. Також підгодовували окремих людей, найбільше колишніх працівників високих шкіл. Допомогу харчами в різний час діставало до двох тисяч людей…».

(23) - Машинно-тракторні станції (МТС) - держ. підприємства, які існували в колишньому СССР (1930-58) і мали на меті надання технічної допомоги колгоспам у механізації с. г. їх правовий статус визначався, зокрема, постановами РМ СССР і ЦК КПСС «Про заходи щодо подальшого поліпшення роботи машинно-тракторних станці й» від 21.IX 1953, ЦК КПСС і РМ СССР «Про зміну практики планування сільського господарства» від 9.ІІІ 1955. МТС виступали як самост. Суб’єкти права і господарювання, від свого імені вступали в договірні відносини з колгоспами стосовно їх вироб.-тех. обслуговування, укладали договори з різними організаціями, в т.ч. державними, а також з окр. гр-нами. Вони несли відповідальність за своїми зобов’язаннями належним їм майном і коштами. МТС відповідали перед д-вою як за вироб. діяльність колгоспів, так і за здачу ними сільськогосп. продукції і сировини у розмірах, установлених райвиконкомами відповідно до держ. плану заготівель продукції рослинництва і тваринництва за обов’язковими поставками, натуроплати за роботи МТС, контрактації й держ. закупівель. 1958 МТС були реорганізовані в районно-технічні станції (РТС), а на поч. 1960-х рр. ці станції увійшли до складу об’єднань і відділень «Сільгосптехніки».   - Дослідниця Світлана Власенко в своїй праці «Органи влади на території військової зони України в період нацистської окупації…(1941–1943 рр.), зазначає, що  «…Військово-адміністративні органи влади надавали активну допомогу військовоекономічним, передусім при відновленні господарства на окупованих територіях та визиску місцевих жителів з метою забезпечення економічних потреб вермахту та цивільного населення Третього рейху. Вища військово-економічна влада, відповідно до наказу А.Гітлера від 29 червня 1941 р., була сконцентрована в руках рейхсмаршала Г.Герінга. У своїй діяльності він спирався на Управління військової економіки й озброєння при Головному штабі збройних сил Німеччини, який очолював генерал піхоти Г.Томас, та на «Східний штаб з керівництва економікою» (господарський штаб «Схід») на чолі з статс-секретарем П.Кернером…  Структуру господарської команди досить детально можна проаналізувати на прикладі Wi Kdo Харкова. Вона мала три управління: сільського господарства (група «La»), промисловості (група «W») та лісового господарства (група «Forst»). Так, у відомстві управління сільського господарства перебували відділи: аграрної політики, виробничий, обліку та розподілу продукції, персональний. У свою чергу відділи мали власну розгалужену систему. Зокрема, виробничому відділу підпорядковувались: обласне земельне управління, управління державними господарствами (державні маєтки – колишні радгоспи), управління машинно-тракторними станціями (МТС), сільськогосподарський науково-дослідний інститут. Управління ж державними маєтками в свою чергу мало німецьке відділення, що контролювало роботу управляючих-німців, та українське, до компетенції якого входило керівництво директорами державних господарств…. Так, до складу Харківської облземуправи, створеної 1 грудня 1941 р. на базі сільськогосподарського відділу Харківської міської управи, входило 11 структурних одиниць: загально-адміністративний, економіко-статистичний, відділ бухгалтерії та ревізії, агрономічний, відділ тваринництва, ветеринарна група, технічний відділ, відділ землевпорядження та меліорації, відділ лісового господарства, відділ управління господарств (з секторами: керівного персоналу, зернових і тваринницьких господарств, бурякових господарств та приміських господарств), оргбюро сільськогосподарської кооперації… Окремо існували й обласні управління машинно-тракторних станцій, що підпорядковувалися Головному управлінню МТС у м. Києві. Їх очолювали представники німецького керівництва, так звані шефи МТС. Вони контролювали діяльність аналогічних інстанцій окружного та районного рівнів. Система управління промисловістю також будувалася по німецькій та українській лініях. За потреби німецькі військово-господарські установи формували власний апарат українських допоміжних органів, який був покликаний зробити економічну експлуатацію промислових галузей окупованих регіонів України ефективнішою. При цьому не відкидався досвід радянської влади, і часто створені нею установи відновлювали свою діяльність у нових умовах…»

(24) – К.С.Кононенко в своїй автобіографії писав: «…В 1920 р. я взяв участь у конкурсі й у висліді його став професором сільсько-господарської економіки в Зоотехнічному Інституті, продовжуючи виклади і в Інституті Народнього Господарства….» - Йдеться про Харківський інститут народного господарства — вищий економічний навчальний заклад, що діяв у Харкові в 1920-1930 рр. Створений унаслідок реорганізації Харківського комерційного інституту. У 1920 р. Харківський комерційний інститут було позбавлено своєї будівлі, наукової бібліотеки, лабораторій і обладнання і перетворено на інститут народного господарства. До його складу передавався юридичний факультет Харківського університету; університет також було піддано ліквідації і перетворено на інститут народної освіти. Ліквідовувалося академічне самоврядування. Керівництво навчальним закладом здійснювалося призначеною адміністрацією на чолі з ректором і політкомісаром. Інститут очолювали П.І.Фомін (1920-1923), Я.А.Соколін (1923-1926), Л.І.Величко (1927-1928), Є.О.Кустолян (1929-1930) та інші. У 1921-1922 рр. Інститут розміщувався в приміщенні колишньої єврейської богадільні при вул. Куликовській,3 у Харкові. Вкрай важкі матеріальні умови призвели до часткового припинення діяльності. В 1923 р. Інституту було передано будівлю комерційного училища при вул. Пушкінській, 81, що створило умови для відновлення нормальної роботи освітнього закладу. Були відтворені навчальні підрозділи — кабінети, кафедри, семінари. У перші роки після большевицького перевороту (1917) переважну частину контингенту учнів ХІНГу, складали студенти ХКІ, які мали досить високий рівень підготовки. Студентство охоплювалося політичними кампаніями, залучалося до діяльності партійних, комсомольських і профспілкових комітетів. У інституті діяла сильна троцькістська опозиція. Континґент студентів систематично перевірявся в ході партійних чищень. Велику питому вагу часу у студентів займали побічні заробітки. У 1927 р. стипендію отримували 61,2% студентів, які мали необхідне «соціальне походження» і партійність. Зростала кількість «вічних студентів», які не закінчували курс навчання в строк. Дисципліна навчального процесу була низькою. Низькі зарплати змушували викладачів шукати додатковий заробіток і формально відноситися до занять, знижуючи вимоги до учнів. В той же час, ХІНГ був найбільшим і найпрестижнішим вищим навчальним закладом підсовєцької  України, що мав репутацію вишу, де готують «красних  діректоров»

(25) - Харківський зоотехнічний інститут - Історія цього Інституту починається від 1847 року, коли під Харковом була створена «Юґо-западная ферма», як навчальний заклад з метою підготовки управителів для приватних домогосподарств. В 1855 році при ній відкрилося землеробне училище, яке в 1911 році перетворено у середню сільськогосподарську школу з 6-річним строком навчання, у 1928 році школа була реорганізована в зоотехнікум, а від 1930 року вона  стає зоотехнічним інститутом.  Відомим випускников Інсттуту є  Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) — український письменник, поет, драматург, представник символізму. Навчався тут і отримав диплом ветеринарного лікаря, деякий час працював за фахом

(26) - Далі К.С.Кононенко зазначає: «…В 1926 р. я залишив працю в обох цих інститутах і обняв посаду професора організації сільського господарства на агрономічному факультеті Землеустрійного Інституту, де й працював до арешту. Опісля поворот до вищих шкіл був виключений….» - Землеустрійний Інститут, - В Харківській губернії землеустрій за столипінською моделлю розпочався у червні 1906 р., коли були створені землеустрійні комісії. В наступні 5 років землеустрою зазнали 43% з 2663142 десятин селянських земель. На середину 1920-х рр. на теренах УСРР (так виглядала тоді ця абревіатура) була сформована струнка система підготовки кадрів цього фаху. Вона складалася із шкіл кількох  рівнів. Найвищий з них становив Харківський геодезичний та землевпорядний інститут (ХГЗІ), на землеустрійному факультеті якого щорічно підготовлялося 75 інженерів-організаторів землеустрою. Землевпорядні технікуми відносилися також до установ вищої освіти, але займали трішки нижчий щабель, готуючи спеціалістів більш вузького профілю. Безперечним лідером серед навчальних закладів розглянутого  профілю був Харківський геодезичний та землевпорядний інститут. Створення цього ВНЗ було започатковано відкриттям у 1920 р. Харківського межового технікуму. Розмістився цей навчальний заклад в будівлі при тодішній вулиці Революції, 12 (колишній вулиці Губернаторській), де за часів московського царату працювала Губернська креслярня (установа, яка в ті часи відала впорядкуванням земель в Харківській губернії) та розміщувався межовий архів. на час свого «засудження» Костянтин Семенович Кононенко був не лише членом  правління Укрсільгоспбанку, але й професором Харківського  геодезичного інституту.  На місті розташування сучасного ХНУМГ імені О.М.Бекетова у 1920 році функціонував Харківський межовий технікум, що створило освітній базис для розвитку геодезичної, топографічної й картографічної науки на Слобожанщині та в Україні, у цілому. Восени 1922 року  Харківський межовий технікум був перетворений на перший в підсовєцькій Україні і другий на теренах тільки-но виникаючого СССР Харківський геодезичний і землевпорядний інститут (ХГЗІ), який готував фахівців вищої кваліфікації з геодезії. Випускники новоствореного інституту мали втілювати в життя положення прийнятого у листопаді 1922 р. Земельного кодексу.  Так, у 1926-1927 навчальному році в цьому Вищому навчальному закладі навчалося 620 осіб, серед яких було 334 українці, 189 росіянина (московити), 78 євреїв, 19 членів КП(б)У та 78 комсомольців. Збільшується і кількість професорсько-викладацького складу – до 62 штатних та позаштатних викладачів основних факультетів та 11 викладачів Робочого факультету (станом на 1927 р.). Слід зазначити, що розвиток геодезичної науки у ХГЗІ пов’язана із С.Л.Рудницьким, сферою інтересів якого була географія і картографія. На початку 30-х років минулого століття знову спостерігаються трансформаційні процеси у представленому Вищому навчальному закладі. Було створено Харківський геодезичний інститут, Харківський інститут організації території, Харківський агро-економічний інститут. У 1934 р. Харківський геодезичний інститут було передано Харківському будівельному інститутові (ХІБІ) на правах геодезичного факультету

(27) К.С.Кононенко пише: «…Публіцистичну працю почав в 1914 р. статтею в журналі «Вестник мелкого кредита» (кооперативного), який видавало міністерство фінансів у Петрограді….». - Журнал  «Вестник мелкого кредита», виходив у тодішній столиці Московської імперії Санкт-Петербурзі в 1912-1916 роках. Видавцем було «Управления по делам мелкого кредита». Зміст журналу складався з таких розділів –«Союзы учреждений мелкого кредита; Из жизни учреждений мелкого кредита; Съезды учреждений мелкого кредита; Народный кредит и земство; Вопросы и ответы; Правительственные распоряжения; Кооперация за границей; Книги и издания; Спрос и предложения; Справочный отдел      Управления по делам мелкого кредита

(28) – Із автобіографії К.С.Кононенка:  «…Незабаром став постійним співробітником щоденної харківської газети радикального напрямку «Утро». Працюючи в Спільці Сільського Господарства, відійшов від цієї газети…». - Суспільно-політична, літературна і економічна газета  «Утро» - На початку ХХ ст. у Харкові десять років виходила щоденна газета, що коштувала 3 копійки, а на рік акційна підписка вартувала 7 карбованців, замість дев’яти. З неї зараз можна дізнатися, чим «дихало» місто тоді. Суспільно-політична, літературна і економічна газета «Утро» видавалася щодня в Харкові від 1906 року. Фінансував газету відомий харківський купець Андрєй Яковлєвіч Жмудскій. Редакція газети розташовувалася в будівлі Земельного банку при  Миколаївській площі (зараз площа Конституції). Протягом 10 років газета «Утро» надавала своїм читачам різноманітну інформацію - огляд внутрішньої і зовнішньої політики Московської імперії, візити офіційних осіб, біржові зведення, звістки з життя Харкова і його мешканців, анонси майбутніх громадських і культурних подій, телеграми з европейських центрів і новини від власних кореспондентів в містах Московської  імперії, приватні оголошення.

(29) – К.С.Кононенко: «…і перейшов до видань Спілки: популярного журналу «Хлібороб-кооператор»…»  - Згідно з даними з доступних джерел, від  18 до 25 березня 1922 р. у Харкові працював Перший Всеукраїнський з’їзд уповноважених сільськогосподарської кооперації. У ході його роботи було завершено процес організаційного оформлення радянської системи сільськогосподарської кооперації. На з’їзді було прийнято статут Всеукраїнської спілки сільськогосподарських кооперативних товариств – «Сільський господар», важливим завданням якої було надання необхідної допомоги населенню з машинопостачання та розширення можливостей кредитування з метою покращення рівня виробничого забезпечення. Так «Сільський господар» за 1923 р. продав сільськогосподарських машин та знарядь уже на понад 1 млн золотих крб. А сільськогосподарська кооперація на місцях цього року змогла реалізувати реманенту ще на 400 тис. крб. Наприклад, на посівну кампанію 1923 р. у Київській губернії «Сільський господар» відправив для райсільгоспсоюзів 450 плугів, 20 молотарок, 100 борін, 100 сівалок. Частка кооперації зросла таким чином майже до 50 %. Це було результатом того, що «Сільський господар» установив хлібні ціни та розцінював машини на хліб. А хлібні ціни у кооперації були вищі за ринкові. «Сільський господар», наприклад, за жито давав 52 коп, а ринок – 50 коп. Крім того, у «Сільського господаря» ціни на машини завжди були нижчі, ніж у «Село-Техніці» та Укрмашсільтреста. У червні 1923 р. у друкованому органі «Сільського Господаря» писали, що за останні 2 роки було вироблено більше сільськогосподарських машин, скільки їх може придбати селянство… В Україні перші сільськогосподарські журнали видавали С.-г. товариства: «Записки Императорского Общества Сельского Хозяйства Южной России», що виходили в Одесі у 1832-1915, переважно як місячник (див. також Товариство сіль. господарства Півд. Росії). Згодом свої журнали видавали товариства сіль. господарства і с.-г. промисловості — Київ.: «Труды» (1882–1884), пізніше тижневик «Земледелие» (1884–1904); Харківське — двотижневик «Хлібороб», популярний журнал для селян (укр. і рос. мовами; 1907-18) та ін. С.г. п. українською мовою з’явилася щойно на поч. 1910-х pp. і була дуже нечисленна: єдиними с.-г. журналами були двотижневик «Рілля» (1911-14 і 1917-18) та «Українське бджільництво» (1906–1910) і «Укр. Пасічництво» (1917–1918) обидва за ред. Є. Архипенка — всі в Києві. Так само було у 1917-1920, з тим, що чимало уваги сіль. господарству присвячувала кооп. преса, зокрема двотижневик «Сільський Господар» (1918-1919). - Дослідниця Л.В.Дідківська у своїй праці про просвітництво й кооперацію в сільському господарстві на кін.19-го-поч. 20-го ст. зазначає: «…Харківська сільськогосподарська спілка в 1912 р. складалась із 34 відділів (хліборобське бюро по закупках, відділ скотарства, сільськогосподарського знання, холодильний відділ, селекційна станція, хімічний відділ, відділ хліборобського знаряддя, видавничий відділ та інші) та мала п’ять видань (Хліборобський місячник з економічних та кооперативних питань, популярний журнал «Хліборобський тиждень», тижневий орган для селян «Хлібороб», Бюлетень міжселянської кооперації та Бюлетень американського сільськогосподарського бюро)

(30) - Стосуючись двотижневика «Українська Сільсько-Господарська Газета», про який пише К.С.Кононенко: «… «Українській Сільсько-Господарській Газеті», що стала вільним журналом створеної Всеукраїнської Спілки Агрономів, працював аж до розгрому Спілки в 1929 р…», - український вчений  Сергій Білан зазначає: «… З березня 1922 р. ВАТ мало власний періодичний орган — «Українська сільськогосподарська газета», якому був властивий високий науковий рівень. У комплексі це було явищем становлення видавничої справи. Отримали розвиток всі види галузевої літератури: довідкова (як приклад «Ілюстрований словник» С.Богданова), навчальна (для власних закладів товариства друкували навчальні посібники, програми), наукова (висновки та результати наукової діяльності дослідних установ), науково-популярної (брошури для селянства) та ін. Завдяки видавничій діяльності ВАТ у регіоні з’явилася система галузевих періодичних видань, що стало показником його просвітницької діяльності.

(31) -  Всеукраїнське агрономічне товариство. - Згаданий вище  автор Сергій Білан у своїй цікавій, як на мене, статті «Діяльність Всеукраїнського агрономічного товариства та його роль у розвитку дорадництва в Україні», яка була поміщена в журналі «Український історичний збірник», вип. 17 за 2014 рік, чи не єдиний з українських науковців докладно описав  етапи створення громадських організацій та органів в сільському господарстві на українських теренах, до діяльності яких був причетний Костянтин Семенович Кононенко у 20-роках минулого століття:   «…У 1919 р. в складі Народного комісаріату землеробства УРСР було створено Сільськогосподарський науковий комітет, на який було покладено завдання координації науково-дослідної діяльності в галузі сільського господарства і суміжних з ним галузях. Майже у кожному обласному центрі були створені його філії, безпосередньо пов’язані із сільськогосподарськими товариствами, які у 1920-х рр. відіграли велику роль у пропаганді та поширенні сільськогосподарських знань... - Одним із них стало Всеукраїнське агрономічне товариство (ВАТ), яке виникло 23 листопада 1921 р. під час роботи Першого всеукраїнського з’їзду агрономів в м.Харків. Основною метою його діяльності стало об’єднання агрономів республіки для відбудови сільського господарства і розвитку його продуктивних сил та захист інтересів вчених у державних установах. ВАТ існувало протягом 4 років. ВАТ підтримував Наркомзем України, кооперативні та громадські організації, а в 1923 р. на Всесоюзній виставці у Москві за плідну організаційно-господарську і науково-просвітницьку роботу товариство одержало золоту медаль ВДНГ СРСР... Статут ВАТ, який закріплював право на просвітницьку діяльність, був затверджений НКВС. Освітянська ініціатива, яка забезпечувала проведення сільськогосподарських виставок і з’їздів, організацію курсів для фахівців та сільського населення; створення галузевих музеїв і бібліотек, була характерною особливістю ВАТ. Винятковою була інформаційно-видавнича справа, започаткована сільськогосподарськими товариствами… З лекціями про організацію селянських господарств та практичну агрономію виступали були такі провідні фахівці у галузі сільського господарства як В.Батиренко (завідувач Укрсортмережі Насіннєсоюзу при Наркомземі УСРР), М.Вольф (член колегії Наркомзему УСРР), А.Воронін (старший інспектор агрогрупи Наркомзему УСРР), А.Дедусенко (керівник кабінету фінансування Інституту сільськогосподарської економіки), Г.Дибольд, І.Доленко, О.Іоффе (спеціаліст з тваринництва Наркомзему УСРР), К.Кононенко (член правління Укрсільгоспбанку), К.Маньковський (професор Геодезичного інституту), Г.Обдула-Абдулевский, Б.Овсянников, М.Резніков, Ю.Уман (інспектор Наркомзему УСРР) та ін., одні з яких займали керівні посади в Наркомземі УСРР, а інші працювали в Переяславі, Дніпропетровську, Житомирі і т.д… На відміну від Всеросійського товариства агрономів, яке об’єднувало лише агрономів-професіоналів, ВАТ залучало до своєї роботи вчених, рядових агрономів, кооператорів та селян… Члени ВАТ працювали у складі Комітету сприяння сільському господарству при ВУЦВК, обіймали керівні посади в Держплані, Наркомземі, Укрсільбанкові, очолювали науково-дослідні селекційні станції. В 1923 р. товариство налічувало понад тисячу осіб, мало 18 відділень у різних містах України.... Аналітичний огляд наукових здобутків і доробку окремих учених, що працювали у дослідних закладах ВАТ привів до висновку, що завдяки діяльності таких відомих свого часу вчених як В.Батиренко, М.Вольф, А.Воронін, А.Дедусенко, Г.Дибольд, І.Доленко, О.Іоффе, К.Кононенко, К.Маньковський, Г.Обдула-Абдулевский, Б.Овсянников, М.Резніков, Ю.Уман та ін., його дослідні установи небезпідставно набували загальнодержавного значення і світового визнання. Завдяки поглибленим дослідженням учених ВАТ з окремих напрямів сільськогосподарської науки здійснювався процес формування вузькогалузевих дисциплін, становлення й розвиток нових наукових центрів і шкіл, що сприяло розвитку дорадництва в Україні

(32) – К.С.Кононенко: «…В тих же 20-тих роках часто вміщував свої статті в журналах «Економіст», «Сільський Господар» і «Бюлетень Наркомзему». До 1928 р. в Харкові виходив  «Укр. Економіст», від 1930 — орган фінансової політики і практики Нар. Комісаріяту Фінансів »На фінансовому фронті«. Наук.-Техн. Т-во в Харкові видавало різні журнали, присвячені госп.-техн. справам. В 20-их pp. виходили в Харкові кооп. журнали «Кооп. Громада», орган с.-г. і кредитової кооперації, «Кооп. Будівництво», орган споживчої кооперації, в Одесі — «Кооп. Шлях». Важливим був журнал  «Господарство України» (москв.мовою - . »Хозяйство Украины». «Сільський господар» — двотижневик, орган Центрального союзу сільськогосподарської кооперації України «Сільський господар», виходив у Харкові в 1922-1926 роках; у 1927-1928 — під назвою «Коопероване село», що разом з журналом «Радянський кредит» дало базу для двотижневика «Кооперована громада» (1928-1930). Автор Микола Присяжнюк  зазначав: «…Провідниками сільськогосподарської науки і виробництва, видавцями періодичних видань з агрономії на той час були найвищі центральні органи управління наукою та сільським господарством, наукові установи та інші організації: Наркомзем, Сільськогосподарський Науковий Комітет України (при Наркомземі) з осередком у м. Києві і філіями на місцях; науково-дослідні установи (інститути, станції, поля); а також товариства (існували переважно у 20-х роках): Всеукраїнське Агрономічне Товариство (Харків), Українське Наукове Товариство, Товариство Сільського Господарства Південної України (Одеса) та Полтавське сільськогосподарське наукове Товариство; науковотехнічні секції «Всеробітземлісу»; губернські земвідділи та інші.- Центральним органом Наркомзему України у 1922 році був журнал «Сільське господарство», який виходив українською та російською мовами і, на жаль, припинив своє існування на другому номері. Також виходить щотижня «Бюллетень Народного Комиссариата земледелия» (Х. ; К., 1922–1934). Пізніше, з 1926 року він стає додатком до «Вісника Народного комісаріату земельних справ УРСР», вміщуючи тільки законодавчі документи, розпорядження, резолюції, положення і т. д. - Всеукраїнське агрономічне товариство було засновано у зв’язку із скликанням 1-го Всеукраїнського Агрономічного з’їзду у Харкові восени 1920 р. і необхідністю об’єднання діячів агрономічної допомоги населенню та сільських господарів у листопаді 1920 року. З перших кроків Товариство накреслило широку програму діяльності, незважаючи на надзвичайно важкі умови для її виконання. Вже після двох років існування воно провело значну роботу (формування сітки губернських Філій Товариства у 1922 році, виключаючи Чернігівщину, було завершено); а також з березня було утворено власний періодичний орган – «Українська сільськогосподарська газета» (X., 1922). Цей журнал своїм зовнішнім виглядом і змістом деякою мірою нагадував відому свого часу «Южно-Русскую Сельскохозяйственную Газету»

(33) - «Український самостійник», — політично-інформативний тижневик, виходив у Мюнхені 1950-1957, спершу як півофіціоз Закордонних Частин ОУН (С.Бандери) за редакцією К.Кононенка, С.Ленкавського, Д.Штикала, З.Пеленського, Є.Штендери. Після остаточного розламу в ЗЧ ОУН (лютий, 1954) часопис перебрала фракція ОУН за кордоном (ред.З.Пеленський, Б.Кордюк і Л.Ребет), а ЗЧ ОУН почали видавати свій тижневик «Шлях перемоги». У вересні 1957 «Український самостійник» перетворився на місячник цієї назви і виходив як суспільно-політичний журнал. Між роками 1957-1975, півофіціоз ОУН за кордоном; з 1975 у збільшеному об’ємі як квартальник. Головними редакторами між роками 1957-1958: Лев Ребет, Василь Маркусь; з 1959 — редаґувала колеґія: Богдан Кордюк (фактичний редактор), Василь Маркусь й Анатоль Камінський. «Український самостійник» відстоював позиції демократичного націоналізму, був форумом обговорення різних суспільних, політичних, культурних і церковних питань: зокрема багато уваги присвячував проблематиці УССР, діаспорі, національним меншостям та взаєминам українців і сусідів. Вийшло 212 чисел. Від січня 1976 року «Український самостійник» формально об’єднався з журналом «Сучасність»

(34) - У своїй книзі «Закордонні Частини Організації  Українських Націоналістів. (Причинки до історії), (ТзОВ «Галицька Видавнича Спілка», 1995)  її автор Мудрик Степан Михайлович (псевдо: «Мечник») (*1919†2004, Новий Ульм, ФРН) — заступник командира воєнної округи УПА ВО-2 «Буг», в’язень німецьких концтаборів, керівник розвідки ЗЧ ОУН (з 1951), Голова Головної Ради ОУН, заступник президента Світового конгресу вільних українців (СКВУ) в Европі, на с.с.10, 11, зокрема,  пише «…Уже в другій половині 1945 р. було відомо, що в усіх трьох зонах Західної Німеччина є тисячі членів ОУН і десятки тисяч її прихильників. Серед них – поважне число провідних членів, що в минулому в Україні займали керівні пости в Організації та громадському життя. Найбільше число провідних членів було в Баварії (Мюнхен і Авсбурґ...- У вересні 1947 р. відбулася Перша конференція Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Конфренція проходила в Альпах, неподалік Міттенвальду, тому пізніше називалась «Альпійською»... Політична концепція, опрацьована С.Бандерою і його прихильниками проти гітлерівської політики виявилася правильною. Велике довіря до С.Бандери виявили поважні діячі з наддніпрянської України, які стали членами ОУН, проф.Іван Вовчук, Кость Кононенко, Гончарів, Юрій Бобровський, Олекса Калинник, Володимир Мазур, Мироненко, А.Рябушенко, інж.Сердюк...  Найчисленнішою партією в антибандерівському блоці була партія УРДА, очолювана Іваном Багряним... (с.18) В Німеччині був зформований Тереновий Провід ОУН-р від осені 1945 р. до 1948 р. Тереновими провідниками по черзі були Микола Климишин, Іван Вовчук і Анатоль Рябушенко... « (с.100). До речі, на цій книзі, яка зберігається у моєму хатньому архіві,  є власноручний напис її автора: «Вшановному Панові др.Олександрові Панченко від Степана Мудрика-Мечника. 12.01.2001». Між іншим, у матеріалах Збірника «Степан Бандера у документах радянських органів державної безпеки (1939-1959), т.3. (Київ, 2009) (с.с.93-94) у  документі ч.151 п.н. «Стенограма протоколу допиту керівника СБ ЗЧ ОУН Мирона Матвієйка генерал-лейтенантом Павлом Судоплатовим в МДБ СРСР 16 червня 1951 року», - читаємо, що на питання П.Судоплатова: «Хто допоміг БАНДЕРІ в цьому селі підшукати цю квартиру?». - Мирон Матвієйко відповідає: Він сам знайшов цю квартиру. Він довший час шукав квартиру і говорив мені, що зараз він її знайшов. Там була ще інша квартира, але він вибрав собі цю, де зараз живе. ПИТАННЯ: У яких районах Німеччини БАНДЕРА має конспіративні квартири і будинки, в яких він може зупинятися, жити, приймати друзів, ховатися? ВІДПОВІДЬ: Прошу вибачення, я хочу ще сказати про Мюнхені, в Мюнхені він часто буває на квартирі професора КОНОНЕНКО, який є членом «проводу» «Закордонне частин» ОУН, сам він зі Східної України. ПИТАННЯ: Це справжнє прізвище КОНОНЕНКО? ВІДПОВІДЬ: Опозиція пише про КОНОНЕНКО в газетах як про аґента большевиків, який співпрацював ще з Мануїльського. Як насправді справа йде - мені невідомо. Квартира КОНОНЕНКО знаходиться в Мюнхені на Кройцгоффе, в цьому будинку є ресторан. Я можу на плані показати, але номера будинку не пам’ятаю. В інших областях Німеччини БАНДЕРА зараз ніяких конспіративних квартир не має. Він може користуватися квартирою Підгайного, що знаходиться в англійській зоні окупації…» (Переклад з московитської мови мій – О.П.)  - До речі, Іван Багряний у своїй статті «Секрет більшовицької диктатури (На який клас спирається більшовизм)», яка була поміщена в журналі «Наші позиції», ч.7-8 від 1951 року, критикуючи  «бандерівців» та «оте розділяння еміграції на «кращих» і «гірших», на «здорових» і «хворих», на «українців першої категорії» й на «москалів», щоб своїх не однодумців скомпроментувати й поборювати…», - далі пише «…Такий добір продиктований  тими вимогами, які ставить перед даною організацією сама докрина, на якій вона стоїть і яка була так опукло здекларована  одним із «вождів» цієї мафії п.Кононенком, - це так доктрина, т.зв.бланкізму. Цебто стремління до захоплення влади змовницьким шляхом, малою купкою людей. Звертаємо увагу читачів на цікавий момент – взявши доктрину бланкізму за основу, бандерівщина тим самим поставила акцент на своєму стремлінні захоплювати владу. Не боротися з вором, бо шляхом змови купки авантурників ворога не переможеш, а захоплювати владу в Україні, якщо хтось того ворога переможе й владу для українського народу здобуде…». - За даними дослідників, які вивчали архівні документи (ЦДАВО України. – Ф. 5235 Діяльність УНР в екзилі. – Оп. 1. – Спр. 61. Комунікати і постанови президії УНРади в зв’язку з заявою фракції ОУН до УНРади. – 195 арк.), - «…досить важливу роль у сприянні питанню реорганізації Державного Центру Української Народної Республіки відіграв Президент УНР Андрій Лівицький, а також представники таких організацій і партій, як: Український Національно-Державний Союз, Організація Українських Націоналістів під проводом полковника Мельника, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери, Українського Національно-Демократичного Об’єднання, Української Революційно-Демократичної Партії під проводом Івана Багряного, Союзу Земель Соборної України – Селянської Спілки під проводом Володимира Доленка, представників Української СоціалДемократичної Партії та Української Партії Соціалістів Революціонерів. ОУН (б) почала брати участь у Підготовчій Комісії для утворення УНРади 5 квітня 1948 р. Її представниками в Комісії були А.Рябишенко, К.Кононенко, Д-р. Гамалай, Стецько, Прокоп. Делеґати ОУН (б) в Підготовчій Комімії, головним чином, виступали за визнання УГВРади як рівнорядного з Державним Центром політичного органу. Компроміс щодо вимог представників ОУН (б) в Підготовчій Комісії було знайдено завдяки поступкам організації, під впливом назріваючого політичного розходження із УГВР. ОУН (б) проголосила у своєму комунікаті, що «Організація Українських Націоналістів заявляє готовність увійти до Української Національної Ради на еміграції, не зважаючи на те, що дотепер між ОУН і іншими політичними угрупуваннями, які входять до УНРади, не дійшло до узгодження питання української визвольної політики… 5 квітня на першому засіданні представники ОУН(б) К.Кононенко, Д-р.Галамай та А.Рябишенко «проголосили з доручення своєї політичної групи, 278 що від нині вона виступає під назвою Організація Українських Націоналістів – Революціонерів (ОУН(р)) і під цією назвою дає свій підпис на Конституції УНРади»... Із включенням до роботи комісії представників ОУН і ОУН(р) до проекту статуту УНРади були внесені певні зміни. В остаточній редакції його було підписано повноважними представниками всіх політичних партій, які брали участь у роботі комісії 28 травня 1948 р.

(35) - «Гомін України» – український суспільно-політичний тижневик у Канаді. Засн. у грудні 1948; від серпня 1949 – орган Ліґи визволення України у Торонто. Від перших чисел позиціонов. як нац.-державницький. Містить матеріали про УПА, історію, боротьбу з комунізмом, героїв нац.-визв. змагань. Ред. – М.Сосновський (1948–49, 1951–54), Р.Рахманний (1949–51), В.Солонинка (1954–79), А.Бедрій-Антей (1979–80), О.Матла (1980– 81), О.Романишин (від 1981). Від вересня 1955 виходить місяч. додаток із літ-ри і мист-ва (ред. – Б.Стебельський). Англомов. місяч. додаток «Г.У.» – «Ukrainian Echo», виходив 1977– 93, ред. – А.Бандера (1977–84), І.Мицак (1984–91)

(36) - «Сучасна Україна», — двотижневик у Мюнхені (1951-60); видавець Закордонне Представництво УГВР (1951-56) та Українське товариство закордонних студій (1956 -60). Головний редактор Володимир Стахів. У 1952-55 «Сучасна Україна» мала окремі сторінки «Література, мистецтво, критика», а від липня 1955 до кінця 1960 появлявся у тому ж видавництві місячник «Українська Літературна Газета» — за редакцією Івана Кошелівця та Юрія Лавріненка. У 1955-60 роках  виходили також окремі сторінки «Суспільство, економіка, соціальна політика» за редакцією К.Кононенка. Крім авторів середовища ЗП УГВР (Володимир Стахів, Лев і Дарія Ребет, Любомир Ортинський, Богдан Кордюк, Богдан Галайчук, Євген Штендера, Володимир Мартинець), в «Сучасній Україні» друкувалися Богдан Винар, Всеволод Голубничий, Євген Ґловінський, Ярослав Левицький, Ярослав Пеленський, Степан Процик та ін. При «Сучасній Україні» виходила «Мала політична бібліотека», в якій друкувалися праці Б.Галайчука, В.Голубничого, М.Прокопа, Л.Ребета; також «Мала літературна бібліотека». На базі «Сучасної України» й «Української Літературної Газети» постав з січня 1961 журнал «Сучасність». - «Сучасність», — місячник літератури, мистецтва, суспільного життя. Виходив спершу від 1961 впродовж трьох десятиліть у Німеччині (Мюнхен), а потім у США. З січня 1992 року по січень 2013 року журнал випускався в Києві (з перервами), аж до його закриття. Часопис постав на базі двотижневика «Сучасна Україна» і місячника «Українська Літературна Газета», які видавало Українське товариство закордонних студій. Головні редактори в той період це - Іван Кошелівець (1961-1966 і 1976–1977), В. Бургґард (1967–1970), Б.Кравців (1970-1975), М.Скорупська (1978), Юрій Шевельов (1978-1981). Видавець був пов’язаний з Закордонним Представництвом УГВР, але «Сучасність» мала непартійний характер, і в ній брали участь діячі культури, науки, громадського і політичного життя незалежно від політичних і світоглядових переконань

(37) - «The Ukrainian Quarterly» — англомовний квартальник східноевропейської й азійської проблематики, видання Українського Конґресового Комітету Америки (УККА), виходить у Нью-Йорку з жовтня 1944; засновник і головний редактор Микола Чубатий (з допомогою С.Шумейка і К.Меннінґа), з жовтня 1957 редактор Володимир Душник; наклад 3000. Завданнями журналу за совєцьких часів було протидіяти совєцькій пропаґанді об’єктивною інформацією, опертою на джерельні матеріали, інформувати вільний, головне англомовний, світ про актуальні українські політичні, економічні і культурні проблеми, зокрема про рух опору в УССР та про життя українців у США і в діяспорі; широкий відділ рецензій. Часопис брав до уваги також проблеми інших поневолених народів СССР і його сателітів та підтримує їхні змагання до незалежности. Сьогодні діапазон тематики журналу розширився. Це наукові статті з літератури, історії, соціології, політології тощо. Журнал має читачів у різних країнах світу, в тому числі і в Україні. До 2010 р. видано LXV томів

(38) -  «Пролог» - дослідно-видавниче  Товариство.  Анатоль Камінський написав у своїх записках, переданих мені за його життя: «…У 1952 pоці започаткував  свою діяльність  «Пролог» - дослідно-видавниче  Товариство, в Нью-Йорку, точніше в Мангеттені на 875 Вестенд Авен’ю, як леґальна інституція Закордонного Представництва Української Головної Визвольної Ради (ЗП УГВР) і Генерального Секретаря УГВР. Його зареєстрованими, формальними засновниками  були о.Іван Гриньох, Микола Лебедь, Мирослав Прокоп, Омелян Антонович, Юрій Лопатинський і Богдан Чайківський. За цим стояли ще й інші провідні діячі ЗП УГВР і Референтури зовнішніх зв’язків (РЗЗ) та представництва  Проводу ОУН в Україні (Дарія Ребет, Василь Охримович), що їх у липні 1944 pоку Президія УГВР і Провід ОУН  на Українських Землях вислали за кордон, із завданням інформувати Західний світ про визвольну боротьбу українського народу на Рідних Землях і старатися здобути для неї моральну, політичну та матеріальну допомогу.  - Про дослідно-видавниче об’єднання із назвою «Пролог» відомо здебільшого із Вікіпедії та інших доступних джерел, в яких йдеться про  «Операцію «Аеродинамік» (англ. Operation AERODYNAMIC), - як одну з ряду таємних операцій ЦРУ проти СССР, що проводилися у співпраці зі спецслужбами Великої Британії, Італії та ФРН. Для виконання операції залучалися українські націоналісти. Операція була розпочата в 1948 році під кодовою назвою CARTEL, основним партнером при проведенні була обрана ОУН(б), основною ж контактною особою був перший керівник СБ ОУН(б), урядуючи провідник ОУН(б)-ОУН СД в часі німецько-совєцької війни Микола Лебедь. У 1977 році структура «Пролог», була створена в рамках операції в 1956 році, при персональному сприяння Збіґнєва Бжезинського й розширила свою діяльність на більш широку авдиторію в СССР, включаючи підсовєцьких євреїв-дисидентів. На початку 1980-х років кодову назву було змінено на QRDYNAMIC, потім на PDDYNAMIC, а незадовго до завершення операції на QRPLUMB. Формально операція була припинена в 1990 році. Створені в рамках операції структури продовжили своє існування. Микола Лебедь формально вийшов у відставку в 1975 році, неодноразово відвідував Україну після 1992 року. - В архівах СБУ зберігається довідка про діяльність ОУН та УПА №113 від 30.07.1993 року. У ній зазначено, що ще в 1944 року представники англійської розвідки «Сікрет інтелідженс сервіс» (СІС) встановили контакт з командуванням УПА… У березні 1945 року у Відні керівні представники ОУН на Українських Землях, серед яких були Мирослав Прокоп і Микола Лебедь, зустрічалися з лідером Закордонних Частин ОУН Степаном Бандерою. На зустрічі обговорювалися перспективи діяльності і за її результатами було створено Закордонний центр ОУН(б) - ЗЦ ОУН. Представниками ОУН(б) був запропонований пакет інформації, що включав в себе значний обсяг відомостей по підконтрольному їм антисовєцькому руху і його аґентурної мережі… Уже на початку вересня 1945 року представниками Корпусу контррозвідки (CIC) США почав проводити опитування серед членів УПА, що  прийшли з совєцької окупаційної зони. Після березневої промови В.Черчілля 1946 року, яка проголосила початок «холодної війни», т.зв. антисовєцькі угруповання Східної Европи стали становити особливий оперативний інтерес для спецслужб США і Великої Британії… З ще більшим «охолодженням відносин» між СССР і її колишніми союзниками в Европі стала наростати військова загроза і вже навесні 1948 року ЦРУ готувало початок війни з СССР. В рамках операції ICON ЦРУ вивчило більше 30 різних еміґрантських груп і рекомендувало використовувати проти СССР «групу Гриньоха-Лебедя,... як найбільш підходящу для таємних операцій». У розпочатої в 1948 році під кодовою назвою CARTEL операції основним партнером була обрана ОУН(б). ЦРУ забезпечувало фінансову, матеріальну підтримку та тренувальні бази, а також здійснювало підготовку аґентів і їх подальшу закидання по повітрю на територію СССР. Незабаром операція отримала кодову назву AERODYNAMIC… У зв’язку із загрозою життю Миколі Лебедю було прийнято рішення перекинути його в США, в той час як о.Іван Гриньох був залишений для координації діяльності в Мюнхені. 4 жовтня 1949 року Микола Лебедь разом з родиною (дочка й дружина) з оформленими ЦРУ еміґраційними документами прибув до США, щоб стати основною контактною особою в операції AERODYNAMIC. Він оселився в Ню Йорку, йому було надано дозвіл на проживання, а потім американське громадянство. Це забезпечило йому безпеку від замахів і можливість повертатися в США після службових поїздок до Европи, а також дозволило вести переговори з українськими еміґрантськими колами. -  У 1977 році радник президента Картера з національної безпеки, Збіґнєв Бжезинський допоміг розширити програму через те, що він назвав «вражаючими дивідендами» і «впливом на певну авдиторію в цільовій області»

Олександр Панченко, доктор права, приват-доцент Українського Вільного Університету (Мюнхен), - адвокат з міста Лохвиці Полтавської області

Теги:
2021-01-12 14:05:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар