Про святині справжні й уявні - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Про святині справжні й уявні

Про святині справжні й уявні

«Новий Пушкін» і його «Поема про Мазепу»
Семен ЦВІЛЮК, доктор історичних наук, професор кафедри історії державності України та культурології Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ

Ім’я українського гетьмана Івана Степановича Мазепи, 375-річчя від дня народження якого в Україні відзначено в березні цього року, у нашій свідомості тісно пов’язано з іменем російського поета Олександра Пушкіна завдяки його «Поемі про Мазепу» — так спочатку називалася широковідома пушкінська «Полтава». Про складне неоднозначне сприйняття цих подій української історії та культури йдеться в цій статті.

«ОН НЕПРИТВОРНО ЛЮБИТ ГОСУДАРЯ»

Повернувшись до Петербурга із заслання, яке поет відбував у сонячній Пальмірі та родинному маєтку Ганнібалів — Пушкіних у Псковській губернії, він одразу ж поринув у бурхливе столичне життя; на придворних балах був оточений загальною увагою своїх друзів і шанувальників. Серед останніх виявився і сам імператор всеросійський Микола I, котрий, за свідченням сучасників, на прийомі у царському палаці зустрів опального поета словами:

«Брат мой, покойный император, сослал вас на жительство в деревню, я же освобождаю вас от этого наказания. С условием ничего не писать противу правительства. Я позволяю вам жить, где хотите; пишите и пишите, я буду вашим цензором». «Государь, — говориться далі в документі, — взяв его (Пушкіна) за руку, вывел в смежную комнату, наполненную царедворцами, и сказал: — Господа, вот вам новый Пушкин, о старом забудем».

Іншим разом свою розмову з Пушкіним цар підсумував приблизно такими ж словами: «Довольно ты подурачился, надеюсь, теперь будешь рассудителен, и мы более ссориться не будем. Ты будешь присылать ко мне все, что сочинишь; отныне я сам буду твоим цензором».

Після цих зустрічей і розмов з царем сучасники поета могли спостерігати зміни, що сталися з Пушкіним. «Он непритворно любит государя и даже говорит, что ему обязан жизнью... — читаємо далі у спогадах сучасників поета. — Недавно был литературный обед, где шампанское и венгерское пробудило во всех искренность... Пушкин сказал: «Меня должно прозвать или Николаем, или Николаевичем, ибо без него я бы не жил. Он дал мне жизнь и, что гораздо более, — свободу: виват!».

Отже, з’явився «новий Пушкін». Зарахований на службу дрібним чиновником при царському дворі, він, судячи з усього, серйозно «призабув» свої вільнолюбні мотиви. Безстрашний співець Свободи, який проголошував віру у те, що «на обломках самовластья» напишуть імена кращих синів Росії, став зразково виконувати творчі замовлення царського двору, писати великодержавні оди, прославляти імперські агресивні діяння царизму проти сусідніх народів. Згадаймо хоча б його торжествуюче: «Смирись Кавказ, идет Ермолов!..». Вітав він і розгром російськими військами польського повстання 1830 — 1831 рр., а виразника визвольних ідей, великого польського поета-романтика Адама Міцкевича у своєму вірші «Он между нами жил» назвав «нашим врагом» (Міцкевич в 1824 — 1829 роках дійсно жив у Росії)...

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМIЯ ТА ЇЇ ВИХОВАНЦI. ГРАВЮРА ПОЧ. ХVIII ст. I. МАЗЕПА ЗРОБИВ УСЕ МОЖЛИВЕ ДЛЯ ТОГО, ЩОБ З’ЯВИЛАСЯ ЦАРСЬКА ГРАМОТА ВIД 7 ЖОВТНЯ 1701 РОКУ, ДЕ МОГИЛЯНСЬКА КОЛЕГIЯ ЙМЕНУЄТЬСЯ АКАДЕМIЄЮ IЗ УСIМА ПIЛЬГАМИ ТА ПОЗИТИВНИМИ НАСЛIДКАМИ Саме в умовах метаморфози, що відбулася з Пушкіним, одержав він замовлення на «Поему про Мазепу» (так спочатку називалася «Полтава»). Героїко-романтичну тему, котра хвилювала багатьох видатних учених і письменників Європи — серед них імена Джорджа Байрона (Англія), Вольтера і Віктора Гюго (Франція), Кіндрата Рилєєва (Росія), Юліуша Словацького (Польща), — Олександр Сергійович вирішив відобразити в гірших шовіністичних традиціях. І це не дивно: перед ним стояло завдання сказати своє вагоме слово у доведення «історичної неминучості» поглинання України («отчины» за версією московських царів) Росією і очорнити, обезславити того, хто посмів виступити проти. Таке «слово» популярного поета багато значило...

З поставленим завданням Пушкін впорався блискуче; більше того, виконуючи царське замовлення, він перевершив самого себе — і за темпами написання твору, і за емоціональним натхненням, і за зневажанням історичною правдою і ще багато в чому. «Чем больше думаю, — писав він, — тем сильнее чувствую, какой отвратительный предмет для художника в лице Мазепы! Ни одного доброго, благородного чувства, ни одной утешительной черты! Соблазн, вражда, измена, лукавство, малодушие, свирепость. Сильные характеры и глубокая трагическая тень, набросанная на все эти ужасы, — вот что увлекло меня. Полтаву написал я в несколько дней, долее не мог бы ею заниматься и бросил бы все».

Усе правильно. «Ужаси», варварський кривавий піар під час описаних подій, дійсно, мали місце. Та тільки про це в пушкінській «Полтаві» не знайдемо навіть натяку. Тому що творили ці жахливі злочини на українській землі російські війська, перетворившись на армію грабіжників і жорстоких кривавих карателів. Так, оволодівши за допомогою зрадника гетьманською столицею Батурином, росіяни за наказом царя зруйнували її вщент, вчинивши при цьому криваву різанину. Очевидці трагедії свідчать, що росіяни, «збожеволілі від власної жорстокості, рубали голови, колесували, вішали. Немовлят відбирали у матерів і під гучний регіт підкидали вверх, підставляючи під крихітні тільця багнети рушниць. Нещасних жінок ґвалтували, а потім по звірячому вбивали». Над мазепинською столицею кілька діб палала заграва величезного пожарища.

УКРАЇНА В КРОВІ

В архівах Австрії, Англії, Франції, Німеччини, Швеції, Туреччини та інших країн збереглися документальні свідчення з цими дикими подробицями Батуринської трагедії. Про них повідомляли посли своїм урядам, про це писала європейська преса. Французький посланник, зокрема, передавав у Париж: «Україна залита кров’ю, зруйнована грабежами і всюди являє собою страхітливу картину варварства переможців...». За прагнення до незалежності десятки тисяч українців заплатили тоді своїм життям і небаченими наругою і стражданнями.

Коли знайомишся з подробицями цього дикого азіатського варварства, згадується інша подібна сторінка більш глибокої історії «взаємин» України з Росією ще в період становлення цієї агресивної держави, коли вона починалася як Владимиро-Суздальське князівство, майбутнє Московське царство, започатковане Юрієм Долгоруким. Тим самим Долгоруким, котрий, як відомо, заклав основи і Москви — майбутньої столиці майбутньої Росії. Так ось його син Андрій, відомий в історії як Боголюбський (sic!), ставши суздальським князем, повів послідовно ворожу політику проти Києва, прагнучи його знищити. В 1169 році він пішов на Київ з великою армією, що складалася переважно з войовничих неслов’янських племен межиріччя Оки і Волги та північних земель (угро-фінів, татар, мурома, чуді та ін.), захопив місто, розорив і зруйнував його з такою ж варварською жорстокістю, як це згодом, у 1240 році, зроблять монголо-татари Батия. Літописець зазначає: «Не було милосердя нікому нізвідки, церкви горіли, християн убивали, інших брали в неволю». Дике зруйнування й розорення столиці Київської Русі у 1169 році фактично стало початком трагічного кінця величного київського періоду в історії України.

IВАН МАЗЕПА ТА КАРЛ XII ПIСЛЯ БИТВИ ПIД ПОЛТАВОЮ. ХУДОЖНИК Ф. ГУМЕНЮК Цей «почерк» в усій своїй повноті проявився і під час підкорення Батурина російською армією за розпорядженням Петра I. Подробиці батуринської трагедії Пушкін, звичайно, знав. Не міг не знати. Відомо, що він був знайомий зі змістом «Історії Русів», українських козацьких літописів, з книгою інженер-генерал-майора і кавалера Олександра Рігельмана «Летописное повествование о Малой России» та іншими історичними виданнями, випущеними в Москві відомим видавцем професором Осипом Бодянським. Наприклад, у випущеній в середині ХIХ століття, при Пушкіні, «Літописній оповіді» Рігельмана про розпорядження царя щодо знищення Батурина сказано таке: «...Крепости оной бунтовщиков и изменников... предать в добычу солдатам, что в самое короткое время и исполнено: город одержан, люди все мечу преданы, как в крепости, так и в предместье, без остатку, не щадя ниже младенцев, не только старых... Здания всякие сокрушены и огню преданы, крепость разорена и совсем опровержена, и с тем без возобновления оставлена».

Однак Пушкіна, зрозуміло, цей бік подій не цікавив, бо перед ним стояло інше завдання. Всією силою свого поетичного таланту, ігноруючи історичні реалії, він обрушився проти особистості українського гетьмана. Про рівень лихослів’я й відвертої зневаги на його адресу можна судити з «характеристики», даної Мазепі:

«Немногим, может быть, известно,

Что он не ведает святыни,

Что он не знает благостыни,

Что он не любит ничего,

Что кровь готов он лить, как воду,

Что презирает он свободу,

Что нет отчизны для него...»  І т.д.

Ці рядки «віртуоза вірша Олександра Пушкіна», що зобразили українського гетьмана неперевершеним негідником і «злодєєм» в поемі, що вважається одним з його найбільших творчих досягнень, стали «вершиною» в паплюженні славного імені Івана Мазепи, який мав намір вирвати Україну з надто цупких обіймів «старшого брата», чого останній ніяк не міг припустити.

«...Пригадується, — писав згодом видатний український поет-публіцист і вчений Євген Маланюк у своїй статті «Малоросійство» (1959 р.), — як ці блюзнірчо-страшні сатанинсько-брехливі рядки за спеціальними інструкціями міністерства освіти мусили учні середніх шкіл царської Росії вивчати обов’язково напам’ять і ще напівдитячими устами рецитувати вголос»...

Звичайно, Пушкін не міг не знати, що насправді являв собою український гетьман як особистість та історична постать — висококультурний, високоосвічений державний діяч європейського масштабу, якого добре знали в Європі, де його порівнювали з королями, поважний національний політик, талановитий поет і мужній воїн...

Тим більше дивує відхід поета від правди і зайнята ним геть далека від об’єктивності позиція. Його «Полтава» буквально перенасичена негативами, ворожими наклепницькими епітетами. «Дерзновенный вождь Украйны», за Пушкіним, це — «злодей», «змий», «изменник», «коварный старец», «сей труп живой», «душа свирепая и развратная», «иуда», «искуситель», «в нем воля злая», у нього «кровожадные слезы», «страшный взор» «мрачный дух», у нього навіть «седины коварные»... Таких «поетичних шедеврів» в поемі Пушкіним вжито понад півсотні разів! Розлогу «Полтаву» з цього показника можна сміливо рекомендувати до Книги рекордів Гіннеса...

Не кращої думки «новий Пушкін» був і про одного із видатних соратників гетьмана, його генерального писаря — Пилипа Орлика. На той час, коли творилася «Полтава», вся культурна Європа знала високу ціну цьому політику й письменнику, автору першої у світі конституції, справжньому інтелігентові, який, володіючи багатьма мовами, писав вірші не тільки українською, але й латиною та французькою, звертався з демократичними маніфестами до європейських урядів. Проте того факту, що Пилип Орлик був обраний козаками гетьманом Війська Запорозького і боровся проти Росії, було досить, щоб у поемі він перетворився на такого собі негідника й ката. У зображенні Пушкіна, для Орлика найважливіше не ідеали свободи Вітчизни, а дізнатися, де Кочубей заховав гроші:

 «Орлик: Где деньги? Укажи!
Не хочешь? Деньги где? Скажи,
Иль выйдет следствие плохое.
Подумай: место нам назначь.
Молчишь? — ну, в пытку.
Гей, палач!»

Погано, звичайно, коли в такій ролі виступає геніальний поет, він завдає надто дошкульних ударів. Але разом з тим лихослів’я з метою зганьбити Великого Гетьмана викликає лише здивування, коли порівняти з тим, які відгуки про Мазепу залишили його сучасники як вітчизняні, так і зарубіжні, у тому числі й росіяни. Скажімо, в «Справочном энциклопедическом словаре» А. Старчевського (т. VII ), виданому в Петербурзі 1853 року, про Мазепу говориться так: «приятный внешний вид, владевший способностью привлекать к себе изысканных польских дам, быстрый ум, способность своим разумом оценивать поступки людей, разгадывать их замыслы...».

А французький посол у Москві Жан де Балюз, який мав зустрічі й розмови з українським гетьманом, підкреслюючи його високий інтелект, особливо наголошує на тому, що Мазепа володів цілим рядом європейських мов — польською, німецькою, італійською, знав голландську, французьку, татарську; відносно ж латинської мови, то нею, на думку Балюза, він «так досконало володіє, що може дискутувати з нашими найкращими отцями єзуїтами».

Інший французький дипломат і вчений, член Академії наук в Берліні Жан Руссет де Міссі, знаний також під псевдонімом Іван Іванович Нестезурані, у біографії Петра I, випущеній ним в 1730 році в Амстердамі, про українського гетьмана писав: «...Іван Мазепа походить зі шляхетської родини, зі своєї нації; високо освічений... визначався прикметами свого народу, передовсім тонким і ніжним розумом та великим розсудком».

Дослідники підкреслюють, що Мазепа, як правило, спілкувався з іноземними співбесідниками їхньою рідною мовою. Така справжня правда на відміну від зловмисних фантазий...

«ОБРАЗА» МАЗЕПИ: ВИГАДКИ Й ФАКТИ

Причини, що спонукали Мазепу виступити проти Петра, за наївно- примітивною антиісторичною версією пушкінської «Полтави», начебто полягали в тому, що скривджений, сповнений егоїстичної гордині гетьман вирішив помститися за те, що цар під Азовом за «слово смелоє» смикнув Мазепу за вуса. Ось як про це мовиться в поемі:

 «Цар, вспыхнув, чашу уронил
И за усы мои седые
Меня с угрозой ухватил.
Тогда, смирясь в бессильном гневе,
Отмстить себе я клятву дал...»

Саме в такий спосіб упродовж більше як півтора століття українським школярам втокмачували, аби вони з дитячих літ засвоїли негативний образ Мазепи, який «не ведает святыни», аби відраза до нього передавалась від покоління до покоління. А цар Петро I, який розіп’яв Україну, потопив в крові тисяч її кращих синів, — їхній благодійник.

Слід, до речі, наголосити: незважаючи на характерну грубу манеру своєї поведінки, цар ставився до українського гетьмана шанобливо і, як найдосвідченішого радника й соратника свого і «за відданість престолу», неодноразово «жаловал его по- царски», нагороджуючи найвищими орденами, великими маєтностями з тисячами душ селян, дорогоцінними подарунками, на кшталт «кафтанами на соболях с алмазными запонками», «саблями в драгоценных оправах». У кожний приїзд до Москви Мазепу приймали з великими почестями в Посольських палатах. Крім того, для нього у Москві був побудований «Особый Гетманский Двор», тобто осібні гетьманські палати.

А щодо «сюжетного ходу» в «Полтаві» про ворожість Мазепи до царя, то його «підказав» Пушкіну сучасник і друг поета, популярний рГЕТЬМАН IВАН МАЗЕПА. КАРТИНА НЕВIДОМОГО ХУДОЖНИКА. НАЦIОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ (СТОКГОЛЬМ, ШВЕЦIЯ) осійський письменник ХIХ ст. Іван Лажечников. В історичному романі «Последний Новик» головний герой Володимир-Новик (за твором, — син царівни Софії) розповідає, як за сміливе слово, сказане Петрові у присутності матері, цар дав йому «сильную оплеуху». Скривджений «послал в сердце своего обидчика роковую клятву отмстить ему».

Цим художнім вимислом письменника-романіста Пушкін також скористався у своїй поемі. Зрештою, подібний прийом цілком виправданий для художнього твору. Але цей вимисел сприймався як історичний факт, і упродовж тривалого часу використовувався в очорнінні гетьмана-патріота, паплюженні його славного імені.

Сьогодні, з позицій нових реалій, маємо змогу по-новому, неупереджено поглянути на постать гетьмана України Івана Степановича Мазепи. Цілком природно, історична наука — вітчизняна й зарубіжна — оцінює його діяльність неоднозначно. Справді, цей політик був особистістю талановитою, багатогранною, але й складною і суперечливою. Навколо його імені майже три століття точаться гострі суперечки, схрещуються різні, часто полярні думки — від захоплення до різкого несприйняття. Однак більшість об’єктивних істориків вважають І. Мазепу однією з найвидатніших постатей нашої історії, одним із символів української державності. Його називають просвітителем і поетом, талановитим політиком і дипломатом, який був відомою історичною особистістю в Європі. Визначний англійський письменник і публіцист Даніель Дефо писав про нього: «Мазепа не мав королівського титулу, але він був рівний королеві відносно влади, й у всякому відношенні був рівний, якщо в даних обставинах не перевищував короля Августа (ідеться про польського короля Августа II Сильного. — С.Ц. )».

Досвідчений державний діяч, І. Мазепа у складних умовах зумів високо піднести авторитет гетьманської влади, занедбаної його попередниками. Понад 20 років, не допускаючи надмірного загострення взаємин з Московією, він успішно керував Лівобережною Україною — Гетьманщиною, сприяв її всебічному розвиткові, підвищенню міжнародного авторитету, розвиткові культури та освіти, об’єднанню українських земель. Про його місце в історії України й серед інших українських гетьманів свідчить влучне народне прислів’я: «Від Богдана до Івана не було гетьмана». Тим самим в козацько-гетьманський період своєї історії український народ виокремив саме цих двох національних вождів-гетьманів, як найвидатніших своїх провідників.

За роки свого гетьманування Іван Мазепа проявив себе одним з найбільших і найщедріших меценатів свого часу, справжнім зодчим національної культури. Будучи одним з найбагатших землевласників Європи, він не шкодував власних коштів на розвиток української освіти й науки, на будівництво шкіл, колегіумів, інших освітніх закладів. Зокрема, широко відома його роль у розвитку одного з перших серед всього східного слов’янства вищого навчального закладу — Києво-Могилянської академії. Саме з ініціативи І. Мазепи і завдяки його зусиллям Київський колегіум у 1701 році одержав високий офіційний статус академії, що мала рівень європейського університету. Він був її опікуном, розбудовував її приміщення, наділяв маєтностями.

Людина високої європейської освіти, видатний політик епохи бароко, Іван Мазепа вписав своє ім’я в історію України і як гетьман-будівничий. Сьогодні добре відомо, що своїм коштом і під його особистим наглядом в Україні було споруджено майже два десятки величних храмів (церков і монастирів), ряд аристократичних палаців у самобутньому пишному стилі, що згодом дістав назву українського «козацького» бароко, котре науковці ще називають «мазепинським бароко». А період Мазепи спеціалісти окреслили як «другу золоту добу українського мистецтва» після великокняжих часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Характеризуючи ім’я гетьмана Івана Мазепи — видатного державного діяча і великого патріота України, слід разом з тим зазначити, що його романтичний образ з притаманним йому потягом до тонкої, заплутаної інтриги послугував натхненням для численних творців української й світової літератури, музики, інших галузей культури й мистецтва. Серед них, — поряд з названими вище англійськими, французькими, німецькими, польськими та іншими європейськими письменниками й поетами, — видатні майстри українського слова Тарас Шевченко, Борис Лепкий, Михайло Старицький, Іван Огієнко (митрополит Іларіон), Володимир Сосюра, геніальні композитори Ференц Ліст, Петро Чайковський та багато інших представників літератури й мистецтва.

Та незважаючи на всі позитиви в діяльності гетьмана Івана Мазепи в ім’я України, ще чимало й нинішніх громадян неспроможні збагнути справжню сутність цієї історичної постаті, не здатні позбутись давнього, нав’язаного ззовні українському народові негативного стереотипу, рішуче відкинути наклеєний на Мазепу ще на початку ХVIII століття російським царем Петром I і його урядом (згодом значно підсиленим Пушкіним) образливий ярлик «зрадника» за його святий намір відновити державну незалежність України.

Спроба українського гетьмана вивести Україну з-під царської опіки не на жарт сполошила імперську Росію, насамперед її офіційну верхівку та ідеологічну обслугу, що перебувала на службі царизму. Цей український «гріх» викликав небачений раніше сплеск політичної активності царизму, який розпочав тотальний ідеологічний наступ, спрямований на викорінення в Україні настроїв «мазепинства». Передусім була розгорнута небувала у світовій практиці кампанія прокляття, паплюження, ганьби імені Мазепи, як заклятого ворога Росії, що триває, до речі, й досі. Вагомий внесок в цю кампанію всезагальної хули здійснив і геніальний Пушкін своєю неперевершеною «Полтавою».

ПРАВДА ПЕРЕМАГАЄ

Але історична правда вища за будь-які зловісні ярлики і стереотипи. Пушкін, як відомо, свій твір завершує таким твердженням:

«Забыт Мазепа с давних пор,
Лишь в торжествующей святыне
Раз в год анафемой доныне,
Грозя, гремит о нем собор.»

Виходить, помилився поет, видаючи бажане за дійсне. Цілком вірогідно, що й понині, за встановленою традицією, московська церква згадує Мазепу недобрим словом «в торжествующей святыне». Однак важливе інше: Великий Гетьман не забутий, навпаки, його ім’я навіки вписано в історію національно-визвольної боротьби українського народу. Його могутня постать стоїть в ряду найвидатніших, найпочесніших героїв нації, уславлених борців проти цього імперіалістичного монстра. Він заклав міцні підвалини в ідею визволення українського народу — святу ідею, яка ніколи не полишала кращих представників нашої нації.

На превеликий жаль, відчайдушна спроба визволення України від російського панування, здійснена на початку ХVIII ст., завершилась драматичною поразкою. В результаті і особисто гетьмана, і увесь український народ спіткала трагічна доля: наша країна більше ніж на три століття втратила свою державну незалежність і національну свободу. Але, незважаючи на негідні спроби різних пасквілянтів реанімувати ярлик «зрадника», це жодним чином не може применшити величезного значення діяльності Івана Степановича Мазепи — однієї з найбільш уславлених постатей української історії. Його ім’я стало справжнім символом у боротьбі за незалежність нашої суверенної держави.

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2007-06-09 16:22:30
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар