Про що сповістили дзвони Софії? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Про що сповістили дзвони Софії?

Про що сповістили дзвони Софії?

Віталій Кушнір

100 років тому, 22 січня 1919 року, на Софійському майдані у Києві було урочисто проголошено Акт Злуки і Соборності українських земель. Оголошений Директорією текст Універсалу надзвичайно лаконічний:

«В імені Української Народньої Республіки проголошує Директорія всьому українському народові велику подію в історії нашої української землі:

Дня 3 січня 1919 р. у місті Станіславі Українська Національна Рада Західно-Української Республіки, як представник волі всіх українців бувшої Австро-Угорщини і як найвищий їх законодавчий орган, святочно проголосила з’єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською Придніпрянською Народною Республікою в одну суверенну Народну Республіку.

Вітаючи з великою радістю цей історичний крок наших західніх братів, Директорія Української Народної Республіки рішила прийняти до відома це з’єднання і ввести його в життя згідно з умовами, які означено в ухвалі Української Національної Ради з дня 3 січня 1919 року».

Лаконічність оголошеного тексту, однак, не применшує епохального значення цієї події. Адже цим документом стверджувалося споконвічне прагнення до об’єднання в одну велику родину мешканців українських етнічних територій, загарбаних сусідніми державами. Цю знаменну дату в радянський період не просто не згадували, а й навіть намагалися витравити її з народної пам’яті, заступаючи датою приєднання Західної України до Радянського Союзу внаслідок спільного нападу СРСР і Німеччини на Польщу 1939 року. Лише з проголошенням незалежності України почала легально поширюватися інформація про героїчну революційну боротьбу українців у 1917 — 1921 рр. Тому не дивно, що Акт Соборності і дата його проголошення ще не посіли в нашому суспільстві належного їм місця, незважаючи на віднесення цього дня до категорії найбільших державних свят.

22 СІЧНЯ 1922 Р. КИЇВ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Для того щоб найширші верстви суспільства усвідомили вагу та велич цієї події і зрозуміли її значення в історії розбудови держави, потрібно ще дуже багато зробити в напрямку пробудження історичної пам’яті. Переконаний, що велику роль у цьому відіграло б перевидання значними тиражами спогадів учасників тих подій, які після втрати української державності у 20-х роках минулого століття опинилася у вигнанні.

Одним із безпосередніх та головних учасників процесу об’єднання українських державних утворень в єдину державу був міністр закордонних справ уряду Західно-Української Народної Республіки Лонгин Цегельський. 1980 року у видавництві «Булава» у Нью-Йорку вийшла книжка його спогадів «Від легенд до правди». У ній автор скрупульозно описав події, що передували дню 22 січня 1919 року, відобразив тривалу і ґрунтовну підготовку до об’єднання й описав у деталях урочисті заходи, які відбувалися на Софійському майдані під час проголошення Акту Злуки. В окремому розділі книжки автор висвітлює роботу Трудового Конгресу та діяльність об’єднаного уряду протягом дуже короткого періоду.

Лонгин Цегельський наголошує на тому, що Західно-Українська Народна Республіка, яку було проголошено 1 листопада 1918 року, хоч дещо молодша від Української Народної Республіки (Наддніпрянської), але мала значно більший досвід розбудови держави. Адже майже всі члени уряду ЗУНР пройшли добру школу парламентаризму. Значна частина з них, як і сам д-р Цегельський, були послами від Східної Галичини та Буковини до австрійського сейму. Це — зрілі, обтяжені життєвим і політичним досвідом люди, котрі представляли різні соціальні верстви: серед них були і господарі-селяни, і університетські професори, і священики. Професійне формування органів державної влади в Галичині було виконано до певної міри завдяки набутому досвіду за умов функціонування конституційного устрою Австро-Угорської імперії.

Ще навесні 1918 року, пише Л. Цегельський, було зрозуміло, що Австро-Угорщина та Німеччина програють війну. Молодий австрійський цісар Карл радився з представниками різних країв, як йому краще реформувати свою державу. Учасниками таких нарад від Східної Галичини були посли до австрійського сейму, які пізніше утворили кістяк уряду в Станіславі (нині — Івано-Франківськ). Посередниками для спілкування та координації дій з представниками інших національних меншин, зосібна словінцями, були «о. Йосип Фолис і д-р Лонгин Цегельський». Починаючи від червня 1918 року між ними і представниками-словінцями було досягнено порозуміння, що восени треба «помогти» цісареві зробити переворот згідно з принципом самовизначення народів. Це означало (за Л. Цегельським), що «треба буде одного означеного дня (в порозумінню з Карлом) проголосити національні конституанти — установчі збори — держав-країв: галицько-українського (у Львові), чеського (у Празі), словінського (у Любляні) та хорватського (у Загребі — для Хорватії, Дальматії і Босни)».

Проте тим планам не судилося збутись. Австро-Угорська імперія розпалася, не встигнувши реформуватися. Але українці Галичини були вже готові до такого перебігу подій. У ніч на 1 листопада 1918 року найважливіші об’єкти Львова перейшли під контроль Українських Січових Стрільців. На ратуші замайорів український прапор. На жаль, втримати владу у Львові українцям не вдалося. Під натиском польських військових формувань нечисленна українська залога змушена була покинути місто Лева. Столицею уряду ЗУНР тимчасово став Станіслав. Усвідомлюючи всю складність ситуації, очільники Західно-Української Народної Республіки покладали велику надію на допомогу гетьманського уряду із Києва. Задля налагодження відносин з гетьманом Павлом Скоропадським уряд ЗУНР відряджав з офіційною місією досвідчених дипломатів, зокрема Лонгина Цегельського. У своїх спогадах він писав: «Згадане наше положення приневолювало нас звернутись до Гетьмана за поміччю, не пропонуючи поки що злуки Галичини з Україною. Ми були певні, що Гетьман поміч нам дасть, бо знали його ставлення до галичан і Галичини. У довірчих розмовах із гетьманськими політиками Гетьман кілька разів висловлював думку, що Галичина є надійним, державотворчим чинником, приймав галичан сотками до державної служби, а Січових Стрільців (київських, під командою Коновальця) приготовляв до ролі залоги столичного Києва. За Галичину — цебто за автономію української Галичини — Гетьман звів довгу й вперту дипломатичну боротьбу з Австрією. (Фактично цю боротьбу вів Надзвичайний Посланник і Повноважний Міністр Української Держави при Цісарсько-Королівському дворі у Відні В’ячеслав Липинський. — В. К.). Все це ми знали та були певні гетьманської допомоги... Без ніякого надумування Гетьман заявив, що поміч нам дасть...» — але «...поміч Гетьмана Галичині не може мати офіційного характеру», щоб не порушити попередніх намагань домовитися з Антантою про спільну боротьбу проти червоної Москви.

Близьке знайомство із суспільним життям в Українській державі над Дніпром восени 1918 року не могло не викликати занепокоєння у посланців ЗУНР. Адже тут повним ходом готувалось протигетьманське повстання. Через вплив більшовицької пропаганди розвалювалася дисципліна, розросталася згубна для держави анархія. У спогадах Л. Цегельського виразно написано: «Ми були безсилі проти цього божевілля і злочину, доконаних над Дніпром... Я глядів на цей на око величавий рух, а серце моє щеміло. Я знав, що цей рух повалить Гетьмана, але я ні на одну хвилину не вірив в будучність цього руху. Я бачив, що Директорія сидить на бочці пороху. Та ми, галичани, не мали виходу. Соборна ідея казала нам лучитися, хоч би на пам’ятку нащадкам... З тими думками я пішов на конференцію з Директорією».

Упустивши деталі переговорів, хочеться навести ще декілька речень із яскравих спогадів Лонгина Цегельського з тих незабутніх дів: «Такі хвилини рідко лиш і не всякому доводиться переживати. Ми ж саме переживали їх, були свідками їх та були самі авторами й акторами. Ми творили історію. І що-небудь будучі покоління думатимуть про нас, творців та акторів цих подій, як-небудь вони осудять нас усіх, тодішніх українських політиків, але яким би шляхом вони не вели дальші змагання народу до самостійної та соборної України — все вони муситимуть нав’язувати до тих історичної ваги актів, що їх ми там, у Києві, тоді доконували...

Дня 22 січня 1919 року на Софійській площі не доконано злуки. Там її тільки торжественно, «во всєуслишаніє міру всєму», проголошено, проклямовано. Злука доконана була вже раніше. А те, що діялося на Софійській площі дня 22 січня 1919-го, було лиш урочисте, удраматизоване та символічне ствердження її назовні, для уяви широких мас і світу. Це було тільки небувале всенаціональне свято. І був це заразом поклін традиції».

Теги:
2019-01-23 13:15:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар