Про що кричали пугачі: Завтра була війна - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Про що кричали пугачі: Завтра була війна
   

Про що кричали пугачі: Завтра була війна

Спогади про часи окупації
Володимир Сеник (1924-2010). Був учителем історії та директором декількох (у різні часи) шкіл Глинського (тепер Роменський) району Сумської області. Останні 45 років жив у селі Глинську

Початок спогадів - Про що кричали пугачі: Півроку перед війною

А час невпинно йшов. Наступили випускні екзамени – вони були успішно складені. Залишався останній і найприємніший «бар’єр» перед виходом у самостійне життя – випускний вечір. Він повинен був відбутися з суботи 21 на неділю 22 червня 1941 року.

Перед ним трапилася подія, яка збентежила багатьох, але не наш 10 клас. Увечері, коли я прийшов до клубу подивитися фільм, мені показали газету з невеликою заміткою, в якій говорилося, що в англійських і американських газетах з’явилася інформація, що біля кордонів СРСР зосереджено біля 2,5 млн солдатів, а також велика кількість різної техніки, і що війна Німеччини з СРСР повинна розпочатися найближчими днями. Але тут же була надрукована реакція радянського уряду, який «з усією відповідальністю» заявляв, що це провокація, яка має на меті посварити нас з Німеччиною і є від початку до кінця брехливою[1].

Скоро ми забули про замітку і повністю зайнялися підготовкою до вечора. Весь день напередодні дівчата наші разом з «класною мамою» - так ласкаво ми називали нашого класного керівника Король Неонілу Денисівну – пекли і смажили. Одним словом, все йшло за планом і на вечір все було готове. Хлопці прикотили діжку пива відер на 5. Купили в магазині горілку і все, що можна було купити до нашого столу. В той час вибір був невеликий. Але в цілому у нас вийшов щедрий стіл з випивкою, закускою і гарячими стравами. Столи були накриті в класі. Чекали на гостей з району, а також на місцеве керівництво. Батьків тоді запрошувати не було заведено.

 

Вечір розпочався урочистою частиною. Атестати зрілості вручав директор школи Науменко Павло Семенович, викладач історії. Він був моїм улюбленим учителем, як і його предмет. Сам високий, з відкритим обличчям, а своєю постаттю нагадував армійського комісара з кінофільмів. На уроках історії я старався навіть подих стримувати, слухаючи його розповіді. Він давав мені історичні книги, радив, що прочитати, розповідав епізоди з свого життя. Павло Семенович раніше був чекістом[2]. А одного разу він запросив мене в гості і показав іменну зброю- наган, навіть дав потримати його в руках. Я в нього старався бути першим учнем з історії, і вже тоді намітив свій шлях на майбутнє.

Забігаючи наперед, скажу, що Павло Семенович пройшов війну і повернувся живим і здоровим. Після війни працював директором Перекопівської середньої школи, іноді бував у мене в домі, а потім виїхав кудись за межі району. Минули роки, і вже я працював директором Перекопівської школи. Завжди пам’ятав Павла Семеновича і повністю намагався наслідувати його в своїй роботі.

Повертаючись до розповіді про випускний вечір, зауважу, що, одержуючи атестат зрілості з рук Павла Семеновича, я йому мимоволі поклонився.

Після урочистої частини ми разом з гостями зайшли в клас. Все було чудово. Ми – молоді й щасливі, здавалося, нам все під силу.

 

Почесні місця за столом зайняли керівники села та кілька чоловік, запрошених з району, зокрема, завідуючий райвідділом освіти Діброва Степан Омелянович. Своєю зовнішністю він нагадував поета Маяковського – високий, плечистий, з красивим обличчям і твердим підборіддям, що свідчило про сильний характер цієї людини. Він був розумний і заслужено користувався авторитетом. Всі визнавали його зверхність.

На жаль, у мене з Степаном Омеляновичем була пов’язана одна неприємна історія. Подія ця сталася ще коли я учився в 5 класі, а запам’яталась на все життя. В той час було так заведено, що класні чергові на час чергування приносили з дому скатертину на стіл і вишиті рушники, які вішали на портрети вождів ще й прикрашали паперовими квітами. Трапилось так, що я разом з однокласниками Батіжевським Тимофієм і Смирницьким Юрою залишилися після уроків і, не думаючи про наслідки, взяли по одній квітці невідомо для чого. Наступного дня про це знала вся школа.

Ми троє з понурими головами стояли перед класом. Прийшов і Діброва С.О., тоді директор нашої школи. Що нам говорили – вже не пам’ятаю, а от слова директора запам’ятав на все життя. Звертаючись до вчительки, він сказав:

-            У такого шанованого батька і такий нікчемний син (це про мене).

Краще б мене грім ударив, ніж таке почути! – адже батько для мене був понад усе, я прагнув наслідувати його у всьому – і раптом такий удар.

Минули роки. Я став учителем, потім директором школи, і, мабуть пам’ятаючи той випадок, ніколи не дозволяв собі ні за яких обставин ображать і принижувать учнів. Наскільки це виходило – не знаю, але я старався.

 

На вечорі серед гостей був наш учитель, класний керівник до 7 класу Данік Сергій Денисович. Це була особлива людина. Зовні дуже гарний, завжди з гордо піднятою головою, а його чорні кучері нагадували О.С.Пушкіна. Відзначався він надзвичайною енергією і нагадував стиснуту до краю пружину. В ньому було скільки молодецького пориву, що, здавалося, ще трохи, і він відірветься від землі й зникне за хмарами. Мине небагато часу і станеться саме так... Ми всі його дуже любили.

Серед гостей був і Ю.К.Маруня, головний ідеолог Глинського районного комітету КП(б)У[3]. Були й інші знатні особи району, але я їх не пам’ятаю. За столом хлопці сиділи окремо від дівчат. Впереміжку сидіти вважалося нескромним.

Горілку відкрито пити нам було соромно. Так ми з нашою доброю і одночасно суворою класною мамою пішли на хитрість: до кожної вази з квітами пригорнули пляшку горілки. За цілий вечір ми були легенько випивши і лише один з нас ледь помітно сп’янів. Гуляли, співали, а чи танцювали – не пам’ятаю.

 

Але згадую і нині, як з групою моїх однокласників: Миколою Коржем, Рябком Власом, Якименком Василем, Татарином Володимиром, Бутко Надією, Хоронько Галею – зайшов в учительську (тоді це звалося канцелярія). У школі то було «святе» місце. В канцелярію школярам не дозволялося не тільки заходить, а навіть заглянути. І попадали туди лише ті, хто натворив щось в «особливо великих розмірах».

Ми, тепер вже випускники, без страху сіли на дивані й на стільцях. І в моїй пам’яті спалахом блискавки згадалося минуле.

Двічі мене заводили в канцелярію, як злісного порушника. Першого разу я, а також двоє переростків: Дудченко Федір, старший на 4 роки, і Шевченко Григорій, старший на 3 роки, - чергували. Дудченко приніс до школи «пушку» - так звалася трубочка з бузини. В неї закладали дві пробки з клоччя, а потім вставлялася паличка, на зразок велонасоса. Під дією спресованого повітря з трубочки вилітали пробки. Цією «зброєю» хлопці попадали в картину, на якій дружньо на дивані сиділи Ленін і Сталін. За перерву картина перетворилася на решето.

Винних шукали недовго, і вже на наступному уроці ми втрьох були в канцелярії перед директором. Директором тоді був Оврамець. Худий, чорний і злий, своєю постаттю він нагадував бабу Ягу. Поряд з собою, по правий бік, він завжди тримав рулон паперу. Того рулона не одному довелося «скуштувати». Попало по разу й хлопцям. Мене на той раз Оврамець пожалів – малий я був зростом проти них. Закінчилося це тим, що хлопців вигнали зі школи, а я обмежився переляком.

Іншого разу я потрапив до канцелярії вже як головний заводій досить скандальної історії. А діло було так: нашою вчителькою в 2 і 3 класах була німкеня Бреус Олександра Сергіївна – вчителька від Бога. А вже що вродлива, так і не передать. В міру повненька, з гарною постаттю, правильними рисами обличчя, світлим хвилястим волоссям і добрими блакитними очима – таких очей я ні у кого більше не бачив. У неї всі навчалися добре, а я був відмінником. Бувало, кожного вислухає, допоможе, дасть пораду, похвалить.

Якраз в той час йшла кампанія – засуджували «ворогів Радянського Союзу, націоналістів, які хотіли відірвати Україну від братньої сім’ї радянських народів» - Скрипника[4] і Любченка[5].  Одного разу відчиняються двері і разом з нашою вчителькою заходить до класу згорблена особа із злим обличчям, яка нагадує чудовисько. Відразу сідає за стіл (а вчителька стоїть) і задає запитання, не пам’ятаю яке. В класі – ліс рук, моя мабуть найвища, бо запитують мене. Відповідаю, теж не пам’ятаю, що, але оцінку моєї відповіді запам’ятав назавжди:

- Дурак, сядь!

Що було далі – не пам’ятаю.

А через якийсь час до класу зайшов директор Оврамець з молодою жінкою і відрекомендував її як нашу нову вчительку. Ми принишкли. Але на другий день твердо заявили:

- Верніть нашу вчительку!

Пішла чутка, що її арештували, а пізніше це підтвердилося – вчительку нам не повернули. А нову вчительку (не пам’ятаю її прізвища) ми не визнавали – під моїм керівництвом зривали уроки і взагалі чого тільки не витворяли. Навчатися не хотілось, правда, відмінником я був ще і в 4 класі, а далі було вже по всякому. Здавалося, що на хороших вчителів мені не везло, а якщо чесно, то і сам я був ще та «птичка».

 

Мабуть, кожний із випускників в ті хвилини в канцелярії згадав щось своє. А потім ми встали і розійшлися, та так, що того вечора більше і не сходились. Але попереду була ще ніч, а з приходом дня розпочиналося нове життя. Всі разом пішли на шлях зустрічати схід сонця. Потім був короткий сон. Прокинувся на полу (тоді було так заведено – піл заміняв ліжко, особливо влітку) у Рябка Власа. В хаті – дівчата, хлопці.

- Війна почалася! - почув я. – Німеччина напала на Радянський Союз.



[1] Напевне, мова йде про Заяву Телеграфного агентства Радянського Союзу (ТАРС) від 13 червня 1941 року. Наступного дня, 14 червня, вона була надрукована в центральних радянських газетах і в Андріяшівці її могли читати за тиждень до початку війни.

[2] Чекіст – від ЧК, «Чрезвычайной комиссии по делам контрреволюции», що існувала в  1917-1922 р.р. Чекістами називали працівників більшовицьких репресивних органів – спочатку ЧК, потім ГПУ (Главного политического управления), ще пізніше – НКВД (Народного комиссариата внутренних дел), далі – МГБ (Министерства государственной безопасности), КГБ (Комитета государственной безопасности).

[3] КП(б)У – комуністична партія (більшовиків) України.

[4] Скрипник Микола – старий більшовик-ленінець, народний комісар освіти Радянської України. В 1933 році, не витримавши цькувань за свої патріотичні переконання, кінчив життя самогубством.

[5] Любченко Панас – в 1930-х роках голова уряду Радянської України, її патріот. Передчуваючи близькі репресії щодо нього особисто і членів його сім'ї, 29.8.1937 року застрелив дружину і застрелився сам.

 

Теги:
2014-02-03 10:56:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар