Про що кричали пугачі: в тилу відступаючої армії та напередодні окупації - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Про що кричали пугачі: в тилу відступаючої армії та напередодні окупації
   

Про що кричали пугачі: в тилу відступаючої армії та напередодні окупації

Спогади про часи окупації
Володимир Сеник (1924-2010). Був учителем історії та директором декількох (у різні часи) шкіл Глинського (тепер Роменський) району Сумської області. Останні 45 років жив у селі Глинську

Розпочиналися жнива. Мене призначили об’їждчиком – тобто, наглядачем за полем. В мої обов’язки входило наглядати за посівами взагалі і, основне, дивитися, чи не проникли з лісу Борисівка диверсанти. Обхід розпочинався з Борисівки. Там зустрічав дівчат, які приходили по дрова, і ми весело спілкувалися. Далі прямував до озера Байкового. Там зустрічався з Петром Козаченком (він прибув десь з заходу). Петро охороняв колгоспну куроферму, яку вивезли на бурякову плантацію для винищення довгоносика. Іноді підкріплювалися яєшнею, яку там і смажили. Обійшовши все поле, під вечір повертався додому.

Про що кричали пугачі: Півроку перед війною

Про що кричали пугачі: Завтра була війна

Про що кричали пугачі: Перші дні війни

Одного разу трапилася пригода. Жито косили комбайном. Самохідних тоді ще не було, і потрібно було ріжки поля обкошувати вручну. Того дня цю роботу виконував Гусак Михайло. Комбайн повинен був прибути лише наступного дня, і на цьому краю нікого не було, хіба що на озерах пасли худобу пастухи. Дядько Михайло, пообідавши, знічев’я став розглядати сонце крізь скло пляшки. Цю незвичайну картину здаля побачили пастухи, сповістили своїх батьків, ті – сільраду, а звідти повідомили в район. Невдовзі, спускаючись з гори в урочище Гавриленків, я побачив, як 12-15 вершників оточують поле. «Диверсанта» знайшли сплячим, без штанів, у довгій сорочці (щоб ноги засмагли). Картина була просто екзотична. Його змушували дати посвідчення, а тут і я підійшов. Підтвердив, що це мій дядько, чоловік сестри моєї матері. Одні вершники матюкалися, інші сміялись. Однак Михайла забрали і повели в сільську Раду. Розказували потім, що так спішили зловити диверсанта, що один, стрибаючи в сідло, коня перескочив і поламав руку – а може жартували. Хоч тоді було й не до жартів.

В Перекопівці, недалеко від станції, проклали залізничну колію вглиб соснового лісу, де влаштували майданчик для складування боєприпасів. Був там і я одного разу – розвантажували ящики з снарядами і складали в штабелі вздовж колії. Це відбувалося щовечора протягом тривалого часу. Ми вже знали, що ворог під Києвом. Війна чорним крилом намагалася пригорнути і нас.

Звідкілясь з’явилися люди, багато людей. Під горою Чистого, до Гавриленка, на узбіччі гори викопали довгий широкий окоп. Такий самий, але коротший викопали вздовж дороги на Анастасівку. Прибула команда спеціалістів ремонтувати містки на шляху Київ-Суми.

Десь близько тижня я був на будівництві аеродрому. Між Глинськом і Шумськом для нього вирівняли поле. Людей туди зібрали багато, і переважно молодь. Кожне село стояло своїм табором.

В цей час нашу родину спіткало горе. Батько мій, відомий на весь район лікар, потрапив до в’язниці. В той час аборти були заборонені законодавством. Але батько був змушений порушити той закон, не маючи змоги відмовити високим посадовцям району. На прохання першого секретаря Глинського райкому партії Кузьменка Івана Андрійовича він зробив аборт дружині голови волошнівського колгоспу.  Ніяких ускладнень із здоров’ям у тієї жінки не було, але про цей факт стало відомо і батька притягли до відповідальності.

Слідчі в Глинському суді були батьковими друзями і порадили щиросердечно признатися, що батько й зробив. Справу передали до суду. Але справу в суді розглядав не глинський, а роменський суддя за участі роменського ж прокурора. Вони, незважаючи на протести жителів Глинська, відміряли батькові чотири роки.

Вранці наступного дня я пішов у Глинськ. Міліція знаходилася в будинку, де нині сільська рада. Попрощався там з батьком, гірко заплакав і побрів додому. До приходу німців у наші краї залишалося менш ніж півтора місяці.

Надія визволити батька ще залишалася – справу мав переглядати обласний суд. Але для цього необхідно було найняти адвоката і зібрати деякі справки. Мати пішла по характеристику в райвиконком. А батько до суду займав посаду завідуючого відділом охорони здоров’я Глинського району. Кузьменко характеристики не дав, хоч правопорушення було здійснене саме на його наполегливе прохання. Мати вийшла від нього на вулицю і, не стримуючи сліз, пішла додому. Дорогою зустріла знайому єврейку, що працювала в магазині-коморі, там, де тепер у Глинську зупинка автобусів. Єврейка запитала, в чому справа, а дізнавшись, що немає за що найняти адвоката, позичила необхідну суму грошей без ніяких зобов’язань. Щоб поправити фінансове становище сім’ї, мати продала корову, але вже не наспіх, а по-господарськи.

Обласний суд таки виправдав батька і він повернувся додому. До приходу німців залишалося три тижні. Батькові дозволили працювати за спеціальністю і на тій самій посаді, але за ним залишилася репутація «потерпілого від радянської влади». Це дало йому потім можливість робити багато патріотичних справ в боротьбі з фашистами.

НАПЕРЕДОДНІ ОКУПАЦІЇ

Коли районне керівництво переконалося, що німці невдовзі окупують і нашу місцевість, стали поспішно створювати запаси продуктів для майбутніх партизанських загонів. Однієї ночі до нас у двір заїхали дві підводи. Невідомі мені й матері люди – двоє чоловіків – заявили, що у нас буде розміщений тайник для зберігання борошна, а тому необхідно сховати його в надійному місці. Мати відповіла, що господар знаходиться в тюрмі, а без нього вона не може приймати подібні рішення. Виявилося, що їм про це відомо. В категоричній формі було сказано, що господар був би не проти. Після цього мати дала згоду прийняти вантаж – 28 мішків борошна. Частину їх поскладали в хаті за комином, а інші в комірчині. Обіцяли ще завезти сало і мед, але не привезли.

Чотири рази потім приїжджали ночами по борошно, але забрали не все. Залишилися незабраними 4 мішки.

Протягом всього літа молодь допризивного віку залишалася вдома. Призвані були тільки ті, які ще в школі дали згоду навчатися у військових училищах. Так був призваний мій однокласник, з яким я сидів за однією партою, Нехаєнко Павло Іванович і декілька хлопців 1922-1923 років народження.

Молоді тоді по селах було багато. Над тим, що нас чекає в майбутньому, ми особливо не замислювалися. Центром, де збиралася молодь Андріяшівки, було село Гудими. В Глинському районі воно було на першому місці. Тамтешній колгосп імені ХVІІ з’їзду ВКП(б) вважався передовим. Він збирав високі врожаї зернових, мав найбільшу в районі гусоферму біля р.Сули, вирощував кавуни. На базарній площі був ларьок, де продавали їх та інші дари ланів. Колгосп першим в районі електрифікував своє село і навіть побудував свій будинок відпочинку в сосновому лісі за селом, де відпочивали колгоспники з гудимівського та інших колгоспів району. Але справжнім раєм для молоді був молодий парк, де росли чудові дивовижні дерева – каштани. Вся площа парку була відкритою. Радували око також доглянуті клумби квітів з добором різних видів. Парк так і притягував до себе молодь.

Часто в Гудимах бував і я, зустрічався з своїми товаришами, вчорашніми однокласниками Коржем Миколою, Хоронько Галиною, Бутко Надією, з багатьма нашими дівчатами й хлопцями. Бував там і наш однокласник Татарин Володимир, який жив на хуторі Братському, але часто приходив у Гудими, мав там дівчину, з якою зустрічався. Це була, не знаю точно, чи сестра, чи дочка голови колгоспу Кашуби Луки.

Хто сказав, що під час війни пісень не співали? Співали ще як! Щовечора я повертався з Гудим додому після 12 години ночі. Це було цілком безпечно – випадків грабежів, хуліганських нападів взагалі не було.

 

А війна все ближче й ближче наближалася до наших домівок.

Спочатку на шляху з боку Лохвиці з’явилися підводи, на кожній з яких сиділо по 10-12 чоловік. Підвід було багато і рухалися вони в напрямку на Ромни.

Йшли один за одним ешелони товарних поїздів на захід. Вагони часто були відкритими, і видно було, як в них сиділи солдати, звісивши ноги. Інколи вони співали, жартували. Поїзди рухалися на малій швидкості. Техніки, яку везли б поїздами на захід, ми не бачили.

Почалася евакуація людей з великих промислових міст. З ешелонів, що поволі котилися на схід, байдужими очима дивилися люди, зморені дорогою і сумними думками про війну.

Напружено працював військкомат. Призивалися хлопці 1922-1923 років народження, а потім і чоловіки старшого віку. Військкомат для зручності проведення тотальної мобілізації розмістився в селі Москалівці. Набрані команди мобілізованих відправляли в напрямку Липової Долини.

Я супроводив хлопців у Москалівку якраз того дня, коли в небі над районом з’явилися німецькі літаки. Вони почали обстрілювати нас з кулеметів. В паніці люди стали розбігатися. Майже всі призвані повернулися додому. Не повернувся тільки мій однокласник Олійник Григорій Несторович та ряд активістів, директор нашої школи Науменко Павло Семенович в їх числі.Вони пішли на фронт.

Наступного дня німецька авіація бомбардувала андріяшівську станцію. Бомби попали в вагони, навантажені снарядами, а також у приміщення МТС[1], де був розміщений склад Дніпровської військової річкової флотилії[2], підрозділи якої відступали нашими місцями. Інша частина цього складу була розміщена в сосновому лісі біля хутора Мельники – туди бомби не впали.

Відчувалося, що фронт наближається, але де він - ніхто точно не знав. Газети не надходили, радіо перестало працювать. Ніхто ніким не цікавився, ніяких вказівок не давав – був повний хаос!

В який важкий час ми жили! Можна тільки дивуватися самій силі життя, прагненню народу вижити. Надія на те, що життя триватиме, що наступить новий день, людей не полишала.

Неминучість окупації зупинила роботу в колгоспі. Люди розбирали по дворах інвентар. Чоловіки, поки їх не призвали на фронт, сперечалися, кому які дістануться воли. В полі залишався немолочений хліб.

В зв’язку з наближенням фронту самі військові запалили свої склади в МТС і в сосновому лісі біля Мельників. На складах МТС, зокрема, було багато військового одягу – матроське обмундирування, ковдри. Багато того добра згоріло, але дещо лишилося і для людей. Мій батько купив тоді декілька матроських штанів, у яких я ходив до 1949 року, поки закінчив інститут, а з ковдри мені пошили пальто. Так що Андріяшівку частиною того, що не згоріло, зодягла Дніпровська флотилія.

Якось, вийшовши увечері за двір, я був вражений побаченим. Попід дворами вздовж шляху з краю в край в повній тиші стояли коні, брязкаючи удилами, а біля них – вершники в довгих чистих кавалерійських шинелях і з шаблями– видно, ще не брали участі в боях. Видовище стало особливо величним, коли зійшов місяць. Пересувалися вони, як тіні – жодного слова!

Я пішов спати, а вранці на шляху вже нікого не було. Ніби наснилося все.

Це була та сама кавалерійська частина, яка невдовзі в Бобрику попала під армаду німецьких танків і героїчно загинула. В пам’ять про це років через 20 там, у Бобрику, поставили невеликий обеліск з танковою баштою. Він стоїть і тепер. 

Числа 6-7 вересня ми з Рябком Власом, Зеленим Олексієм, Батіжевським увечері викрали човен у Майфета С. і канавою відтягли в очерет. Тягти було важко, особливо по мілководдю, все ж дотягли до Сули в районі Княжини. Думали, що доведеться переховуватися після приходу німців. Пізніше, коли виявилося, що в цьому потреби немає, човен господарю повернули.

9 вересня я прийшов у центр села, де зустрівся з Наріжним Анатолієм і Литвиненком Михайлом. В обох магазинах двері були виламані, а самі магазини спустошені.

Заглянули ми і в приміщення сільської Ради. Двері були замкнуті, але вікно в двір виявилося відкритим. Через нього ми проникли в приміщення. В кабінеті міліціонера на столі лежав портфель з паперами. Шевченко Григорій витрусив папери за вікно, а портфель з доброї хромової шкіри забрав з собою. На полицях лежало багато папок з паперами. Чомусь ми вирішили спалити той «архів». Тут же під вікном і здійснили свій план.

Коли папери догоряли, нагодився секретар сільської Ради Керкун, який потім погрожував все розповісти німцям. А ми пообіцяли його вбити. Це було так переконливо, що він повірив і, мабуть, злякався.

Увечері знову бомбили МТС.



[1] МТС – машинно-тракторна станція.

[2] Дніпровська військова флотилія була створена, щоб не допустити противника на лівий берег Дніпра. Вона  налічувала понад 100 річкових кораблів. До 16 серпня кораблі Дніпровського загону виконали бойове завдання - прикриття відходу військ фронту за Дніпро.  19 вересня дніпровці, підірвавши залишок кораблів, лишали Київ та береги Дніпра. На світанку 20 вересня відбувся останній бій дніпровців. Поля між с.Іванковим і Борисполем були вкриті трупами в чорних бушлатах. Уцілілі дніпровці разом з частинами Південно-Західного фронту вели бої в оточенні, невеликими групами і поодинці пробивалися до лінії фронту. Деякі лишалися в тилу ворога, де вели підпільну боротьбу або ставали  партизанами.

Теги:
2014-03-24 13:39:14
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар