Про що кричали пугачі: Проти німців були не всі - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Про що кричали пугачі: Проти німців були не всі
   

Про що кричали пугачі: Проти німців були не всі

Спогади про часи окупації
Володимир Сеник (1924-2010). Був учителем історії та директором декількох (у різні часи) шкіл Глинського (тепер Роменський) району Сумської області. Останні 45 років жив у селі Глинську

НІМЦІ ТВЕРЕЗІШАЮТЬ

Зима 1941 року була і в наших краях сніжною і морозною. Доходило до -25...-28 градусів. Щоб проїхати шляхом, рили тунелі. Часто виганяли людей розчищати сніг. Здавалося, що й природа оголосила окупантам війну. Німці були зодягнені в легкі шинелі, пілотки і тому важко переносили нашу зиму – мерзли. Я бачив, як високі чини їхали на автомашинах у високих кашкетах, а вуха прикривали чимось на зразок навушників. Була навіть спроба збирати у населення теплий одяг, але з цього нічого не вийшло, бо нічого, крім дерюг, у людей не було.

Про що кричали пугачі: Півроку перед війною

Про що кричали пугачі: Завтра була війна

Про що кричали пугачі: Перші дні війни

Про що кричали пугачі: перші дні окупації - німецька сила повзе на Москву

Про що кричали пугачі: початок "нового порядку"

Про що кричали пугачі: доля комуністів та активістів

Почалися зимові святки. Молоді на кутку і при німцях було багато. Збиралися ми у дівчат по черзі, то у однієї, то у іншої в хаті, тоді це називалося досвітками. Проводили час, як могли.

Одного разу сталася подія, яка стала для нас тоді важливою. Я і Григорій Шевченко зайшли до Бувалової Насті. Дні були празникові і вона стала нас вітати, тоді так було заведено. Раптом у двір хтось постукався і на порозі з’явилися два німці – офіцер і солдат. Видно було, що вони промерзли - не вагаючись, сіли до стола. Випили і розговорились ламаною російською мовою: перед вами, мовляв, офіцер діючої армії і солдат-ординарець, чех за національністю. Солдат весь вечір мовчав, а офіцер розповів, що був на фронті, навіть в полон потрапляв, але благополучно втік. Що був у нього друг, який охороняв табір радянських військовополонених і потай від командування постачав їм хліб. Один з охоронців видав його, за що той був покараний – відправлений в саму гарячу точку війни, де й загинув. І цей офіцер, ковтаючи п’яні сльози, клявся, що при нагоді вб’є донощика.

Почуте від німецького офіцера переконувало нас, що і в їхньому домі не все гаразд.

Згадується ще одна цікава подія, що сталася місяцем-двома раніше.

В хату до Дудченка Сави Пилиповича завітали двоє літніх німецьких солдатів. Один в руках тримав кулястий предмет розміром з невеликого м’яча, розфарбований в синій і жовтий кольори. Вони сказали, що то граната. Сава Пилипович, як годиться, поставив пляшку на стіл. Розговорилися. Один з німців говорив пристойною російською. Повідав, що перед Першою Світовою війною працював десь у Таврії машиністом біля молотарки. Підпилий поліцай, що був з німцями, десь серед розмови підскочив і, викинувши руку вперед, крикнув «Хайль Гітлер!».

Як підскочив до нього німець, як давай на нього кричати, обзивати свинею, висловлюючи незадоволення політикою Гітлера, що почав безперспективну війну з СРСР! Так що ми ще не знали, як закінчиться війна, а німці підказали.

По шляху часто рухалися колони німецьких солдатів на машинах або велосипедах. Пам’ятаю, як вже навесні 1942 року неподалік від нашого дому зупинилася група німців. Вони почали вивантажувати якісь каністри, гучно розмовляючи і сміючись, ляскаючи один одного по плечах. Я підійшов до групи сусідів, що стояли тут же, і ті з гнівом висловили припущення, що от, радіють, гади, напевно взяли Ленінград. В душі похололо від такої звістки. Увечері я був у Наріжного Анатолія і він, який регулярно слухав радіоприймач, такого припущення не підтвердив. 

ПРОТИ НІМЦІВ БУЛИ НЕ ВСІ

Протягом зими пройшло розмежування молоді на прихильників німців і відданих радянській владі. За німцями пішли, в основному, сини розкуркулених або ті, що втратили своїх батьків, висланих до Сибіру. Але були й приклади, на жаль, непоодинокі, коли до підтримки німців схилялися молоді люди, родини яких не постраждали від комуністичних репресій.

Треба щиро визнати, що не всі люди на перших порах негативно ставилися до окупації. Багатьом з них радянська влада встигла до крові наїсти рубець. Страшні події голодомору тоді ще не вивітрилися з пам’яті, не забулися й репресії. Туга за втраченою під час розкуркулення землею теж давалася взнаки. На перших порах точилися розмови, що українці за расовим складом і походженням близькі до германців і що Україна одержить від німців самостійність.

Газета «Відродження», що видавалася в Ромнах, в той час надрукувала текст національного гімну українців «Ще не вмерла Україна», а також складені Іваном Франком слова пісні «Не пора, не пора москалеві й ляхові служить». В ній з’явилися статті націоналістичного змісту.

Поліцаї носили нарукавні пов’язки синьо-жовтого кольору.

Але зі зміною політики Гітлера щодо України про все це швидко забули, хоча на перших порах воно мало неабияке значення.

На підтвердження цього розповім наступну історію.

На Різдвяні свята нам з Федором Дудченком прийшла в голову думка поїхати в Герасимівку, що біля Василівки, в гості до баби, у якої Федір служив під час голодомору і потім ще років два пас корову. Хотіли побувати на святкових гуляннях – молоді там багато було, в тому числі й гарних дівчат.

Втрьох, Федір і Борис Дудченки та я, запрягли пару кращих коней в червоні круглі сани і в тріскучий мороз до -25 градусів поїхали через хутір Чистий, Василівку, добралися й до Герасимівки.

Заїхали на бригадний двір, поставили коней в конюшні, а сами до баби в гості. Нас там ніхто не чекав, зустріли невідомі люди, які повідомили, що баба років два як померла.
Гулянок теж ніяких не чути було, і ми, похнюпивши голови, побрели до бригадного двору. Засмучені невдачею, стали виводити коней, і непомітно опинилися в оточенні не менш як десяти здоровенних мужиків, які, не питаючи, хто ми і звідки, накинулися на нас, повалили на землю і заломили руки за спини.
Кричать: - Ви партізани!

Ми стали розповідать свою історію, а нам ніхто не вірить. Бачу, справа нікуди не годиться. Поки довезуть до Глинська в поліцію – замерзнемо. Отямившись, помітив, що один з нападників мені знайомий. Я пригадав, що він, як хворів, був у мого батька на прийомі і ми з ним розмовляли. Звернувся до нього, чи не пам’ятає він цього, Він придивився до мене і гукнув до решти, що я – син лікаря Сеника і він зі мною недавно зустрічався. Цього було досить, щоб нас розв’язали і порадили більше не попадатися.
Ця історія є підтвердженням, що партизанів наші селяни не ждали, і це було типовим явищем.

Навесні 1942 року окупанти розпочали вербування молоді до Німеччини. Спочатку добровільне, а потім і примусове. Я був глибоко вражений, дізнавшись, що мої однокласники Бутко Надія і Микола Корж їдуть до Німеччини добровільно. Звичайно, що їхнього наміру я не схвалював. Микола сказав, що хоче познайомитися з життям у Європі і готовий боротися з більшовиками. Ми, посварившись, розійшлися навіки. Надія по війні повернулася на батьківщину, а Микола десь там і загинув.

Коли розпочався примусовий набір молоді в Німеччину, ми всіляко перешкоджали йому, а допомагали нам наші однодумці, зокрема, мій батько. З вже відомої причини він мав репутацію потерпілого від радянської влади, а працював у медичній комісії, що оглядала кандидатів на відправку. Разом з лікарем Коваленком Андріяном Омеляновичем вони імітували різні хвороби, тим самим залишаючи велику кількість молоді вдома – але детальніше про це йтиметься далі.

Теги:
2014-04-23 15:34:50
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар