Про що кричали пугачі: Півроку перед війною - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Про що кричали пугачі: Півроку перед війною
   

Про що кричали пугачі: Півроку перед війною

Спогади про часи окупації
Володимир Сеник (1924-2010). Був учителем історії та директором декількох (у різні часи) шкіл Глинського (тепер Роменський) району Сумської області. Останні 45 років жив у селі Глинську

Новий 1941 рік наш випускний 10 клас Андріяшівської середньої школи відзначав дружно і весело біля ялинки разом з учнями 8-9 класів. В той час не влаштовували вечірок з застіллями і напитками, але було весело. Новий рік – завжди радісне свято. А для нас, учнів випускного класу, воно було особливим. Ми – молоді, сповнені сил і рожевих мрій, були впевнені, що все буде тільки добре і саме так, як ми хочемо. Не було і гадки, що вже через півроку ми опинимося в пеклі страшної, небаченої в історії війни, в полум’ї якої згорять не тільки наші надії, а й життя багатьох із нас.

Але це буде завтра, а сьогодні життя таке квітуче і привабливе, заклопотане лише підготовкою до екзаменів. Однак, по правді сказати, не це було основним. Найважливішою справою була підготовка до випускного вечора. Ми, десятикласники, разом з учнями 9-го класу організували драматичний гурток. Поставили декілька мініатюр на гумористичні теми – такі друкувалися в журналі «Вітчизна».

Підготували навіть п’єсу Т.Г.Шевченка «Назар Стодоля». Назара грав Гриша Олійник, наш шкільний поет, а я виконував роль Гната. Галю грала учениця 9 класу Шолудько Віра. З уривком п’єси виступали навіть на шкільній олімпіаді -  правда, я не був задіяний, обійшлися без мене. Підготували також концерт з піснями і танцями в супроводі струнних музичних інструментів.

Григорій Олійник чудово танцював «Гопак» і «Гречаники». А Мирний Іван, наш силач, показував вправи з гирями. Були в програмі й гімнастичні піраміди. Я читав зі сцени оповідання А.Чехова «Зустріч». Ми, самі учні, виготовляли квитки, продавали на наш концерт спочатку в своєму селі, а потім «пішли на гастролі» в села Гудими, Волошнівку, Ярошівку, Нову Греблю, Василівку. Глядачів було доволі, нас зустрічали тепло, громом оплесків. Грошей було не так багато, але вони були зароблені нами чесно. Так в ще дитячих турботах проходили дні.

А в світі вже бушувала війна. Одна за іншою падали до ніг фашистської Німеччини держави Європи. Нам же здавалося, що це нам не загрожує. Між Німеччиною і СРСР, як відомо, тоді діяв договір про ненапад.

Правда, розмови про війну велися, як про щось неминуче. Наперед вирішивши про себе, що ворога будемо бити не на своїй території, приступили до підготовки – навчалися влучно стріляти з малокаліберної гвинтівки. Ті, що стріляли влучно, одержували значок «Ворошиловский стрелок».

А ще на уроках фізкультури ми марширували з дерев’яними макетами гвинтівок. Командував нами учасник фінської війни[1], кривий на одну ногу офіцер. Він мав звичку підкріплювати свої команди заковиристими матюками. Але одного разу наш однокласник, найздібніший серед нас Корж Микола, відповів тому вчителю його ж «термінологією». Після того «нестатутних команд» більше не було.

Весна того року була рання й тепла. Снігу взимку було багато. Весняні води утворили широкі простори озер. Бурхливі потоки води з лісу Борисівка затопили наш і сусідські городи. Вода мало не дістала до хати. У нас були великі дерев’яні ночви і я плавав у них, як у човні. Під гуркіт весняного грому оживала природа, раділи і люди, зігріті весняним сонцем. А про молодь і говорити нічого. Молоді в селі тоді було багато. Вечорами з усіх кутків лунали пісні дівчат і хлопців, - і так до пізньої ночі.

Напроти нашого двора росли могутні дерева: верба, берест і осокір. На одному хлопці влаштували гойдалку. Не переказати, скільки гамору, сміху і молодого запалу чулося звідусіль. Настрій псували тільки часті нічні крики пугачів, що долинали з ближніх кладовищ (покійників тоді ховали неподалік від садиб).

- Війна буде, - казали старі люди. – Так пугачі кричали перед Першою Світовою...

А війна й справді йшла вже близько від наших кордонів. Тривога пробиралася в душі людей, та ми все ж сподівалися, що якось минеться і все буде, як є. Настрою додавали фільми, що їх показували в клубі двічі на тиждень. З захопленням по декілька разів дивилися «Якщо завтра війна» і «Три танкісти»[2]. Скрізь лунала улюблена пісня «Катюша». Співали навіть позбавлені слуху – тобто, не голосом, а душею.



[1] Радянсько-фінська війна йшла з грудня 1939 по березень 1940 року.

[2] Насправді той художній фільм називався «Трактористи», а в ньому звучала пісня про трьох танкістів.

Теги:
2014-01-08 18:24:55
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар