Про що кричали пугачі: Перші дні війни - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Про що кричали пугачі: Перші дні війни
   

Про що кричали пугачі: Перші дні війни

Спогади про часи окупації
Володимир Сеник (1924-2010). Був учителем історії та директором декількох (у різні часи) шкіл Глинського (тепер Роменський) району Сумської області. Останні 45 років жив у селі Глинську

Початок спогадів - Про що кричали пугачі: Півроку перед війною

Ця звістка не викликала особливих емоцій. Про війну постійно говорили і звикли до її неминучості. Виховані на літературі і кінофільмах про героїзм Червоної Армії, ми думали лише про те, щоб побувати на фронті, розгромити ворога і вернутись героєм.

Правда, мені інколи з тривогою згадувалися слова батька, Сеника Андрія Мусійовича, коли в 1938 році, в період загарбання Німеччиною Чехословаччини, він був на короткий час мобілізованийї до Червоної армії, а потім повернувся. Батько, який від початку Першої Світової війни був на фронті, воював, за що був нагороджений двома Георгіївськими хрестами, заявив тоді з гіркотою, що армія до війни не готова. Основний її командний склад репресований, дисципліна і порядок не відповідають нормам. Всіма параметрами вона поступається царській армії. І якщо розпочнеться нова війна, то німці дістануть нашої місцевості. Але хто дослухається до старших? В молоді роки завжди здається, що ми знаємо більше за наших батьків.

Всі чекали, що скаже Сталін, але він мовчав. Замість нього по радіо виступив Молотов. Він сказав, що Німеччина напала віроломно, без оголошення війни, порушивши всі дипломатичні домовленості, а закінчив заявою, що ворог буде розбитий і ми переможемо.

Наступного дня біля сільради відбувся мітинг. Від райкому партії виступив Маруня. Він закликав до мобілізації всіх сил на розгром фашистів.

Тоді ще не всі усвідомлювали трагічність подій. Наступного вечора ми слухали радіопередачі у сусіда Галика Григорія, який мав радіоприймач «Колхозник». Запам’ятався виступ письменника Шолохова:«Со времен татарского ига русский народ никогда не бывал побежденным, и в этой отечественной войне он непременно выйдет победителем».

 

А далі почалися будні тилу війни. Вона, здавалося, була далеко і треба було жити. Потрібно було забезпечувати армію – назрівали жнива. Селяни займалися своєю звичною справою. А з фронту, що не день, надходили все тривожніші повідомлення.

Між тим міліція отримала наказ негайно вилучити у населення мисливську зброю. Здав свою рушницю і мій батько. Казали, що в Глинську ті рушниці в кузні розбивають молотами. Після зброї довелося здавати і радіоприймачі[1]. Так своя ж влада залишила нас без зброї і без будь-якої інформації про справжній хід подій на фронті.

Панувала якась невизначеність. Що робилося на фронтах – ніхто до пуття не знав. Знали тільки одне: наша армія залишає ворогові один рубіж за іншим, а тому необхідно готуватися до оборони.

Третього липня по радіо виступив з промовою Сталін. Він запевнив, що радянський народ під керівництвом комуністичної партії переможе і ворог буде розгромлений.

- Перемога буде за нами! - так закінчив Сталін своє звернення до народу.

З тривогою в серцях ми слухали, а потім читали в газетах ту промову. Особливо непокоїло, що Сталін вимагав знищення хліба, худоби, майна, щоб вони не дісталися ворогові. Але нам все ще не вірилося, що війна докотиться й до нашої місцевості.

Тим часом вогонь війни вимагав все нових жертв. Спочатку мобілізували тих, що в останній рік чи два проходили строкову службу[2]. Потім черга дійшла до інших солдат запасу. Щодня в нашому селі когось та проводили на війну. На проводи збиралися цілим кутком. Старалися хоч ненадовго забути про страшне горе, що навалилося на людей, як сніг на голову. Думалося ворога бити на його території, а сталося так, що й на своїй відступаємо.

Пам’ятаю, раз вранці, коли сонце тільки зійшло, я вийшов за ворота і побачив уже звичну картину, яка болем давила серце. Сусідка Ганна проводила на війну свого чоловіка Дудченка Івана Васильовича. Вже помітно вагітна, вона притулилася до нього, обхопила руками, ніби старалася вирвати його з полум’я війни, але марно. Ні крику, ні сліз – знесилено впали руки жінки і пішов Іван. Пішов і загинув без вісті, так і не побачивши своєї доньки. Говорили, що бачили його в бою десь на мосту, і, що б’ючись до останнього подиху, потонув він у річці. Документи його теж пропали. Тому жінка його Ганна з дитиною так і не одержувала потім пенсії на дитину, так і не визнали Ганну вдовою солдата...

 Я проводив майже всіх сусідів на війну. Бачив горе, море сліз. Але бачив і героїзм жінок, які несли на своїх плечах непосильну ношу праці, турботи за дітей, життя впроголодь. Без таких жінок, якими були наші матері й сестри, перемоги б нам не бачить.

 

В ТИЛУ ВІДСТУПАЮЧОЇ АРМІЇ

Розпочиналися жнива. Мене призначили об’їждчиком – тобто, наглядачем за полем. В мої обов’язки входило наглядати за посівами взагалі і, основне, дивитися, чи не проникли з лісу Борисівка диверсанти. Обхід розпочинався з Борисівки. Там зустрічав дівчат, які приходили по дрова, і ми весело спілкувалися. Далі прямував до озера Байкового. Там зустрічався з Петром Козаченком (він прибув десь з заходу). Петро охороняв колгоспну куроферму, яку вивезли на бурякову плантацію для винищення довгоносика. Іноді підкріплювалися яєшнею, яку там і смажили. Обійшовши все поле, під вечір повертався додому.

Одного разу трапилася пригода. Жито косили комбайном. Самохідних тоді ще не було, і потрібно було ріжки поля обкошувати вручну. Того дня цю роботу виконував Гусак Михайло. Комбайн повинен був прибути лише наступного дня, і на цьому краю нікого не було, хіба що на озерах пасли худобу пастухи. Дядько Михайло, пообідавши, знічев’я став розглядати сонце крізь скло пляшки. Цю незвичайну картину здаля побачили пастухи, сповістили своїх батьків, ті – сільраду, а звідти повідомили в район. Невдовзі, спускаючись з гори в урочище Гавриленків, я побачив, як 12-15 вершників оточують поле. «Диверсанта» знайшли сплячим, без штанів, у довгій сорочці (щоб ноги засмагли). Картина була просто екзотична. Його змушували дати посвідчення, а тут і я підійшов. Підтвердив, що це мій дядько, чоловік сестри моєї матері. Одні вершники матюкалися, інші сміялись. Однак Михайла забрали і повели в сільську Раду. Розказували потім, що так спішили зловити диверсанта, що один, стрибаючи в сідло, коня перескочив і поламав руку – а може жартували. Хоч тоді було й не до жартів.

 

В Перекопівці, недалеко від станції, проклали залізничну колію вглиб соснового лісу, де влаштували майданчик для складування боєприпасів. Був там і я одного разу – розвантажували ящики з снарядами і складали в штабелі вздовж колії. Це відбувалося щовечора протягом тривалого часу. Ми вже знали, що ворог під Києвом. Війна чорним крилом намагалася пригорнути і нас.

Звідкілясь з’явилися люди, багато людей. Під горою Чистого, до Гавриленка, на узбіччі гори викопали довгий широкий окоп. Такий самий, але коротший викопали вздовж дороги на Анастасівку. Прибула команда спеціалістів ремонтувати містки на шляху Київ-Суми.

Десь близько тижня я був на будівництві аеродрому. Між Глинськом і Шумськом для нього вирівняли поле. Людей туди зібрали багато, і переважно молодь. Кожне село стояло своїм табором.

 

В цей час нашу родину спіткало горе. Батько мій, відомий на весь район лікар, потрапив до в’язниці. В той час аборти були заборонені законодавством. Але батько був змушений порушити той закон, не маючи змоги відмовити високим посадовцям району. На прохання першого секретаря Глинського райкому партії Кузьменка Івана Андрійовича він зробив аборт дружині голови волошнівського колгоспу.  Ніяких ускладнень із здоров’ям у тієї жінки не було, але про цей факт стало відомо і батька притягли до відповідальності.

Слідчі в Глинському суді були батьковими друзями і порадили щиросердечно признатися, що батько й зробив. Справу передали до суду. Але справу в суді розглядав не глинський, а роменський суддя за участі роменського ж прокурора. Вони, незважаючи на протести жителів Глинська, відміряли батькові чотири роки.

Вранці наступного дня я пішов у Глинськ. Міліція знаходилася в будинку, де нині сільська рада. Попрощався там з батьком, гірко заплакав і побрів додому. До приходу німців у наші краї залишалося менш ніж півтора місяці.

Надія визволити батька ще залишалася – справу мав переглядати обласний суд. Але для цього необхідно було найняти адвоката і зібрати деякі справки. Мати пішла по характеристику в райвиконком. А батько до суду займав посаду завідуючого відділом охорони здоров’я Глинського району. Кузьменко характеристики не дав, хоч правопорушення було здійснене саме на його наполегливе прохання. Мати вийшла від нього на вулицю і, не стримуючи сліз, пішла додому. Дорогою зустріла знайому єврейку, що працювала в магазині-коморі, там, де тепер у Глинську зупинка автобусів. Єврейка запитала, в чому справа, а дізнавшись, що немає за що найняти адвоката, позичила необхідну суму грошей без ніяких зобов’язань. Щоб поправити фінансове становище сім’ї, мати продала корову, але вже не наспіх, а по-господарськи.

Обласний суд таки виправдав батька і він повернувся додому. До приходу німців залишалося три тижні. Батькові дозволили працювати за спеціальністю і на тій самій посаді, але за ним залишилася репутація «потерпілого від радянської влади». Це дало йому потім можливість робити багато патріотичних справ в боротьбі з фашистами.



[1] Постанова Совєта народних комісарів (уряду) СРСР про обов'язкову здачу населенням радіоприймачів вийшла 26 червня 1941 року. 

[2] Насправді Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 року перш за все була оголошена мобілізація військовозобов'язаних 1905-1918 років народження.

Теги:
2014-03-10 10:41:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар