Про що кричали пугачі: перші дні окупації - німецька сила повзе на Москву - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Про що кричали пугачі: перші дні окупації - німецька сила повзе на Москву
   

Про що кричали пугачі: перші дні окупації - німецька сила повзе на Москву

Спогади про часи окупації
Володимир Сеник (1924-2010). Був учителем історії та директором декількох (у різні часи) шкіл Глинського (тепер Роменський) району Сумської області. Останні 45 років жив у селі Глинську

Настав фатальний день 10 вересня 1941 року.

День був сонячний і лагідний. Шлях спустів. Все нагадувало тишу перед бурею. Десь з боку андріяшівської станції чулися поодинокі вибухи. Підскакуючи на вибоїнах, в бік Ромнів проїхала полуторка[1]. В кузові, тримаючись за кабіну, стояли два солдати. І знову все затихло.

Раптом з боку Лохвиці з’явилася колона танків, яка рухалась на Ромни. Думаючи, що це наші танки, ми пішли назустріч. А вони саме і зупинилися біля нашого двору. Лише підійшовши близько ми звернули увагу, що танки пофарбовані в брудно-зелений колір, а збоку на баштах намальовані білі хрести. Подумали, що попали в халепу, але тікати було пізно, та й хапати нас ніхто не збирався. Люди, переборюючи страх, дивилися через ліси, що творилося на шляху. На танках і бронетранспортерах лежали і сиділи голі по пояс вороги з блискучими від поту і жиру спинами. Вони весело перемовлялися між собою і голосно сміялись.

Люди стали підходити ближче – цікавість перемагала страх. Німці теж сплигували з техніки на землю і підходили ближче до людей. Пам’ятаю, біля нас стояла Баранік Санька, зодягнена в полотняну фарбовану спідницю. Так вони мацали полотно руками і голосно сміялись.

Був і такий факт: сім’я Бараніка Платона Микитовича вийшла з квітами і вітала німців радісними вигуками. Німці радо приймали квіти і махали руками, щось кричали.

На танках і бронетранспортерах стояли спарені по чотири кулемети, задравши товсті хоботи в небо. Потім пролунала якась команда і колона рушила, але невдовзі знову зупинилась. Німці загоготали, як гуси, повертаючи хоботи кулеметів – з-за лісу показався радянський літак. Він летів низько. Тут же на нього хлинула лавина кулеметного вогню. Через хвилину літак загорівся і впав десь за лісом Борисівка, а можливо біля села Анастасівка. Може це був літак льотчиці Катерини Зеленко[2]? Але ніякого повітряного бою не було.

Хвилин через десять з’явився радянський літак-бомбовоз. Ми з товаришами подумали, що бомби падатимуть на шлях, і побігли в город, який оточувала канава і високі вишні. Там і поховалися. Як же ми полякалися, коли, підвівши голови, побачили, що бомби невеликого розміру зриваються вряд, прямуючи прямо на нас! На щастя все закінчилося благополучно.

Танки продовжили рух і так тривало три дні.

Фото з сайту 2000.net.ua

 

Страшна і болюча картина:

Шляхом суне чорна хмара танків в розміреному і строгому порядку, армада із сталі і вогню, а збоку строєм, без командирів, обірвані, в обмотках йдуть червоноармійці з гвинтівками за плечима і повною солдатською викладкою, нарікаючи, що їх кинули командири. Ніхто на них не звертає ніякої уваги.

А ось зупинилася машина – німецька польова кухня, вийшов кухар. Колона червоноармійців стала. Пролунала команда зняти з плечей гвинтівки. Кухар показав, як розбивати об землю зброю. З якою оскаженілістю і ненавистю розбивали свої гвинтівки голодні червоноармійці - кинуті командирами прості сільські мужики!  Одні били, інші, не справившись з цією справою, складали гвинтівки на купу. Купа росла.

Зрештою, кухар поїхав далі, а з часом, відпочивши, пішли і червоноармійці. Купа гвинтівок лежала майже тиждень, а потім почала «худнуть» і поступово зовсім зникла. Селяни озброювалися про всяк випадок. Ми з товаришами теж взяли декілька гвинтівок, що вціліли. А раптом вони ще знадобляться в боротьбі з цією армадою, яка знищувала нас фізично, а ще страшніше – морально!

 

А німецькі танки все повзли і повзли з таким брязкотом і гуркотом, що двигтіла земля, дзвеніли шибки, а старенькі комини в хатах провалювалися.

Пішли здоровенні криті машини, раніше я таких не бачив. Що везли – не видно було, поки не зупинилися на обід. Виявилося, що це машини з солдатами.

Під’їхала польова кухня, привезли воду. Пообідавши, солдати з гамором стали обливатися водою і сміялись. Що нас страшно бентежило – тут же вголос перділи «по-європейськи», «культурно», а потім, поївши, клали простягнені ноги на стіл. Ми дивилися на все це з осудом, але бачили й інше – вони воюють з нами, гуляючи. Німці кричали, що йдуть на Москву. Несамохіть в душі бриніла тривога: де знайти таку силу, щоб здолала темні сили ворога!

Ніколи не забуду розмову з батьком – Сеником Андрієм Мусійовичем:

-               Мабуть, кінець, тату. Кажуть, що Москва вже взята.

-               Все не так просто, як ти думаєш. Все тільки починається, а кінець буде зовсім інший, ніж те, що ми бачимо нині, - сказав батько.

Пішов я до сусіда Дудченка Сави Пилиповича – і той такої ж думки. Це були мудрі люди, що пройшли Першу Світову війну і страшну громадянську. Батько служив аж 12 років. Та біда, що не всі були такі мудрі.

 

12 вересня прийшов до мене Діхнич Данило Наумович з пропозицією організуватися і поховати червоноармійців, що загинули на Чистянській дорозі. Це були бійці, що охороняли військові склади, розміщені в сосновому лісі, які довелося знищувать перед приходом німців. Частина тих бійців на полуторці поїхала в напрямку Лохвиці і зустрілася з колоною німецьких танків. Вони звернули на хутір Чистий, але за ними погнався танк. На півдорозі до Чистого автомашина була розстріляна. Загинули всі, якщо тільки хтось не сховався в бур’янах.

Так склалося, що я з ряду причин не брав участі в похованні, але попросив це зробити Стояна Павла і Чужка Гришу, які тих червоноармійців і поховали на місці їх загибелі. Згодом, після війни, бійці були перепоховані в центрі села Андріяшівка. Документи їхні знаходилися у Діхнича Данила. Чи збереглися вони до приходу радянських військ – не знаю.

 Фото з сайту comments.ua

12 вересня з Наріжним Анатолієм і Литвиненком Михайлом були в МТС. Все, що не догоріло на складах Дніпровської флотилії, було вже розібране населенням. В приміщенні стояв зелений мотоцикл, подібний до ИЖа. Ми його залишили, не займаючи. Пішли на станцію. Там стояли розбиті, обгорілі вагони, довкола були розкидані снаряди, а метрів за 250, в напрямку Юсківець, на рейках стояла обгоріла дрезина. В ній лежав убитий чоловік у цивільному. В дрезині стояв кулемет. Ми зняли його з триноги і забрали з собою. Невідомий убитий був похований там же, збоку від залізничного моста. Щодо кулемета, то він потім виявився несправним, бо сильно обгорів замок, і ми його викинули.

Тоді ж я разом з Іваном Бараніком випадково в сосновому лісі, біля залізничної будки, натрапили на місце роззброєння якоїсь військової частини. На гілках сосен висіли гвинтівки, поряд лежали два ящики для ремонту зброї, валялися гранати, окремо запали до них, патрони для ракетниць. Частину зброї ми перенесли в гущавину лісу, дещо прихватили додому. Пригодилися патрони для ракетниці (ми вже її мали), а також запали до гранат.

Там же, біля озера, паслося десятки зо два коней. Таких коней я раніше не бачив – одним словом, як на картинці. Через два чи три дні ми знову навідалися туди – нічого не змінилося. Один кінь прив’язався до мене і, як старий знайомий, пішов слідом. Їздити верхи я вмів – навчився, коли працював об’їждчиком; мав і сідло.

На красивому скакуні в’їхав я у двір, красуючись перед батьком. А він служив колись у кавалерії, та ще й в драгунському полку - в конях розбирався. Батько підійшов, поплескав коня по шиї і похвалив. Я став просити, щоб кінь залишився у нас. Пройшла чутка, що німці даватимуть землю – буде чим оброблять. Батько подивився і сказав лише одне слово: «- Повременім». Це означало, що коня треба відвести туди, де він був досі, що я і зробив. Так вчив мене батько – говорив мало, але вагомо. Тепер я йому менше заперечував, ніж в недавньому минулому.

А шляхом в цей час все повзла і повзла сталева змія війни, прискаючи по боках вогнем. Закінчився розгром радянських військ Південно-Західного фронту, в урочищі Шумейкове під Лохвицею загинув його штаб. Рештки розбитої армії, вийшовши з оточення, переодягнені в цивільне, понуро брели на схід в напрямку Ромен. Населення зі співчуттям і теплом старалося їм допомогти – хто як міг. Мати моя, Ольга Кирилівна, щодня пекла хліб – годувала знесилених у боях бійців. Здавалося, що всі люди живуть однією сім’єю і горе одне на всіх. У нас в домі двері не замикалися ні вдень, ні вночі. В середній хаті на долівці було наслано соломи, накрито рядном, таким же рядном вкривалися. Незнайомі люди приходили й зникали – кому коли потрібно. Це було чудове покоління людей, які робили добро і вміли його цінувати.

Німецькі солдати, що весь час рухалися шляхом, ніякої уваги на це не звертали.

Де дівалися ті перехожі люди, багато людей – невідомо.

 

Одного разу, коли вже зменшився потік людей на шляху, до нас завітав молодий невисокий чоловік – з усього видно, що червоноармієць. Ми з товаришами сиділи за столом і пили самогон. Запросили і його. Тоді не заведено було питати: «- Куди йдеш і хто ти?» - було й так усе зрозуміло. На столі були шахи. Він виявив бажання зіграти. Я був чемпіоном кутка. Ми зіграли з ним разів п’ять, і щоразу вигравав він, причому після 2-3 ходів.

Він побув години дві, і, вже виходячи з хати, поцікавився моїм прізвищем. Дізнавшись, що я і є Сеник, сказав, що «відомі вам товариші просили передати особисто про прихід гостей, яким треба забезпечити притулок і все інше, що скажуть». Сам пішов у напрямку на Ромни.

Минула доба чи більше, як заходять до хати три чоловіки у радянській військовій формі. Один з них був у дорогій офіцерській чистій шинелі, сам високий і стрункий, з явно вираженими кавказькими рисами обличчя, з довгою, ніби приклеєною бородою. Інших двох вже не пам’ятаю. Побули вони добу, а далі, не вступаючи ні в які розмови, взяли на дорогу дві паляниці хліба, шматок сала і пішли в напрямку лісу Борисівка. Й досі вірю, що то був генерал Баграмян[3]. Які «товариші» направили його до нас – я так і не взнав.



[1] Полуторка – вантажний автомобіль ГАЗ-А, розрахований на 1,5 т вантажу.

[2] Катерина Зеленко – радянська військова льотчиця, літак якої був збитий біля Анастасівки, неподалік Андріяшівки. Вважається, що 12 вересня 1941 року льотчиця своїм літаком таранила літак ворога. За це в 1961 році їй було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

[3] На початку війни Іван Баграмян був заступником начальника штабу Південно-Західного фронту. Вперте небажання Сталіна залишати ворогові Київ призвело до того, що цілий фронт потрапив в оточення. Оточені дивізії дістали наказ прориватися на Ромни. Зрештою, штаб фронту був розділений на декілька груп. Більша частина штабу включно з командуючим фронтом загинула під Лохвицею. Генерал Баграмян зміг вийти з оточення раніше, ніж воно замкнулося і сотні тисяч радянських солдатів  потрапили в полон. Пізніше І.Х.Баграмян займав високі пости в радянській армії, став Маршалом Радянського Союзу.

 

Теги:
2014-04-01 13:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар