Про що кричали пугачі: молодь самоорганізується - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » Про що кричали пугачі: молодь самоорганізується
   

Про що кричали пугачі: молодь самоорганізується

Спогади про часи окупації
Володимир Сеник (1924-2010). Був учителем історії та директором декількох (у різні часи) шкіл Глинського (тепер Роменський) району Сумської області. Останні 45 років жив у селі Глинську

Настала пізня осінь 1941 року.

В жовтні пішли короткі, але рясні дощі. Дорога розмокла і перетворилася на суцільне чорне болото: земляний грейдер, випуклий профіль якого, за розрахунками, мав сприяти стіканню води на узбіччя, за 7 років в весняно-літні періоди був розбитий автомашинами, грунт з його проїзної частини у вигляді пилюки був рознесений вітрами, а сама проїзна частина від цього перетворилася на широку канаву без стоку води. Машини з трудом пробиралися шляхом, не говорячи про важку техніку.

Восени один за одним верталися додому червоноармійці, жителі  Андріяшівки, в т.ч. й нашого кутка. Так повернулися Шевченко Яків, Дудченко Федір, а ще раніше поверталися чоловіки старшого віку. Вже замерзла річка, як повернувся мій товариш дитячих років Дудченко Борис.

Молоді було багато. Буряки були доступні, тому й горілка водилася. Був гріх – випивали, грали в шахи, слухали патефон[1]. У мене був великий набір пластинок з українськими і російськими піснями, а також записані на пластинку виступи Леніна.

Сходилися чоловік по 10-15, обговорювали почуті новини. Збиралися, в основному, у Дудченка Сави Пилиповича і Шевченка Івана Семеновича. Я багато читав, малював простим олівцем портрети своїх товаришів.

Книг у мене було багато, зокрема, політичного змісту – праці В.І.Леніна, Троцького, Бухаріна, Луначарського, Рикова[2] і інші.  Я їх купив у свого товариша Спаса Миколи, батько якого був завучем Перекопівської школи. Всі ці книжки у них виявилися зайвими і дісталися мені майже задарма. Перед приходом німців ці книги довелося заховати. Від вологості вони частково зіпсувалися.

Але незабаром трапилася нагода поповнить втрачене.  Через кілька днів після окупації німцями нашого села я з Іваном Кодаковим (це по вуличному, справжнього прізвища не пам’ятаю) зайшли в клуб і побачили жахливу картину: всі книги сільської бібліотеки були скидані на купу, а зверху ще хтось і оправився. Ми роздобули мішки і набили книгами аж 11 мішків. Увечері перенесли їх до нього в хлів (а жив він у провулку, що йде від центру села до кутка Бараніки). Днів через два возом перевезли книги до мене. Так утворилася у нас на шляху бібліотека.

 

Про що кричали пугачі: Півроку перед війною

Про що кричали пугачі: Завтра була війна

Про що кричали пугачі: Перші дні війни

Про що кричали пугачі: початок "нового порядку"

 

Так у спілкуванні, обміні думками сам по собі відбувся процес утворення патріотично налаштованої молодіжної групи. Вона була неформальною і не мала зв’язків з іншими антифашистськими організаціями чи партизанськими штабами.

Ініціаторів було троє: Литвиненко Михайло, Наріжний Анатолій і я. Ніякі записи, списки і прокламації не дозволялися. Кожен, хто готовий боротися за Батьківщину, знав, що він добровільно стає на цей шлях. Була можливість озброїтися – зброї було багато. У всіх членів організації права були рівні. Такий порядок був оптимальний, бо час від часу наші товариші опинялися в поліції. Так, в поліцію пішли Баранік Іван, Шевченко Григорій, Кодаків Іван, Мирний Іван, але ніхто з них і словом там не обмовився про те, що знав.

Найактивнішимичленами нашої організації, крім нас трьох, були Дудченко Борис, Олійник Іван, Стехно Андрій, Рябко Влас, Якименко Василь Іванович, Саєнко В’ячеслав, Нестеренко Іван, Діхнич Данило Наумович, Чужко Григорій. Діяльність наша зводилася до проведення роз’яснювальної роботи серед населення про стан справ на фронтах, зміцнення віри людей в перемогу над ворогом.

 

РАДІОПРИЙМАЧ

Я, як і раніше, часто бував у Гудимах, зустрічався з товаришами, обмінювалися чутками. Інформація, що доходила з фронтів, була мізерною. А всі радіоприймачі комуністи забрали, як і зброю, боячись не так німців, як свого народу, якому багато сала залили за шкуру. Таким чином, повністю обеззброївши своїх людей і кинувши їх напризволяще, самі накивали п’ятами.

Страшно подумати: діти, жінки, старики були забуті, кинуті владою напризволяще, а потім та сама влада, після її повернення ще називала їх зрадниками і ворогами. Це були люди, які пережили голодомор, багатьох із них виганяли з своїх хат на сніг, цілими сім’ями відправляли ешелонами в холодний Сибір. І от ці люди поступово розігрівали забутий в душі патріотизм...

 

Я вирішив будь-що знайти чи зробить радіоприймач. Щоб, як тепер говорять, прорвати інформаційний голод. Згадав, що у свого перекопівського друга Стехна Андрія бачив недіючий чудернацький приймач. Батько Андрія – дядько Левко купив його у працівника Андріяшівського політвідділу Смурговича. Андрій віддав мені приймач, ще й повідомив, що має цілу торбинку свинцевого шрифту, який дістав його батько в Роменській типографії для виготовлення дробу.

Пішли ми до лісу ясенового, де їхня сім’я жила на хуторі до війни, а потім за наказом була переселена до Перекопівки. Порпалися під вишнями довго, але так нічого й не знайшли.

На опустілому хуторі, де колись було три хати, тепер був розміщений військовий склад боєприпасів. У склад попала бомба, але він частково вцілів. Я вперше побачив  ящики, повні стрічок до кулеметів, ящики з патронами до гвинтівок. Оскільки гвинтівок у нас було вже вдосталь, клунок патронів я приніс і додому.

Приймач я дістав, але нічого в ньому не тямив. Порадився з Литвиненком і Наріжним Анатолієм і вони взялися його оживити. Та не так то було просто.

Згадали, що до війни в школі був радіогурток, де зібрали приймач і всім показували – тоді то було справжнє диво. Відзначилися учні Миколенко і Шурік (прізвища не пам’ятаю). Останнього до армії не призвали, бо він не бачив на одне око. Він і зробив наш приймач діючим. Між іншим, Шурік був сином німця-колоніста[3] з півдня України. Він жив біля школи, а в 1943 році разом з матір’ю кудись зник...

Але потрібні були ще й батареї – анодні й накальні. Два комплекти їх вдалося дістать у Володьки (прізвища не пам’ятаю), жив він біля річки. Батареї доставили до Наріжного Анатолія і вирішили залишить приймач у нього.

Будинок його і тепер стоїть на виїзді з Андріяшівки в Гудими. Одну його половину займали тоді Анатолій з матір’ю, а друга була пуста. Там у комірчині ми й розмістили приймач, а антену прилаштували під залізним дахом. Так ми почули Москву на Жовтневі свята, слухали, як відбувався парад і виступ Сталіна. Радіо включали не кожного дня, а час від часу.

Одного разу мало не попалися. Анатолій був дома, коли зайшли два поліцаї і, на щастя, зразу побачили на столі горілку. Поки вони її пили, Анатолій пообіцяв принести добавки, і тим часом виніс радіо до купи гною, замаскував там, як міг. А поліцаям приніс бутиль самогону, який вони тут же випили. Потім пройшлися по хатах, а в комірчину так і не заглянули.

З того часу ми ретельніше готувалися до сеансів. Коли я хотів послухати, то приходив пізно увечері в домовлений час і так само непомітно зникав, щоб не викликати підозри.

Про приймач знали троє: Литвиненко, Наріжний і я. Про почуте по радіо один з нас наче випадково говорив комусь, а особливо балакучим. Ніби знайшов листівку чи чув у Ромнах на базарі – це щоб відвести підозри. Чутка миттєво розносилася по селу, часто обростаючи вигадками на користь наших. Так тривало весь 1942 рік і десь до половини 1943 року.

Особливо запам’ятався з’їзд антифашистів у Москві в період боїв під Сталінградом, виступ учасника цієї битви і його слова: «- Краще вмерти, ніж жити на колінах!». Слухали, аж волосся на голові підіймалося і стискалися кулаки.

Щоб це відчути, треба було жити в той час.



[1] Патефон – механічний програвач пластинок.

[2] Лєнін, Троцкій, Бухарін, Луначарскій, Риков – політичні діячі ранніх радянських часів.

[3] Німці-колоністи – люди, предки яких на запрошення цариці Єкатерини Другої та наступних російських царів переселилися з Німеччини в південні райони України ще в кін. ХVIII – на поч.ХІХ ст. Займалися переважно фермерською діяльністю в сільському господарстві. Під час війни зазнавали репресій, виселялися в Казахстан і Сибір, оскільки більшовики вважали їх потенційними симпатиками нацистської Німеччини.

 

Теги:
2014-04-08 15:50:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар