Про інститут козацтва — тюркського та українського - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Про інститут козацтва — тюркського та українського

Про інститут козацтва — тюркського та українського

Григорій ХАЛИМОНЕНКО

Упродовж двох століть досліджують історичний та філологічний аспекти терміна «козак», проте й досі немає остаточної етимології його, вчені вагаються щодо визначення хронологічної та географічної меж первісного ареалу козацтва.

Етимологія слова «козак» цікавила переважно істориків. В. Антонович, М. Грушевський, Д. Яворницький ще не мали того філологічного та історичного матеріалу, який давав би змогу розглядати феномен українського козацтва з огляду на тюркське козацтво. Скуті ж ідеологічними догмами історики СРСР мали право говорити про козаччину як соціальне явище пізньої доби — не раніше XV ст., а поєднувати генезу українського козацтва з інститутом тюркського козацтва вони, певна річ, не наважувалися. Сьогодні сходознавці слідом за В. Радловим констатують факт, що первісний ареал козаччини — це терени Кипчацького степу (Дешті-Кипчак). Щоправда, А. Самойлович, небезпідставно відсунувши хронологічну межу слова «козак» принаймні до XI ст., поширив і кордони Кипчацького степу — аж до Чорного моря, проте він не зробив висновку, що кипчацьке козацтво слід вивчати тільки у зв’язку з українським1. Натомість прообраз українського козацтва вбачали у напівкочових слов’янських громадах Азовщини, Чорноморщини та Дону історики школи В. Антоновича. Початки Запорожчини шукали в Тмутаракані М. Максимович та М. Грушевський. Виникнення козацтва пов’язували з долею змішаного українсько-тюркського населення такі чутливі історики, як М. Дашкевич і П. Клепатський. Бачили зв’язок між чорними клобуками й козаками М. Карамзін, М. Погодін, С. Соловйов. Основу козацтва вбачав у бродницьких громадах П. Голубовський: «Якщо козаки в Україні є наприкінці XV ст., то відкиньте досить часу на утворення самого Запорожжя, маючи при цьому на увазі, що обидва ці явища повинні були витворитися не за рік-два, а за десятки літ, щоб виробити ті типові риси, ті ні з чим не схожі звичаї та мораль, якими вирізнялося Запорожжя; зробіть все те, і ви прийдете до кінця XIII або початку XIV століття... Остання звістка про бродників датована 1254 р. Але громада, вже й так відома як бродники, котрі вдарялися в екскурсії і в Угорщину, й у Візантію, і яка змогла зберегтися до самої татарської навали, не могла зникнути раптово»2.

М. Дашкевич у своїй монографії про болохівців, згадуваних в Іпатіївському літописі, пише, що в 50-х роках XIII ст. уже й українське населення Побужжя за прикладом болохівців вирішує певним чином поєднатися з тюрками, котрі залишилися в цьому районі після монгольської навали3.

Як реальний факт існування тюркського козацтва у чорноморських степах розглядали історію цього ареалу в ХІІІ — ХІV століттях П. Клепатський та І. Каманин.

Цікаво, що й етимологія слова «козак», і сама історія виникнення та розвитку козаччини, цього самобутнього соціального та етнічного явища, до останнього часу мало цікавили науковців тюркомовних країн, зокрема Туреччини. Наприклад, стаття QAZAQ у турецькій енциклопедії4 — лише коротеньке тлумачення терміна, фактично скальковане з пояснення В. Бартольда в «Енциклопедії ісламу». Та це й не дивно, таке явище, як qazaqlyq («козакування»), було характерним для тюркських етносів Центральної Азії, турки-османи дізналися про козаків із двох джерел: від кримців, передусім після нападів запорожців на турецькі приморські міста. Лише в добу Хмельницького Османська імперія почала сприймати запорозьке козацтво як самостійний етнос, осердя нової держави, а не військо польського короля чи терени Московського царства.

Отже, першочерговим завданням стає проблема етимологізації терміна «козак». В українській мові усталилося таке визначення слова «козак» — «представник вільної, не обмеженої державно-правовими нормами людності на південних теренах України, що з XV ст. стає відомою як соціальний стан, котрий усвідомив себе як захисник-охоронець південного прикордоння; пізніше представник військового стану»; «відважний, хоробрий, завзятий чоловік», «юнак»; «улюблений герой літератури романтизму».

Щодо походження слова накопичилося чимало версій як наївно-фантастичних, так і вірогідних — більшість їх розглянув А. Самойлович. Тюркологи ж вважають термін похідним від дієслова qaz-, пор. д.-т. qaz— «рити, копати», qazan— «здобути, надбати», qazan «надбання, прибуток, зиск, заробіток»5; с.-т. (чаг.) qaz— «блукати», каз., крм., тур. qaz— «копати», чаг., крм. qazaq «людина вільна, незалежна, шукач пригод, бурлака»; «звитяжна, загарлива людина; вправний вершник: неодружений чоловік», також чаг. qazaq— «чинити здобичництво, розбій», qazaqan «те, що властиве вільному степовику», qazaq y «розбійник, здобичник», qazaqlyq «пригода, мандри», qazaqluq «ватажок здобишників», тел. qazra «конокрадство», qazray «викрадач худоби», qazran— «сваритися»6; також тур. qazaq «чоловік, який повністю владарює над жінкою», «чоловік-деспот»7, кум. (заст.) qazaq «наймит, слуга»8, «зброєносець при феодалі, дружинник»9. Також дискутується правомірність читання давньотюркської рунічної форми VІІІ ст.: qazaqym «нерідний (названий) син»10.

Цікаві свідчення дає ногайська мова: «Ногайці всіх військових людей своєї орди називали козаками»11. «Козаком у ногайців називали людину, котра йшла зі своєї батьківщини на заробітки»12. У грамоті наприкінці XIV ст. слово у значенні «наймит» зареєстровано на півночі Росії: «...да слуга монастырский казак»13.

У мовах народів Кавказу термін має подібні значення: осет. qazaq «найманий воїн, найманий робітник», також qazajraq «кріпак», мегр. qazaxi «селянин, герой, молодець»14, дарг. qazaq «слуга»15; також пор.: «Черкеських князів мегрели досі називають кашах-мепе»16.

Декотрі тюркологи вважають, що тюрк. qaraq «утікач, бурлака, злодій» — це фонетичний варіант слова qazaq17.

Також це слово міститься в кипчацько-арабському словнику 1245 р.: qazaq «сам, самотній», а також у словнику XIV ст. із мамлюцького Єгипту: qazaq bаsly «неодружений»18. Крім того, історик із Центральної Азії Мухаммед Хайдар (пом. 1551 р.) у своїй історії «Таріх-і Рашіді» дає дуже цікаве тлумачення слова «козак»: «По смерті Абдулгаїр-хана в узбецькому улусі стався такий розбрат, що степовики заради своєї безпеки почали шукати притулку у Кирей-хана і Джанибек-хана, які відійшли від узбецького ханства ще раніше, отож обидва ці хани посилилися завдяки втікачам. А що вони відокремилися від свого улусу і певний час були людьми безмаєтними та ще й бурлаками, то їх називали козаками»19.

Двоюрідний брат Мухаммеда Хайдара, відомий узбецький письменник, султан Бабур у своїх спогадах описує події приблизно 1500 р. і під терміном «козакування» розуміє насамперед такі поняття: «існування споріднених племен (народів) без єдиної (централізованої) влади», «поневіряння без постійного житла», «безвладдя», «боротьба котрогось князя-вигнанця за владу»: «У добу безвладдя й козакування моя мати була переважно зі мною; Тугчі нападав на козаків Танбала, розбивав їх та привозив їхні відрубані голови. З околиць Андижану та Оша наші джигіти-козаки теж невтомно й відважно гонили у ворога табуни»; «Через те, що молодший хан виріс на окраїнних землях, то намет, у якому він мешкав, був скромний, козацький»20.

У такому ж значенні термін «козак» знаходимо й у творі Абдурразака Самарканді: «Декотрі з узбецького війська, ставши козаками, приходили в Мазандеран (1440 р.) і, вчинивши повсюдно грабунки, йшли геть»21.

Цікаво, що в посольській грамоті великого князя Івана ІІІ від 5 вересня 1477 р. до хана Менглі-Герая, який аж до 1475 р. провадив тривалу династичну боротьбу зі своїми братами, останнього названо козаком: «Коли єси был казаком»22. І це закономірно, адже Менглі-Герай став ханом лише 1475 р., а доти він, відокремившись від свого роду, козакував — боровся за владу.

І тільки наприкінці XV ст. на противагу терміну «узбек» слово «козак» набуває політичного змісту, ставши етнонімом народу, який залишився був на теренах сучасного Казахстану: народ, що його слідом за росіянами і ми називаємо казахами, насправді має самоназву qazaq23.

Хоча центральноазійські автори початку XVI ст. продовжували вживати термін «козак» у значенні «вільний», «бурлака» одночасно з етнічним поняттям, перше значення цього слова тепер домінує на другій частині первісного ареалу його поширення, а можливо, й виникнення — Причорномор’ї. Те, що козацькі ватаги гуляли в Криму вже у XIII ст., не викликає сумніву. Грецький Синаксар 1308 р. (Сугдея) повідомляє: «Того ж дня сконав раб Божий Алмалчу, Самаків син, — леле, молода людина, — що його закололи козаки»24.

Статут Генуезьких колоній 1499 р. фіксує певні правові засади козацтва як усвідомленого соціального інституту на теренах Криму: «Коли трапиться придбати якусь здобич козакам кінним або кафинцям, чи на ловах татарських биків, чи деінде, постановляємо й визначаємо: аби консул Кафи й інші чиновники або й котрась висока особа аж ніяк не сміли вимагати собі частки з такої здобичі, а хай вона трактується як вільна (від податку) і з повним правом належить тим, хто її захопив чи підстрелив, і хай консул Кафи намагається тих козаків кінних підтримувати, виявляючи їм усяку допомогу й ласку25».

Рузбехан (пом. 1521 р.) у своїй «Мігман-намеі Бухара» свідчить, що ногайці, котрі кочували біля Волги, «говорили про декотрих мурз, які внаслідок розбрату буЛИ витіснені зі своїх улусів»: «Живуть козаком... козакують... їздять у козаках... бурлакують у козаках»26. До речі, у складі ногайського етносу є рід qazaq.

Як бачимо, ареал козаччини сягав Центральної Азії, вбирав у себе південні степи Волги та Крим — тож чи може виникати сумнів, що цей соціальний інститут бурхливо розвивався на теренах Чорноморщини та українського степу?

Наводячи характеристику, яку дав 1466 р. козакам Длугош: «Fugitivi, praedones et exsules, quos sua lingua... kozakos appelant», П. Клепатський безапеляційно стверджує: «Отже, Крим та Азовсько-Чорноморські степи — ось первісні колиски козацтва... уже на початку XIV ст. Найпоширенішим таке явище стало у татар; переважно з татарських улусів виходили відчаюги-молодці на пошуки легкої здобичі. За прикладом татарського молодецтва з українських замків та сіл подалися до степу ватаги шукачів пригод і легкої здобичі. А що аналогія між першими і другими напрошувалася сама по собі, то й українські молодці були названі козаками. Коли ж козацтво стало звичайнісіньким явищем, то виникли й відповідні терміни — «ходити в козацтво», що означало перш за все «виходити в поле» чи «на низ» по здобич... Розбійництво і грабунок — тільки один бік діяльності козаків. З другого боку, це промисловці, вдатні до полювання, пасічництва, рибальства, вивезення соли тощо»27.

Підсумкову характеристику інституту тюркського козацтва в «Енциклопедії ісламу» дав відомий сходознавець В. Бартольд: «Ще недавно поняття qazaq надихало епічні славослів’я. Починаючи з XV ст., тюрки й монголи називали козаком особистість, яка з політичною метою відокремилася від своєї держави і сама чи з родиною вкупі шукала шляхів опанування степу. Цим словом називали також князів, яким не вдалося досягти влади й котрі вимушені були блукати по країні без певної мети. Ця назва поширилася пізніше й на цілі племена чи союзи, котрі відокремились від своєї держави, щоб стати козаками. І нарешті, у декотрих кочових народів увійшло у звичай посилати юнака, вже здатного до військової служби, у степ, аби він там загартувався. До найвідоміших козаків минулого зараховують Тимур-бека з його садовниками та узбека Шейбані-хана (1500 — 1510) з його соратниками. Їхньою політичною метою була зміна державного порядку — вони не визнавали за правопорядок усталені відносини. Політична мета, а саме зміцнення становища свого народу чи то шляхом зміни уряду, чи то шляхом збагачення його на кістках ворога — все те було тільки приводом до завоювання слави, яка для героїчної особистості є понад усе. Коли ж скрутні часи XVII століття призвели до особистого збагачення, то це було вже виродженням козацтва»28.

Дослідники козаччини залишають поза увагою важливе коло питань щодо першого періоду становлення українського козацтва: чи воно виникло з українського населення лише як повторення образу тюркського козацтва, чи стало результатом поступового вливання тюрків в український лицарський орден або ж навпаки — постало з двомовного тюрксько-українського етнічного колективу в просторах Гуляй-поля...

Не викликає сумніву, що не лише назви одягу, зброї, речей господарського і побутового вжитку, а й майже вся військова та адміністративна титулатура й атрибутика (кош, курінь, осавул, отаман, бунчук, сурма тощо) суціль тюркського походження. Навіть більше, регламентування життя і бою (поділ на курені, захист табором тощо) запозичено від тюрків. Водночас численні документи, що свідчать про здобичництво тюркських козацьких ватаг у степу, навіть не згадують про наявність бодай примітивного козацького ордена, що його можна було б зіставляти із Запорізькою Січчю. Якщо такий орден був у тюрків, якщо тюркське козацтво жило ізольовано своїм кошем, поділялося на курені, керувалося отаманами й осавулами, об’єднувалося одним бунчуком і булавою, то залишається одне з двох: або в українському степу у ХІІІ — ХІV стст. козацтво вже було, і лише брак документів тієї епохи пояснює відсутність інформації, або ж такий організм перебував на той час у зародковому стані й розвинутися міг тільки на українському просторі. Гіпотетично можна стверджувати: центру, подібного до Запорозької Січі, у тюрків не було — як на обширах Центральної Азії, так і в Приазов’ї. Його вперше створили змішані тюрксько-українські ватаги, які в основу військової системи свого ордену поклали багатовіковий досвід стратегії й тактики бою в степу — починаючи з доби чорноклобуцьких прикордонних загонів в арміях українських князів домонгольського періоду і закінчуючи практикою такого досконалого військового організму, як Золота Орда. Але й зовсім заперечувати діяльність козацьких таборів ще до XIII ст. чи й раніше категорично не можна: проблема вимагає скрупульозного врахування всіх чинників і ретельного опрацювання великої кількості досі незайманих документів про соціальні рухи та історію війн тюрків як на теренах сучасної України, так і на всьому шляху просування тюрків та монголів з їхньої прабатьківщини до Чорного моря й Криму. Комплексне вивчення проблеми може бодай частково засвідчити, що козацькі табори були вже в XI — XII стст. у басейнах Росі й Сули, де мешкало самобутнє змішане тюрксько-українське населення, переважно чорноклобуцька племінна спільнота, яка виконувала роль прикордонних загонів у війську київського князя. Цікаво, що французький історик Шарль-Луї Лесюр (пом. 1849 р.) в «Історії козаків» («Histoire des Qosaques»), виданій 1814 р. у Парижі, переконував: предки козаків — половці. Здається, він мав рацію, адже після монгольської навали ця категорія тюркського етносу — професійні вояки — не могли щезнути раптово і назавжди. Ось ще одне свідчення: «Протягом татарського панування над Руссю баскаки або татарські губернатори чи воєводи тримали при собі по кількасот татар — озброєних вершників для власної охорони, і називали їх козаками, бо всі були безпритульні й жили за плату»29.

Як бачимо, традицію київських князів продовжують володарі й інших регіонів уже в XIII ст.: так, ординський баскак у Курському князівстві 1282 р. «закликав черкесів із Бештау або ж П’ятигір’я та оселив їх у слободах під назвою козаків». А що ці козаки чинили довкола грабунок, то курський князь Олег за дозволом хана прогнав їх зі свого князівства. До цих вигнанців, які тривалий час переховувалися по лісах та яругах, приєднувалися заброди з усіх руських князівств. Нарешті вони досягли берегів Дніпра, де від місцевого ханського правителя одержали землю на оселю нижче Канева. Тут вони збудували собі містечко, точніше — острожок, і дали йому назву — Черкаськ, позаяк більша частина їх була з роду черкасів»30.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та «Я»


1 Самойлович А. О слове «казак» // Материалы особого комитета по исследованию союзных и автономных республик. — Вып. 2. — Лг., 1927.

2 Голубовский П. Печенеги, торки и половцы до нашествия татар. — К., 1884. — С. 209.

3 Дашкевич М. П. Болоховская земля и ее значение в русской истории. — К., 1876.

4 Turk ansiklopedisi. — Cilt XXI. — Ankara, 1974. — S. 438.

5 Древнетюркский словар. — Лг., 1969. — С. 439.

6 Радлов В. Опыт словаря тюркских наречий. — Т. 2. — СПб., 1905. — С. 361-367; 386.

7 Турецко-русский словарь. — М., 1977. — С. 527.

8 Бамматова 3. 3. Кумыкско-русский словарь. — М.: Советская энциклопедия, 1969. — С. 178. -410 с.

9 Дмитриев Н. К. Строй тюркских языков. — М., 1962. — С. 535.

10 Дискуссия о термине «казак» // Изв. АН Казахской ССР. — Серия обществоведения. — 2. — Алма-Ата, 1968; Пріцак О. Тюркська етимологія назви «козак» // Український історик. — Т. ХХХХІІ. — 2005. — Ч. 2-4. — С. 166. II Бутков П. О имени «казак» // Вестник Европы. — №21. — СПб., 1822. — С. 193.

12 Милых К. Ногайские тексты // Языки Северного Кавказа и Дагестана. — 4.2. — М.; Лг., 1949. — С. 249.

13 Срезневский И. И. Материалы для словаря древнерусского языка. — Т. I. — СПб., 1893. — С. 1173.

14 Абаев В. И. Историко-этимологический словарь осетинского языка. — Т. II. — Лг., 1973, — С. 272-274.

15 Мусаев М. Заимствованная лексика даргинского языка // Проблемы лингвистического анализа. — М., 1966. — С. 161.

16 Адыги, балкарцы и карачаевцы в известиях европейских авторов XIII-XIX веков. — Нальчик, 1974. — С. 354.

17 Doerfer G. Tiirkische und mongolische Elemente im neupersische. — Bd. 3. — Wiesbaden, 1967.

18 Курышжанов А. Исследование по лексике «Тюркско-арабского словаря». — Алма-Ата, 1970. -С. 154.

19 Хайдар Мухаммед. Ркп Інституту сходознавства АН Узбекистану за шв. — №1490.

20 Бабур-наме. Записки Бабура. — Ташкент, 1993. — С. 92; 123.

21 Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. — Т. 2. — М.; Лг., 1941. — С. 199-201.

22 Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Османской Порты. — Одесса, 1889. — С. 273.

23 Krader L. Ethnonymy of Kazakh. — American Studies in Altaic Linguistics. — Blomington, 1962. — 126; Благова Г. Ф. Исторические взаимоотношения слов «казак» и «казах». — Этнонимы. — М., 1970. — 143 с.

24 Заметки XII-XV веков, относящиеся к Крымскому городу Сугдее (Судаку), приписанные на греческом Синаксаре //Записки Одесского общества истории и древностей. — Т. 5. — Одесса, 1863. — С. 613.

25 Записки Одесского общества истории и древностей. — Т. 5. — Одесса, 1863. — С. 767.

26 Ибрагимов С. «Мигман-наме» как источник по истории Казахстана XI-XIV вв. — Новые материалы по древней и средневековой истории Казахстана. — Алма-Ата, 1960. — С. 144.

27 Клепатский П. Очерки по истории Киевской земли. — Т. I. — Одесса, 1912. — С. 511.

28 Bartold W. Qazaq.-Enzyklopaedie des Islam. — Bd. 2. — Leiden-Leipzig, 1927. — S. 896.

29 Георги И. Описание всех обитающих в Российском государстве народов. — Ч. 4. — СПб., 1799. — С. 199.

30 Словарь географический Российского государства. — Ч. 3. — М., 1803. — С. 3; Коков Дж. К истолкованию топонима «Черкасы» и слова «казак». — Уч. зап. Кабардино-Балкарского гос. ун-та. Вып. 25. — Нальчик, 1965. — С. 3-6.

Теги:
2015-07-24 16:38:17
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар