Президент «Швейцарії Сходу» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Президент «Швейцарії Сходу»

Президент «Швейцарії Сходу»

Політичний портрет Євгена Петрушевича
Микола ЛИТВИН, доктор історичних наук, професор, керівник Центру дослідження українсько-польських відносин Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України

Типовий максималіст, безкомпромісний політик, а тому людина нереальної політики. Найтрагічніша постать новочасної нашої історії. Так характеризували сучасники, Лонгин Цегельський та Сидір Ярославин, життєвий шлях президента Української національної ради ЗУНР Євгена Петрушевича. І справді, цей харизматичний діяч сповна пізнав не тільки радість державотворення 1918 — 1919 рр., але й гіркоту політичних поразок середини 20-х років.

Народився майбутній лідер ЗУНР 3 червня 1863 р. у містечку Буськ на Львівщині в сім’ї місцевого пароха й декана греко-католицької церкви. Батько обирався віце-маршалом Повітової ради в Кам’янці Струмиловій, був знавцем історії й літератури, людиною широкого духовного світогляду, глибокої національної свідомості. Виховав трьох синів і трьох дочок. Після закінчення Академічної гімназії Є. Петрушевич записався на студії правничого факультету Львівського університету. Вже в студентські роки став одним із лідерів молодіжного руху, очолював «Академічне братство». Після отримання ступеня доктора права відбув практику в талановитого правника, директора товариства «Дністер» Степана Федака, а відтак відкрив у місті Сокалі адвокатську канцелярію. Виявив себе талановитим організатором суспільно-політичного й культурно-освітнього життя у віддаленому від галицької столиці повіті. Був головою повітової «Просвіти», будівничим Народного дому, співорганізатором повітової ощадної каси, очолював боротьбу проти москвофільства, яке мало досить сильні позиції на Сокальщині. Як адвокат здобув прихильність широкого загалу населення професійним захистом від свавілля властей.

ПАРЛАМЕНТСЬКИЙ ЗАХИСНИК УКРАЇНЦІВ ГАЛИЧИНИ

У грудні 1899 р. Є. Петрушевич вступив до новопосталої Української національно-демократичної партії (УНДП), його однопартійцями стали М. Грушевський, К. Левицький, І. Франко, Ю. Романчук, В. Нагірний та інші відомі політики. На перших (після прийняття в Австро-Угорщині демократичного закону) виборах до парламенту в травні 1907 р. талановитого адвоката обрали послом від великої виборчої округи Сокаль — Радехів — Броди. Він став одним із лідерів (поряд із К. Левицьким) Українського клубу. Згодом його обрали заступником (1913) і головою (1916) парламентської репрезентації; виступи Петрушевича на сесіях відзначалися цілеспрямованістю і глибокою аргументацією. Є. Петрушевич критикував політику австрійського уряду в національному питанні, постійно звертав увагу парламенту на нехтування владою українською мовою, інтересами сільської бідноти, наполегливо вимагав впровадження реформ.

1909 року Є. Петрушевич переніс адвокатську канцелярію до гірського Сколе, де невдовзі став посадником міста. 1910 р. його обрано послом від Стрийської виборчої округи до Галицького крайового сейму — вищої представницької інституції влади краю. Вже на першій вересневій сесії того ж року він виступив з доповіддю від радикального крила українських послів під час гострої дискусії з приводу нового закону про вибори до сейму. На виборах 30 червня 1913 р. до Галицького сейму увійшли 32 українські посли, зокрема, авторитетні Сидір Голубович, Іван Куровець, Теофіл Кормош, Іван Макух, Роман Перфецький, Лонгин Цегельський. На цьому керівництво Українського клубу не зупинилося. Зайнявши провідні позиції в комісії для опрацювання нового виборчого закону, Є. Петрушевич і К. Левицький домоглися збільшення квоти українців у сеймі до 62 мандатів (із 241), що було схвалено 11 лютого 1914 р. послами сейму. Крім того, після довголітньої боротьби з поляками нарешті ухвалено постанову про заснування у Львові українського університету. Є. Петрушевич також подав до суду інтерпеляцію щодо утисків владою сільського населення й стримування трудової еміграції українців. У цей час він багато спілкувався з наддніпрянськими політемігрантами, членами Союзу визволення України (СВУ, заснований 4 серпня 1914 р.).

Не менш активну участь Петрушевич брав у діяльності австрійського парламенту. Разом із К. Левицьким, Л. Цегельським, Т. Окуневським він підготував брошуру «Що робили наші посли в парламенті? Маніфест руського (українського) парламентарного клубу» (1911), в якій стверджувалося, що становище української фракції було дуже важким через її малочисельність, але депутати доклали чимало зусиль для покращення становища українського населення і здобуття для нього поваги інших парламентських угруповань і уряду.

У розпал Першої світової війни Є. Петрушевич замінив К. Левицького на посаді голови Української парламентської репрезентації (УПР). Боротьба за інтереси українства особливо загострилася після оприлюднення 23 жовтня 1916 р. цісарського маніфесту, який надав полякам право на відновлення державності й фактично підпорядкував Галичину Польщі. З цього приводу між українськими парламентаріями, з одного боку, та австрійськими і польськими, з іншого, розгорнулася справжня війна. Є. Петрушевич провів низку зустрічей з впливовими діячами Австро-Угорщини, оприлюднив кілька публічних аргументованих заяв, відстоюючи історичну справедливість щодо Галичини — української етнічної території та її народу, що мав таке ж право на національну державність, як й інші народи імперії. 30 травня 1917 р. голова УПР оголосив у парламенті заяву, в якій домагався відновлення Галицько-Волинської держави, дотримання владою принципів самовизначення поневолених народів. Використовуючи такі потужні аргументи, як участь українців, зокрема, легіону Українських січових стрільців (УСС), у війні на боці Австро-Угорщини, антиросійське спрямування політики Загальної української ради (ЗУР), українські посли на чолі з Є. Петрушевичем і К. Левицьким домоглися восени 1917 р. деякого послаблення утисків із боку урядових чиновників та польської адміністрації українського населення Галичини. Українців почали більше залучати на керівні посади в місцеві та регіональні установи, більше того, Іван Горбачевський став міністром здоров’я (1917 — 1918), а Йосиф Ганінчак — генеральним прокурором Австрії. Вдалося змістити відверто пропольської орієнтації цісарського намісника в Галичині генерала Діллера, якого замінив поміркованіший і прихильніший до українців генерал Кароль фон Гуйн. Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінив навіть К. Левицький, його опонент з деяких важливих питань. «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, — згадував він 1937 р. — Поміж послами належав до діячів гострішого тону».

Під час міжнародних переговорів у Брест-Литовському в лютому 1918 р. Є. Петрушевич очолив галицьку делегацію, яка, хоча й була усунута від безпосередньої участі в дискусіях, але сприяла внесенню в таємний додаток до укладеної угоди між центральними державами, УНР та більшовицькою Росією зобов’язання Австрії надати Галичині автономію до 20 липня 1918 р. Проте польські представники таки зірвали у віденському парламенті ратифікацію Брест-Литовських угод, що захищали Галичину від зазіхань Варшави й, по суті, були кроком до відновлення в краї української державності. У відповідь Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити на федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність.

ЧАС ВИРІШАЛЬНОГО ВИБОРУ

Усвідомлюючи, що монархія Габсбургів стоїть на межі розвалу, 10 жовтня 1918 р. галицький політичний провід під керівництвом Є. Петрушевича ухвалив рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту (найвищу політичну нараду), щоб визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів парламенту, галицького й буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств 19 жовтня проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави, а напередодні обрало Українську національну раду (УНРаду) на чолі з Є. Петрушевичем. До неї увійшли, як зауважив Л. Цегельський, «люди заслужені, розумні, світлі, чесні та віддані своєму народові серцем і душею. Кожен із них був знаменитим промовцем і парламентарем». 21 жовтня на зборах відпоручників з усього краю в Народному домі Петрушевич у присутності митрополита А. Шептицького оголосив опрацьований ним статут УНРади та виклав план легального перебрання влади. З цим виїхав до Відня, де намагався пришвидшити рішення австрійського уряду щодо передачі влади українцям.

Однак мирним шляхом перебрати владу у Галичині не вдалося. У зв’язку з реальною загрозою приєднання краю до Польщі львівська делегатура УНРади під керівництвом К. Левицького й Військовий комітет на чолі з Д. Вітовським 1 листопада 1918 р. здійснили переможне повстання у Львові й на теренах Галичини та Буковини. У розпал національно-демократичної революції 1 листопада проголошено утворення Української держави, а 9 листопада сформовано Державний секретаріат. У краї розгорнуто національно-державне будівництво. Розв’язана поляками війна, запеклі бої у Львові та Перемишлі, а також революційні події в Угорщині не дали змоги Є. Петрушевичу оперативно виїхати до краю. Довелося спішно організовувати повернення галичан з італійського і балканського фронтів, агітувати австрійських старшин вступати в Галицьку армію, вирішувати майнові справи ліквідованої монархії. До Станіслава, куди перебралося керівництво ЗУНР, він прибув лише наприкінці грудня 1918 р., і вже 3 січня 1919 р. у театральній залі готелю «Австрія», де мешкали урядовці, провів першу сесію УНРади, на якій одноголосно прийнято ухвалу про злуку з Українською народною республікою (УНР): «Українська національна рада, виконуючи право самоозначення Українського народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішнім днем Західно-Української народної республіки з Українською Народною Республікою в одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку... До часу, коли збережуться установчі збори з’єдненої Республіки, законодатну владу на території бувшої Західної Української Народної Республіки виконує Українська національна рада. До того самого часу цивільну і військову адміністрацію на згаданій території веде Державний Секретаріат, установлений Українською національною радою як її виконуючий орган». Під цим доленосним документом стояли підписи Є. Петрушевича і А. Горбачевського, членів Виділу УНРади. Наприкінці засідання переобраний на посаду президента УНРади Є. Петрушевич запросив членів ради «бути свідками походу зі смолоскипами, а коли військовий оркестр заграв марш «Гей, не дивуйтесь, добрії люди, що на Вкраїні повстало!», на очах президента з’явилися сльози радості.

Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня 1919 р. Є. Петрушевича включили до складу Директорії УНР, але в її засіданнях до літа він участі не брав. Із Симоном Петлюрою зустрічався 27 лютого 1919 р. у Ходорові на польсько-українських переговорах за участю голови антантівської місії Ю. Бартелемі. Власне, саме тоді їхні погляди на українську геополітику розійшлися. Є. Петрушевич розкритикував Головного отамана, який розглядав можливість встановлення демаркаційної лінії по р. Західний Буг і фактично допускав включення Львова і Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну (5% світового видобутку нафти) до Польщі.

УКРАЇНА У ВИРІ ВІЙНИ 1918 — 1920 рр. КАРТА БОЙОВИХ ДІЙ

Загалом же УНРада, як зауважив Л. Цегельський, «працювала як справжній парламент — її члени мали досвід роботи у парламенті, сеймі та повітових радах ще за Австрії. Засідання ради проводилися зазвичай відкрито, тож доступ на ѓалерею для публіки був вільний». Як Президент УНРади Є. Петрушевич здебільшого виконував репрезентативні функції та, згідно з Тимчасовим основним законом, не мав реальних прав для реалізації власних поглядів на внутрішню й зовнішню політику держави. Його надмірний парламентаризм і конституціоналізм часом були перешкодою при ухваленні рішень. Але своєю політичною культурою, парламентським досвідом і тактом Є. Петрушевич умів впливати на перебіг подій. УНРада під його проводом діяла як справжній парламент, де панувала атмосфера демократизму й свободи слова. На трьох станіславівських сесіях (2 — 4 січня, 4 — 5 лютого, 25 березня — 15 квітня 1919 р.) вона опрацювала низку необхідних законів, які регламентували суспільно-політичне й економічне життя, заклали правову базу держави й відповідали прагненням народних мас, завдяки чому вдалося уникнути гострих соціальних конфліктів. На відміну від Наддніпрянщини й більшовицької Росії, в ЗУНР не було місця проявам анархізму, отаманщини та іншим деструктивним явищам, небезпечним для молодих держав. Є. Петрушевич підтримав укладання польсько-української угоди від 2 лютого 1919 р. про двосторонню санітарну діяльність, обмін полоненими та інтернованими. Згідно з нею, до 20 березня з таборів інтернування й в’язниць було випущено на волю 1149 поляків, насамперед, інвалідів, жінок, дітей, чоловіків віком понад п’ятдесят років, священиків. Українська сторона наполягала на якнайшвидшому звільненні українців з польських таборів (Львів, Баранов, Домб’є). Є. Петрушевич не заперечував і проти діяльності лояльних до влади польських громадських структур — Польського національного комітету, Комітету польських залізничників у Станіславі, сприяв виходу польських газет, друку тримовних оголошень. Радів, що євреї в польсько-українському конфлікті офіційно зайняли нейтральну позицію, а після львівського погрому 22 листопада 1918 р. все більше симпатизували українцям, на початку 1919 р. навіть створили Жидівський курінь Галицької армії.

РОЗБРАТ ЯК ЗЕРНО ПОРАЗКИ

У травні — червні 1919 р. польське військо, за сприяння Антанти, захопило майже всю Галичину, а румунське — Буковину та Покуття. Під загрозою державної кризи УНРада на екстреному засіданні в Бучацькому монастирі Отців Василіян 9 червня надала Є. Петрушевичу диктаторські права, які означали сумісництво обов’язків президента й голови уряду. Відтак, функції Державного секретаріату передано уповноваженим: зокрема, Сидору Голубовичу — функції уповноваженого з внутрішніх справ, Віктору Курмановичу — військових, Степану Витвицькому — закордонних. Загалом, це рішення було схвалено галицьким суспільством, але керівництво УНР розцінило його як недемократичне, вбачаючи у ньому сепаратистські тенденції. Тоді Є. Петрушевича було усунуто із Директорії, а щоб утримувати вплив на регіон, при уряді УНР 4 липня утворено Міністерство для Галичини на чолі з соціалістом Семеном Вітиком. У результаті — взаємини Є. Петрушевича з С. Петлюрою загострилися. Зроблено навіть невдалу спробу через командира окремого залізничного куреня І. Сіяка (згодом дипломата УСРР у Варшаві) арештувати Диктатора. Ситуацію намагався використати радянський уряд УСРР, голова якого X. Раковський пропонував Є. Петрушевичу військовий союз у боротьбі з Польщею всього лише за однієї умови — припинити стосунки з Директорією. Але соборницькі інтереси Є. Петрушевича перемогли: після невдалого завершення наприкінці червня 1919 р. Чортківської операції прийнято пропозицію С. Петлюри приєднати Галицьку армію до Збройних сил УНР для спільної боротьби з більшовиками. Генерал М. Капустянський, який брав участь у тогочасних переговорах з Диктатором, зауважив: «На всіх нас зробив велике сильне враження доктор Євген Петрушевич. Велика, поважна постать, замислене обличчя, добре розвинене підборіддя — ознака сильної волі — гордий погляд. До справи ставився він з незвичайною увагою. Почувалось, що ця людина добре знає, яка величезна на ньому одному лежить відповідальність». 16 — 17 липня 1919 р. урядові структури й галицькі бригади перейшли Збруч і розмістилися в районі Кам’янця.

Незважаючи на спротив частини галицьких старшин, Є. Петрушевич підтримав створення 11 серпня спільного командування обох армій — Штабу Головного отамана на чолі з генералом Миколою Юнаківим. У другій половині серпня 1919 р. об’єднана армія розгорнула бойові дії на Правобережжі й на короткий час визволила Вінницю, Житомир, Київ, хоча Є. Петрушевич намагався насамперед зайняти чорноморське узбережжя з Одесою, а вже тоді брати столицю. З 24 вересня армія билася на двох фронтах — не лише проти більшовицького, але й денікінського війська. Впродовж війни керівництво УНР неодноразово вело сепаратні переговори з поляками. Знесилена жахливою епідемією тифу (і до того ж практично без чобіт в осінні холоди), Начальна команда Галицької армії змушена була заради порятунку 6листопада на станції Зятківці укласти перемир’я з денікінцями. 7 листопада про це дізнався по телефону стривожений Є. Петрушевич. Наступного дня, коли на станції Деражня йому показали сам текст зятковецької угоди, він заплакав. Того ж дня роздратований Є. Петрушевич звільнив з посади командувача Галицької армії генерала Мирона Тарнавського і начальника штабу полковника Альфреда Шаманека за непогоджене підписання договору з Добровольчою армією А. Денікіна. Головний отаман вимагав від Є. Петрушевича розстріляти самоуправного генерала, але Диктатор вирішив передати його під суд польового трибуналу. Щоправда, польовий суд (13 — 14 листопада) під головуванням отамана С. Шухевича і за сприяння адвоката, сотника А. Шалинського, визнав дії М. Тарнавського хоч і самочинними, але виправданими у даній ситуації, і генерала лише понизили в посаді, він очолив 2-й корпус.

У цей час на адресу Диктатора посипалося багато звинувачень у зраді УНР, змові з ворогом, саботажі спільних бойових дій. Ситуацію загострили спроби наддніпрянського уряду змусити Є. Петрушевича передати С. Петлюрі верховне командування Галицькою армією. Врешті-решт, роздратований Диктатор 12 листопада категорично відмовився передати галицькі бригади в підпорядкування штабу Армії УНР. Того ж дня він скликав у Кам’янці-Подільському засідання галицького уряду за участю представників громадсько-політичних організацій, члена Директорії А. Макаренка й військового міністра УНР Володимира Сальського. Останній підтвердив, що ситуація безнадійна: «Війна для нас скінчена. Поконала нас не мілітарна сила ворогів, а тиф. Наддніпрянська армія не має заспокоєних навіть елементарних вимог, вона опору ставити не може. Галицька армія в такім самім стані. Вона в більшості вже оточена». Відтак, дехто з галичан навіть пропонував усунути С. Петлюру від командування армією як нефахівця у військових справах. Наприкінці виступив Є. Петрушевич, неабияк вразивши присутніх: «Мусимо залишити думки про самостійність і шукати порятунку з Денікіним. Лінія Директорії, власними силами, це ризикований шлях... Росія не є така страшна, як Польща. Треба погодитися на автономію, бо ми ще не доросли до самостійності. Українцям бракує до державного будівництва освіти, інтелігентності; тому думати сьогодні про самостійну Україну — це просто фантазія!» Отже, кам’янецька нарада підтвердила кардинальні розходження в позиціях галицького і наддніпрянського проводів щодо продовження війни з білогвардійцями та перспектив подальшої визвольної боротьби. Є. Петрушевич теж зрозумів, що оточена і небоєздатна Галицька армія не має вибору: в разі відмови перейти на бік білогвардійців вона в повному складі потрапляє до полону.

14 листопада С. Петлюра зробив останню спробу переконати Диктатора передати верховне керівництво УГА командуванню Армії УНР, однак той категорично відмовився навіть обговорювати цю болючу тему. Ввечері того ж дня Є. Петрушевич отримав інформацію про домовленість С. Петлюри про зайняття польськими частинами Кам’янця і розцінив це як останній доказ дворушництва Головного отамана. Відтак, він фактично дозволив перейти галицьким бригадам на бік Збройних сил півдня Росії для спільної боротьби проти більшовиків. Згідно з текстом нової угоди від 17 листопада 1919 р., за Галицькою армією залишалася адміністративно-організаційна автономія, діловодство українською мовою, право на проведення мобілізації та поновлення за рахунок надходження галицьких бранців з інших країн. Право керівництва та контролю над внутрішнім життям армії залишалося за Є. Петрушевичем, який після зайняття поляками 14 листопада Кам’янця через Румунію виїхав до Відня. Водночас білогвардійці зобов’язалися розмістити хворих галичан у своїх шпиталях, і слова свого вони дотрималися.

Зрозуміло, що перехід галицького стрілецтва в стан недавнього ворога викликав неоднозначний суспільний резонанс. Дії Є. Петрушевича засудив член Виділу УНРади соціал-демократ Семен Вітик. «Політично це був промах, якого не можна допуститися навіть в найкритичніших хвилинах», — так охарактеризував у 1930 р. перехід УГА до А. Денікіна четар Дмитро Паліїв, ад’ютант М. Тарнавського й один із прихильників угоди з білогвардійцями.

У ВИГНАННІ

В еміграції Є. Петрушевич розгорнув боротьбу на міжнародній арені за відновлення незалежності ЗУНР. Коли у листопаді 1919 р. Антанта запропонувала галицькій делегації в Парижі проект державної автономії Галичини на 25 років у федерації з Польщею, Є. Петрушевич його не підтримав (хоча частина галицьких політиків — В. Панейко, Є. Левицький, С. Голубович, Л. Левицький, Л. Цегельський — готові були погодитися на цей компроміс).

З певною надією зустрів Диктатор договір між країнами Антанти і Польщею 10 липня 1920 р. у Спа, де допускалася можливість встановлення в Галичині «лінії Керзона», що відповідала етнографічному українсько-польському кордону й залишала поза Польщею Східну Галичину. Договір також передбачав запрошення на майбутню конференцію західноукраїнських представників. У серпні 1920 р. екзильний уряд терміново реорганізувався, до нього ввійшли досвідчені державні діячі Кость Левицький, Володимир Сінгалевич, Степан Витвицький, Ярослав Селезінка, Осип Назарук та ін. Передусім він намагався не допустити юридичних рішень Ліги Націй щодо передачі Східної Галичини Польщі. Голова уряду надсилав українські місії на міжнародні переговори в Ригу і Женеву. Багато уваги приділялося взаєминам із США. Протести Є. Петрушевича надходили не лише до секретаріату Ліги Націй та Ради Послів, але й до президента США. Є. Петрушевич допускав прихід американських концесій на територію майбутньої Галицької республіки.

У лютому 1921 р. Ліга Націй визнала Польщу тимчасовим окупантом Східної Галичини за умови, що її сувереном є Антанта, рекомендувала Раді амбасадорів країн Антанти розглянути українське питання. Аби чітко окреслити прагнення галицьких українців, уряд Є. Петрушевича опрацював і представив союзним державам проєкт Конституції незалежної Галицької республіки, що була орієнтована на західні демократії, надаючи широкі права й свободи усім національностям краю. Водночас, за ініціативи уряду в Галичині здійснено широкомасштабні акції бойкоту виборів до польського сейму та призову до війська. Нарешті вдалося домогтися включення галицького питання для розгляду на міжнародній конференції в Генуї у квітні 1922 р. Є . Петрушевич особисто очолив галицьку делегацію, до якої увійшли К. Левицький, С. Рудницький і О. Назарук. Але дискусію щодо майбутнього Галичини було зірвано. Саме там відбулися його перші контакти з представниками радянської України, зокрема, з X. Раковським, якому імпонувала конфронтація уряду ЗУНР із С. Петлюрою. Влітку 1922 р. переговори з Є. Петрушевичем у Відні вів радянський дипломат Ю. Коцюбинський. Ці заходи більшовиків робилися з метою розколу української еміграції в Чехословаччині, Польщі та Австрії, що здебільшого мала антирадянський характер. Варшава, яку продовжували підтримувати країни Антанти, розгорнула не менш активну дипломатичну діяльність за збереження влади над Східною Галичиною. У вересні 1922 р. її керівництво здійснило низку акцій, що мали вплинути на світове суспільство, зокрема, було проголошено закон про воєводську автономію Галичини, заснування українського університету у Львові, поширено заяву уряду з пропозицією Є.  Петрушевичу розпочати переговорний процес.

5 березня 1923 р. уряд ЗУНР надіслав країнам Антанти ноту, в якій виклав власний проєкт розв’язання польсько-українського конфлікту. Але для цього пропонувалося передати еміграційному уряду всю повноту влади у Східній Галичині. Водночас, зазначалося, що «Галицька держава буде ... конечною і єдиною базою до консолідації Великої України». Але аргументи уряду Є. Петрушевича щодо створення своєрідної «Швейцарії Сходу» не бралися до уваги. Через дев’ять днів, 14 березня 1923 р., Рада амбасадорів у Парижі всупереч волі українців ухвалила рішення про анексію Східної Галичини Польщею. Провід ЗУНР терміново надіслав протестні заяви до Ради послів у Парижі, Ліги Націй. Після обнародування протестних заяв Є. Петрушевич у травні 1923 р. розпустив екзильний уряд і ліквідував дипломатичні представництва і місії за кордоном. Галицькі державні й політичні діячі повернулися до краю й включилися у легальну діяльність. Є. Петрушевич переїхав у Берлін, де продовжив дипломатично-пропагандистські акції на захист поневоленого народу.

Саме у берлінський період, залишившись без моральної підтримки соратників, відчуваючи матеріальні труднощі, Є. Петрушевич піддався впливу ілюзій щодо зміни національної політики радянської влади в Україні, особливо в період «українізації». Biн відвідував прийоми в радянському посольстві, зустрічався з послом М. Крестінським. Однією з перших радянофільство галицького діяча засудила Українська військова організація (УВО). У відповідь «Український прапор» виступив з критичними статтями щодо діяльності УВО. Спецслужби СРСР, які відстежували настрої в середовищі еміграції, в одній із довідок за 1923 р. занотували: «До складу Національної Ради ЗУНР входять націонал-демократи, радикали і соціалісти-демократи. Національна Рада є найвищим органом ЗУНР. Її мета — добиватися самостійності Східної Галичини, яка, на думку Ради, має стати базою для «Великої України». Зі складу Нац. Ради ЗУНР виділено виконавчий орган або уряд, який іменується «диктатурою», яку очолює Петрушевич. Між диктатурою ЗУНР і групою Коновальця весь час є деякі розходження, хоча й ті й інші мріють про створення «Самостійної Великої України». Головне розходження в тому, що «диктатура» добивається спочатку самостійності Галичини, щоб мати базу, де можна було б організувати всеукраїнські сили і звідти розпочати боротьбу за соборну Україну. Група ж Коновальця вважає, що українці повинні тимчасово визнати Галичину за Польщею, тим самим отримати від Польщі амністію, повернутися в Галичину, тут вступати до військово-повстанських загонів, проникати на Україну і там творити українську державу, і тільки після створення її думати про Галичину... Рішення послів не повинно викликати зажуру і слабодухість, а навпаки вплинути на підвищення їхньої бойової енергії... Ця лебедина пісенька Петрушевича є насправді «доказом» того, що, напевне, обдурювали й водили його за ніс різні міжнародні аферисти... Настає момент, коли різкіше ніж будь-коли перед галичанами ставиться питання, з ким і куди піти — з Польщею чи з Радами».

1925 р. група прихильників Є. Петрушевича на чолі з О. Думіним розколола УВО й утворила Західноукраїнську народно-революційну організацію, яка невдовзі розпалася. Радянофільські настрої Є. Петрушевича, як і багатьох його співвітчизників, розвіялися на зламі 1930-х pp., коли в Україні розгорнулися масові репресії й терор органів ДПУ-НКВС. Подальші роки емігрантського життя були надзвичайно важкими через матеріальні нестачі.

Помер Є. Петрушевич 29 серпня 1940 р., похований на берлінському цвинтарі римо-католицької катедри св. Ядвіги представниками УНО, які встановили на могилі пам’ятник. 2002 р. прах Є. Петрушевича перепоховано на меморіалі вояків УГА на Личаківському цвинтарі.

2008-11-01 17:04:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар