Правда дає силу - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Правда дає силу

Правда дає силу

Що таке національна гордість і в чому вона виявляється: приклад Польщі
Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

Здається, мало хто вже заперечує, що відчуття національної гідності, без якого немислимою є як особиста, так і всезагальна свобода, випробовується насамперед у тяжкі для народу часи. Легко виявляти всю гідність у «спокійну», «тиху» добу без жахливих потрясінь та загроз - і непросто (це м’яко кажучи) бути гордим і самодостатнім у роки бурхливих зіткнень, струсів та двобоїв. Цю істину можна проілюструвати на конкретному прикладі із зовсім нещодавньої польської історії.

...Кінець 1980 року. В країні швидко й невблаганно набирає силу опозиція комуністичному режиму, ядром якої була профспілка «Солідарність» - цей унікальний політичний союз робітничого класу Польщі та демократично налаштованої інтелігенції (плюс, звісно, костел, представники котрого відігравали винятково важливу роль!). Зауважимо, до речі, що в переважній більшості республік колишнього СРСР, крім країн Балтії, складові цього політичного союзу, який інтенсивно працював на розвал «єдиного й нерушимого», були зовсім іншими: прагматична частина партійного, комсомольського та державного апарату + новітній підприємницький клас (що значною мірою виріс із напівкримінальних «цеховиків») + частина демократичної інтелігенції, яка від самого початку грала не за власним сценарієм, + окремі «гнучкі» представники силових структур. Як бачимо, читачу, різниця між тодішньою східноєвропейською (зокрема, польською) та пострадянською розстановкою сил є більш ніж суттєвою. А втім, ми трохи відволіклись - мова в нас піде про Польщу в грудні 1980 року.

Звісно, «кремлівські старці» - члени Політбюро - не могли байдуже дивитись на те, як, за їхнім визначенням, «руйнуються засади соціалістичного ладу в братній «Польщі». Генсек Леонід Брежнєв, Михайло Суслов, Андрій Громико, Дмитро Устинов, Юрій Андропов на засіданнях Політбюро постійно обурювалися: доки будуть нахабніти польські «антисоціалістичні сили», інспіровані із Заходу; чому правляча Польська об’єднана робітнича партія не дає відсіч цим відступам»?! Цілком серйозно розглядалась можливість воєнної інтервенції в Афганістані та кривавої війни там! За особистою вказівкою міністра оборони СРСР маршала Устинова наприкінці 1980 року біля кордонів Польщі було влаштовано грандіозні військові навчання з’єднань держав-членів Варшавського договору з однією очевидною метою: залякати! Було очевидно, що над польською державністю нависла цілком реальна загроза.

Як же повели себе в цій ситуації поляки? Ось головне, ключове запитання? Злякались, прагнули піти на компроміс із агресивним східним сусідом, «умиротворити» його? Почитаємо репортаж кореспондента французької газети «Монд» Бернара Гетта про одну воістину цікаву подію - про відкриття в Гданську 16 грудня 1980 року пам’ятника жертвам комуністичного режиму. Тут, по-перше, показовими й важливими є красномовні деталі, на які зверне увагу вдумливий читач; а, по-друге, оця розповідь наочно пояснює, чому сучасна політична й духовна історія Польщі та України настільки суттєво відрізняється, чому ми - в «сірій зоні», тобто, по суті, в «Русском мире», а поляки - в Європейському Союзі.

Отож ознайомимось докладніше з матеріалом Бертрана Гетта. Ось що він писав: «Пам’ятник жертвам режиму - це три гігантські сталеві хрести, прикрашені якорями, що символізують жертви робітничих повстань 1956, 1970 та 1976 років. Якорі втілювали собою море, котре годує робітників узбережжя, вони нагадували також і про німецьку окупацію, коли якір був символом Руху Опору. На пам’ятнику - чотири написи: список жертв режиму, благословіння Папи Йоанна Павла Другого, біблійний псалом та строфа з вірша Нобелівського лауреата 1980 року, видатного польського поета Чеслава Мілоша: «Ти той, хто завдав болю простій людині, ти той, хто сміється над його болем, - ти не будеш відчувати себе у безпеці!».

«На відкриття пам’ятника 16 грудня 1980 року, - веде далі Бернар Гетта, - зібралось у Гданську 500 тисяч людей. Були запрошені й керівники правлячої комуністичної ПОРП, і вони просто не могли не приїхати на цю урочисту церемонію. Здається, вся Польща зібралась тут, у Гданську, завдяки «Солідарності». Уже двадцять разів після серпня (1980 року. - І.С.) в країні відбувались неймовірні речі. І все ж таки залишаються неймовірними ці три гігантські сталеві хрести, які здаються непереможними, такими, що йдуть ген високо в небо, щоб підтвердити свою силу; ці слова, це викарбувані золотом на стіні Гданської верфі: «Вони віддали свої життя, щоб ти міг жити гідно». Чи можна сьогодні (нагадаємо: це - кінець 1980 року. - І.С.) уявити собі пам’ятник жертвам 1956 р. у Будапешті, жертвам Стіні в Східному Берліні, жертвам Сталіна в СРСР, жертвам процесу Сланського в Празі? Тут історія говорить правду, спокійно й без ненависті. Говорить просто, бо народ позбавлений історії, церкви та профспілки. Присутні зустрічають абсолютною мовчанкою члена Політбюро ЦК ПОРП та голову Державної ради Польщі Яблонського (до речі, тоді - номінального главу держави. - І.С.), а також секретаря воєводського комітету партії, секретаря ЦК, міністра культури та віце-прем’єра. Зате сотні тисяч людей бурхливо аплодують Леху Валенсі, єпископам та командувачу військово-морського флоту Польщі.

Рівно о 17-й годині лунають сирени судноверфі. Холодно, йде дощ зі снігом. Штандарти шахтарів, корогви із зображенням Божої Матері та національні прапори майорять на вітру, здригаються, неначе віддаючи салют. Люди, що зібрались перед пам’ятником та на прилеглих вулицях, розрізані мовби на рівні квадрати жовтими касками суднобудівельників, котрі виконують функції охоронців служби порядку. Оркестр та хор виконують сумну, печальну композицію, спеціально створену композитором Кшиштофом Пендерецьким. Потім - перегук мертвих. Актор Даніель Ольбрихський, якого висвітлювали у темряві прожектором, читає одне за одним імена загиблих. Після кожного імені десятки, сотні тисяч людей відповідають: «Він з нами!».

Родичі жертв, серед яких жінка, що здригається від плачу; розрізають величезну мотузку, яка тримає символічні вітрила, що прикривають пам’ятник. Лех Валенса запалює Вічний Вогонь, який горітиме між двома хрестами. 17 годин 25 хвилин. Церемонія завершилася».

На цьому завершується й репортаж Бернара Гетта. Звісно, кремлівські геронтократи не бажали змиритись із падінням так званого реального соціалізму в Польщі, хоча найбільш поінформовані та впливові люди, як от, приміром, Юрій Андропов, просто змушені були брати до уваги справжній, а не міфічний розклад сил у ПНР. Один із найвідповідальніших працівників тодішньої радянської розвідки - М. Леонов - доповідав наприкінці 1980-го голові КДБ про ситуацію в Польщі. Леонов згадував: «Я чесно та відверто виклав наше розуміння обстановки в Польщі. Пригадую, що завершив я свій короткий виступ словами: «Партія та уряд в Польщі втрачають контроль над обстановкою. При збереженні теперішніх тенденцій розвитку внутрішньополітичної ситуації вибух є неминучим, причому він може статись у найближчому майбутньому, можливо, вже за кілька місяців». За столом запанувала мовчанка, - згадує Леонов. - Андропов відсторонено подивився у вікно і запитав:

- Як ви гадаєте, на чому тримається зараз влада в Польщі?

- Практично на трьох опорах: партійних функціонерах, Міністерстві внутрішніх справ та армії. Соціальну базу зруйновано до останньої межі.

Поставивши ще кілька запитань, Андропов підбив підсумок розмови в несподіваний спосіб:
- Будемо вважати, що сьогодні в нас не було ні переможців, ані переможених. Треба думати над тим, як стабілізувати (оця вже «стабільність» в розумінні КДБ! - І.С.) обстановку в Польщі на тривалий період, проте виходити з того, що ліміт наших інтервенцій за кордоном на сьогодні є вичерпаним».

«Чіткіше висловитись було неможливо, - резюмує Леонов. - Для учасників тієї розмови було ясно, що так звана доктрина Брежнєва, яка передбачала використання збройних сил СРСР для підтримки соціалістичного ладу в європейських країнах Варшавського пакту, вже померла. У Радянського Союзу вже не було сил для таких операцій».

***

Але ті 500 тисяч польських громадян, що зібрались у холодному грудні 1980-го в Гданську, відчували (і цілком слушно) реальну загрозу з боку радянської наддержави. Загрозу свободі й незалежності . Вони не відділяли одне від другого - тому й були єдиною нацією. Тому й вистояли під шаленим тиском з боку Москви.

І ще вони знали, що за свободу треба платити. Будь-яку ціну, аж до найвищої. Бо немає нічого дорожчого за свободу, честь та гідність. Чи знає це дезорієнтована, маргіналізована частина сучасного українського суспільства? Та, в списку пріоритетів якої, згідно з деякими соціологічними опитуваннями, дешеві харчі й дармова гречка посідають перше місце, а політична, економічна та духовна свобода - десь приблизно двадцяті...

2012-07-06 10:42:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар