Повернути країну собі-2 - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Повернути країну собі-2

Повернути країну собі-2

Ігор Сюндюков

Закінчення. Початок

Отож, я син свого народу і покликаний служити йому (світоглядна настанова, яку й сьогодні заперечують деякі авторитетні українські інтелектуали: мовляв, я нікому нічим не зобов’язаний, окрім своєї родини та найближчих друзів. Такий підхід багато що пояснює!). Мандела вірив у це покликання. Не знаємо, чи був він знайомий з афористичним висловлюванням Джавахарлала Неру: «Найгірший ворог свого народу — це національна інтелігенція, вихована колонізаторами», але можна стверджувати, що «вихованцем» колонізаторів ця людина аж ніяк не була.

Нельсон здобув добру освіту, непогано знав західну історію та культуру. Щодо освіти: спочатку була методистська-протестантська початкова середня школа, згодом — методистський коледж, потім — Університет Форт-Хейєр (єдиний на той час вищий навчальний заклад, де мали право здобувати освіту африканці й жителі індійського та змішаного походжень. Це було 1939 року). Нельсон мав намір стати бакалавром гуманітарних наук.

Невдовзі за участь у студентських страйках він був відрахований із Форт-Хейєра. Проте вищу освіту таки здобув: заочно закінчив Вітватерсрандський університет, отримавши одночасно ступінь бакалавра мистецтв і бакалавра права.

Останній диплом давав йому легальну можливість займатися юридичною практикою. Нельсон Мандела став першим у Південній Африці чорношкірим адвокатом і присвятив багато років захисту прав африканців-городян, які піддавалися жорстоким приниженням та переслідуванням з боку расистської влади.

Тоді ж розпочалася його діяльність як політика: 1944 року Мандела вступив до лав Африканського національного конгресу (АНК) — провідного об’єднання багатомільйонного корінного населення країни, яке висувало гасла самовизначення для африканців, скасування колоніальної системи. Більшість членів АНК, в тому числі Мандела, стояла на засадах ненасильницької боротьби (наш герой все життя називав своїм духовним учителем Махатму Ганді, а також одного з наставників самого Ганді — Льва Толстого — чию публіцистику він уважно вивчав впродовж 27 років ув’язнення). І не провина Мандели та інших лідерів АНК — Олівера Тамбо, Уолтера Сісулу, Ешлі Мда, — що на криваве насильство уряду ПАР, який вдавався до розстрілу беззбройних мирних демонстрацій африканців (рубежем тут стала кривава бійня у Шарпевілі в березні 1960-го, коли загинуло від 60 до 110 людей) вони мусили відповідати підпільною збройною боротьбою, нападаючи на важливі для влади об’єкти. Принаймні, то був не їхній вибір.

ПІСЛЯ 27 РОКІВ УВ’ЯЗНЕННЯ НЕЛЬСОН МАНДЕЛА ЗАКЛИКАВ НЕ МСТИТИСЯ, А «ЛІКУВАТИ СТАРІ РАНИ»

В усякому разі світогляд Мандели не був агресивно-»партизанським». Ось його слова: «Я не расист, я зневажаю расизм, бо вважаю його проявом варварства, звідки б він не походив, будь то «чорний» або «білий» расизм». І ще важливе уточнення: «Гіркий досвід навчив нас дивитися на білу людину як на нещадну й безжальну людиноподібну істоту, чиє цілковите нехтування нашими правами і абсолютна байдужість до нашого благополуччя робить усі її запевнення лицемірними й повністю позбавленими сенсу».

Однак він наполегливо відстоював своє бачення майбутнього: не «Африка для африканців», не «справді африканська Африка», а багаторасове демократичне гармонізоване суспільство, де є місце для всіх громадян — «чорних», «білих», індусів та «кольорових» (ось у цьому полягає величезна історична заслуга Мандели — він не відмовився від своєї мети навіть коли АНК вимушено став на шлях підпільної збройної боротьби). У «Хартії свободи», котра ще 1955 року була ухвалена Конгресом народів Південної Африки за найактивнішої участі Мандели, є принципово важливі слова: «Південна Африка належить усім, хто тут живе, — і чорним, і білим».

Вже тоді ім’я Мандели стало відомим усій країні. Він очолив «добровольців» — так називали африканців, які публічно спалювали видані урядом «перепустки», за допомогою яких поліція контролювала їхнє пересування країною. «Добровольці» — і серед них насамперед Мандела — неминуче прирікали себе на арешт й в’язницю. Спочатку вирок Нельсону був таким: дев’ять місяців тюрми умовно. Потім суд заборонив йому залишати Йоханнесбург строком на два роки.

У житті кожної людини — а публічного політика, можливо, передовсім — настає мить, коли вона має відповісти самій собі: яку ціну готова заплатити за свої переконання, за захист своїх ідеалів, яку жертву готова принести? Для Нельсона Мандели така мить настала навесні 1960-го, після жорстокого розстрілу мирної демонстрації у Шарпевілі, про що ми вже згадували. Партія АНК була оголошена поза законом; Мандела і керівництво партії мусили почати збройну боротьбу. Нельсон та його соратники заявили: «Ми не бажали цього, але якщо уряд відповідає на наші справедливі мирні вимоги пострілами — ми теж візьмемо в руки зброю». Була створена підпільна збройна організація «Умконто ве сізве» — «Спис нації», яка розпочала активну боротьбу, вже аж ніяк не ненасильницьку (цікаво було б розглянути в цьому аспекті історію ОУН та УПА, їхню боротьбу з владою Польщі, нацистською Німеччиною та Кремлем!).

Мандела заявив тоді: «У житті кожного народу настає час, коли залишається тільки два вибори: підкоритися рабству або боротися. Така мить настала зараз для Південної Африки. Ми не підкоримося насильству, і у нас немає іншого вибору, окрім завдати удару у відповідь усіма силами, що в нас є, для захисту нашого народу, нашого майбутнього і нашої свободи». У 1960 — 1962 рр. військова організація «Умконто ве сізве» провела низку диверсійних заходів і збройних нападів на економічні та військові об’єкти уряду. У відповідь, зрозуміло, партія та Мандела особисто були оголошені «терористами».

Він був схоплений поліцією безпеки ПАР (за активного сприяння ЦРУ США) 5 серпня 1962 р. Навесні 1964-го в Йоханнесбурзі відкрився судовий процес. Прокурор зажадав для Мандели та його 16 соратників смертної кари. Наш герой у відповідь виголосив промову, яка зробила його ім’я знаменитим у цілому світі.

«Усі роки свого життя, — сказав він, — я повністю присвятив себе боротьбі за африканське населення. Я боровся як проти панування «білих», так і проти панування «темношкірих». Я вірив і вірю в ідеали демократичного і вільного суспільства, де всі громадяни живуть у гармонії та мають рівні можливості. Це той ідеал, заради якого я готовий жити і якого я прагну. Але якщо це буде необхідно, то заради цього ідеалу я готовий померти».

12 червня 1964 року Мандела був засуджений до довічного ув’язнення (загроза страти була цілком реальною). Попереду були 18 років неволі на острові Роббен, в одиночній камері фортеці, що розташовувалася поблизу Мису Доброї Надії (!). Як «особливий» ув’язнений, він мав право на один візит та один лист протягом півроку. Йому неодноразово пропонували свободу в обмін на публічну відмову від боротьби з режимом апартеїду (1982 року президент ПАР Пітер Бота наказав перевести Нельсона у тюрму Полсмур, де умови утримання були м’якішими — то був символічний «жест примирення» з боку влади). 10 лютого 1985 року його відвідала у в’язниці донька Зінзі. Наступного дня Мандела передав на волю таке послання: «Для мене дорога моя свобода, але свобода народу для мене є дорожчою. Занадто багато людей загинуло, поки я був в ув’язненні, занадто багато потерпіло через любов до свободи. Я маю обов’язок перед ними, їхніми вдовами, сиротами. Ваша і моя свобода нероздільні. Я повернуся».

І він повернувся — внаслідок «історичного компромісу» з новим президентом ПАР Фредеріком де Клерком («південноафриканським Горбачовим»), що відкрив шлях до мирного, нереволюційного демонтажу системи апартеїду. Манделу було звільнено в лютому 1990 року, а за чотири роки відбулися перші демократичні нерасові вибори в Південній Африці, внаслідок яких президентом держави став знаменитий в’язень острова Роббен. Він ішов на цю посаду на один 5-річний термін, і дотримався слова: 1999-го передав владу наступникові — Табо Мбекі. Всесвітній авторитет Мандели був достатнім, аби сприяти проведенню життєво необхідних (і воістину популярних!) реформ — рівні громадянські права для всіх рас; суттєве розширення прав африканців на належне медичне обслуговування (де це можливо, безоплатне), на освіту (хоча різниця в якості освіти для білих та африканців не була подолана); пріоритетний доступ африканської більшості до ключових державних посад тощо. Але й досі є великі запитання до доступу африканців до «командних висот» в економіці — а це найважливіше. Неприпустимо високим є й рівень злочинності.

Мимоволі думаєш про паралелі між деколонізацією в ПАР та в Україні. У нас сама незалежність стала, якщо завгодно, теж результатом компромісу — тільки не між білою меншістю та африканцями, а між комуністичною номенклатурою + «комсомольцями» + силовиками + «червоним директоратом», з одного боку, і націонал-демократами — з іншого. Можна пояснити (але це тема іншої статті), чому і як перемога виявилася на боці колишньої і нинішньої владної коаліції; за часів Кучми вона «переформатувалася» в олігархічний консенсус (з обов’язковою «кримінальною» складовою!), наслідки чого ми долаємо і сьогодні.

Може, сталося так через те, що не виявилося авторитету рівня Мандели, який, вступаючи на посаду президента 1994 року, насамперед закликав не мститись, а «лікувати старі рани». І ще сказав: «Я не готовий забути — проте я готовий пробачити...»

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар