Право на Крим

Повернення

За законами справедливості і міжнародного права кримські татари мали б повертатися в ті місцевості, звідки були депортовані. Але ухвала Ради Міністрів СРСР визначила зони обмеженої прописки, до яких належали Бахчисарайський, Ленінський, Роздольненський, Сакський, Сімферопольський, Судакський і Чорноморський райони, а крім того, міста Сімферополь, Алушта, Євпаторія, Керч, Севастополь, Феодосія і Ялта. Власне в цих районах і містах у 1939 р. мешкало 178,4 тис. (81,8 % загальної чисельності) кримських татар. Водночас масове повернення їх до Криму спричинило об’єктивне, а часто й штучне, зростання цін на будинки при значному їх знеціненні у місцях заслання. Це гальмувало переселення. Вихід вбачався в будівництві нового житла, але влада відмовляла у виділенні земельних ділянок, посилаючись на відсутність вільних земель. При цьому вона всіляко заохочувала отримання таких ділянок російськомовним населенням під городи й дачі, лякаючи його загрозою, що Крим стане “татарським”. Пропонувалося запрошувати до Криму родичів та друзів, обіцяючи сприяння у спорудженні житла, побутовому облаштуванні, працевлаштуванні. Так, лише протягом 1989–1991 рр. було роздано 150 тис. земельних ділянок, після чого з’явилися численні оголошення про їх продаж за “умовні одиниці” чи обмін за автомобілі, відеомагнітофони тощо. У цих умовах Центральна Рада ОКНР на засіданні 9–10 червня 1989 р. ухвалила надати підтримку співвітчизникам, які здійснюватимуть самозахоплення вільних ділянок для будівництва житла. Влада відповіла на такі дії погромом наметових містечок, кримінальними справами, арештами, заохоченням провокацій з боку місцевого населення. Однак більшість самозахоплених ділянок згодом усе ж вдавалося “узаконити”. Так, від часу першого заволодіння вільними ділянками в серпні 1989 р. у Бахчисарайському районі до липня 1991 р. з 9645 захоплених вдалося “узаконити” 7265 ділянок, а на 2003 р. близько 45 тис. Але гіперінфляція звела збереження кримських татар до нуля, тому побудувати житло на зайнятих ділянках багато людей вже не змогли.

Мустафа Джемилєв, Гулістан, 1974 

Зростання масовості руху та посилення його організованості, піднесення авторитету ОКНР у СРСР і за кордоном змусила радянське керівництво вживати заходів для адекватного реагування на вимоги кримських татар. 12 липня 1989 р. постановою Ради Національностей Верховної Ради СРСР було створено Комісію задля всебічного вивчення проблем кримських татар. 14 листопада 1989 р. Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію “Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих насильницькому переселенню, і забезпечення їх прав”. Висновки та пропозиції Комісії Президія Верховної Ради СРСР розглянула на закритому засіданні 28 листопада. З метою відновлення історичної справедливості комісія запропонувала “вважати законними правами кримськотатарського народу повернення в місця свого історичного проживання і відновлення його національної цілісності… Відновлення прав кримськотатарського народу не може бути здійснене без відновлення автономії Криму шляхом утворення Кримської АРСР у складі Української РСР”.

Відтоді темпи повернення кримських татар на Батьківщину суттєво зросли. Якщо в 1979 р. у Криму їх проживало 5422 особи, у 1988 р. – 17 500, у 1989 р. – 38 365, у 1990 р. – 83 116, на серпень 1991 р. – 142 200, то у 2002 р. – 270 тис.

Явні ознаки розпаду радянської імперії, налагодження плідних відносин між кримськотатарським та українським національно-визвольним рухом спричинили переляк кримської партноменклатури, яка почала називати українців “новими окупантами Криму”. Вміло підживлювала сепаратистські настрої ухваленим 1989 р. Законом про мови в УРСР, який надав українській статус державної на всій території республіки, а отже й у Криму, де панівною була російська, хоча на півострові не було жодної школи з українською мовою викладання, української преси, ефірного часу на телебаченні, закладів культури. Екстремістські кола активно поширювали міф про “незаконність” передачі Криму Україні в 1954 р. Трактоване злочинним прагнення кримських татар своєї державності через відновлення ліквідованої після їх депортації Кримської АРСР тепер піднімалося на щит як панацея для захисту від українського і кримськотатарського націоналізму. Стимульована Москвою ідея референдуму щодо автономії передбачала створення на історичній батьківщині кримських татар не національної, а територіальної автономії, тобто фактично російської, яка могла б, користуючись своєю чисельною перевагою, приєднати Крим до Росії, або на час перехідного етапу тимчасово забезпечити собі статус самостійної республіки. Сподівання кримських татар та українців Криму на те, що Верховна Рада УРСР хоча б з метою збереження своєї територіальної цілісності та суверенітету заблокує проведення незаконного референдуму не справдилися. Хоча Закон України передбачав, що розгляд питання про статус будь-якої частини України можливий лише через загальноукраїнський, а не обласний референдум. ОКНР закликав кримських татар його бойкотувати. На референдум 20 січня 1991 р. було винесено питання: “Ви за відновлення Кримської АРСР як суб’єкта Союзу і учасника Союзного договору?”. “За” висловилися 93,26 % учасників голосування. Таке формулювання мало застерегти Україну від проголошення незалежності під загрозою втрати Криму. 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон “Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки”. Представники ОКНР були присутні в сесійній залі парламенту, але слова для виступу їм не надали, хоча йшлося про долю їхньої Вітчизни.

26 червня 1991 р. у Сімферополі розпочав роботу II Курултай (перший відбувся 25 березня 1917 р.) – з’їзд кримськотатарського народу у складі 300 делегатів з усіх районів мешкання кримських татар у СРСР та гостей з емігрантських організацій в Туреччині, Народного руху України, Української республіканської партії. Курултай констатував незаконність територіальної автономії Криму, ухвалив “Декларацію про національний суверенітет кримськотатарського народу”, таємним голосуванням обрав вищий представницький орган кримських татар – Меджліс, який очолив Мустафа Джемілєв. Основна мета народу визначена як побудова суверенної національної держави.

З помітним поступом у реалізації основної мети кримськотатарського національного руху – повернення на землю предків – проблеми депортованого народу не вичерпалися. Навіть в умовах незалежної України, а власне до неї перейшов тягар відповідальності за облаштування репатріантів у Криму, не лише через тривалий саботаж окремих відповідальних структур, а й через традиційну вже нестачу коштів, не вирішувалися. Та й нині залишаються актуальними багато життєво важливих проблем. Так, у перші роки XXI ст. щорічно в державний бюджет на забезпечення соціальних проблем депортованих закладалося близько 40 млн грн. Сума незначна, але реально отримати вдавалося лише 60–65 % зарезервованого. До того ж на одного кримського татарина в середньому припадало 8 грн на місяць, що у 15 разів менше, ніж на інших репатріантів (вірмен, болгар, греків та німців). За цим проглядався намір перенести конфлікт кримських татар з шовіністичною адміністрацією півострова у сферу взаємин з іншими репресованими. У результаті близько 40 % репатріантів не мали власного житла, в багатьох з 300 новостворених поселень й до нині немає водопостачання, доріг із твердим покриттям, а в деяких – навіть електрики. Проблемним залишається забезпечення кримських татар землею в сільських місцевостях. А саме в селах замешкали майже 75 % тих, хто повернувся у Крим. Їм не лише не повернули землі, відібрані під час депортації, а й ошукали у процесі приватизації. Земельний кодекс України визначив порядок передачі землі у приватну власність членам колишніх колгоспів, а кримські татари не могли бути членами колгоспів в Україні, бо з відомих причин перебували далеко за її межами. Незважаючи на наполегливі вимоги Курултаю і Меджлісу, до цього кодексу не було внесено пункту, що громадяни, які повернулися в Україну з місць депортації і мешкають у сільській місцевості, мають право на земельні паї в такому ж розмірі, як і члени колишніх колгоспів. Нині ж вони мають землі на одну особу майже втричі менше, ніж добровільні переселенці.

У критичному стані перебуває освіта рідною мовою. За перші 13 років незалежної України вдалося відкрити тільки 13 шкіл, які лише умовно можна назвати національними. У них навчалося всього 10 % дітей кримських татар. Ще за 10 років кількість шкіл зросла до 15. І це при тому, що до Другої світової війни у Криму існувало близько 400 кримськотатарських початкових, середніх та вищих навчальних закладів. 2003 р. в АРК загалом функціонувало 546 загальноосвітніх шкіл, у яких навчалося 175 836 учнів, з них 33 428 (19 %) кримські татари. А в згаданих 15 школах нині навчається 2919 дітей. Тобто, лише кожна восьма дитина навчається рідною мовою. Щоправда, в деяких російськомовних школах існують класи, в яких кримськотатарська мова – один із предметів або в них вивчають її факультативно півтори-дві години на тиждень, хоча практично знань такі заняття не дають – існують лише задля прикрашання критично негативної статистики. Підручники вдавалося видавати за кошти фонду Сороса, але він у цьому напрямі згорнув свою діяльність. Дитячих дошкільних закладів також практично немає. Один із них М. Джемілєв відкрив у Бахчисараї на кошти премії Управління Верховного Комісаріату ООН у справах біженців ім. Ф. Нансена, яку йому вручили 1998 р. за правозахисну діяльність. Отже, народ стоїть перед загрозою повної втрати рідної мови, тобто втрати своєї національної ідентичності та самобутності.

Не застосовується у Криму властивий цивілізованим країнам квотний принцип представництва кримських татар у виборних органах, місцевих радах, виконавчій та судовій владі. Лише на виборах 1994 р., після загальнонаціональних акцій протесту, на одну каденцію була виділена квота депутатів у Верховну Раду автономії в кількості 14 місць. Їх обирали самі кримські татари. На виборах 1998 р. квот вже не було. А через складність одержання українського громадянства після 1991 р. велика кількість репатріантів не мала права брати участь у виборах. До ВР АРК не потрапило жодного кримського татарина. На виборах 2002 р. вони змогли вибороти 7 мандатів. До Верховної Ради України представники кримських татар можуть потрапити тільки за партійним списком. Лише раз Рефату Чубарову вдалося перемогти в мажоритарному окрузі, бо там балотувалося півтора десятка російськомовних кандидатів, а майже всі голоси кримських татар були віддані Чубарову. На виборах 1998 р. В. Чорновіл вніс М. Джемілєва до прохідної частини списку, а Курултай закликав співвітчизників віддати всі голоси за Народний рух України. На виборах 2002 р. обидва згадані представники потрапили до списку “Нашої України”. Так, 2012 р. до ВР України за списком “Удару” пройшов М. Джемілєв, а до ВР АРК обрали Р. Чубарова. У виконавчих структурах АРК кримські татари представлені далеко не в усіх відомствах. Наприклад, у Кримському управлінні СБУ серед 2 тис. працівників не було жодного кримського татарина, в міліції Криму, де служать майже 12 тис. осіб, кримських татар менше сотні, в прокуратурі – близько 3 %, в системі охорони здоров’я – майже 5 %. Своєрідною формою легалізації Меджлісу на загальнодержавному рівні було створення в 1999 р. Ради представників кримськотатараського народу як консультативного органу при Президентові України в складі всіх членів Меджлісу. Адміністрація Януковича цей принцип порушила і Рада втратила свій авторитет.

Головною метою кримськотатарського національного руху було повернення всього народу на свою землю і відновлення національно-територіальної автономії у складі української держави. Виконання цих законних вимог він домагається й нині. Адже поза межами Батьківщини все ще перебуває близько 100 тис. співвітчизників, а повернутися вони не можуть через матеріальну скруту. Кримська автономія територіальна, тобто створена для прийшлого російськомовного населення. Основними елементами бажаної автономії мають бути функціонування кримськотатарської мови на території Криму на рівні з державною українською, адекватне представництво кримських татар в усіх структурах виконавчої, представницької і судової влади, прийняття законів про відновлення прав і свобод кримськотатараського народу та статус кримськотатарського народу в Україні, внесення відповідних змін у Конституцію АРК, у Земельний кодекс України, відновлення історичної топоніміки Криму тощо. 

Юрій Зайцев, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України