Помаранчева революція: між минулим і майбутнім - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Помаранчева революція: між минулим і майбутнім

Помаранчева революція: між минулим і майбутнім

Станiслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, доктор iсторичних наук, професор

Останнє торішнє число газети «День» було присвячене не стільки Новому року, скільки оцінкам подій, пов’язаних з президентськими виборами. У першому числі за цей рік газета надрукувала статтю політолога О. Валевського «Нова влада» з аналізом попередніх оцінок. Автор об’єднав їх у дві версії — конспіративну й громадянську. Перша версія визначає події як переворот, здійснений західними спецслужбами. Друга — тлумачить їх як революцію, спричинену корумпованістю й неефективністю старого режиму. Сам автор вважає, що «помаранчеві події» не є ні переворотом, ні революцією. Висновок, як визначає О. Валевський, досить суперечливий, але іншого немає.

Політично незаангажований фахівець, який вивчає сьогодення, навряд чи може дати чіткішу оцінку. Однак історик здатний пов’язати минуле з майбутнім. «Помаранчеві події» варті того, щоб їх поставити, з одного боку, у віковий контекст, з другого — вивчати на тлі закономірностей розвитку всього посткомуністичного світу. У всякому разі, до них серйозно поставилися політичні діячі й аналітики світового масштабу. Уперше з грудня 1991 року до України знову спрямована увага всієї планети. Якщо 13 років тому у ставленні світу більше відчувалися сумніви, ніж сподівання, то тепер песимістичних оцінок наших перспектив істотно менше.

Пропоную читачам газети несподіваний ракурс вивчення «помаранчевих подій». З радістю вислухаю заперечення, адже істина народжується в науковій дискусії. Треба зрозуміти, що з нами трапилося. Чому ми раптом стали іншими? Чи простежується в помаранчевій революції незворотність?

«ЗАХІД ЦИВІЛІЗАЦІЇ»

З кінця 80-х рр. країни Центральної та Східної Європи почали звільнятися від тоталітаризму. Відходила у минуле мутантна комуністична цивілізація, яка нав’язувала сотням мільйонів громадян невластиві людській природі норми життя.

Не всі мирилися з регламентованим життям у тоталітарній країні. У лідерах опору, як пам’ятаємо, йшли Польща, Угорщина й Чехословаччина. Активний опір у знекровленій сталінськими репресіями Україні майже не спостерігався. Від смерті Сталіна, після якої стало можливим фізичне існування дисидентів, і до кінця 80-х рр. кількість тих, хто відкрито виявляв незгоду з радянським способом життя, не перевищила кількох тисяч осіб.

Та різниця в масштабах активного опору не мала істотного значення. Поневолені країни Центрально-Східної Європи і союзні республіки СРСР стали вільними не через боротьбу з політичним режимом, а внаслідок його саморозпаду. Він розпався під вагою нерозв’язних проблем, породжених власним існуванням.

Багатьом iз нас у 1991 році здавалося, що крах комунізму — це достатня умова для досягнення європейських стандартів життя. Виявилося, однак, що поміж нас і досі є немало відданих комуністичній ідеї громадян. Ще більше тих, хто бажав би повернутися в минуле, яке поневолювало, але забезпечувало кожному мінімальні стандарти існування. Та головне інше: тоталітаризм — це не тільки режим, здатний зникнути за лічені дні, але й суспільно-економічний лад, для трансформації якого потрібні роки.

Посткомуністичні країни переживають трансформаційний період кожна по-своєму, з різною швидкістю та якістю перетворень. Одні здатні подолати минуле за допомогою реформ, іншим потрібна революція, треті застигають у безрусі.

На зламі 80—90-х рр. революції відбулися у кожній поневоленій комунізмом країні. Але тоді вони були продуктом розпаду суспільно-економічного ладу. Чекали їх чи не чекали, бажали чи не бажали, а вони впали на голови людей як стихійне лихо. Ці соціальні катаклізми не завжди називали революціями, бо вони не підпадали під наявний історичний досвід. Ще ніколи люди не були свідками раптової загибелі цивілізації.

Антикомуністичні революції 1989—1991 рр. привели до появи групи посткомуністичних країн, які повинні регенерувати або створити заново структури й інститути, властиві нормальній цивілізації. Трансформаційний процес може набувати еволюційної або революційної форми. Краще, якщо проблеми розв’язуються шляхом реформ. Гірше, коли їх доводиться розв’язувати за допомогою революцій. Зовсім погано, коли країна не має достатніх сил, щоб усунути від влади людей, які прагнуть зберегти подобу комуністичної диктатури в демократичній оболонці...

На відміну від антикомуністичних революцій 1989—1991 рр., в яких виразно простежувався тільки елемент розпаду суспільно-економічного ладу (особливо в СРСР), революції в посткомуністичних країнах несуть у собі творче, життєстверджуюче начало. Вони усувають з політичної авансцени такий релікт комуністичної доби, як управлінську корпорацію, що зберегла панівне становище після загибелі комунізму. Такі революції теж доцільно назвати антикомуністичними.

Яскравим революціям, які оточені ореолом святковості та проходять без крові, присвоюють власні назви. Такими були Оксамитова революція 1989 року у Чехословаччині, Співоча революція 1991 року в Естонії, Революція троянд 2003 року в Грузії. Тепер уже можна твердити, що такою є Помаранчева революція 2004 року в Україні.

«ТРИ ЗАВДАННЯ І ТРИ СКЛАДОВІ ЧАСТИНИ...»

Крах тоталітарного ладу в радянській імперії й одночасний розпад «соціалістичних федерацій» (СРСР, ФСРЮ, ЧССР) привів до появи трьох десятків посткомуністичних країн. Усі вони, за винятком НДР, яка стала частиною об’єднаної Німеччини, опинилися перед необхідністю самостійно виживати. Усім треба було одночасно розв’язувати три завдання: створення демократичної системи влади, здійснення ринкових реформ і побудову соціальної держави. Зупинимося спочатку на першому з них.

Перехід від диктатури до демократії був одномоментним актом і становив основний зміст антикомуністичних революцій 1989—1991 рр. З розпадом КПРС зникла диктатура, яка тримала в полі свого тяжіння народи СРСР і країн-сателітів. Однак, і це треба підкреслити від початку, швидкість переходу до демократії виявилася оманливою.

У комуністичних країнах диктатура пануючої партії приховувалася під оболонкою конституційних органів влади. Персональний склад цих органів формально визначався виборцями, а фактично — комітетами державної партії. Розпад КПРС звільнив органи конституційної влади від диктатури й уперше поставив їх під контроль виборців. Іншими словами, антикомуністична революція майже не супроводжувалася появою нових людей в органах влади. Це наперед визначило уповільнений хід декомунізації у багатьох країнах. Серед них — в Україні.

Трансформація влади почалася ще під час існування СРСР і здійснювалася з ініціативи останнього генсека ЦК КПРС. Суть задуманої М.Горбачовим перебудови політичного устрою полягала в тому, що радянські органи влади ставали незалежними від компартійних комітетів. «Керівна та спрямовуюча» роль КПРС повинна була реалізуватися шляхом виборів партійних функціонерів у ради та їхньої роботи на чолі рад або виконавчих комітетів рад.

Парадоксально, що в реформі, яку в оточенні Горбачова назвали «повновладдям рад», компартійно- радянська номенклатура не відчула небезпеки. Улітку 1988 року ХIХ конференція КПРС одностайно схвалила перехід до повновладдя рад, а наприкінці року Верховна Рада СРСР проштампувала це рішення. Керівний склад КПРС звик до того, що депутатство в радах було доповненням до високого партійного чину.

Винайдений В.Леніним двоєдиний політичний організм під назвою «радянська влада» одним своїм ликом (радами) був повернутий до суспільства, другим (парткомами) — до вождів державної партії. Ради укорінювалися в народних низах і мали повноцінні управлінські функції, забезпечуючи на всіх рівнях — від сільради до уряду — життєдіяльність суспільства й держави. Парткоми не займалися безпосереднім управлінням, обмежуючись розв’язанням кадрових питань, контролем за радянськими, профспілковими та громадськими органами та організаціями, а також пропагандою й агітацією. Персональний склад цих органів диктатури формально визначався членами КПРС, які обирали керівні комітети за демократичними нормами партійного статуту. Насправді склад комітетів визначався вищим за рангом комітетом. Склад Центрального комітету КПРС, над яким не було більш високого органу, за винятком партійного з’їзду, визначався політичним бюро ЦК на чолі з генеральним секретарем. Партія, як і всі інші створені нею громадсько-політичні структури, будувалася на засадах «демократичного централізму», які вимагали абсолютної підпорядкованості нижчих інстанцій вищим.

Встановлення повновладдя рад докорінно змінювало державний устрій. Сам того не розуміючи, Горбачов порушив дві фундаментальні умови існування тоталітарної влади — її неподільність і незалежність від суспільства. Якщо тоталітаризм розуміти як панування держави над суспільством, а демократію — як панування суспільства над державою, то СРСР після конституційної реформи перестав бути тоталітарною країною.

Реалізація конституційної реформи почалася з 1989 року та сприяла переростанню бюрократичної кампанії «перебудови» в революційні дії мас. Переростання відбулося під впливом рішень, прийнятих самою владою, а не внаслідок народної ініціативи. Населення до перших вільних виборів перебувало в стані політичної летаргії.

Пробудження народу створило нову політичну ситуацію. Та скористатися з неї змогла тільки компартійно-радянська номенклатура, яка тримала під контролем все і вся. Саме виплекана Кремлем номенклатура й започаткувала незалежну Україну. Вона підтримала ідею суверенної України, щоб утриматися на гребені революційної хвилі. Уперше це виявилося у Верховній Раді УРСР під час прийняття Декларації про державний суверенітет. Цей документ підвищував посадовий статус номенклатури. Безумовно, немало суверен-комуністів, як їх стали називати, керувалися й патріотичними почуттями. Але міру їхнього патріотизму слід визначати індивідуально.

Революція винесла на поверхню політичного життя письменників, науковців і викладачів ВНЗ, усіх тих, кого тоді називали націонал-демократами. Вони теж стали суверен- комуністами, тому що, за винятком дисидентів зі стажем, були членами КПРС. Інтелектуальна праця на професійній основі дозволялася тільки членам державної партії.

Націонал-демократи не посідали керівних посад у структурах влади й були нечисленні, тому що почали організаційно згуртовуватися тільки на останньому етапі «перебудови». Значна частина «неформальних», тобто не залежних від компартійно-чекістських органів, структур об’єдналася в Народний рух України. Незважаючи на нечисленність, інтелектуальний внесок націонал-демократів у антикомуністичну революцію був колосальний. Вони проклали місток між винищеним поколінням будівників Української Народної Республіки і сучасним поколінням, яке не знало своєї історії.

ГОЛОВНА ПРИЧИНА ПЕРЕМОГИ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ — ПОЛІТИЧНА АКТИВНІСТЬ ГРОМАДЯН, ЯКІ ЧИНИЛИ ОПІР СПРОБАМ МАНІПУЛЮВАТИ ЇХНІМ ВИБОРОМ

Керівництво УРСР розуміло, що боротьба за владу в Москві між М.Горбачовим і Б.Єльциним не триватиме вічно. Щоб насправді відділитися від Росії, треба було ідентифікувати незалежну Україну з антикомуністичною УНР. Тому суверен- комуністи в оточенні Л.Кравчука радикально змінили ставлення до «українських буржуазних націоналістів», перехопили у націонал-демократів їхні гасла разом з політичним діячами, яких спокусила влада, і поставили на службу незалежній Україні державну символіку УНР.

Одразу після путчу 19-21 серпня 1991 року суверен-комуністи разом з націонал-демократами проголосили вихід України з Радянського Союзу і навіть заборонили Компартію України. Парадоксально, але антикомуністична революція здійснювалася руками республіканських комуністичних вождів.

«Партія влади», яка стала безпартійною після заборони Компартії України, психологічно не була готовою негайно відмовитися від стереотипів радянської доби. Це засвідчив надто тривалий процес «одержавлення» національної символіки.

Периферійна «партія влади» поділилася у ставленні до комуністичного минулого на дві частини. У західних областях ще залишалося при житті покоління, яке зазнало в повоєнний період тяжких репресій, і воно передало дітям та онукам свій біль та відразу до комунізму. Тут (як і в республіках Балтії) компартійно- радянська номенклатура втратила владу ще в ході революційних подій 1989—1991 рр. У східних областях, де у повоєнний період терор істотно зменшився, компартійно-радянська номенклатура не втратила позицій і не побажала «поступитися принципами». Вона змушена була прийняти ідеологічні цінності нової держави, але постаралася зберегти максимум реалій радянської доби. Зокрема, у південних та східних областях вулиці та площі, а то й міста досі носять імена політичних діячів комуністичної епохи. Серед інших і зовсім одіозних діячів, наприклад, «залізного Фелікса» (голови ВЧК Ф.Дзержинського).

Після зникнення державної партії українське суспільство позбулося тоталітарного «опікування» та змогло самостійно визначати персональний склад органів влади. Чому це не привело до оновлення політичного життя? Тому, мабуть, що суспільство тільки формально піднялося над державою. Усі його організаційні структури зберігали попередню будову, що грунтувалася на засадах «демократичного централізму». Тобто вони були пристосовані до трансляції волі керівників членській масі, а не навпаки. Це означало, що керівні центри профспілкових і громадсько-політичних організацій входили в ту саму «партію влади», а в минулому — компартійно-радянську номенклатуру, яка уособлювала державу.

Чи слід звинувачувати в ситуації, що склалася, «партію влади»? Не треба вимагати від неї того, на що вона органічно не здатна. Політики в своїй масі роблять те, що їм вигідно, якщо не перебувають під контролем. А контроль суспільства над державою можливий тільки тоді, коли це суспільство — громадянське. Тобто коли воно структуроване, а громадяни об’єднані в незалежні від держави організації. Тоді голоси окремих людей зливаються в громадську думку. Її не кожний політик наважиться проігнорувати, тому що перед ним завжди стоїть перспектива нових виборів в органи влади.

І все ж сучасне українське суспільство якісно відрізняється від тоталітарного. Різницю можна виразити трьома словами: наявність вільних виборів. Щоб зрозуміти, наскільки вільними є вибори, до яких ми почали звикати з 1989 року, треба порівняти їх з виборами, що відбувалися під пильним оком комітетів державної партії. У радянські часи виборці мусили голосувати за або проти єдиного кандидата в депутати від «блоку комуністів і безпартійних». Голосування проти, якщо ставало явним, вважалося антирадянським виступом, який міг бути покараний за відповідною статтею карного кодексу. Якщо виступ виборця проти рекомендованого кандидата залишався електоральною таємницею, виборчі комісії під час підрахунку голосів знали, як боротися з анонімними антирадянщиками.

Отже, підсумуємо. Компартійно- радянська номенклатура майже без втрат (крім областей Галичини) пережила революційні події 1989— 1991 рр. і зберегла владу у незалежній Україні. Але кожний, хто посідав виборні посади, мусив тепер проходити крізь випробування вільними виборами. «Партія влади» пристосувалася до такого випробування. Вона маніпулювала волею виборців, використовуючи засоби масової інформації, адміністративний ресурс або/і невеликі стимулюючі ін’єкції грошима. Але, як виявилося, маніпулювати можна було лише до певної межі… Конфлікт між державою («партією влади»), яка була уособленням комуністичного минулого, та суспільством (виборцями), які все більше віддалялися від минулого, мусив проявитися якраз на електоральному полі.

РУШІЙНІ СИЛИ СУСПІЛЬНОЇ ЕВОЛЮЦІЇ

Звернемося тепер до ринкових реформ, і, перш за все, до приватизації державної власності.

Компартійні пропагандисти відсували комунізм у майбутнє твердженням про те, що він є ладом, при якому матеріальні й культурні блага розподілятимуться за потребами. Насправді суть комунізму, як і всіх інших суспільно-економічних систем, корінилася у відносинах власності, а не розподілу. Цей лад відрізнявся від інших запереченням приватної власності. У ході націоналізацій, колективізацій і конфіскацій матеріальні цінності суспільства були оголошені загальнонародною або колгоспно-кооперативною власністю, а фактично перетворені на державну власність. Одночасно сама держава стала власністю комуністичної партії, а партія — власністю кількох десятків (на останньому етапі — кількох сотень) членів її керівного органу — Центрального комітету. У кінцевому підсумку політична й економічна диктатура зосередилася у нечисленному (десяток- півтора) колі компартійних вождів — в політбюро ЦК.

У нормальному суспільстві праця і капітал є рівноправними учасниками процесу виробництва. Ленінська фракція російських соціал- демократів взяла на озброєння революційний марксизм часів «Маніфесту Комуністичної партії» (1848 року) і спробувала обійтися без підприємців. Комуністичний експеримент породив економіку з колосальним мобілізаційним потенціалом, але вона виявилася неефективною. Позбавлена регулюючого впливу світового ринку, ця економіка працювала завдяки директивам управлінських органів, які мали суб’єктивний характер. Тільки компартійна диктатура і величезні природні багатства країни тримали її у працездатному стані.

У 70-х рр. радянську економіку врятували від краху нафтодолари. Проте наприкінці 80-х рр. ні диктатура, ні природні багатства вже не могли відвернути економічного краху. Ліки у вигляді конституційної реформи виявилися занадто міцними, й радянська імперія стала розвалюватися. У вже незалежній Україні економічна криза розтягнулася на ціле десятиліття. Щоб подолати кризу, стала необхідною приватизація засобів виробництва.

Уже вказувалося, що в 1990— 1991 рр. українська номенклатура кинула виклик Кремлю та не зупинилася перед забороною Компартії України. У незалежній Україні «партія влади» стала ініціатором і активним учасником кампанії приватизації. Отже, її провідна роль у декомунізації держави й суспільства не підлягає сумніву. Враховуючи масштаби та глибину перетворень, декомунізацію потрібно визначити як антикомуністичну революцію. Чи випливає зі сказаного висновок про те, що компартійно- радянську номенклатуру слід розглядати як рушійну силу антикомуністичної революції? Абсурдність такої постановки питання очевидна.

Знову доводиться повторювати, що комунізм радянського зразка був цивілізацією, в якій не діяли загальнолюдські історичні закономірності. Диктатура унеможливлювала появу нормальних, тобто відмінних від офіційних, соціально-економічних і політичних структур. Вони почали з’являтися тільки в ході антикомуністичної революції. Налагоджувати життя під час і після краху комунізму могла тільки колишня номенклатура, яка не випустила з рук важелів влади. Не маючи змоги подовжити існування ладу, з якого вона вийшла, номенклатура прагнула подовжити власне існування в тому ладі, що народжувався. Тобто прищепити майбутньому гени минулого...

Звідси висновок: після краху комунізму не відроджена Компартія України, а якраз «партія влади» залишилася живим втіленням минулої епохи. Саме через неї політичне й економічне життя в Україні позбавлене справжньої демократії. Саме через неї життєвий рівень населення не витримує порівняння з іншими розвинутими країнами.

У СРСР носіями компартійної диктатури були тільки олігархи — члени політбюро ЦК КПРС. Номенклатурна корпорація була транслятором їхньої волі, а не носієм диктатури. Державою вона керувала тому, що діставала від олігархів мандати на посади. Втрата посади була для номенклатурника життєвою катастрофою. А після краху комунізму державна влада давала можливість не тільки розпоряджатися долею людей, але й набувати матеріальні блага у приватну власність. Одна тільки незручність: мандат на керівні посади стало потрібно виборювати на вільних виборах.

Первинна приватизація і в Україні, і в Росії здійснювалася під прикриттям демагогічної ідеї А.Чубайса. Він запропонував поділити «нічийну» власність на умовні частки і роздати всім громадянам ваучери, тобто свідоцтва на право володіння ними. Як з-під землі з’явилися акціонерні товариства, які обміняли ваучери на сертифікати й почали випускати додаткові акції. Внаслідок цього вартість первинних сертифікатів зменшилася практично до нуля. Ніхто не потурбувався прийняти закони на захист дрібних акціонерів. Мільйони громадян залишилися при своїх інтересах, а одиниці стали власниками великих підприємств.

У середині 90-х рр. в Україні вже виникли потужні фінансово- промислові групи. Щоб зробити їхню діяльність прозорою, треба було прийняти відповідні закони. Знову-таки, ніхто не потурбувався це зробити, що сприяло зростанню впливу олігархічного капіталу на вищі ешелони влади. Зливаючись з владою, олігархічний капітал з її допомогою створював собі тепличні умови прогресуючого самовідтворення.

Великими власниками стали ті, хто мав хист до підприємництва та владу або тісні зв’язки із владою. Номенклатурники разом iз радянськими тіньовиками, підприємливими комсомольцями та напівлегальними кооператорами «перебудовчої» доби і ватажками кримінальних структур юрмилися навколо об’єктів державної власності, відриваючи від неї найбільш ласі шматки. Усі вони в Україні і Росії керувалися цинічним єльцинським принципом: «Дозволено те, що не заборонено». Тривала відсутність законів і регулюючих процедур у галузі приватизації була не випадковою: вони заважали б процесу, названому в народі «прихватизацією».

Ніхто не зміг би запропонувати раціонального способу приватизації заводів і фабрик, які впродовж трьох поколінь перебували в державній власності. Але без приватизації та інших ринкових реформ економіка існувати не могла. Тому переглядати результати приватизації недоцільно. Такий перегляд у сучасних умовах виглядав би як більшовицький переділ власності.

Парадоксально, але саме цю обставину бере до уваги колишній український прем’єр П.Лазаренко, якого американська Феміда відпустила на свободу під заставу в 65 млн. доларів. Звинувачуваний у привласненні сотень мільйонів доларів, він сподівається вийти сухим із води, тому що не порушував неприйнятих законів.

Переплетення влади та власності, яке стало в Україні визначною рисою новонародженого суспільно-економічного ладу, в усьому світі завжди називали коротко й точно: корупція. Корупція вразила всі поверхи влади, серед них і найвищий.

Суспільно-економічна еволюція посткомуністичної України виглядала б зовсім непривабливо, якби в ній не розвинувся вітчизняний капітал. Як правило, він не зрощений з державою. Пов’язаний з ним середній клас зацікавлений у прозорому веденні справ і становить базис громадянського суспільства.

Середній клас потерпав від державних інститутів, які декларували бажання допомогти йому, але насправді нерідко поводилися нецивілізовано, якщо не сказати — по-розбійницьки. Та його зростання в умовах ринкової економіки є невідворотнім процесом.

Жорстка політико-адміністративна вертикаль влади, яка була побудована в Україні за два президентські терміни Л.Кучми, виглядає великим досягненням у порівнянні з анархією і свавіллям влади під час короткого президентства Л.Кравчука. І справді, владі вдалося перетворити Україну на країну з ринковою економікою. Але кланово-бюрократична модель держави, що сформувалася в ці роки, навіть поглибила той розрив між владою і суспільством, що існував у добу комуністичної диктатури. У «атомізованому» посткомуністичному суспільстві вільні вибори мало відрізнялися від тодішніх виборів без вибору.

Ситуація почала змінюватися після подолання економічної кризи, тобто з 2000 року. П’ять років стабільних і високих темпів економічного зростання істотно посилили середній клас. Український електорат почав набувати нову якість.

ВХІД — ВИХІД

Компартійні відділи агітації та пропаганди переконували радянських громадян, що вони побудували робітничо-селянську державу і живуть у найдемократичнішій країні світу. Країни по той бік кордону, як запевняли пропагандисти, поневолені «загниваючим капіталізмом». Та переконатися на власні очі у правдивості останнього твердження радянським людям не вдавалося. Дозвіл на кожну поїздку в «капкраїну» обставлявся великою кількістю перепон і залежав від надто високих компартійних інстанцій.

Падіння «залізної завіси» відкрило мільйонам українських громадян благополучну і квітучу Європу. Вони рятувалися в ній від злиднів та безробіття і сподівалися на те, що їхня Батьківщина так само стане благополучною. Знаючи про ці сподівання, українські політики почали виступати за розбудову соціальної держави. Під нею розуміли ту, що вже сформувалася на Заході.

Передумови для появи соціальної держави в країнах Заходу були забезпечені революційною боротьбою. Велика Французька революція 1789 року та європейські революції 1848—1849 рр. започаткували перехід від традиційного в своїй основі феодального суспільства до суспільства громадянського. У цих країнах утвердилася капіталістична система господарювання, побудована на визнанні недоторканності приватної власності, а також на договірних, тобто ринкових відносинах між власниками. Прибуток від підприємницької діяльності здебільшого капіталізувався, тобто вкладався у виробництво з метою досягти розширеного відтворення. Певна частина прибутку виводилася за рамки виробництва і спрямовувалася через податкові канали в державний бюджет або витрачалася за власним вибором підприємця.

Безпосереднє становлення соціальної держави в країнах Заходу почалося після Великої війни 1914— 1918 рр., тобто практично одночасно з комуністичним будівництвом у більшовицькій Росії. Воно пов’язувалося передусім із запровадженням загального виборчого права. Залежні від населення уряди змушені були проводити сильну соціальну політику. У вигляді податків у підприємців тепер вилучалася істотно більша частка прибутку. Ці кошти спрямовувалися не тільки на державні потреби (наприклад, на утримання армії або управлінського апарату), але й на задоволення потреб суспільства: розвиток освітніх та медичних програм, матеріальну підтримку безробітних, іммігрантів, пенсіонерів, ветеранів, удів та сиріт тощо. Перерозподіл валового внутрішнього продукту був соціалістичним за своєю природою (від слова «соціум» — суспільство). Державу, яка здійснювала таку політику, вже називали не капіталістичною, а соціальною. Її назвали б соціалістичною, але популярний в масах термін «соціалізм» привласнили російські більшовики та німецькі націонал- соціалісти.

ГРУДЕНЬ 2004 РОКУ. МАЙДАН. ПРОТИСТОЯННЯ ЗНИКАЄ. ЗАЛИШАЮТЬСЯ ВІДМІННОСТІ МІЖ ЛЮДЬМИ ТА ТЕРИТОРІЯМИ

Як свідчить досвід країн Заходу, соціальна держава є продуктом розвинутої демократії та розвинутого ринку. Соціальний мир досягається в ній у боротьбі інтересів — класових, регіональних, національних, релігійних, гендерних та ін. Ця боротьба, що здійснюється за усталеними демократичними процедурами та визнаними громадськістю моральними нормами, стимулює суспільний Прогрес.

Щоб встановити, наскільки сучасна Україна близька або далека від параметрів соціальної держави європейського зразка, треба знову зазирнути в комуністичне минуле. Вже мертве, воно тримає країну в своїх лабетах.

«Держава-комуна» В.Леніна і соціальна держава, у якої багато батьків-фундаторів, вийшли з одного коріння — соціал-демократії. Різниця між більшовиками та європейськими соціал-демократами (до яких треба віднести російських меншовиків і українських соціал-демократів В.Винниченка та С.Петлюру), визначалася ставленням до підприємництва і приватної власності взагалі. Соціал- демократи прагнули зберегти в суспільстві класовий мир і створити сприятливі умови для вільного підприємництва у конкурентному середовищі. Ефективне виробництво було здатне одночасно забезпечувати інтереси капіталу, праці, держави та соціальних верств, які потребували державної допомоги. Соціал-демократія при владі ставилася до капіталу, як до курки, що несла золоті яйця: всіляко турбувалася про неї, але частину яєць забирала для потреб соціуму. Натомість більшовики прагнули розпалити класову війну, щоб ліквідувати власність і знищити підприємництво як форму людської діяльності. Здійснена ними комуністична революція докорінно змінила обличчя колишньої царської імперії і дала їхнім вождям небачену владу над суспільством. Зворотнім боком медалі ставав обов’язок «держави-комуни» годувати людей, аби вони принаймні не померли з голоду. Зростаюча неспроможність виконувати цей обов’язок при неможливості тримати суспільство в покорі за допомогою масового терору призвела до саморозпаду суспільно-економічного ладу.

Аналізуючи розвиток України після 1991 року, слід зробити досить песимістичний висновок: «партія влади» практично нічого не зробила для утвердження соціальної держави. Треба віддати їй належне лише в одному: за порівняно короткий строк були створені органи та структури, необхідні для повноцінного функціонування самостійної держави. Бажаючи закріпити своє становище, «партія влади» покладалася не на здобуття популярності в народі здійсненням потужної соціальної політики, а на збільшення чисельності військ і спецпідрозділів МВС, оснащених гумовими кулями й кийками, балонами зі сльозогінним газом і водометами. Така ось соціальна держава…

Заради справедливості слід указати, що труднощі перехідного періоду були об’єктивними. Через довгу смугу злиднів пройшло населення кожної посткомуністичної країни. Виняток становила лише НДР, на економічну стабілізацію якої німецький уряд витратив сотні мільярдів марок. Вихід iз комуністичної цивілізації, попри всі злигодні, виявився удвоє коротшим, ніж вхід до неї. Комуністична «революція зверху», що здійснювалася за допомогою масового терору, тривала два повні десятиліття — від 1918 р. до початку Другої світової війни. Перетворення України на країну з ринковою економікою зайняло не більше десяти років.

В Україні (так само, як і в Росії) склалася олігархічна модель економіки, яка характеризувалася злиттям влади та власності, політики та бізнесу. Спираючись на могутню підтримку держави, фінансово-промислові групи спромоглися витягти країну з безодні й забезпечити після 2000 року стабільно високі темпи економічного зростання. Однак цим зростанням скористався капітал, а не труд. Робітники та службовці не змогли примусити державу і зрощених з нею олігархів справедливіше поділити прибуток від економічної діяльності. Мінімальна погодинна оплата праці в Україні тепер в 30 разів менша, ніж у США. У радянські часи такої жахливої різниці не спостерігалося.

Егоїстичну поведінку властей важко назвати далекоглядною. Будучи реліктом минулої епохи, «партія влади» вважала, що таким реліктом залишається й населення. Однак відкритість кордонів і відсутність цензури змінила народ, у всякому разі — значну його частину, особливо — молодь. Це стало зрозумілим у дні Помаранчевої революції.

200 ДНІВ, ЩО ВРАЗИЛИ СВІТ

Революції приходять несподівано. Але попередній аналіз переконує в тому, що найбільш імовірним тлом для нової української революції мусили бути президентські вибори.

Революції не сталося в 1994 році, коли становище населення внаслідок затягування ринкових реформ виявилося просто-таки жахливим. Революції не сталося в 1999 році, коли владі вдалося штучними засобами створити протистояння між діючим на той час президентом і претендентом на цю посаду від Компартії України. Населення у своїй більшості відсахнулося від примари комуністичного минулого та обрало «менше зло». Революція спалахнула в 2004 році, коли українське суспільство вирішило скористатися правом на вільні вибори, щоб позбутися людей, які звикли триматися на поверхні політичного життя десятками років. Коли волю виборців відкрито, нахабно та грубо сфальсифікували, сотні тисяч людей вийшли на вулиці та площі, щоб захистити демократію.

Іноді кажуть, що Помаранчева революція — це звичайна зміна еліт: керівники радянської доби йдуть на пенсію, а на зміну приходить нове покоління. Та ми мали нагоду придивитися на екранах телевізорів до підібраних президентською адміністрацією керівних діячів обласного масштабу. Стало зрозумілим, що вони теж живуть і працюють за законами номенклатури часів Л.Брежнєва. Відмінність полягала, мабуть, тільки в тому, що у боротьбі за владу деякі висуванці Л.Кучми виявляли готовність розвалити державу, в якій займали високі посади.

Україна поставила абсолютний рекорд тривалості президентської кампанії — з 3 липня 2004 року до 20 січня 2005 року, тобто 201 день. За перебігом виборів під час першого туру слідкував 991 офіційно зареєстрований іноземний спостерігач, в ході другого туру їх кількість зросла до 3 тисяч. А за повторним голосуванням слідкувало вже понад 10 тисяч іноземців. Істотно менший ступінь фальсифікацій під час повторного голосування визначився однак не кількістю іноземців, а революційною ситуацією.

Чому перемогла Помаранчева революція? Адже зрозуміло, що «партія влади» мала у своєму розпорядженні достатні силові та пропагандистські аргументи, щоб нав’язати суспільству свою волю. Зокрема, їй вдалося розколоти країну майже навпіл у спробах утримати свої позиції.

Та головною причиною їхнього провалу слід визнати політичну активність виборців, які на знак протесту проти фальсифікації їхньої волі вдалися до ненасильницьких дій, спрямованих проти влади. Ці дії не слід вважати стихійними. Вони були наперед заплановані і добре координувалися. Інша річ, що широкі верстви населення, особливо молодь, активно підтримали організаторів ненасильницьких дій.

Після всього сказаного доцільно повернутися до двох версій «помаранчевих подій», сформульованих О.Валевським — конспіративної та громадянської. Є очевидним, що в українському виборчому марафоні взяли активну участь інші держави та міжнародні організації. Мова йде не тільки про іноземних спостерігачів або про глав урядів та керівників міжнародних організацій, які влаштовували «круглі столи» з участю діючого президента, голови Верховної Ради і кандидатів у президенти. У виборчий процес втручалися й інші «болільники». Чого варта, наприклад, поїздка в Донецьк мера Москви Ю.Лужкова!

Отже, події в Україні розгорталися на очах у всього світу, й це стримувало представників «партії влади» від різких рухів. Кулі, палиці та сльозогінний газ залишилися без ужитку. Ніхто з політичних діячів не бажав опинитися на місці Слободана Мілошевича. Ніхто з фінансових олігархів не захотів ризикувати своїми капіталами у західних банках і зарубіжними ринками збуту.

Із країн СНД Україна першою виходить на дорогу остаточного подолання комуністичного минулого. Саме через це громадськість і політичні сили Заходу прийняли так близько до серця Помаранчеву революцію. Саме через це події в Україні викликали таку велику тривогу у керівників країн СНД. В українському сьогоденні вони побачили своє майбутнє.

Справді, колишня компартійна номенклатура залишається при владі в країнах СНД тільки тому, що вміло маніпулює свідомістю населення. За відсутності диктатури їй залишається сподіватися тільки на те, що можливості маніпулювання не вичерпані. Лідери Росії та Туркменії, які мають змогу зменшувати соціальну напругу за рахунок експорту енергоносіїв, почуваються впевненіше. У решті країн помаранчеві настрої можуть дати такий же результат, як i в Україні, причому дуже швидко.

2005-01-27 08:53:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар