Полтавський краєзнавчий музей - перлина українського модерну - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Полтавський краєзнавчий музей - перлина українського модерну

Полтавський краєзнавчий музей - перлина українського модерну

Доля будівлі віддзеркалює перипетії ХХ століття
Сергій ШЕБЕЛІСТ, Полтава. Фото Дар’ї РОЗУМНЯК

Полтавський краєзнавчий музей є не лише одним із найбільш відвідуваних культурних закладів міста, а й справжньою архітектурною перлиною, що гармонійно поєднала модерний і народний стилі. Хоча будівля колишнього губернського земства могла б бути зовсім іншою — в дусі ренесансу та класицизму, якби в справу не втрутились українські митці. Побачивши вже затверджений наприкінці 1902 року проект земського архітектора Олександра Ширшова, художники Сергій Васильківський та Опанас Сластьон розкритикували його за банальність і закликали місцеву владу звести в історичній частині Полтави оригінальнішу споруду.

ДІМ, ЯК ГРІМ

«Що ви робите? — дорікав полтавцям Васильківський. — Ви — представники однієї з типових українських губерній. У ваших руках гроші, ви хочете будувати дім, який повинен обслужувати народні потреби — і що ж ви будуєте? Хіба се ратуша, та ще й українська ратуша? Се ж клуб, «загородній ресторан» — усе, що ви хочете, тільки не ратуша. Навіщо ж будувати таку річ, подивившись на котру, ніхто не скаже, що воно таке? А де ж ви діли історію України, її художню творчість, яку іменно тут, на широкому масштабі, й можна було б проявити у повній силі?».

Після того як Ширшов відмовився вносити корективи у свій проект, земська управа залучила до його «шліфування» київського архітектора Володимира Ніколаєва. Однак адепти національного мистецтва не вгавали, розгорнувши на сторінках преси кампанію на підтримку народного («південно-руського») стилю в архітектурі, над самою можливістю появи котрого скептично збиткувалася тодішня чорносотенна періодика. Утім, під тиском громадськості земство погодилося провести в червні 1903 року відкритий конкурс, на який шість архітекторів подали вісім проектів, у тому числі індивідуальні напрацювання Ширшова й Ніколаєва. Як переповідали очевидці засідання спеціальної комісії, спочатку не всі її члени прихильно поставилися до ідеї зведення будівлі в українському дусі, проте, коли справа дійшла до голосування, більшість із них підтримали ескіз харків’янина Василя Кричевського, який під час розгляду гаряче обстоювали Сластьон і Васильківський.

СПОРУДА ПОЛТАВСЬКОГО КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ

Переможець мусив відразу ж ставати до праці й паралельно вносити поправки у свій задум, адже з весни 1903 року на території старої земської управи, ще за проектом Ширшова, тривали будівельні роботи: було закладено фундамент і зведено стіни до підвіконь першого поверху. «Про те, як Кричевський створював будівлю земства і як йому заважали це робити, можна написати десять детективів, — говорить завідувач науково-дослідного відділу етнографії Полтавського краєзнавчого музею Галина Галян. — Архітектор використав у екстер’єрі й інтер’єрі всі види мистецтва: кераміку, різьблення, текстиль, розписи на стінах, зокрема дерево життя. Коли художник Васильківський приїхав подивитися на готову будівлю, він сказав: «Дім, як грім». Будинок земства було спроектовано таким чином, щоб він зовні вражав. Потім, увійшовши в сіни, емоції композиційно набирали сили, а вже в головній купольній залі мав наступати апофеоз краси».

До створення цього апофеозу митець залучив полтавських гончарів і керамістів, котрі виготовили тисячі плиток для зовнішнього та внутрішнього оздоблення споруди. За задумом харківського архітектора, полив’яну синьо-зелену черепицю клали на даху в мозаїчному порядку так, щоб вона грала кольорами на сонці. Краєзнавці розповідають, що за виконанням цієї роботи Василь Кричевський стежив із даху на іншому будинку й за допомогою прапорців давав вказівки робітникам. Також у оформленні приміщень земства взяли участь відомі художники, зокрема велику залу прикрашали картини Сергія Васильківського «Вибори полтавського полковника Мартина Пушкаря», «Козак Голота і татарин» і «Чумацький Ромоданівський шлях», а за ескізами Миколи Самокиша виконали орнаментальні декоративні розписи.

Усе це дало підстави охарактеризувати архітектурний стиль будівлі як український модерн. Власне, до такого визначення схилялися й самі його творці, бо невипадково на закладній дошці вони написали: «Ми — піонери українського стилю. Помилка за фальш не ставиться. Ми зробили все, що могли. Хто може, хай зробить краще за нас». До слова, «зробити краще за них» у той час намагалися й інші зодчі, які за проектом Олександра Кобелєва працювали над зведенням земельного банку, де нині розташоване обласне управління СБУ, а ще перед тим — КДБ. У Полтаві навіть існує легенда про те, що тоді, на початку ХХ ст., відбувалося справжнє архітектурне й ідеологічне змагання, адже начебто земство будували в українському стилі на гроші полтавської еліти, а банк — у російському неоромантичному дусі за кошти російських купців. Конкурентів, як іронізують дотепники, розсудила сама історія: в одному місці — музей, в іншому — КДБ.

АРХІТЕКТУРНА «ДИВЕРСІЯ» МАЛОРОСІВ

Остаточно будівництво Полтавського губернського земства завершили 1908 року й освятили на Покрову (2008-го такий же обряд провів єпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір, оскільки за сто років ця будівля багато чого побачила й, у прямому розумінні слова, настраждалася). Частину площ установи займали адміністративні зали й кабінети, дещо було відведено для готельних кімнат, архівних і господарських приміщень, а в одному з крил третього поверху, починаючи з 1906 року, діяв історико-природничий музей. Цей заклад заснували 1891-го з ініціативи відомого ґрунтознавця професора Володимира Докучаєва, а до наповнення його фондів долучилися відома меценатка з Лубен Катерина Скаржинська, яка передала понад 20 тисяч експонатів і свою наукову бібліотеку, і полковник царської армії Павло Бобровський, котрий подарував колекцію східних старожитностей.

1909 року, з нагоди відзначення 200-річчя перемоги в Полтавській битві, до губернського центру прибув російський імператор Микола ІІ. Оглядаючи будівлю земства, він звернув увагу на її фасад, на якому було розміщено п’ятнадцять гербів повітів Полтавщини, колишніх полкових міст. Деякі елементи геральдики — шабля, лук, стріла, спис, пістоль — були прямим нагадуванням про козацьке минуле краю, що, звісно, не могло сподобатися монархові. Начебто в такий спосіб, гадав він, малороси уславлюють себе і свою історію, а це вже було «вкрай неприпустимо та шкідливо для держави». «Коли імператор підійшов до земства, то він побачив, наскільки воно вражаюче. То був справді гімн Україні, й хто б з російських царів спокійно на це дивився? Це ж була боротьба за волю й незалежність України», — зазначає краєзнавець Галина Галян. Однак згадана «неприємність» не завадила Миколі ІІ відвідати виставку народного мистецтва та навіть придбати український національний костюм, що було продиктовано, може, не так залюбленістю в культуру своїх «південноросійських» підданих, як звичайним жестом ввічливості.

ПЕРЕМОГА ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ

  Після повалення царизму, 1920 року, Полтавське земство перетворили на Центральний пролетарський музей, експозицію котрого в рекордні терміни — ледь не за півтора місяця — адаптували під ідеологічні потреби більшовиків. Отож невдовзі замість портретів государя-імператора відвідувачі вже споглядали у вестибюлі погруддя Володимира Леніна, а на фасаді їх зустрічав великий плакат із зображенням Йосипа Сталіна в повний зріст. Під час німецької окупації Полтави впродовж 1941—1943 років частину експонатів евакуювали в Уфу, Красноярськ, Тюмень і Свердловськ, решту — розграбували й знищили фашистські загарбники. У той період музеєм завідував етнограф Кость Мощенко, який був націоналістом і підтримував Автокефальну православну церкву. Відходячи з міста разом з німцями, він узяв дещо з музейної колекції, а потім за кордоном передав це митрополитові УАПЦ Мстиславові (Степанові Скрипнику, племіннику голови Директорії УНР Симона Петлюри). Таким чином, експонати потрапили в православний центр у Баунд-Бруці (США).

Спалений окупантами музей не відбудовували двадцять років, що було загалом звичною практикою в Полтаві. Вона досить довго лежала в руїнах, оскільки тодішні партійні керівники СРСР не поспішали відновлювати місто, котре, як вони вважали, нібито прихильно зустріло фашистів і непогано з ними поводилося. Перетворену на згарище будівлю реконструювали лише 1964 року, і музей знову запрацював. Запрошені московські художники підготували оновлені експозиції природничого, історичного й радянського відділів, які розміщувалися на двох поверхах, а третій був вільним. Його не облаштували, тому що москвичі не зналися на українському народному мистецтві й делікатно оминали цю тему. 1967 року, напередодні чергової річниці Жовтневого перевороту, дедалі наполегливіше почали звучати пропозиції передати незадіяні приміщення під кабінети. Але чиновницьким планам завадили музейники, які організували на ласих площах експозицію народного побуту й мистецтва. Кераміка, дерево, різьблення, текстиль, убрання — все це було розташовано в хронологічній послідовності по всьому поверху.

ПАТРІАРХ УАПУ МСТИСЛАВ НА ґАНКУ КРАЄЗНАВЧОГО МУЗЕЮ (ПОЛТАВА, ТРАВЕНЬ, 1991р.)

Утім, виставка протривала недовго — «завдяки» пильному окові головного ідеолога Радянської України Валентина Маланчука, який після відвідин краєзнавчого музею на початку 1970-х заявив: «Досить милуватися старовиною». Функціонери чітко зрозуміли сигнал, і незабаром на місці етнографічної експозиції постали виставки, присвячені різноманітним річницям, — як не утворенню СРСР, так Дню комсомолу. «Ставлення до музею як до своєї вотчини протривало до 1980-х років, але поступово здоровий глузд перемагав. Коли партійців переводили на іншу роботу чи відчувалось якесь потепління, музейники знімали ідеологічну ахінею та порціями експонували зразки народного мистецтва, — пригадує Галина Галян. — Усе це було не так просто. Зміни виставки робилися під егідою совдепівської обрядовості, що вже тоді була смішною. Під час перебудови ми зробили нову концепцію третього поверху, відведеного під етномистецьку експозицію».

У зовсім іншій атмосфері розвивався Полтавський краєзнавчий музей після 1991 року. В ньому почали діяти не лише нові експозиційні зали, очищенні від ідеологічних компартійних догматів, а й стали відбуватися мистецькі виставки, запрацювали гуртки і творчі майстерні, активізувалася науково-видавнича діяльність (хоча при всьому цьому нікуди не поділися проблеми з реконструкцією будівлі). У вихідні та під час канікул біля закладу практично завжди можна побачити кілька туристичних автобусів або весільні кортежі молодят, які беруть шлюб у казково красивому палаці та бодай на мить можуть відчути себе королем і королевою. Антураж музею, як-не-як, спонукає.


   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар