Полковник Мюнхгаузен, Андрій Ющенко і не лише... - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Полковник Мюнхгаузен, Андрій Ющенко і не лише...

Полковник Мюнхгаузен, Андрій Ющенко і не лише...

Володимир БОЙКО, Чернігів

Андрій Ющенко одружився на шведській бюргерші й прийняв лютеранство. Відбулася подія на початку ХVІІІ століття. І не з власної волі український козак опинився в Швеції, а як військовополонений армії Карла ХІІ - разом із сотнями інших своїх земляків. Про таке й багато чого іншого розповів історик-архівіст Архівного центру міста Еребру Хокан Хенріксон під час публічної лекції «Невідомі сторінки українсько-шведських відносин: військовополонені козаки в Швеції під час Великої північної війни». Відбувалася вона в Чернігівському центрі перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів. Ішлося про поки що невідомі сторінки історії.

Шведський історик, досліджуючи різні бухгалтерські документи початку ХVІІІ століття, звернув увагу, що серед тих, кого на його Батьківщині вважали військовополоненими-росіянами, багато хто мав типово українські прізвища - Артем Довженко, Авраам Зубленко, Лесько Плаксенко... Що й стало поштовхом до дальших пошуків. На щастя, шведські архіви (і не лише центральні, а й місцеві, насамперед міські) дуже добре збережені, а бюрократія країни вікінгів навіть триста років тому працювала, як бездоганно налаштований годинниковий механізм. Проблемою є хіба що величезна кількість документів. Власне, серед них допитливий архівіст і знайшов згадані відомості. До речі, під час війни шведи добре розрізняли козаків-українців із війська гетьмана Івана Мазепи та солдатів-росіян, але наступні століття стерли в пам’яті ці відмінності.

Як з’ясувалося, більшість українців шведи захопили під час військової кампанії 1706 р. Так, 13 березня (за шведським календарем) у бою під Несвіжем шведи полонили (за їхніми даними) 174 козаків Стародубського полку, а також захопили два прапори (символ Стародубського полку тепер зберігають у Стокгольмі). Наприкінці березня за результатом зіткнення під Клецком аналогічна доля чекала 70 російських та українських воїнів, зокрема полковника Петра Приму. Вони належали до п’ятитисячного загону, що мав би допомогти козакам Переяславського полку, яких шведи оточили в Ляховичах. Тож зняти облогу не вдалося. Проте гарнізон протримався до 2 травня, коли комендант, полковник фон Мюнхгаузен, вражений повним сонячним затемненням, вирішив здати фортецю. Отже, у руках шведів опинилися 1360 українських козаків, росіян і білорусів, а загальна кількість полонених за півроку активних бойових дій становила від чотирьох до п’яти тисяч людей різних національностей. У вересні - листопаді 884 із них шведи морем, через Щецин, переправили на свою Батьківщину (до порту Кальмар), інші або втекли дорогою, або померли від ран і хвороб.
Новоприбулих розподілили по країні. Офіцерів - до Гетеборга, а рядових козаків - по багатьох містах невеликими групами. Влада міста Карлсхамн скаржилася на брак одягу й поганий фізичний стан новоприбулих і заявляла про намір придбати одежу. Буквально за кілька днів двадцять полонених померло. А місцеве самоврядування міста Баррос зазначило: із 160 розміщених у ньому бранців за кілька місяців пішло з життя чотирнадцять. 2 грудня 1706 р. у Гетеборзі помер командир Переяславського полку Іван Мирович.

Згодом ситуація дещо покращилася. За кожен день перебування в полоні рядові українські козаки отримували від шведського уряду три елі сріблом (за один ель можна було купити 1,3 літра пива). Гроші поступали централізовано до міст їхнього проживання, де їх і розподіляли за підписом у відомості. Платили так, щоб полонені могли самостійно забезпечувати себе харчами й одягом. Офіцерів, щоправда, це не стосувалося, бо вважали, що в них мають бути гроші. Довгий час нічого не надсилав їм і російський уряд, що, очевидно, виявилося великою проблемою для багатьох старшин.
Такий стан справ спонукав їх до втечі, що полегшувалося сусідством із Норвегією (тоді належала Данії). Чотирьом сотникам вдалося втекти вже 1707 року, і вони, зрештою, добралися до Копенгагена. Намагались тікати й рядові. Шведська влада складала їхні описи. Показово, що навіть у полоні козаки й надалі носили свої знамениті оселедці. Якщо полоненого ловили, то на перший раз садили на кілька днів до в’язниці, а потім відпускали й наказували більше так не робити (у Росії, до речі, полоненого могли стратити). Якщо ж бранець тікав удруге, то били палками і знову переправляли до місця його проживання.

Козаків шведи використовувала переважно на фортифікаційних роботах, що відбувалися на західному узбережжі країни. Там вони й жили. Влада щороку складала списки полонених, де було зазначено, чи мали вони одяг і чи могли працювати на будівництві. Через кліматичні умови роботи тривали лише весняно-літній період. Зимовий час козаки вільно жили в домівках шведів у містах, куди їх розподілили, і могли пересуватися в їхніх межах без нагляду.
Як зазначив Хокан Хенріксон, однією з найбільших проблем виявилося те, що шведи не зважали на православне віросповідання козаків і пропонували ходити їм до протестантських церков. У результаті зафіксовано випадки, коли козаки, замість молитися, пили горілку. Винахідливішим виявився козак Ярема Іванків: під час великодньої служби йому стало зле в церкві через попереднє непомірне вживання оковитої. Однак траплялися й значно серйозніші наслідки - козаки вимушені були ховати побратимів самі, не бажаючи запрошувати лютеранського священика. До того ж козаки здебільшого ставилися вкрай неприхильно до тих, хто переходив до місцевого віросповідання. Останнє рішення пов’язувалося насамперед із міркуваннями особистісного характеру.

1709 року шведські джерела зафіксували народження першої позашлюбної українсько-шведської дитини, із 1711 року є згадки про офіційні шлюби (усього відомо про двадцять випадків). Щоб побрататися, українець мав прийняти лютеранство. А ще підтвердити, що не має дружини на Батьківщині - через докази свідків-козаків. Показово, що в записах козаків застосовується термін Україна.

Виступ гетьмана Івана Мазепи не вплинув на долю українських козаків - вони й надалі вважалися військовополоненими, отримували гроші від шведського уряду й працювали на будівництві (так само було і з іншими полоненими за схожих ситуацій). Щоправда, відомо про спроби полковника Петра Прими 1710 року довести: Іван Мазепа ще 1706-го був на боці шведів, тож його, полковника, треба звільнити як союзника. Але старшині не повірили. До речі, через кілька років він зробив ще одну спробу, наголошуючи на тому, що його мають звільнити як поляка, навіть змінив прізвище на Примського. І знову невдало. Згодом полковник писав, що російські генерали в Стокгольмі, які вели переговори щодо полонених, ставилися до нього зверхньо як до представника козаків. Водночас від російських коштів він не відмовлявся, а коли 1714 року Петра Приму таки обміняли, то старшина забрав десять рублів від царя як компенсацію за перебування в полоні.

Кілька разів за майже п’ятнадцять років полону шведський уряд намагався вести переговори про обмін військовополоненими, прагнучи нарешті їх позбутися, бо утримувати бранців виявилося дорого. Але, крім невеликих груп хворих і немічних, нічого суттєвого досягти не зміг - російська влад була зацікавлена в довшому утриманні військовополонених. За інформацією шведського науковця, після кількох таких спроб і військових поразок 1716 року контроль над полоненими стає значно жорсткішим. Їх зібрали й переправили до низки внутрішніх островів на озерах, а 1718 року майже всіх українців сконцентрували в замку Visingso (170 чоловік). Там померло чимало росіян, утрати серед козаків виявилися значно меншими. У грудні 1718 року замок горітиме, після чого полонених відправлять на Північ Швеції, зокрема до Ашкесунда. Їх знову розселяють по домівках, і попередній режим поновлюється. Багато хто перебирається до попередніх міст свого перебування.

Доля військовополонених вирішилася лише після Ніштадтського миру 1721 р. Їм наказали збиратися з усієї країни й прямувати до Стокгольма. Звідси наприкінці листопада біля тисячі осіб, із них - 144 українські козаки, переправили до Ревеля. У березні наступного року був ще один корабель із Упсали, на якому перебувало вісім колишніх полонених. Добиратися до дому колишні полонені мали пішки. Декому з них на той час було біля вісімдесяти років... Утім, певна кількість українців, що створили сім’ї, залишилася в Швеції. Адже вони за умови повернення не мали права взяти з собою дружину й дітей. Достеменно відомо про трьох. Тож, підсумував Хокан Херіксон, на території Швеції є люди з давнім українським корінням.

2012-05-31 09:42:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар