Початок - кияни в Москві - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Початок - кияни в Москві

Початок - кияни в Москві

Клара ГУДЗИК, «День»

На той час придворні й вищі духовні московські кола сповна усвідомили нагальну необхідність підняти культуру церковного життя в країні. За довгі століття повної замкнутості Московської держави, особливо за часiв монгольського панування, загальний рівень освіченості й навіть грамотності там сильно впав. У богослужебних текстах та церковній практиці поступово накопичилися численні помилки та перекручення (наприклад, клали хрест двома перстами, а не трьома, як це прийнято в усьому православному світі). Москва, однак, не мала власних інтелектуальних сил для виконання необхідної «правки». На відміну від України, там ще не було навчальних закладів на зразок Київської братської колегії. Не було також людей, якi б знали три богонатхненні мови — давньоєврейську, грецьку та латину, конче необхідні для зіставлення богослужебних книг з оригіналами. Тому всі спроби самостійно усунути помилки тiльки погіршували ситуацію. Російський історик церкви ієромонах Петро Смирнов пише: «Вследствие произвола и недостаточного образования самих исправителей случилась еще большая порча книг. Даже лучшие люди тогдашнего духовенства не имели достаточного для сего дела образования».

Тому, коли за часів патріарха Іосифа в Москві було прийнято рішення розпочати радикальну церковну реформу (що, як відомо, невдовзі призвело до церковного розколу, до бунтів «старообрядців» та жорстоких каральних заходів проти них), для виконання «правки» текстів та обрядів вирішено було запросити «чужинців» — освічених «малоросів з Києва» та греків.

І ось у середині ХVII століття кілька вчених київських ченців рішилися покинути вітчизну й прийняли запрошення переїхати до Москви. Там їх очікувала складна, архівідповідальна, велика за обсягом робота. Треба було звірити з іншомовними оригіналами та скоректувати весь набір богослужебних книг, упорядкувати їх для друку, видати. Необхідно було також готувати російське духовенство до сприйняття звірених текстів та скоригованих церковних відправ.

Справа вельми ускладнювалася ворожим, часто агресивним спротивом реформі з боку консервативних московських духовних кіл. Вони, за словами Микола Костомаров, «вважали себе єдиними правдивими православними в усьому світі й не довіряли навіть грецьким книгам і грецькому духовенству, від якого древня Русь прийняла християнство». На те саме вказує в своїй «Русской истории» професор Платонов: «В Москве мало знали греческий язык и греческую науку, а самих греков привыкли подозревать в том, что они утратили чистоту веры из-за Флорентийской унии и турецкого ига». Не більше довіри мали також «справщики- чужинці з Києва» — «подібно грекам, вони втратили віру й кріпость добрих старих звичаїв». Москвичі підозрювали їх у «латинській єресі» через те, що українське православне духовенство часто закінчувало свою філософську освіту в Римі.

Приїжджих київських ченців поселили у спеціально для цього створеному Андріївському монастирі; там вони жили і працювали, а ще — створили братство, на зразок українських. Майже зразу при монастирі було засновано школу, де кияни мали навчати молодих московитів. Невдовзі керівником київських справщиків став ієромонах Братського монастиря (Київ) Єпифаній Славунецький. Далі піде розповідь саме про цю людину.

Чернець Єпифаній Славунецький — один із випускників Київської братської школи. Після закінчення курсу здібний юнак кілька років навчався за кордоном, а повернувшись, став викладачем Колегії. Славунецький відзначався надзвичайною освіченістю — добре знав грецьку і латину, знав також єврейську мову; мав неабиякі знання з історії та археології, грецької й латинської духовної літератури, писань святих отців. Його власні твори свідчать також про любов до античної культури та про глибокі знання творів античних письменників. Ця глибока освіченість, однак, ніколи не ставала причиною пихи чи навіть законної гордості, ніколи не порушила тихої скромності отця Єпифанія. Колеги й спудеї любили його за лагідний характер, за чесність, за повну відсутність честолюбства. Він був абсолютно байдужий до духовної кар'єри, до будь-яких змагань, навіть наукових. Взагалі вважав, що будь- який спір, диспут псує характер людини, а головне — відбивається на її здатності ясно мислити. Жив Єпифаній Славунецький, як правдивий чернець, і змалку був чужий світу матеріальних потреб. За характером та способом життя це був типовий кабінетний вчений, якщо говорити сучасною мовою, — завжди зосереджений, завжди серед книг і наукових проблем.

У Києві в о. Єпифанія ніколи не було недоброзичливців. Не набув він ворогів також у Москві, де невдовзі був оточений шанобливими учнями. Патріарх Никон, познайомившись з київським «справщиком», змінив свої упереджені погляди щодо малоросійських богословів і надалі, аж до своєї трагічної «відставки», повністю покладався на знання та рішення Славунецького у проведенні церковної реформи. А цар призначив його ще коректором («головним редактором») печатні, де друкувалися виправлені книги.

Київський книжник і вчений прожив у Москві 26 років — до самої смерті. І хоча був наближений до царя та до патріарха, залишився, як і приїхав, у сані ієромонаха. Тут, як і в Києві, життя Славунецького протікало, якщо дивитися збоку, вельми одноманітно. Адже єдиними подіями в цьому житті були наукові розвідки та досягнення. Він ніколи не виходив за рамки своїх наукових занять, ніколи не поринав у море пристрастей, що вирували навколо церковної реформи. За одним виключенням. Коли приступили до суду над звинуваченим у єресі патріархом Никоном, ієромонах Єпифаній виступив на його захист з промовою, обгрунтовуючи свої думки й докази на статтях церковного права, глибоким знавцем якого він був. Висловившись, Славунецький відійшов від подальших дискусій, не вступив у спір з сановними противниками патріарха — це було проти його правил, це не відповідало його скромному сану.

Виправлення богослужебних книг о. Єпифаній почав з фундаментальної підготовки. З його ініціативи у східні середземноморські країни послали Арсенія Суханова з поважною місією — розшукувати й купувати старовинні рукописи. Тільки після укомплектування поважної бібліотеки грецьких і слов'янських текстів (Суханов привіз понад 700 дуже цінних манускриптів) о. Єпифаній приступив до праці. Допомагали земляки, що приїхали разом з ним, а через певний час включилися й москвичі, які під його наглядом отримали фах коректорів і переписувачів.

У результаті багатьох років безперервної праці було вивірено, відредаговано й надруковано численні богослужебні книги (Служебник, Часослов, дві Тріоді, Псалтир тощо). Протягом довгого часу вони були у широкому вжитку не тільки в церквах Московської держави, але й в інших православних країнах. Крім богослужебних книг, Єпифаній з помічниками переклав також Писання Святих Отців, Апостольські правила, Правила вселенських і помісних соборів, Фотіїв Номоканон з коментарями та кілька візантійських збірників церковних правил. Тобто найважливіші книги, які регламентують церковне православне життя. Побоюючись, що нові видання богослужебних книг можуть здатися незрозумілими їхнім користувачам — духовенству, Славунецький уклав спеціальний словник, де пояснюються церковні терміни.

Зважаючи на стан богослужінь в московських церквах, Славунецький визнав за необхідне перекласти з грецької також Нову Скрижаль — книгу, в якій пояснюється символіка й правила літургії та численних обрядів православної церкви. До Нової Скрижалі Славунецький уклав важливий авторський додаток, на якому варто трохи зупинитися, бо він свідчить про майже сучасний підхід автора до своєї праці. У цьому додатку він виклав історію реформи богослужебних книг, описав причини, які призвели до реформи, навів докази того, що правка була необхідною. А потім видав ще греко-слов'яно-латинський словник на 7000 слів, сповна проявивши свою філологічну ерудицію.

Закінчивши редагувати та друкувати заплановані реформою церковні книги, Славунецький взявся за переклад з латини світських книг, які вважав суспільно важливими — праці з медицини, педагогіки (зокрема, «Гражданство и обучение нравов детских»), історії, географії.

Важко заперечувати ерудицію та наукову передбачливість о. Єпифанія. Був у нього, однак, недолік, який відзначають як його сучасники, так і пізніші критики. Недолік цей дивним чином випливає саме з його працьовитості та здiбностi до мов. Йдеться про те, що переклади вченого відзначаються важким, вельми ускладненим стилем, причиною чого було постійне прагнення перекладача залишатися якомога ближче до великих оригіналів, зберігати звороти й терміни обожнюваної ним грецької мови.

Славунецький зробив дуже багато, однак його заповітна мрія не здійснилася — він не зміг укласти новий науковий переклад Біблії з грецької. Не те що не було часу — в Московії почалася чергова війна, і витрати на книжні справи скоротили через «оскудение». Замість нового перекладу було відредаговано й передруковано Біблію Костянтина Острозького. Пізніше він таки засів за Святе Письмо, але встиг перекласти тільки Новий Завіт і П'ятикнижжя — втрутилася смерть.

Варто згадати ще один вид творів Єпифанія Славунецького — проповіді, які в Москві на той час ще не були у широкому церковному вжитку. Ієромонах уклав понад 50-ти оригінальних проповідей. У них він картав любов до грошей, лицемірне благочестя, а особливо — невігластво, гнівно виступаючи проти тих, що «полюбили темноту неуцтва, ненавидять світло науки, шкодять тим, які бажають просвітити інших. Такі люди — як сови, що люблять темноту і жахаються сонячного світла науки». Ті самі думки знаходимо у його постійних зверненнях до священиків: «Дбай і старайся закладати школи для малих дітей — це більше всіх чеснот, за це отримаєте відпущення всіх гріхів своїх».

Єпифаній Славунецький помер 1675 року в Москві. Своє багатство — бібліотеку він відписав Київському братству. Більшість книг, однак, залишили в Москві. Після нього зосталося також 80 червінців і срібний годинник. Червінці розіслали по різним українським монастирям. Поховано великого Справщика в Чудовім монастирі; намогильний напис нагадував: «...Зде бо лежит мудрейший отец Епифаний, перетолковник ізящный Священных Писаний».

Єпифаній Славунецький та його помічники стали першими українськими інтелектуалами, першим помітним ешелоном у процесі «відкачки мозків» з України до Москви, який тривав століттями. Продовжується і тепер. За ними пішли Симеон Полоцький, Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало, Іван Мазепа та інші, та інші. І завирувало: Розумовські, Апостоли, Гоголі, Рєпіни — співаки, вчені, письменники, кіномитці, політики — їх не злічити. Що зробиш — це процес природний. Енергійні талановиті люди всюди, в усі часи втікають з глухої зубожiлої провінції й шукають сонця метрополії. Діти народу, який не має власної державності, завжди вкладають свої таланти й працю у розбудову чужої культури, чужої державності. Горе переможеним, горе нездатним і байдужим!

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

1999-07-30 10:31:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар