Плач за Степаном - Україна Incognita
   

Плач за Степаном

Наталка ПОКЛАД

1 лютого відійшов у вічність поет, публіцист, правозахисник Степан Сапеляк (1951 - 2012 рр.), автор 11 книжок, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, премій ім. братів Лепких, ім. В. Сосюри, ім. В. Свідзінського та першої премії Української вільної академії США Фонду Воляників-Швабінських (Нью-Йорк).

...І раптом одного ранку все змінилося: і те, що прожито, набрало нової ваги й нового забарвлення, і те, що не відбулося, означилося новим смислом. Час різко поміняв полюси, змів усе дріб’язкове, буденне, плотське й вивершив те, що в ньому залишиться навічно. Чого ж так рано, Степане?

Гортала його чудово виданий восени 2011 року томик «Незів’яле листя», де в передмові автор зазначив: «Закінчуючи цей розділ Словом цим правдивим з дитинства мого, я й зваживсь на написання поеми сумління. Поеми повернення до оселі материнської»...

Що відчував, укладаючи цей томик, який виявився своєрідним діалогом із першою книжкою «День молодого листя» (видана в Брюсселі німецькою мовою): саме за неї Степан і зазнав репресій та морального терору за радянських часів? Що передчував?..

         Кого не клич. Порожні очі. //Й нема віддушини в мені...

Був для мене мірилом справжності й чесності і в слові, і в житті. Тоді, у першій половині неспокійних 1980-х, коли, відбувши терміни, почали виходити на волю – «із малої зони у велику» – деякі дисиденти, заарештовані в 1972 - 1973 рр. (Степан відбув свої п’ять тюрми і три заслання від дзвінка до дзвінка), нас познайомив Григорій Герчак — «в’язень зі стажем», художник-підпільник ОУН. Чорночубий бездомний Степан був як стиснута пружина, зболілий, нервовий, рішучий. Він приніс свій незнайомий, неосягненний, проте інтригуючий світ: у таборі Кучино сиділи винятково дисиденти – різних національностей, а також вояки УПА, офіцери РОА, і там Степан пройшов життєвий та літературний університет, а вчителями з поезії був насамперед Ігор Калинець, про якого розповідав із великим пієтетом, а також Іван Світличний, Євген Сверстюк та інші. Степан не нарікав на долю – тримався гордо й незалежно. За плечима – вік Христа. А в руках – саморобний збірничок віршів... Рискали стукачі, запускалися плітки й снувалися інтриги, когось купляли-спокушали, а когось безцеремонно ламали через коліно, проте ширився рух опору, ходив по руках самвидав, до якого був причетний і Степан, усе більше наструнювалося суспільство, ловлячи на кухнях заглушуваний голос радіостанції «Свобода»…

Сапеляк твердо тримав свій моральний форпост – і посилено писав. Чотири його перші збірки вийшли за кордоном. Знала від друзів, що знайшов притулок лише в Харкові, на околиці (на Тернопільщину КДБ не пустило), працює причіплювачем біля трактора, першим підняв біля пам’ятника Шевченка синьо-жовтий прапор, організовує мітинги, тож міліція щодня – назирці, і спокою нема, а лише ґвалт, побої, переслідування...

Фото з сайта http://khpg.org

1987 року Степан увійшов до редколегії самвидаву «Український вісник» і на пропозицію В. Чорновола підписував статті власним прізвищем, а не псевдонімом. Був засновником у Харкові Гельсінської групи та організатором майже всіх акцій за незалежність України, очолив у місті Республіканську партію, що відбрунькувалася від Гельсінської групи. Чи легко було йому, максималістові, потім бачити, як уже за незалежності відбулася підміна понять і, за його ж образним словом, однодумці почали носити синьо-жовті труси? Убачав у тому аморальність і незабаром відійшов від політики, зосередившись на творчості…

 Там, у Харкові, Степан зустрів свою Світлану, звили родинне  кубельце, з’явилися діти, і, дуже ліричний та чуйний душею, він  був через те щасливим. А 1993 року за свою п’яту збірку «Тривалий рваний зойк» здобув Національну премію ім. Тараса Шевченка в галузі літератури і мистецтва «за вагомий внесок у розвиток культури». Торік, весною, гарно відбув (і це – у Харкові!) свій ювілей…

Здається, все вирівнялося – тільки б жити. Проте надто багато сил забрали імперські лабіринти на шляху до свободи – оті ув’язнення, заслання, вигнання за межі Вітчизни, надто багато віддано за тримання честі й совісті, що для нього були заповідями Господніми. Своє життя з волі й боротьби Степан розумів як призначення, як місію, не осквернив душу злом – аж мене часом дивувала його розуміюча і прощенна доброта. Але все пояснив Словом: «Вірую…// Від скорботи до скорботи // Душа наша – ім’я Боже. // Вірую…»

Земля пухом тобі, друже, хоч вона зараз холодна й протестуюча. Прости, коли чимось завинили. І вічна тобі пам’ять у роді й народі.

2012-02-03 16:49:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар