Пізня перемога Німеччини - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Пізня перемога Німеччини

Пізня перемога Німеччини

Важкий шлях втілення європейської ідеї
В’ячеслав АНІСІМОВ, кандидат історичних наук,Черкаси

Завдяки участі у європейських структурах ФРН стала швидко набирати політичної ваги. Їй вдалося увійти до утвореного 1954 р. Західноєвропейського союзу (ЗЄС), до якого увійшли країни антинімецького (!) Брюссельского пакту та Італія, а через ЗЄС — до НАТО. Завдяки наполегливому навіюванню західнонімецькою дипломатією погляду, що будь-яке військове зіткнення у Європі сталося б на німецькій землі, у НАТО стали розглядати європейські проблеми виключно пов’язуючи їх з німецьким питанням. 1957 р. ФРН підписала Римські протоколи і стала одним із фундаторів ЄЕС і Євроатома. Однак перемога на президентських виборах 1958 р. у Франції генерала Шарля де Голля з його проектом «європейської Європи», «Європи вітчизн», «від Атлантики до Уралу» поставила під удар об’єднання Європи на основі національного принципу. «Європейська Європа, — говорив Ш. де Голль, — це означає, що вона має існувати сама по собі і для себе самої, іншими словами, вона повинна мати свою власну політику в сучасному світі... а не бути організацією, не здатною вести незалежну політику, прив’язаною у цій галузі, як у галузі оборони й економіки, у системі атлантичній, тобто американській, і отже підлеглою тому, що США називають своїм «керівництвом». Уперше було кинуто такий відкритий виклик порядку, що склався після Другої світової війни.

Вступ Франції до ЄЕС супроводився запеклою боротьбою Ш. де Голля проти принципів наднаціональності, що позбавляли її незалежності. Конфлікт політичних інтересів увійшов в особисту площину у стосунках де Голля з Вальтером Хальштейном, головою комісії ЄЕС, автором «доктрини Хальштейна», яка передбачала юридичне невизнання НДР. Теза його — «європейське економічне співтовариство є перша половина політичного союзу», як з’ясувалося, зовсім не надихала де Голля. Оцінюючи позицію колишнього статс-секретаря МЗС ФРН, він з дивовижною прозорливістю зазначав: «Я зрозумів, що якщо він є на свій лад щирим європейцем, то саме тому, що він насамперед німець, котрий честолюбно бореться за інтереси своєї батьківщини. Бо та Європа, яку хотів створити Хальштейн, являла собою прекрасну базу, завдяки якій його країна могла б безкоштовно повернути собі повагу і рівноправність... а надалі придбати переважаючу вагу, засновану безперечно, на економічних здібностях Німеччини, і, нарешті, добитися того, щоб боротьбу за кордони і єдність його країни було взято на себе могутнім ансамблем».

Ця оцінка тим більше вражаюча, якщо порівняти її зі «Спогадами» К. Аденауера, котрий, як роздратовано писав радянський історик А. Фурман, «заразив ФРН новою бацилою націоналізму у формі європейського месіанства». «Лунали голоси, — згадував К. Аденауер, — які мною намічений шлях не визнавали як шлях до німецької єдності. Однак необхідно було зрозуміти, що спочатку ми не мали іншого шляху. Радянський Союз рано чи пізно муситиме визнати, що йому доведеться вести із Заходом діалог, що йому не вдасться поставити його на коліна. На подібний мирний діалог я покладаю свої надії, вбачаючи у ньому наш шанс. Він, однак, настане для нас лише тоді, коли ми до моменту загального єднання між Заходом і Сходом вже зарекомендували б себе як надійний партнер Заходу. Тільки тоді Захід, у разі діалогу, зробить наші інтереси своїми власними». Наведені вище слова К. Аденаеура через роки, 3 жовтня 1990 р., були процитовані у заяві уряду ФРН «Час виконання» у День німецької єдності. Не можна не віддати належне політичному окоміру керівників Німеччини. Разом з тим найважливішим є навіть не це, а віра в себе, у свій шанс і в світ, який неодмінно має змінитися і конфронтація поступиться місцем діалогу, який об’єднуватиме Німеччину.

Закінчується ХХ століття. Час підбивати його попередні підсумки. Чи буде помилкою розглядати зміни, які відбулися в Європі за допомогою термінів «поразка» і «перемога»? Можливо, в такому намірі комусь почується відгомін минулих політичних баталій. Але разом з тим, створення понятійної опозиції дозволяє більш чітко побачити результати минулих подій. Хоча Європа не ризикнула здійснити проект «європейської Європи» де Голля, вона все ще залишається Європою держав. Всупереч побоюванням, об’єднання Німеччини не зруйнувало європейську інтеграцію. Німеччина не тільки не проявляє себе як загроза європейської безпеки, але, навпаки, стабілізує Європу. Досягнутий зусиллями президента Ш. де Голля і канцлера К. Аденауера франко-німецький союз створив реальні умови для розвитку Європейського економічного співтовариства. Нині велика частина європейського континенту є найблагополучнішим регіоном планети. Що ще у 70-ті роки не східні європейці, а ситий ЄС домагався встановлення всеосяжних договорів ок

Радіти б за європейських сусідів в добру годину, але щось зупиняє. Якщо проаналізувати, яка головна риса, що характеризує німецьку політику за останні півтора сторіччя, то це послідовність. Якщо вийти з цієї тези, закономірно виникає наступне запитання: як у сучасних умовах треба розуміти славнозвісне рішення Федерального Конституційного суду ФРН від 31 липня 1973 р., обов’язкове для будь- якого уряду і всіх органів влади ФРН? У рішенні говориться: «Основний закон... виходить з того, що німецький Рейх пережив катастрофу 1945 р. і пізніше не загинув внаслідок капітуляції чи здійснення іноземної державної влади в Німеччині союзними окупаційними державами... У Основному законі також «закріплено» точку зору про єдиний німецький народ і загальнонімецьку державну владу. Із створенням Республіки Німеччина не було засновано нової західнонімецької держави. А тільки наново організовано частину Німеччини. Таким чином, ФРН не правонаступниця Германської імперії, а як держава ідентична державі «Германська імперія...».

Ще до згаданого рішення ФКС в історії франко-німецьких відносин стався вельми показовий випадок, що дає яскраве уявлення про послідовність, з якою уряд ФРН захищає свої інтереси. Йдеться про Саар. Цей район 1945 р. був анексований Францією в заставу німецьких репарацій і перебував під її протекторатом. Пізніше, відповідно до договору між Францією і ФРН, Саар мав отримати спеціальний статус автономії під контролем Західноєвропейського Союзу. Коли на початку 50-х років населення Саара почало вимагати возз’єднання з ФРН, Франція затвердила Саарський статут, надавши району деякі права самоврядування. Саар чекав підтримки від ФРН, але К. Аденауер, всупереч опозиції у власному уряді, визнав цей статут. Щоб підтримати бажане для французів розв’язання саарського питання, канцлер поставив під удар свою політичну долю. На французів, котрі загрожували у разі невизнання статуту не ратифікувати Паризькі угоди 1952 р. про ЗЄС, вчинок канцлера справив велике враження. Вони не знали, що мовчазно підставляючи себе під стріли «подібно до святого Себастьяна» (Ф. Й. Штраус), Аденауер таємно надав з «рептильного» фонду Німецькій партії Саара 10 млн. марок. Восени 1955 р. на референдумі населення Саара висловилося за вступ до ФРН, що і сталося 1 січня 1957 року.

Як оцінювати дії канцлера? Як підступність істинного патріота, борця за інтереси своєї батьківщини і європейську єдність чи якось ще, вибір надаємо читачеві. Усе це нагадує нинішній скандал, який розгорівся навколо імені іншого об’єднувача Німеччини канцлера Г. Коля, звинуваченого у махінаціях з секретними рахунками. Одному Богу відомо, що могли приховувати і на що йшли гроші з тих рахунків у вільній демократичній Німеччині.

Кажуть, що ФРН «перестане бути тим, чим вона була, відкриваючи шлях до виникнення німецької держави ще незнаної форми» (Ш. Геренс). Можливо, це так. Можливо, що і тепер, як колись Томас Манн, уряд ФРН прагне «не до німецької Європи, а європейської Німеччини». Прогрес очевидний. Безпосередній наступник К. Аденауера на посаді канцлера, творець німецького економічного «дива» Людвіг Ерхард, серйозно стверджував, що «Мюнхенські угоди 1938 року, як і раніше, в силі. Німеччина присутня всюди, де німецькою говорять, як рідною мовою». Знайомо звучить, чи не правда? Тепер же згідно з пунктом 3 статті I «Договору про остаточне врегулювання щодо Німеччини», що нав’язало їй істотні обмеження державного суверенітету, «об’єднана Німеччина не має ніяких територіальних претензій до інших держав, і не висуватиме таких претензій до інших держав і не буде висувати таких претензій в майбутньому». Хочеться у це вірити. Але пророцтво голови парламенту ЗЄС Робера Понтіона також виглядає переконливим.

«Уряд майбутньої об’єднаної Німеччини, — стверджує він, — буде змушений погодитися з відомими обмеженнями суверенітету своєї держави, однак він ніколи не погодитися з тим, щоб ці відмовки були довготривалими. Будь-яка спроба нав’язати йому особливий статус буде такою ж млявою, як і ті обмеження, які були нав’язані Веймарській Німеччині Версальським миром. Якщо треба виносити уроки з історії, тоді це найвдаліший приклад».

Чекати, що нинішній соціал- демократичний уряд Німеччини проводитиме іншу політику, ніж їхні попередники — консерватори, було б помилкою. Ще пам’ятна прийнята СДПН 1976 р. програма «Модель Німеччини», після публікації якої європейці відразу заговорили про економічний гегемонізм ФРН, і подальші програми у викладі Оскара Лафонтена, який популярно пояснював, що «національна держава немає майбутнього», що Європа повинна стати державою на «транснаціональній основі». Ці позиції послідовно впроваджує в життя тепер канцлер Г. Шрьодер.

Усвідомлення того очевидного факту, що «загальноєвропейська безпека вирішальним чином залежить від Німеччини» (Г. Ветінг) і в перспективі ця залежність ще більше зросте, примушує задуматися про основні тенденції, в руслі яких вона здійснюється на думку одного з найбільш авторитетних експертів у галузі міжнародних відносин Самюеля Хантінгтона, «якщо певна тенденція і діє в сучасному світі, то нею є прагнення кожного суспільства повернутися до своїх традиційних цінностей і типів поведінки». Тому «майбутнє європейських держав як на сході, так і на заході, вважає Марлене П. Хіллер, — залежатиме від того, наскільки вони здатні пізнати свою ідентичність у всій її складності, справитися з комплексністю сучасного світу, висловити розбіжності і різноманітність в раціональному дискурсі». Якщо комусь ці твердження здаються не конкретними і хиткими, тому хотілося б нагадати слова німецького політика, який не страждав на відсутність прагматизму — Ф. Й. Штрауса: «хто вважає припустимим нехтувати нацією і національною свідомістю, той може виявитися надто недалекоглядним в своїх політичних розрахунках»

Зараз Німеччина сильна як ніколи. Століття руху від східного рейха франків до ще незнаного нам майбутнього, до здійснення її історичної місії, зробили Німеччину такою, якою вона є нині. Теперішнє становище Німеччини є результатом її непростої історичної долі. Для того, щоб зрозуміти її і наше, невіддільне тепер від Німеччини, майбутнє, варто прислухатися до слів німецького мислителя Константина Франца, сказаних понад півтораста років тому. «Німеччина, — писав він, — ніколи не була державою, і вона ніколи не зможе нею стати, інакше вона не буде Німеччиною. Треба подолати державну ідею і зупинитися на ідеї співтовариства зовсім іншого роду, призначеного для набагато піднесеніших цілей — таке попереднє розв’язання німецької проблеми, бо Німеччина є в собі і для себе інтернаціональною істотою. Треба піднятися з політичної точки зору на точку зору метаполітичну». Можливо, тільки піднісшися до метаполітичної точки зору, ми зможемо побачити перемогу Німеччини. А може саме в цьому нашому піднесенні і полягає її пізня перемога?

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2000-06-10 15:07:40
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар