Після переможної війни - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Після переможної війни

Після переможної війни

Клара ГУДЗИК, «День»

9 травня 1945 року було надзвичайним, щасливим днем для всіх тих, кого так чи інакше зачепила війна. Скільки сімей раділо з того, що батько або син вижив, що вже не під кулями, що скоро повернеться! Тоді багато хто був переконаний, що Перемога — то негайний початок нового світлого життя. Бо чотири роки війни, окупації, примусових робіт, артобстрілів, бомбардувань, нестатків були нестерпно важкими, жахливими. Мимоволі в думках змучених людей засяяли картини ідилічного життя, що має настати після Перемоги. Ось закінчиться війна — і заживемо! Подібні надії формувала також радянська пропаганда, кіно.

Із щасливого травневого дня 1945 року моя пам’ять завжди перескакує в рік 1946-й. Донецьк, де я жила, та й весь Донбас страждав тоді від голоду, і жити нам було гірше, аніж за часів окупації. Адже тоді село, а навколо нього й місто виживало завдяки землі — городам та садкам. Відновлена радянська влада запровадила жорсткі обмеження на присадибні ділянки: 15 соток. Безжально переполовинювали садиби; відтяті шматки землі лежали в бур’янах, бо використати їх «колективно» було неможливо. Про так звані «дачі» для мешканців міста ще й мови не було. Тому переможці у великій війні жили зовсім як у таборі — пайкою хліба за картками. Пам’ятаю, як наша сім’я снідала тюлькою без хліба, заїдаючи її сирою капустою (олії також не було); як мій батько, фронтовик, який повернувся додому з орденами та осколками в тілі, опух від голоду, бо віддавав свій пайок дітям.

Іще згадую, як будували в Донецьку бараки для розміщення робочої сили. Деякі з тих бараків стоять і досі, і все ще заселені. А в центрі почали зводити перші «сталінки», з окремими (не всі знали, що це таке) квартирами, — будинки для партійної еліти. Рай «хрущовок» настав значно пізніше.

У той самий час розгорталися «великі будови», обговорювалися епохальні проекти, на кшталт повернення рік у якийсь інший бік. У всіх партійних звітах та програмах гордовито підкреслювалося, що в СССР темпи розвитку виробництва засобів виробництва набагато перевищують розвиток виробництва предметів споживання (адже споживання — то щось таке міщанське!). Проблем загального добробуту наче й не існувало; зрештою, ми призвичаїлися думати, що це і є нормальний, єдино можливий стан речей.

Одразу після закінчення війни сталінський уряд активно включився в змагання за переділ світу, за сфери впливу. Плоди тяжкої праці напівголодних, обірваних радянських людей ішли на підтримку африканських, азіатських, південноамериканських комуністичних режимів. Скільки індустріальних гігантів було збудовано в далеких світах, скільки спеціалістів безкоштовно підготовлено для чужих країн! От би всі ті гроші вкласти тоді у свою країну, пустити «на підтримку» свого народу! Натомість у розорених війною людей держава почала відбирати частину злиденної зарплатні — через систему примусових позик, облігацій. Для нашої сім’ї, як і для більшості повоєнних сімей, то була майже трагедія — не куплені, конче необхідні черевики або пальта, додаткове обмеження в їжі. Ніхто, однак, і голосу подати не смів, не те що протестувати.

Іще одна, майже остання, моя «повоєнна» згадка. 1949 рік, Ленінград. Поряд із студентським гуртожитком — табір німецьких військовополонених. Щодня довга колона виснажених людей у зовсім зношених, але дуже охайних зелених мундирах ішла кудись на роботу, на будівництво. Увечері в теплу погоду полонені звичайно сиділи за колючим дротом у своєму дворі, чистому, як операційний стіл, грали на губних гармошках і тихо співали ритмічні, дуже непідходящі до подібних обставин народні пісні. Хто знає, чому цих людей тримали в таборі через чотири роки після закінчення війни?

Покоління людей, які воювали, вже відходить, власне, майже відійшло. І те пекло війни, через яке вони пройшли, не було для них найстрашнішим, найгіршим. Бо воювали вони з надією в серці на краще життя. А потім настали десятиліття принизливої бідності, важкої праці без належної компенсації, розгулу партійної диктатури, на селі — фактичне кріпацтво. Хіба часто в інших, чужих війнах перемога держави оберталася такою поразкою людини?

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2000-05-05 13:15:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар