«Підривна література». Борис Грінченко - Україна Incognita
Україна Incognita » TOP-книг, які варто прочитати » «Підривна література». Борис Грінченко

«Підривна література». Борис Грінченко

ІМПЕРАТИВ ЄДНАННЯ

На початку 90-х років XIX століття перед національно орієнтованою українською інтелігенцією постав комплекс нагальних, складних питань, які неможливо було обійти, ігнорувати або відкласти у довгу шухляду — вони потребували чесної, щирої та мужньої відповіді. Ось ці питання: «Як подолати стіну між інтелігенцією та народом?», «Яким конкретно чином освічені українці можуть прислужитися спільній національній справі?», «Як віднайти і сформулювати загальнонародний український ідеал?», і нарешті, мабуть, головне серед них: «Чи не настав час включити в порядок денний вимогу про політичну самостійність України і як конкретно це зробити?»

Нині особливої уваги заслуговує дискусія, яку вели в 1892 — 1893 роках два визначні діячі українського національно-культурного відродження — Михайло Петрович Драгоманов (1841 — 1895), видатний політолог, історик, філософ і публіцист, та Борис Дмитрович Грінченко (1863 — 1910), у майбутньому — класик української літератури, уславлений етнограф, фольклорист, філолог і педагог, укладач і автор відомого багатотомного «Словаря української мови». Ця полеміка (відповідні цикли статей Б. Грінченка «Листи з України Наддніпрянської» та М. Драгоманова «Листи на Наддніпрянську Україну» було надруковано у вересні 1892 — травні 1893 рр. у газеті «Буковина», що виходила в Чернівцях) охоплювала таке широке коло пекучих проблем, намітила такі перспективні та комплексні підходи до їхнього розв’язання, що ще тоді висловлені думки двох видатних українців цілком актуальні й тепер.

У чому полягали розбіжності учасників діалогу? Власне, і Грінченко, і Драгоманов були, безперечно, стратегічними однодумцями в тому, що стосувалося проблем українського національного відродження, розвитку української мови, культурно-освітнього руху, боротьби проти імперської політики царизму щодо українського та інших народів. Ішлося лише про різне розуміння конкретних (значною мірою тактичних) питань подальшого розвитку української національної самосвідомості. Позиції Грінченка, представника молодого покоління поборників українського відродження, були значно радикальнішими; Борис Дмитрович наголошував на нагальній необхідності рішучих, активних дій у боротьбі за культурні та національні права українського народу. Натомість Михайло Петрович Драгоманов підкреслював, що його кредо було та залишається незмінним: «Космополітизм в ідеях і цілях, національність в ґрунті й формах культурної праці». Спробуємо проаналізувати погляди обох співбесідників (не опонентів!) і показати, що насправді ніяких суттєвих (тим більше — непримиренних) суперечностей між ними не виникло.

Тож звернімося до тих оцінок (гнівних, невимовно гірких, але загалом, як показав подальший хід подій, багато в чому справедливих), що містяться у «Листах з України Наддніпрянської» Грінченка. «Наш український загал, — в’їдливо пише автор, — залюбки балакає про те, що «Україна-то бідна, бідна заплакана мати! Нема кому їй і добро вчинити, нема кому пособити!» Але зараз же до сього додають: «Та й як його пособиш при таких обставинах? Адже...» І почне тут перелічувати, які то тяжкі обставини. Обставини тяжкі, се правда, але вони стають ще тяжчими з того, що всі ці добродії сими балаканнями тільки й виявляють свій патріотизм».

Вирішальне, ключове питання, що його задає собі й читачеві Борис Грінченко, таке: «Чому ми не досягнемо хоч такої-сякої гармонії в поглядах та в учинках, хоч такої-сякої солідарності?». А ось і спроба відповіді: «Насамперед, мабуть, тому, що українець взагалі натура індивідуалістична. А друге, ось чому. Власне, у нас нема української інтелігенції, а є тільки нарізні українські інтелігенти». Наслідки такого духовно-національного колапсу, за Грінченком, є більш ніж прикрими: «Таким побитом, виходить, що наша негромадськість, розрізненість взагалі робить те, що й у тих випадках, коли люди хочуть згуртуватися коло якого спільного діла, вони все ж не можуть скласти з себе більш-менш одностайної спілки, щоб робити в якому одному напрямку. Виходить дещо взором невихідного кола: розрізненість у поглядах родить розрізненість у громадській діяльності, а розрізненість у громадському житті й через те необхідність до всього дорозумовуватися самотужки родить розрізненість у поглядах і т. д. без краю».

Вихід, як вказує Грінченко, один: національна єдність, подолання розколу українського народу на (використовуючи тогочасні терміни) «панів» та «мужиків», коли перші забули або не хочуть пам’ятати, що вони українці, а другі, «заклопотані щоденною борнею за шматок хліба», не думають про національні питання. Інакше, зазначає автор, ми будемо увесь час стояти перед лицем страшної правди: «Наш мужик не знає навіть свого національного імені. Він тільки знає, що він не москаль, не турок, не німець, але хто саме він — Бог його знає». А для цього треба переходити від красивих гучних слів до копіткої щоденної праці, непомітної, невдячної, але, по суті, єдино потрібної. А саме: доносити до українців хоча б елементарні основи вітчизняної історії; роз’яснювати їм, що вони мають спільні інтереси; прищеплювати рідному народові почуття національної та водночас людської гідності (і перше, і друге нерозривно пов’язане!). Якраз через це Борис Дмитрович особливо обурювався принизливим для народу «малоросійством», виступаючи за побудову в перспективі відносин iз Москвою на засадах справжньої рівноправності, взаємоповаги та вільного вибору. Бо «не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі — таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більшого щастя». Сказано неначе сьогодні...

Розглянемо тепер ту концепцію національного та духовного відродження Батьківщини, котру розвивав у своїх «Листах на Наддніпрянську Україну» Михайло Драгоманов. Передусім Михайло Петрович вказує на поспішність та далеко не абсолютну обґрунтованість інвектив Грінченка на адресу української інтелігенції: мовляв, вона суціль зросійщена, думає і розмовляє «по-московському» тощо. А хіба «История Русов», яка такою мірою вплинула на формування історичних поглядів Шевченка, Костомарова, інших кирило-мефодіївців, не була написана російською мовою — ставить питання Драгоманов. Так само, наприклад, як і «Ода на рабство» Василя Капніста — яскравий приклад лібералізму? Та більше: на думку Драгоманова, для того, щоб українське національне відродження справді мало широку історичну перспективу, його ідеологія неодмінно має органічно увібрати в себе найвищі зразки європейського лібералізму та демократії. Саме таке поєднання, а не опора на вузькозрозумілий ура-патріотизм на мовно-етнографічній основі, як вважав Драгоманов, є життєво важливою передумовою досягнення тих цілей, котрі ставить перед собою український визвольний рух.

Михайло Петрович підкреслював, що, не будучи ані москвофілом, ані полонофілом, ані, більше того, українофілом у старому розумінні цього слова, він є «просто українцем з універсальними тенденціями». Бо «політична прихильність наша до Москви зводиться лишень на те, що ми, не бачачи ніяких серйозних підстав для українського державного сепаратизму в Росії (ось у чому суть справи. — І.С. ), шукаємо виходу для українського автономізму в лібералізмі, спільнім з освіченими Великорусами, як також і членами других народів Росії». Варто сказати, що перед нами — справжня карбована політична формула, що справила дуже відчутний вплив на ідеологію керівників українських національно-визвольних змагань 1917 — 1920 рр.

З іншого боку, не можна заперечувати, що мав слушність Драгоманов, коли стверджував: європейські ліберальні та прогресивні ідеї, європейські принципи демократизму часто-густо потрапляли на Україну саме через столиці Петербург та Москву, з’являлись спершу «не в українській одежі, не на українській мові, а на російській». Проте помилковим видається інший його тезис: «Старі націоналістичні теорії тепер лишень доживають віку серед одсталіших народів Європи або, ліпше, серед більш одсталих шарів її інтелігенції». Адже все ХХ століття, як показав досвід історії, минуло під знаком винятково потужних національних рухів, під знаком прагнення народів до незалежності та свободи. Лише пройшовши цей етап свого розвитку, європейські нації змогли (і це відбувається на наших очах!) вийти на якісно новий рівень інтеграції та добровільної міждержавної єдності.

Дискусія Михайла Драгоманова та Бориса Грінченка (цікава деталь: Драгоманов навіть не знав справжнього прізвища свого опонента, котрий виступав під псевдонімами Чайченко, Вартовий тощо!) актуальна для нас передовсім тим, що ці двоє видатних українців переконливо продемонстрували: можна й треба досягти компромісу між гуманістичним демократизмом i українським націонал-патріотичним рухом. Ці складові органічно мають доповнювати одна одну, що і є запорукою успіху унікального громадського руху, свідками та учасниками якого ми сьогодні стали.

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар