Під прапором Комінтерну: логіка адептів «третьої сили» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Під прапором Комінтерну: логіка адептів «третьої сили»

Під прапором Комінтерну: логіка адептів «третьої сили»

Сергій Грабовський

Під прапором Комінтерну: логіка адептів «третьої сили»

Вони всі однакові… Олігархічні клани – і влада, й опозиція… Антинародні сили… Однаково чужі нашим інтересам… Опозиція гидка, а влада не страшна, вона смішна… Число виборців, які проти всіх, проти влади і проти опозиції, невпинно зростає, і це добре… Всім політикам дамо під зад, час вийти на арену альтернативній «третій силі»… Неформальна партія, яка і проти тих, і проти інших, набирає силу, вона – найпотужніша в Україні…

І так далі, і таке інше. Цим сповнені ЗМІ, електронні та друковані. Цим сповнені акції певних політичних сил. Ось свіженький приклад – репортаж зі з’їзду «Української платформи «Собор»: «Володимир Огризко… розповідає: «Собор» має дві надмети… Перша – зробити владу чесною. Друга – зробити владу українською. Сьогодні ми не маємо ні того, ні іншого, зауважує він. Натомість можемо спостерігати за діяльністю партій, які «українськими не назвеш навіть з великого бодуна». Пан Огризко має на увазі і опозицію, яку на з'їзді часто називають «так званою». «Вони справді однакові», - каже про владу та опозицію потенційний депутат, кобзар Тарас Компаніченко. На його думку, опозиціонери часто «не живуть в українському світі, не живуть українськими цінностями». «Тому вони зраджують. Бо їм однаково», - підкреслює він. "Порядний хлопець" Олесь Доній не зміг потрапити «до Турчинова», бо не має ста тисяч доларів, розповідають тут. «Опозиція скомпрометована», - кажуть. «Між одним злом і другим злом знову буде обране одне зло», - слова Огризка».

Якийсь час я не міг згадати, що це мені нагадує. Причому не тільки за логікою мислення, а й за способом виразу думок. Агресивність, зверхність, безапеляційність, стовідсоткова переконаність у своїй правоті, невміння (і небажання) бачити елементарні факти тощо… Й ось все стало на свої місця. Спершу в сенсі загальної прив’язки до типу світогляду й логіки мислення, а потім – і в сенсі конкретного тексту.

Охочим рекомендую книгу – Г. Минский. «Под знаком революционного подъема. Выборы и классовая борьба в Германии». М, Партиздат, 1933, 102 с. Фрагменти книги є в Інтернеті. Що цікаво: текст написаний у 1932, а виданий друком на початку лютого 1933 року. Прямо-таки репортаж з місця подій, побудований на залізній логіці сталінського Комінтерну, а водночас – перегук із днем сьогоднішнім…

Основна ідея тексту – що влада монополістичної буржуазії в Німеччині тримається завдяки двом силам, які майже не відрізняються одна від одної, хоча одна з них і веде постійно мову про захист інтересів трудівників. Одна сила – це націонал-соціалісти, вони ж націонал-фашисти. Інша – соціал-демократи, вони ж соціал-фашисти. Причому друга сила більш небезпечна, оскільки дурить трудовий народ і стоїть на перешкоді діям альтернативної «третьої сили», а саме німецьких більшовиків-комуністів, «кормя рабочих надеждами на победу социал-демократии при выборах в рейхстаг и неминуемое поражение фашизма» (цитую колоритною мовою оригіналу).

Відтак головне завдання комуністів як «третьої сили» – боротися з фальшивою опозицією до влади монополістичного капіталу. І вони це успішно роблять: «Крупные успехи компартии на выборах 6 ноября именно объясняются тем, что ей удалось развернуть стачечную борьбу масс против воли реформистов, добиться в этих забастовках значительных успехов, показать массам предательскую роль социал-демократии и реформистских профсоюзов, ослабить их влияние на рабочие массы и укреплять единый фронт снизу… Во многих промышленных районах компартия одержала верх над социал-демократией, которая в прошлом своей политикой сумела привязать значительную часть германского рабочего класса к капиталистической системе. Социал-демократические рабочие, верившие до сих пор своим вождям, … все больше теряют свои иллюзии, убеждаются в предательстве со стороны социал-фашистских вождей и реформистских профбюрократов их интересов». Проте у цій боротьбі не можна послабляти зусиль – несправжня опозиція має бути викинута на смітник історії, це головне завдання прихильників комуністичної альтернативи: «Цифры говорят о том, что социал-фашистская партия теряет свое влияние в рабочих массах. Но ослабление социал-демократии никоим образом не уменьшает ее роли как главной социальной опоры буржуазии. Наоборот, именно потому, что партия Гитлера в настоящее время теряет своих приверженцев из рядов трудящихся, теперь особенно возрастает значение социал-демократии для фашистской политики финансового капитала. Борьба за разоблачение социал-фашизма, борьба за полное освобождение трудящихся масс из-под влияния социал-фашистских вождей остается по-прежнему, коренной задачей, стоящей перед компартией».

Ні, справді, певні інвективи на адресу лідерів соціал-демократії могли би бути справедливими. Не випадково проблематично, чи пам’ятає хтось, крім вузького кола спеціалістів, імена керівників цієї партії у 1932-33 роках? Переконаний – ні. Ба, й автор цих рядків, попри свій інтерес до політичної історії ХХ століття, отак «з ходу» згадав тільки Отто Бауера – голову прусського земельного уряду, незаконно скинутого 1932 року канцлером Німеччини фон Папеном, що немалою мірою послужило посиленню нацистів і їхньому приходу до влади – адже берлінські вулиці фактично опинилися в їхніх руках, поліція більше не протидіяла законам штурмовиків та SS-манів. Але ж яким нікчемою був той Отто Бауер, якими нікчемами були інші лідери СДПН, якщо вони не змогли запобігти незаконним діям фон Папена і з толком використати півмільйонну воєнізовану організацію «Сталевий фронт» (її головною складовою був соціал-демократичний «Рейхсбаннер»), куди входили колишні фронтовики та молоді спортсмени-робітники, для захисту права та свободи! Дуже схоже на нинішню українську опозицію…

А які німецькі інтелектуали того часу стояли на боці «третьої сили», лаючи на всі заставки соціал-демократів і центристів та повторюючи: «Всі вони однакові!» Бертольд Брехт, Бруно Ясенський, Анна Зегерс, Ернст Буш, Ганс Ейслер, Альфред Дьоблін, Кете Кольвіц, Віллі Бредель… Куди там «Собору» з його виборчим списком. А я ж назвав далеко не всіх.

Ну, а нацисти, як уже говорилося, під оглядом логіки Комінтерну виглядали зовсім не страшними, у їхніх лавах відчувалася криза, а Гітлер на очах перетворювався на ніщо: «…Обманутые Гитлером массы начинают отходить от него. Закат партии национал-социалистов начался. В рядах самой партии, среди штурмовиков происходит брожение, в самом руководстве происходят трения…» Капець уже Гітлеру, одним словом. «Їм можна протистояти, будь-якими спробами, навіть нахамити, тому що не страшні ці люди, вони смішні». Це вже сучасна українська письменниця про чинний у нас режим та його діячів. Що цікаво: наведені речення з книги Мінського написані в останні дні 1932 року, а, можливо, й у перші дні року 1933-го. Саме тоді, виявляється, «закат партии национал-социалистов начался». А цитоване інтерв’ю письменниця ця дала на початку жовтня 2010 року – якраз тоді, коли антиконституційним шляхом були скасовані зміни до Конституції, фальсифіковані місцеві вибори, остаточно побудована нелегітимна владна вертикаль…

Але – «всі вони однакові!». А тому головний удар слід спрямувати проти «несправжньої опозиції», при цьому (у 1932-33 роках) провівши очищення лав рядових робітників та профспілчан, які поки що вірять в ідеї соціал-демократії, від осоружних соціал-фашистів, бо ж з усього виходить, «что последние были и остаются главной социальной опорой буржуазии, что "оппозиционность" вождей социал-фашистской партии к правительству фон-Папена была липовая, что социал-фашистские вожди, несмотря на то, что фон-Папен прогнал Брауна, Зеверинга, Гржезинского и др. из насиженных мест министров, полицей-президентов, регирунгс-президентов и т. п., продолжают служить интересам господствующей буржуазии». І що важливо: не можна вірити жодній заяві «фальшивої опозиції», якою б радикальною ця заява не здавалася: «Под давлением роста революционного подъема масс, под давлением радикализации масс и отхода рабочих от социал-фашистской партии, руководители последней вынуждены были отказаться от приглашения фон-Папена вступить в переговоры, но это был очередной "левый" маневр…» А насправді «социал-фашистские вожди и профсоюзные бюрократы предавали бастующих, …социал-фашисты скрыто поддерживали все мероприятия правительства крупных помещиков и банкиров». Розумієте? Приховано! Тобто декларують і роблять начебто правильні речі, але насправді то все обман трудящих мас і прислужництво ворогам трудящого народу. Адже «рост революционного движения в Германии является главной опасностью для буржуазии и, чтобы бороться с этой опасностью, мобилизуются и концентрируются все силы фашизма – от национал- социалистов до социал-демократов и реформистских профсоюзов».

І взагалі – що влада, що опозиція, що нацисти, що соціал-демократи – то одна компанія: «социал-фашистская партия плотно прикреплена к колеснице капитала, что она способствует укреплению фашистской диктатуры. Поэтому борьба компартии против национал-фашизма является одновременно и борьбой против социал-фашизма, точно так же как борьба против социал-фашизма, разоблачение всех маневров его руководства, "левых" фраз социал-фашистских вождей бьют по национал-фашизму. Социал-демократия и партия Гитлера пополняют друг друга в деле служения капиталу».

При цьому виявляється, що у всіх лихах винні соціал-демократи: саме вони розчистили шлях всевладдю монополій, тобто тодішніх олігархів, хоча наче й боролися з ним. Та логіка Комінтерну невблаганна: «Монополистический капитал, становясь на путь открытой фашистской диктатуры, расчищенный социал-фашистами, пытается политическим и экономическим террором, ограблением трудящихся масс найти капиталистический выход из кризиса, пытается при содействии социал-фашизма и национал-фашизма подставить скрепы под рушащееся капиталистическое здание и предотвратить пролетарскую реваолюцию». Але «третя сила» неодмінно – і досить швидко – здолає всіх! «Фашистская диктатура в Германии пробует укрепить свои позиции. Она собирается, опираясь на национал-социалистов и социал-демократов, повести дальнейшее наступление на рабочий класс и расправиться с его авангардом – компартией. Но фашистская диктатура не сможет удержаться, если компартия, развертывая классовые бои, объединит вокруг себя основные массы трудящихся. Компартия идет сейчас по этому пути. Лагерь революции крепнет. Революционный подъем масс увеличивается. Впереди крупные революционные бои. Рабочий класс Германии выйдет из этих боев победителем».

От такий радикально-оптимістичний висновок робить Г.Мінський наприкінці своєї книги. І раптом… «Когда книга была уже готова к печати, произошла отставка правительства генерала Шлейхера, было образовано правительство открытой фашистской диктатуры, правительство Гитлера-Папена-Гугенберга и был распущен рейхстаг, избранный только в ноябре прошлого года». Але хто такий Гітлер? Це досить дрібний політик, чи не так? А от Гугенберг – це голова, це справжній лідер уряду. «…Посадив Гитлера, Фрика и Геринга в министерские кресла, монополистический капитал однако создал такое соотношение сил в правительстве, при котором Гитлер не мог бы сделать "глупость", "прыжок в неизвестность". В этом отношении заслуживает особого внимания тот факт, что руководство двумя важнейшими хозяйственными министерствами: продовольствия и народного хозяйства сосредоточено в руках председателя партии националистов, инициатора программы "концентрации национальных сил" и одного из крупнейших промышленников Германии Гугенберга. Гугенберг будет центральной фигурой в кабинете Гитлера. Он своего рода "диктатор хозяйства"… Гугенберг сыграл главную роль при формировании кабинета».

Ось такий рівень аналізу на основі комінтернівської логіки. Гітлер? Якийсь смішним персонаж, така сама і його команда. «Вони хочуть бути страшними, але насправді вони тільки смішні». Це вже знову сучасна письменниця

Й остаточний висновок Г.Мінського – оптимістичний: «Силы германского пролетариата крепнут, с каждым днем растет влияние компартии, единственной партии, ведущей пролетариат к решающим боям за свержение капитализма. Никакой режим кровавого террора, никакая лобовая атака буржуазии не смогут приостановить подымающуюся революционную волну. На "подвиги" правительства Гитлера, на услужничество этому фашистскому правительству со стороны социал-фашистских вождей, пролетариат Германии ответит новым сплочением своих рядов вокруг компартии для борьбы под знаменем Коминтерна за свержение буржуазии, за германский Октябрь».

Нагадаю, це написано і надруковано якраз напередодні підпалу Рейхстагу…

Тепер же самі підставте у комінтернівську схему прізвища вітчизняних політиків, назви партій, дати та типові вирази сьогоднішнього сленгу – й самі робіть висновки про живучість і переможність тієї логіки, яку через низку поколінь зумів закласти у голови адептів «третьої сили» та «справжньої опозиції» товариш Сталін укупі зі своєю командою. І про наслідки, до яких уже привело і приводитиме далі застосування цієї логіки, також варто було би замислитись. Бо ж цілком імовірно, що хтось уже планує «підпал Рейхстагу по-українськи» з неодмінними практичними оргвисновками з того.

А між тим на виборах 6 листопада 1932 року соціал-демократи, центристи й комуністи разом одержали понад 52% голосів виборців і відповідну кількість депутатських мандатів (а якби йшли у лавах спільного антифашистського фронту, цих голосів було би ще більше). Цілком можна було сформувати антифашистський уряд та проводити свою політику. Згадаймо: Німеччина вже почала поволі виходити із тяжкої соціально-економічної кризи, яка й зумовила істотну радикалізацію настроїв виборців. Отож і з наявними лідерами соціал-демократів та лібералів (вони справді були не надто яскравими постатями) якось можна було би діяти, і країна б помалу «виповзла» з небезпечної зони. А там, дивися, і справжні демократичні проводирі з нового покоління підросли б і почали діяти (під час захоплення влади нацистами майбутньому лауреату Нобелівської премії миру соціал-демократу Віллі Брандту, не виповнилося і 20 років…). Проте зарозумілість «третьої сили» («вони всі однакові!») і спрямованість головного вістря її удару проти «несправжньої опозиції», тобто «соціал-фашизму», зробили свою справу. Наслідки цього добре відомі. Але, як бачимо, не осмислені досі достатньою мірою. Ані політиками, ані майстрами культури.

2012-08-09 18:05:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар