Перемога без України була б неможливою - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Перемога без України була б неможливою

Перемога без України була б неможливою

Нам необхідне щире вшанування героїзму та й просто страждань ветеранів. Потрібна індивідуальна правда, яка перетвориться на справжню правду великої війни
Олександр ПАЛІЙ, історик, політолог, автор книжок «Історія України» (2010), «Ключ до історії України» (2005)

Повноцінний український погляд на історію війни має ставити питання по-іншому: а чи можливою була б перемога антигітлерівської коаліції без українського народу? Однозначна відповідь - ні.

Лише факти. Близько семи мільйонів українців воювали на фронтах, з них близько трьох мільйонів загинули, а значна частина стали інвалідами. Слід нагадати, що в Другій світовій були моменти, коли долю перемоги вирішували лічені полки.
Серед вищого військового керівництва СРСР були десятки вихідців з України (Єрьоменко, Тимошенко, Малиновський, Черняхівський, Рибалко, Москаленко та інші). За час війни 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 32 українці стали двічі Героями Радянського Союзу.

Унаслідок Другої світової війни загинуло, за радянськими оцінками, понад 7 мільйонів мешканців України, тобто близько п’ятої частини усього населення. Майже половину українських втрат у війні становило цивільне населення. Загалом майже 2,4 мільйона мешканців України було вивезено на примусові роботи до таборів праці в Німеччині.

На території України окупаційна влада створила близько 230 таборів для військовополонених, у яких за час війни загинуло понад мільйон радянських військовополонених.

Україна опинилася в епіцентрі війни й постраждала більше, ніж Росія, Німеччина, Франція або Польща. Україна, яка не мала жодного відношення до початку війни, зазнала втрат більше, ніж ці країни.

Матеріальні збитки СРСР під час Другої світової війни склали понад 40% усіх витрат країн, що воювали. Частина України в загальносоюзних втратах дорівнювала більше ніж 40%.

Ці прості факти, що визнаються абсолютною більшістю істориків і населення України, дають змогу об’єднати суспільство у щирому й неменшовартісному відзначенні свята.

У більшості своїх дій Радянська армія справді героїчно боролася за Україну. Це мало місце тоді, коли вона протистояла фашизму, який намагався знищити цілі народи.

Ці зусилля народів СРСР - справді колосальні. Так само правдою є те, що саме Радянський Союз вніс найбільший внесок у розгром фашистської Німеччини. Навіть при визнанні факту, що основного удару німецьких ВПС і ВМС зазнали інші союзники.

Справжніми «ковалями перемоги» були народи Радянського Союзу та країн союзників, в тому числі й український. Саме вони здійснили подвиг. А радянська влада виявилася банкрутом. І це при тому, що кількісна перевага в озброєнні й населенні, а також стратегічна перевага - конфлікти Німеччини з Британською імперією, США, у Північній Африці, Югославії тощо та наявність в СРСР практично необмеженого тилу - були на боці СРСР.
Лише загальновідомі факти, які дають повнішу, не лубочну картину війни.

19 серпня 1939 року на Політбюро ЦК ВКП(б) радянський диктатор Йосиф Сталін заявив, що в мирний час успішний комуністичний рух у Європі неможливий, а «диктатура партії може виникнути тільки в результаті великої війни». Фактично СРСР взявся розпалювати війну, ставши у цьому прямим поплічником фашистської Німеччини.

23 серпня 1939 року німецький і радянський міністри закордонних справ Ріббентроп і Молотов підписали німецько-радянську угоду про ненапад і додатковий секретний протокол до нього, відомий як «Пакт Молотова-Ріббентропа».
Німеччина відмовлялася від будь-якого впливу на Фінляндію і Балтійські держави (Латвію й Естонію), а східні території Польщі по лінії Нарва - Вісла - Сян, тобто Західна Україна і Західна Білорусь, на прохання Москви мали відійти до Радянського Союзу.

Решта територій у Східній Європі відходили під вплив фашистської Німеччини. Після церемонії підписання пакту Сталін виголосив тост за фюрера німецького Рейху.

По суті це був розподіл Європи між двома тоталітарними режимами, який зробив можливою Другу світову війну та низку супутніх агресій з боку СРСР і Німеччини проти інших країн.

Договір про ненапад був ратифікований 31 серпня 1939 року одночасно Верховною Радою СРСР і Рейхстагом Німеччини. Ще не висохло чорнило на документах про ратифікацію, як наступного дня Німеччина напала на Польщу. На виконання радянсько-фашистського пакту СРСР 17 вересня 1939-го здійснив напад на Польщу. В офіційному листі польському послу напад мотивувався тим, що «польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської держави. Протягом десяти днів воєнних операцій Польща втратила всі свої промислові райони й культурні центри. Варшава як столиця Польщі більше не існує».

Того ж дня у Бресті-Литовському (нині місто Брест у Білорусі) на честь успішної перемоги над Польщею відбувся спільний парад радянських і німецько-фашистських військ.

26 листопада 1939 року радянським командуванням було інсценовано напад на радянську прикордонну заставу (Майнільський інцидент). Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, якою повідомляв, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло, за різними суперечливими даними, до чотирьох та поранено до дев’ятьох радянських військовослужбовців.

Навіщо було крихітній Фінляндії нападати на СРСР, у Москві не уточнили. Уряд Фінляндії заявив, що за його даними, обстріл радянських позицій було здійснено з радянської території, і запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент.

Радянська сторона відмовилася, а невдовзі, 30 листопада 1939-го, без оголошення війни радянські війська напали на Фінляндію. Як свідчив Микита Хрущов, Сталін сказав: «Давайте почнемо сьогодні... Ми лише ледь підвищимо голос, і фінам залишиться тільки підкоритися. Якщо вони стануть опиратися, ми зробимо тільки один постріл, і фіни одразу піднімуть руки й здадуться». Згодом було сформовано маріонетковий уряд із числа фінських комуністів і маргіналів-алкоголіків, але через патріотичні дії фінів існування у нього не склалося.

У червні 1940 року, діючи за радянсько-фашистською угодою, СРСР висунув ультиматуми урядам Балтійських країн і вторгся до Латвії, Литви й Естонії. Спочатку ці країни були змушені дозволити розташування радянських військових баз на своїй території, а згодом радянська окупаційна влада надіслала їм підкріплення й оголосила про «приєднання» Балтійських держав до СРСР.

Щоб зрозуміти, що головною ціллю фашистської Німеччини буде СРСР, радянському режиму варто було лише прочитати «Майн Кампф» Гітлера, написану у 1920-х роках. Але Сталін, вочевидь, не чекав такої «підлянки» від свого ліпшого товариша по нещодавньому розподілу світу. 22 червня 1941-го Німеччина без оголошення війни напала на СРСР.

30 червня 1941 року ОУН (бандерівців) проголосила Акт відновлення Української Самостійної Держави. Проте німецьке командування після відмови українських націоналістів скасувати акт заарештувало ініціаторів оголошення незалежності та частково розстріляло, частково ув’язнило у концтаборах.

Спровокувавши своєю політикою Другу світову війну, керівництво СРСР не змогло захистити території України від німецької окупації, що коштувало Україні мільйонів людських жертв. У результаті першого періоду війни, попри героїзм значної частини населення та радянських солдатів, радянська влада виявилася повним банкрутом.

19 вересня 1941 р. після запеклих боїв на підступах до української столиці радянські війська залишили Київ.

На заключному етапі героїчної оборони Києва війська радянського Південно-Західного фронту зазнали великих втрат. В оточення потрапили 5-та, 37-ма, 26-та, 21-ша армії, частина сил 38-ї армії. Загальні втрати склали 700 тисяч бійців. Під час жорстоких боїв із ворогом було практично знищено штаб і політуправління фронту включно з його командиром, генерал-полковником Михайлом Кирпоносом.
Ця катастрофа стала одним із наслідків культу особи Сталіна. Страх перед Сталіним серед генералів викликав відсутність людей, які могли б вказати йому на його помилки. Починаючи з серпня 1941 р. протягом 73 днів тривала героїчна оборона Одеси, яка завершилася в жовтні 1941 р. евакуацією військ у Крим.

Поряд із героїзмом радянських солдатів два режими ніби змагалися між собою в масштабах злочинів.

У Донецьку на Рутченковому полі 1941 року радянські карателі перед наступаючими німецькими військами розстріляли цілий шпиталь радянських поранених солдатів, а також дітей із Фабрично-заводського училища, до учнів якого набирали сиріт, батьки яких загинули під час Голодомору та репресій.

Перед відступом радянських військ з України каральні радянські загони проводили масові розстріли ув’язнених. Зокрема у Києві, Львові, Луцьку та багатьох інших містах були розстріляні майже усі в’язні. Разом із іншими в’язнями в катівні НКВС було вбито видатного українського співака Михайла Донця. Тоді ж 1941-го НКВС заарештував видатного філолога й історика-сходознавця світового рівня Агатангела Кримського, який невдовзі загинув у в’язниці.

У травні 1942 року Сталін ухвалив хибне рішення про контрнаступ під Харковом, до якого армія фізично не була готова. У результаті три армії потрапили в оточення та були знищені, що стало однією з найбільших трагедій війни. Попри масовий героїзм радянських солдатів сотні тисяч радянських бійців загинули або потрапили в полон. Урятувалося лише 22 тисячі бійців. Так само з великими втратами провалився контрнаступ радянських військ у Криму.

У червні 1942 р. під ударами німецьких військ упав Севастополь. Оборона Севастополя під час Другої світової війни стала не стільки героїчним вчинком, скільки трагедією сотень тисяч солдатів і матросів, залишених командуванням і країною, яких вони вважали своїми, і цинізму партійного, військового й флотського керівництва, яке ганебно втекло всупереч всім військовим традиціям.

Територію України було розділено на чотири окупаційні зони. Правобережжя України та більша частина Лівобережжя, а також прилеглі до Криму області увійшли до «Рейхскомісаріату Україна». Західноукраїнські землі підпорядковувалися генерал-губернатору, який також керував більшою частиною Польщі. Гітлер віддав значну частину українських земель своєму союзнику, румунському диктаторові Антонеску. Вони створили нову румунську область під назвою «Трансністрія» з центром в Одесі. Крім того, прифронтова зона перебувала безпосередньо під німецьким військовим командуванням.

Окупанти зберегли колгоспи як зручний і перевірений радянським режимом засіб викачування хліба з країни. На окупованих Німеччиною землях уже з кінця 1941 року запанував терор.

На території України фашистська влада провела акцію майже поголовного винищення єврейського населення згідно з людиноненависницькою расовою теорією нацистів. Найбільші розстріли євреїв відбулися в Києві в Бабиному Яру. Упродовж 1941-1943 рр. там було розстріляно близько 40 тисяч євреїв, найбільше з них - 29-30 вересня 1941 р., а також понад 60 тисяч українців та представників інших національностей. Зокрема в Бабиному Яру було розстріляно близько тисячі чільних представників Організації українських націоналістів, серед яких - лідери «похідних груп», митці, журналісти, поети тощо.

З серпня по грудень 1943 р. тривала битва за Дніпро, яка завершилась проривом німецької оборони - «Східного валу», визволенням Києва 6 листопада 1943 р. і початком визволення Правобережної України. З 24 січня по 17 лютого 1944 р. силами 1-го та 2-го Українських фронтів була проведена Корсунь-Шевченківська операція. До травня 1944 р. було звільнено Крим.

Визволення України від німецьких військ відбувалося паралельно з мобілізаційними заходами серед чоловічого населення України, яке було, по суті, його спланованим винищенням.

З усього СРСР лише на території України було створено «польові військкомати», які проводили терміновий набір призовників і відправлення їх на фронт. Їх першими посилали в наступ, майже беззбройними, попереду випробуваних у боях частин.
Мобілізованим навіть не давали військової форми. Через цивільний одяг їх називали «чорносвитниками». Режим свідомо позбувався покоління українців, яке формувалося без радянської влади. У результаті цих подій в Україні залишилося дуже мало чоловіків 1924-1927 років народження.

Навіть після Голодомору та втрат України у Другій світовій війні керівництво СРСР продовжувало відчувати загрозу, що виходила від України.

Радянські владні кола вирішили виселити всіх українців з України. Ця ідея була реалізована в наказі народного комісара внутрішніх справ СРСР Берії та заступника народного комісара оборони СРСР Жукова від 22 червня 1944 року про виселення всіх українців до Сибіру.

Виконання цього наказу було зупинено невдовзі після початку виселення.

У своїх спогадах радянські генерали зізналися в існуванні такого наказу та готовності його виконати. Про те, що всіх українців збиралися виселити з України, на ХХ з’їзді КПРС 1956 року зізнався генеральний секретар КПРС Хрущов: «Українці уникли цієї долі тому, що їх занадто багато й нікуди було вислати. А то він (Сталін) і їх би виселив (Сміх у залі)».
Згідно зі спогадами американського державного секретаря Стеттініуса, під час переговорів у Ялті 1945 року Сталін скаржився на «ненадійне» становище в Україні та жалкував, що не ухвалив рішення про виселення українців до Сибіру.
Водночас більше мільйона українців таки було депортовано з України протягом 1944-1949 років. Зазвичай від чверті до половини депортованих гинули під час проведення депортації.
При цьому влада поводиться так, нібито це вона виграла Другу світову війну.

Як же нам ставитися до цієї війни?

Україні потрібне щире вшанування героїзму та й просто страждань ветеранів. Потрібна індивідуальна правда, яка складеться у справжню правду великої війни. Тобто потрібно слухати щирі індивідуальні історії ветеранів, доки ще вони можуть їх розказати, а не фальшивий, дешевий і принижуючий ветеранів лубок.

А головне - потрібен урок. Два диктатори і два антилюдські режими спочатку поділили світ інших народів, зокрема й українського, а потім не поділили його між собою. І незахищеність світу і, насамперед, України спровокувала загибель десятків мільйонів людей.

Нині політики скажуть багато слів про велику Перемогу. Будьмо пильними - паразитуватимуть на жертовності українського народу, зокрема, й ті, хто не те що жодним п’ятаком не готовий жертвувати для країни (не кажучи про життя), а натомість щодня обкрадає її, тих же ветеранів і їхніх нащадків.

У той час коли влада говоритиме слова про священний обов’язок захищати країну, армія України фінансуватиметься на рівні 0,9% ВВП, що в усьому світі визнається за межею обвальної деградації і розпаду Збройних сил.

2012-05-08 10:19:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар