Педагогічне соло в сімейному супроводі - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Педагогічне соло в сімейному супроводі

Педагогічне соло в сімейному супроводі

Людмила РЯБОКОНЬ, «День»

Вчений залишив нам у спадок 48 книг, 500 статей, півтори тисячі казок та оповідань для дітей. Багато з цих праць побачили світ завдяки низці щасливих випадків, а також завдяки колосальній праці дружини Василя Олександровича Анни Іванівни Сухомлинської, а потім і їхньої дочки — Ольги. Ольга Василівна сьогодні очолює відділення теорії й історії педагогіки в АПНУ. Анна Іванівна працювала вчителем у Павлиській школі й була для свого чоловіка тим міцним домашнім тилом, якого так потребують усі талановиті люди. Напередодні знаменної події Анна Іванівна й Ольга Василівна люб’язно погодилися поділитися своїми спогадами про дорогу їм людину з читачами нашої газети. До речі, нинішній навчальний рік постановою Верховної Ради проголошено в Україні роком Василя Сухомлинського.

 

ПОШТОВИЙ РОМАН

Анна Іванівна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком за незвичайних обставин — її направили перевірити готовність однієї зі шкіл до нового навчального року, де директором було призначено Василя Сухомлинського. (Це був 1943 рік, Анна Іванівна працювала в Удмуртії завідувачем відділу евакуйованих дитячих будинків і, як правило, перевірками шкіл не займалася). Школа Василя Сухомлинського сяяла чистотою і здавалося, що в ній навіть самі стіни випромінювали якесь незвичайне тепло. Потім Анна Іванівна отримала листа від Василя Олександровича, у якому він запрошував її ще раз приїхати до нього з перевіркою. Час був воєнний і молоді люди виявилися розділеними відстанню в 90 кілометрів, на подолання якої тоді було потрібно спеціальний дозвіл. Зав’язався «поштовий роман». Коли Василь Олександрович дізнався, що його батьки, брати та сестри зуміли вчасно евакуюватися і повертаються на звільнену Україну, він також захотів повернутися на батьківщину і попросив Анну Іванівну стати його дружиною. До війни Анна Іванівна викладала педагогіку та психологію у педучилищі, і перспектива провести життя у селі її не влаштовувала. Зійшлися на тому, що відвідають рідних Василя Олександровича й трохи відпочинуть. А «відпочивати» у селі залишилися на більше ніж два десятки років.

Учителювати Василь Сухомлинський почав ще до війни — викладав українську мову та літературу. Коли ж почалася війна, Василь Олександрович вирушив на фронт. Там отримав поранення і за станом здоров’я був комісований (перестала діяти ліва рука). Після госпіталю Василя Сухомлинського призначили директором тієї самої школи, до якої і приїжджала з перевіркою його майбутня дружина.

Коли молодята приїхали до України в село Онуфріївка, то Василя Олександровича відразу ж «запрягли» на посаду завідувача райвно, а молоду дружину примусили очолити сільську школу. Вибір упав на Анну Іванівну тільки тому, що вона виявилася єдиним педагогом, який не був на окупованій території. Василь Олександрович увесь час їздив районом, відновлював школи, знаходив учителів. Як члена партії його посилали уповноваженим зі збирання врожаю, з посівної, і повертатися додому до закінчення цих кампаній він не мав права. «Час був голодний (1947 рік). Сиділи на кукурудзі, не бачили ні хліба, ні молока, — згадує Анна Іванівна. — Голова колгоспу, щоб якось допомогти хоч би дітям і стареньким, порадив при обмолоті хліба пропускати до соломи трохи зерна. Хтось доніс — і голову посадили до в’язниці на десять років. Тоді Василь Олександрович захворів і сім’я його виявилася у ще скрутнішому становищі. Видужував він дуже повільно, лікарям насилу вдалося поставити його на ноги. Після лікарні (у 1948 році), ще дуже ослаблений, він прийняв директорство у Павлиській школі.

ІДЕАЛЬНА ШКОЛА

Школа займала приміщення колишньої чотирикласної земської школи. Заняття у ній через тісноту проводили у три зміни. Поруч стояв сарай, а навколо — пустир. Молодий директор поставив перед собою мету створити тут зразкову школу. Це означало, що Василь Сухомлинський вирішив добитися занять в одну зміну та сформувати високопрофесіональний педагогічний колектив. Почав із будівництва. Нові корпуси школи будували самі вчителі, старшокласники та батьки учнів. Потім школі передали ще приміщення, які раніше належали церкві, а в 1956 року виділили кошти на будівництво додаткової прибудови. Згодом навколо школи посадили сад, заклали виноградник, з’явилися своя пасіка, теплиця і розарій. Діти після уроків із захопленням працювали у різних гуртках — від сільськогосподарських до наукових. Власноруч навіть зробили маленький електоромобіль, виготовляли сівалки, віялки, у тому числі й на замовлення сусідніх господарств.

Коли основні господарські питання було вирішено, Василь Сухомлинський упритул зайнявся удосконаленням навчально-виховної роботи. Під загрозою звільнення він примусив усіх вчителів своєї школи здобути вищу освіту. Сам він був дуже ерудованою людиною, часто читав лекції з історії педагогіки, знайомив викладачів із різними теоріями виховання. Особливо часто Василь Олександрович відвідував уроки молодих учителів, але ніколи не говорив про недоліки у їхній роботі на педрадах, даючи можливість професіонально зростати. Звертав особливу увагу на те, як вчителі опитують дітей. Запитання вимагав формулювати так, щоб вони пробуджували думку дитини, а не передбачали сліпе відтворення підручника або слів учителя. Сухомлинський вимагав від педагогів ретельної підготовки до уроків, вимагав виводити дітей за рамки шкільного підручника і при цьому не забувати доступно пояснювати всі тематичні терміни. Він постійно стимулював учителів до поповнення своїх знань, зацікавлював їх читанням періодики. Сім’я Сухомлинських щорічно виписувала двадцять шість найменувань газет і журналів. Куди б не їздив Василь Олександрович, він завжди привозив додому книги. Згодом цілу кімнату в його квартирі віддали під бібліотеку, де вздовж усіх стін стояли стелажі висотою в чотири метри.

КУДИ ПОДІЛИСЯ ВІДМІННИКИ

Василь Сухомлинський у своїй Павлиській школі спочатку викладав у старших класах історію, суспільствознавство, українську мову та літературу. До речі, знав напам’ять усього Шевченка та Лесю Українку і навіть свою дружину познайомив із творчістю цих поетів, читаючи їх їй напам’ять. Працюючи у старших класах, Василь Олександрович звернув увагу на те, що там практично не було відмінників, тоді як у початковій школі багато хто з цих же дітей вчився на «відмінно». Запитання «Куди діваються відмінники?» настільки цікавило педагога-дослідника, що він перейшов викладати до початкової школи, щоб знайти причини, що призводять до падіння успішності. Він брав першокласників і доводив їх до сьомого класу, намагаючись зрозуміти, чи стають діти із віком лінивішими, чи їхні здібності гіршають і чи винні в цьому вчителі. Потім він навіть узявся працювати з дошкільнятами, які наступного року мали йти до школи. У «зеленому» класі — спеціальній альтанці біля шкільного винограднику — він розповідав дітям про життя природи, захоплював їх повчальними казками. У такому безпосередньому спілкуванні з’ясовував потенційні можливості малюків, а потім давав поради батькам стосовно розвитку здібностей їхніх дітей. А сам звернувся до глибокого вивчення робіт Ушинського, Льва Толстого, Корчака, Макаренка. До речі, йому подобалися ідеї Макаренка, та для дітей, яких виховували не в колонії, а в сім’ях, потрібно було шукати дещо інший підхід у вихованні. Сухомлинський зайнявся вивченням індивідуальних особливостей своїх учнів, а також і вивченням умов життя дітей. Результати особистих спостережень лягали на сторінки спочатку брошур, статей, а потім і книг. Тоді вважали, що вирішальним чинником у вихованні є вплив колективу на особистість. А Василь Олександрович ішов від дитини до колективу. Він вважав, що колектив повинен складатися з розвинених індивідуальностей. «Серце віддаю дітям» ніхто не хотів друкувати. Весь час пропонували щось допрацьовувати або переробляти, не влаштовувало те, що на перше місце ставилася дитина, а не колектив. На той час до школи для вивчення досвіду вже приїжджали делегації з Японії, Німеччини, Фінляндії, а ідеї книги «Серце віддаю дітям» у своїй країні ще не дозволяли оприлюднити.

«Якось до нас приїхав директор школи-інтернату Юрген Польцин (НДР), — розповідає Анна Іванівна, — і був просто в захопленні від самої школи, а «Серце віддаю дітям» настільки його захопило, що він вирішив обов’язково добитися її опублікування. Завдяки старанням Польцина книгу видали.... у Німеччині німецькою мовою в 1968 році! Міністр освіти НДР Маргот Хоннекер гідно оцінила працю українського вченого і розпорядилася терміново опублікувати книгу. На батьківщині відреагували швидко — у 1969 році видали цей твір, і, не даючи у продаж, терміново перевидали. Перше видання з погляду поліграфії виглядало дуже бідно у порівнянні з німецьким варіантом. Ольга Василівна пояснює тодішню ситуацію, що виникла з книгою, тим, що навчання дітей на природі, а не в класі, не сприймала офіційна педагогіка. Це багатьох лякало. Не сприймали й те, що школа повинна дитині приносити радість. Цікаво, що у Німеччині «Серце віддаю дітям» перевидавали вісім разів, а наше видавництво «Радянська школа», яке спочатку так завзято відкидало ідеї Сухомлинського, згодом перевидало книгу одинадцять разів. У результаті «Серце віддаю дітям» побачило світ у 69 виданнях 37 мовами.

КНИЖКОВІ ДОЛІ

Складною виявилася і доля художніх мініатюр Сухомлинського — казок, оповідань, легенд. Посилав їх у «Радянську школу», у «Веселку» — публікувати ніяк не погоджувалися.

У 1966 році на республіканській конференції у Білорусі Василь Сухомлинський познайомився з білоруським дитячим письменником Василем Віткою, редактором дитячого журналу. Витка попросив прислати мініатюри і видав книжечку білоруською мовою. Потім її переклали і видали в Казахстані та Молдові. Ось тоді вже зацікавилося й видавництво «Дитяча література», відібрало кілька мініатюр і російською мовою вийшов збірник «Поющее перышко». Потім видавництво «Малыш» опублікувало два збірники оповідань для дітей, а потім уже й українське видавництво «Веселка» видало збірник «Гаряча квітка».

Остання книга, яку написав Василь Олександрович, називається «Як виховати справжню людину». Це посібник з етики для вчителя. Коли останню книгу Сухомлинського почали публікувати у Москві, Анна Іванівна запропонувала її видати з додатком художніх мініатюр як хрестоматії. Після довгих вмовлянь видавництво погодилося. Ці матеріали до друку підготувала дочка Василя Олександровича. Потім вона взялася за «Сказки под голубым небом», доповнила, систематизувала їх і під тією самою назвою видала в Україні. Через деякий час знову повернулася до цих художніх мініатюр. Так з’явилися збірники «Чиста криниця» і «Вічна тополя». Сьогодні вони витримали 11 видань, але жодного з них не довелося побачити Василю Сухомлинському — твори побачили світ тільки після його смерті. Багато з них сьогодні включено до шкільної програми. Тексти Сухомлинського якраз і заповнили ті прогалини у шкільній програмі, які виникли після відмови від ідеологічно спрямованої літератури для дітей. Вони базуються на українських народних легендах і притчах, а також на матеріалі з життя дітей.

Свої твори Василь Олександрович писав у маленькому кабінетику, що з’єднував житлові кімнати сім’ї директора з навчальними приміщеннями. Вставав о четвертій ранку, обходив сад і сідав працювати. У його кабінеті рукописи були скрізь — на стільцях, на дивані, ними щільно була забита ціла шафа. Тоді дозвіл на публікації книг отримати було дуже важко, вимагали подати до двадцяти рецензій, а також нескінченно переробляти текст відповідно до зауважень редакції. Працював Сухомлинський дуже швидко, ніколи не користувався машинкою, усе писав тільки від руки. Вечорами він сидів на ганку школи, і до нього поговорити про життя сходилися люди з усього села. Приходив священик обговорити морально-етичні теми, частим гостем був і літератор Іван Шевченко, який «загубився» у Павлиші, щоб уникнути переслідування за участь у спілці «Гарт». Приходили і прості люди, яким Василь Олександрович завжди намагався допомогти, пишучи замість них «прохально-обурливі» листи до високих інстанцій. А коли небо темніло і на ньому з’являлися зорі, то наставав час для спілкування зі своїми власними дітьми — Сергієм та Ольгою.

У сім’ї Сухомлинських був свій тіньовий театр. Коли діти хворіли, щоб втримати малюків у ліжку, батьки навішували на двері простирадло — і починалася вистава. Тіні від вирізаних картонних фігурок переміщалися екраном, і в кімнаті звучала казка. Коли діти були маленькими, сім’я часто на вихідних йшла до лісу на улюблену галявину до струмка. Коли син і дочка підросли, то канікули батьки почали заповнювати спільними екскурсіями до великих міст країни. Пересвідчившись у тому, як багато для розвитку дітей дають такі подорожі, Сухомлинський став організовувати далекі екскурсії і для учнів усієї школи.

ЖИТТЯ ПІСЛЯ СМЕРТІ

Помираючи, Василь Олександрович заповідав дружині зберегти його архів. Це виявилося зовсім не простою справою. Тільки описувати його Анні Іванівні довелося цілий рік, а потім ще дуже довго розбиратися у тому, що вже опубліковано, а що слід підготувати до друку. Сьогодні матеріали видатного вченого зберігаються у Центральному державному архіві органів управління України. Матеріали до цього архіву продовжують надходити і сьогодні, в міру їхньої підготовки. «Мама все життя, — говорить Ольга Василівна, — збирала всі видання робіт батька і літературу про нього. Вийшло повне видання творів Василя Сухомлинського і матеріалів про його творчість. Рік тому було створено Книжковий фонд Сухомлинського при бібліотеці АПН України (Київ, Берлінського, 9) і все це видання туди передали. Нині піднято питання про присвоєння бібліотеці імені Василя Сухомлинського. А частину нашої особистої бібліотеки раніше передали до музею Павлиської школи, а також безпосередньо до шкільної бібліотеки. З 1970 по 1990 роки спадщиною Сухомлинського займалася моя мама. Те, що вона зробила, під силу хіба що цілому дослідницькому інституту. Тільки список систематизованих найменувань з творчості та про творчість Василя Олександровича становив цілих три збірники путівників. Мама створила картотеку на всі твори батька і при цьому завжди сама вела домашнє господарство, допомагала мені у науковій роботі й у вихованні моєї дочки. З 1990 року архівом батька зайнялася я. У результаті нашої з мамою роботи після смерті батька побачили світ понад десяток книг із незнаними раніше творами».

На жаль, так сталося, що Анна Іванівна пішла з життя, так і не доживши до ювілейної дати. Матеріал написано на основі розмови з нею, але Анна Іванівна його так і не побачила.

Також до Вашої уваги інші матеріали про видатного українського педагога Василя Сухомлинського:

Громадянами не народжуються

2003-09-23 11:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар