Пантелеймон Куліш як дзеркало української суперечливості - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Пантелеймон Куліш як дзеркало української суперечливості

Пантелеймон Куліш як дзеркало української суперечливості

Любов КОВАЛЕВСЬКА

П. Куліш (1819—1897) — український письменник, історик, який осмислював світ не як історію, а як природу, фольклорист, етнограф, перекладач і... абсолютно не філософ. Жив і працював у Києві та Петербурзі, писав двома мовами. Його світогляд надто суперечливий, що відбилося і в творчості.. Найбільш яскраве критичне дослідження цієї «невпевненої людини з природи» належить перу Дмитра Чижевського (1894—1977), видатного культуролога і дослідника слов’янської та української філософії, що здобув освіту в Петербурзькому і Київському університетах.

Він шукав провідну, основну лінію РОЗПОДІЛУ на те, що ЗА Україну і що ПРОТИ неї, — це тема всього його життя. І тільки один принцип був у Куліша незмінним все життя — принцип ПОДВІЙНОСТІ людини, двоякості її природи, єства її душі.
Якою ж уявляється доля П.Куліша, побачена Чижевським? Це типова доля романтика — неспроможної, невпевненої людини з природи, яка прагне до еволюції, до змін, до того, щоб власним досвідом спробувати протилежне, суперечливе, не залишатися застиглим, нерухомим чи мертвим духом. Як маятник, розгойдувався він від одного до іншого: від романтизму до позитивізму, від православ’я — до ідеї природної релігії, від релігійного світогляду — до культу світотворної науки, від козакофільства до козакофобства, яке, за його власним визнанням, «аж до туркофільства довело», від західництва — до злісної критики західної культури.

«Все в світі розпадалося для Куліша на дві групи в залежності від свого ставлення до України: благой і лихо, вороги і друзі, будівники і руїнники, своє і чуже, святе і «негідь» — чи так легко знайти лад в хаосі історичного і соціального буття, щоб розташувати його за цими «принципами розподілу»?». Цей розпад, розлад і був внутрішньою єдністю Куліша, його трагедією. І трагедією України. Хаос як цілісність, над якою «все в світі розпалося на дві групи». Він шукав провідну, основну лінію РОЗПОДІЛУ на те, що ЗА Україну і що ПРОТИ неї, — це тема всього його життя. І тільки один принцип був у Куліша незмінним все життя — принцип ПОДВІЙНОСТІ людини, двоякості її природи, єства її душі.

Вже широко поширена в світі ідея «внутрішньої людини» і зовнішнього в людині — глибоко вразила його, дала РУХ МІЖ ПРОТИРІЧЧЯМИ, рух його долі, романтично-трагічної. «Серце» людини, «глибоке, таємне, незнане нікому» (улюблений образ П.Куліша) і «зовнішнє» у людини — вони завжди в конфлікті, в боротьбі між собою. Це боротьба «душевної глибини» і «поверхні» — принцип, на основі якого він розвивав свій «україно-центристський» світогляд.

Для нього серце — «внутрішня людина» — пов’язане з Україною, з батьківщиною. Забути про неї можна тільки тоді, коли зовнішнє в людині бере верх над внутрішнім. П.Куліш намагається провести демаркаційні лінії між зовнішнім і внутрішнім і в людині, і в суспільстві, і в світі, і в історії, забуваючи про їх єдність. Все засноване на зіставленні, і він ЛЮБИТЬ ЗІСТАВЛЕННЯ (антитези), крайнощі і не любить півтонів, не розуміє їх значення. На внутрішньому, на серці можна побудувати ідею України, вважає П.Куліш, а все зовнішнє, вороже їй і шкідливе для неї, треба відкинути. І знову, і знову протиставляє він минуле і сучасність, не аналізуючи причин і наслідків, не відчуваючи внутрішньої спадкоємності руху; протиставляє серце — голові (розуму), хутір — місту, народну «мову» — штучній «мові», Україну — Європі.

Найкраще це пояснив Микола Бердяєв (1874-1948 ) в роботі «Символ истории». Антиісторична і анархічна (природна) свідомість не може осмислити історичне як процес. Особистість відчуває СВОЮ ВІДІРВАНІСТЬ від історичного процесу, розрив з ним, і «восстает против исторического процесса, как против насилия. Но это, в конце концов, есть состояние не освобождающее, а рабье», тому що той, хто бунтує і повстає проти Божественного і людського змісту історії, усвідомлює його не як власне, внутрішнє, що в ньому розкривається, а як йому нав’язане ззовні. Це якраз і означає БАЧЕННЯ В ІСТОРІЇ ТІЛЬКИ ЇЇ ЗОВНІШНЬОГО. В історії поєднується консервативний момент і момент творчий. Творчий — це момент динамічний, це бажання майбутнього, а не повернення минулого. І обидва моменти повинні бути. Відсутність динамічного моменту в історії якоїсь країни — знищує саме існування історії. «Отвлеченный консерватизм, — писав М.Бердяєв, — отказывается продолжать историю», тому нездатний і до її сприйняття.

Але повернемося до Пантелеймона Куліша: «із серця і через серце озивається до людей історія: крізь сучасність говорить до нас минуле». Але минуле засипане, закидане, як скарб, як труна в могилі («Розкривайтеся, святії предківськії труни»). Це образ воскресіння України, а не продовження її («Із мертвих встане Україна»). І його ідея культури — вся пов’язана з образом КУЛЬТУРИ ЗЕМЛЕРОБА (селянина), «пионера с секирой тяжелой»; нею тільки і можна очистити рідну землю від «нечисті», якою вона виявилася засипана, вирубати терни, зорати цілину. Землероб своєю працею допомагає «воскресінню» того, що заснуло, а НЕ ТВОРИТЬ НОВЕ, — підкреслює Д.Чижевський розуміння культури П.Кулішем. «Культура НЕ СТВОРЮЄТЬСЯ, а дається» і існує вічно, як вічне всяке історичне буття. «Ніщо не гине навіки, крім пустого». Не пропадає і зле, «щодня ми розплачуємося за все, що зроблено недоброго з давніх часів». Як серце, дане наперед, раніше за всі людські вчинки, виступає і культура. Вона начебто статична, в її динаміці лише відкривається вічне. Звідси і образ народу Куліша як вічної І НЕЗМІННОЇ глибини, в якій все тимчасове і помилкове, все випадкове тоне і гине безповоротно.

І всі ідеали Куліша — в минулому. Від штучної, нав’язаної народу «мови», він хоче повернутися до «мови» серця (народної), тобто до староруської мови (українців він хотів би називати старорусами), хоче повернути всіх на хутір, відвернути від Європи — «до якого-небудь українського примітива». «Велика сила в простому народному слові і в простій народній пісні, і таємниця тієї сили — в людських серцях, а не в людському розумі». Куліш жалкує, що писемність до нас прийшла з чужого краю з чужою мовою. Але чужоземна наука зникла в народі, як в морі крапля. Простий народ кланявся їм, як розумним головам, а в серці, сам того не знаючи, був розумніший за всіх; тому і не кидав свого рідного слова, не забував рідної пісні. Було дві мови (і при князях-варягах, і при Литві, і під Польщею, і під Москвою) — одна мова серця, інша — розуму. «Схоластика в школах розуміла все тільки головою, а серцем не розуміла». Тобто проблему мови Куліш хотів вирішити на зіставленні серця (лексичне багатство) і голови (мова понять, понятійне мислення). Зрозуміло, що це антифілологічна теорія, але Куліш слухав тільки доводи серця.

З опозицією «серце — голова» тісно пов’язана опозиція «хутір — місто». Прагнення до хутірського життя — це прагнення до життя серця. Куліш був упевнений, що чисте серце дає природний простір. Жодна наука правдивого серця не дасть, «наукою ми тільки розум собі збільшуємо». Його мрія — типово українська: «Бажалось би пожити десь в чудовій самоті, в якій ніщо не робило б на мене негативного враження і в якій б душа моя огляділася НАВКОЛО СЕБЕ і привела б у порядок діла свої». Це життя серця, підкреслює Чижевський, життя поетичне і природне одночасне. «Йдеш степом по дорозі... дихаєш повними грудьми, довірчиво дихаєш, і — нічого не бажаєш, почуваєш тільки життя, себто просте чуття буття, найдорогоцінніший подарунок Провидіння, джерело всіх радощів, усіх поетичних рухів серця. Це усвідомлюєш постійно, під впливом тваринного руху степового вітру і повного СВАВІЛЛЯ у своїх вчинках».

Звертаючись до хутірського життя, говорить Куліш, ми ПОВЕРТАЄМОСЯ ДО ПРИРОДНОГО ЖИТТЯ, відкидаємо зайве і непотрібне, а залишається природне і вічне. Від міського життя треба тікати: «для мене це суєтна потреба життя», «необхідно повертатися іноді до первісної дикості і суворості душі».

Потрібно відзначити, що Д.Чижевськй, досліджуючи світогляд письменника, використовує і його листування, в якому Куліш більш щирий і безпосередній. П.Куліш побував в Європі і був вражений її міщанством. «Історія їх минулого життя дуже цікава, сучасність нікчемна до огиди». «Шлях по Європі — безмежна вулиця». «Місто дуже сподобається егоїзму, це лігво, в якому багатий захищений від братських домагань бідних на його садибу». «Мало ладу в європейській цивілізації». І пропонує він свій оригінальний вихід, своє розв’язання соціальних проблем і протиріч, які йому так подобаються у всьому іншому. «Треба містам розсипатися на села, на хутори і з’їжджатися тільки в контори на засідання на короткий час, не засиджуючись на всесвітніх скупченнях багатолюдства, не створюючи дорожнечі, не наживаючи байдужості до бідних, не розриваючи сусідських зв’язків з селянами — лише тоді бідність ЯК-НЕБУДЬ зрівнялося б з багатством». Зустріч з Європою закінчується в листах Куліша з-за кордону «акордом в честь українського примітивного життя»: «ми повернулися на Україну, краще якої для хохла нічого не вигадати....»

Разом з бажанням матеріальної рівності, висловлює Куліш і зовсім таємне в одному з листів: «... хто перший зрозуміє Божу волю, той буде людиною над людьми». «А що... якщо правда, Господня рука простерта надо мною? Що, якщо воля Всемогутнього дасть надлюдську силу словам моїм? Що, якщо мої великі муки сердечні, мої помисли, нікому не сповідані, оберне дух Господній на велику, не гинучу для потомства справу?»

...Слабка людина перед спокусою і подвійна. І закликаючи до перемоги чуттєвого, ірраціонального... прирікав Пантелеймон Куліш українську ідею на чисто «сердечне» існування.

2012-02-14 11:06:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар